Вітчизна – це не хтось і десь.
Я – теж Вітчизна!
Бувають ранки, коли здається, ніби прокидаєшся іншою людиною… Щось раптово змінюється – і все стає не таким, як раніше: не так б’ється серце, думається не так, не так говориться, навіть дихається по-іншому.
Може, це не просто закономірність, на якій влаштований світ. Ми йдемо життям, як нескінченними сходами високого хмарочоса, крок за кроком піднімаючись угору з надією дістатися до тієї точки, де легко було б рукою торкнутися своїх мрій. Однак ніколи не знаємо, на якому саме поверсі нас чекають поразки, де остерігатися зради, коли готуватися до болю і втрат, як вибратися з коридорних лабіринтів, куди часто заводять сумніви. Усе це на кожному новому етапі змушує кожного переосмислювати те, що, здавалося б, давно вже зрозуміле, робити інші висновки, які рано чи пізно виводять на непередбачувані віражі та різко змінюють обраний шлях.
Коли одного дня пелену густого туману розрізав гуркіт важкої бруківки, моє серце здригнулося вперше так сильно і так болісно. Коли вуаль мирного часу зірвало скаженими ворожими кулями, мою душу, як ніколи, різко пронизало чимось надто пекучим, наче цілилися прямо в неї, ніби нахабно стріляли впритул, аби випекти гарячим попелом навколо рани чорне підступне коло. Якщо вірити кілометрам, то все це було занадто далеко, щоб почути. Але єдиною можливою мірою тоді було почуття. І його вистачило, щоб змінити мене, перенести мою свідомість на багато сходинок вище й максимально наблизити до розуміння того, що мала на увазі Ліна Костенко, коли писала: «І щось в мені таке болить, що це і є, напевно, Україна».
Кажуть, пережити можна все, окрім зради, жорстокості та цинізму. А це був той випадок, коли вони вдарили разом, коли білий сніг раптово зробився багряним, коли сльози були пекучішими за вогонь у бочках Майдану, а звук увімкнених новин – їдкішим за кіптяву на Грушевського… Тоді вперше в моєму житті всі квіти були призначені не для усмішок коханих, не для радості матерів і не для прикраси святкових столів: їх несли тим, кого називаємо Героями Небесної Сотні. Саме тоді терпіти стало несила. Біль почав пульсувати разом із кров’ю, змушуючи спазмувати всі клітини душі. Він нісся прямо до серця з кожним новим, щоразу сильнішим, більш гарячим потоком. Болить сильно, болить всюди, болить мене!
Бувають ранки, коли прокидаєшся зовсім іншою людиною. День, який змінив мене, став переломним для багатьох. Про нього зняли тисячі сюжетів і сотні фільмів. Ще чимало всього залишилося тільки в пам’яті безпосередніх учасників і випадкових перехожих, немало назавжди приховала влада, багато про що ми так і не дізнаємося ніколи. Проте навіть того, що вдалося побачити й відчути мені, достатньо, щоб знати: «Вітчизна – це не хтось і десь, Я – теж Вітчизна!»