Людині властиво цінувати те, що було створено нею. Говорили, що саме з цієї простої причини природа ніколи особливо не цінувалася цим видом. Вона була однією з тих небагатьох речей, що створила не людина.
Деякі вважали, що в переказах Бог подібний до них лише тому, що так людям легше сприймати створене ним. Люди завжди хотіли переваги над усім. Припускаючи, що подібні до Бога, вони стверджували, що довкілля – так само творіння людських рук.
Але хіба можна собаку, що раз у раз кусає протягнуту руку, назвати своєю; назвати другом, що оберігає? Другом покірним? Людина ніколи не визнає те, що їй не підкорюється.
Пам’ятається, стародавні греки, тремтячи від грому, приносили жертви Зевсу, у надії, що той змилується. Молилися богам удень і вночі, щоб ті вберегли їх від стихійних лих. Але люди продовжували гинути від невидимих рук, що холодними ланцюгами охоплювали, здавлювали шию,, шепочучи щось про ієрархічні порядки. Людина завжди стояла сходинкою нижче.
Минуло багато сотень років до того моменту, як ми знайшли спосіб обдурити самих себе. З’явилося поняття “прогноз”, яке створювало примарне враження контролю над ситуацією. Перші прогнози з’являлися в газетах. Їх писав чоловік на прізвище Фіцрой. До речі, вважається, що він вбив себе через неточність своїх висновків у цій сфері.
Одержимість людини контролювати вражала з кожним роком усе більше. У якийсь момент природа стала звичайною дійною коровою, у якої забирали все, до останньої краплі. У двадцятому столітті клімат на Землі став змінюватися. Люди не відразу це помітили, але, коли зміна стала явною, на неї не звернули належної уваги. День за днем людина власноруч викопувала свою могилу. Льодовики почали танути. Вважається, що саме з цієї причини по Землі пройшовся небачений раніше вірус, до якого в людини не було імунітету. У той час людей стало на три мільярди менше. Переживши це, вони продовжували загарбувати. Вони й не потребували стільки, але раз по раз продовжували вимагати більше й більше, поки одного разу не опинилися тут.
Людина була на піку свого прогресу, підкорила вершину власного пізнання. Напевно, вже й не знайдеться нікого, хто міг би розповісти про те, як ми всі, тяжким каменем скотившись, опинилися у самого її підніжжя. Принаймні, дідуся Річа не стало два роки тому. Він помер у 89 і, заради справедливості, слід зазначити, що він і нині залишається чоловіком, що прожив за останнє століття найбільше. Середня тривалість життя нині 49 років.
Світ, у якому люди живуть зараз, результат дій їхніх батьків, далеких предків та їх самих. Однак, все ще зберігаючи посмішку, вони раді вітати вас у 2177 році.
Нині людина є тією самою особистістю, якою була під час сходу королів, але швидше за способом життя, ніж складом розуму. Велика частина Землі – пустеля або те, що невдовзі стане нею. Незважаючи на це, усе ж залишилися землі, що зберігають ранкову прохолоду, озера і ліси, покликані рятувати від спекотних днів. Зима все так само приходить зі снігом, який падає на теплу землю й відразу тане. Багато хто вважає це дивним і незрозумілим, але і той сніг, що спостерігається з року в рік, треба постаратися назвати снігом. Це скоріше білий мокрий пил.
Минув і час великих міст. Побачити велике поселення практично не реально, а будівлі, вищі за три поверхи, можливі лише в їхньому горизонтальному положенні, розгромлені стихією або повалені часом.
Обережно ступаючи старим шосе, неодмінно зможеш знайти одне з трьох сотень, що залишилися на всій планеті, поселень. Жителі поселення зустрінуть тебе радо, як брата, що довго не повертався з полювання. Тобі запропонують їсти, пити, знайдуть, де тобі спати. Якщо ти поранений, вони нададуть необхідну допомогу, забираючи з полиці останню баночку ліків.
Тільки от і від тебе дещо потрібно. Ніхто не погодиться прийняти людину, що не слідує звичаям, які зберігають порядки. Особливо необхідно зберігати обличчя. Емоція не може бути негативною і засмучувати кого-небудь іншого.
Людина звикла до нинішніх умов. “Сім’я не закінчується на крові” – було новим заповітом для кожного, хто живе. Колись безглузда репліка зі старого фільму стала відправною точкою для нового життя людини, що почала потроху відпускати минуле, хапаючись за теперішнє, як за те єдине, що здатне вберегти її від долі предків, що вмирали болісно. Минуло не так багато часу, коли з’явилося те, що без коливань розірвало одну з останніх струн надії.
Кажуть, рвалася вона з характерним дзвоном, і не дивно, що супроводжувалася тихим плачем.
У книгах тіней – так стали називати деякі джерела історичних відомостей – написано, що люди почали зникати, заходячи в ліси поодиноко. Не було ні криків, ні благання про допомогу. Жителі найближчих поселень могли розповісти лише про надривні вовчі завивання, що примушували тремтіти кожну клітинку тіла чоловіків, жінок і дітей. Ніколи раніше вовки так не вили. Протягом якогось часу повторення подібної ситуації не викликало панічного страху, поки одного разу, з глибин лісу, разом з виттям, до вух людських не долинув дзвінкий дитячий сміх. Той самий сміх, що вперше з’являється при спогляданні маминої усмішки та її несерйозних повчаннях. День за днем, рівно опівдні, це повторювалося доти, поки не стало чимось повсякденним. Місцеві зачинялися у своїх будинках, запалюючи на вулицях ліхтарі, ймовірно побоюючись, що сонячного світла не вистачить для захисту їх від темряви, що відчувалася, коли селами пробігало це виття, супроводжуване сміхом. Втиснувшись у стіни, люди всім тілом відчували, як вузькими вуличками, невміло перебираючи ніжками, біжить дитина, намагаючись певно наздогнати свою матір.
Здавалося, що вулицями опівдні справді хтось проходить. Вранці вважалося необхідним посипати доріжку біля свого будинку піском. Зазвичай це робили дівчата. Говорили, що, залишивши біля вашого будинку свої сліди, мати з дитиною пророкують вам вірну смерть у лісі. Слід з’являвся лише раз або два, але цього вистачило, щоб люди перестали заходити в ліси менш ніж по п’ятеро.
Та ситуація не розв’язалася сама собою. Пропажі продовжилися. Ім’я кожного зниклого записувалося в книгу історичних відомостей. Що правда в народі її стали називати книгою витоків. Не зрозуміло, звідки це пішло, але є припущення, що хтось просто переплутав назви, запускаючи ефект доміно.
І все ж у цій книзі був кожен випадок зникнення людини в лісі. Так багато людей, яких більше не бачили.
Але причиною недосипу одного хлопця стала Емма – дівчина вісімнадцяти років, що більше так і не повернулася додому. Кожного зниклого так чи так, з надією чи без, усе ж шукали. На пошуки Емми відіслали хлопця, чиє існування не давало спокою багатьом. Леону от тільки виповнилось двадцять один, але можна вважати, що він прожив половину свого життя, яке, до слова, минало неймовірно сумно і нудно.
Хлопець був досить меланхолійним, але при цьому таким теплим і добрим, що притягував до себе майже з такою ж силою, з якою і відштовхував. На жаль, цього «майже» було мало. Врешті-решт, в нього залишилася лише одна людина. Чому ж його не любили? Ймовірно, тому що він не слідував заведеним правилам, і за це розплачувався.
Леон йде впевнено, стискаючи кулаки і напружуючись усією своєю душею.
В очах хлопця з’являється задоволений вогник, коли він зауважує, що в потрібному йому будинку горить світло. Леон за кілька секунд долає відстань між ним і будинком, жадібно вдихаючи повітря. Легені наповнюються неприємним болем, що поколює. Швидка ходьба чи біг ніколи не були улюбленими заняттями юнака.
– Еліз! – скрикує, продовжуючи важко дихати.
Леон потирає очі, даючи їм звикнути до різкої зміни освітлення. Про себе він зазначає, що зазвичай в будинку Елізи набагато світліше і тепліше. Свічки слабо висвітлюють приміщення. Коли його погляд прояснюється, перед ним вимальовується худа, невисока фігура.
Дівчина не була обділена природою, але й особливо красивою її назвати теж не можна було. Блідо-каштанове волосся, що під променями сонця здавалися практично сірими, повністю зливаючись з кольором очей; її шкіра незалежно від пори року була блідою з ледь вловимим рожевим відтінком. Коли зима обгортає собою землю, даруючи людям прохолоду, вона першою виходить на вулицю, зустрічаючи посмішкою грубий вітер. У цей проміжок року її шкіра біла, наче нове полотно, але варто повернутися спеці, як сонце знову обціловує її, залишаючи на обличчі безліч маленьких цяток. Леону завжди подобалися Елізині веснянки і та пора року, коли вони, після довгої відсутності, поверталися на її обличчя.
Ліза привітно махає рукою, запрошуючи підійти ближче. Леон не поспішає проходити далі в будинок. Він невпевнено тупцює на місці, після чого все ж робить кілька коротких кроків. І нехай між ними залишається ще досить велика відстань, дівчина ніби не помічає цього та сідає на стілець.
Невеликий будиночок повністю відповідає господині. Він нічим, по суті, не відрізняється від інших, але все ж в ньому є якась своя родзинка. У будинку цьому двері завжди були навстіж, запрошуючи гостей. Сам він складався з однієї великої кімнати, що вміщала в себе вітальню, кухню, спальню, і невеличку вбиральню.
Погляд хлопця пробігає по кріслу, на якому, трохи покосившись, лежить кілька книг. Серед них всіх він виділяє для себе книгу витоків. В очах його спалахує інтерес і якесь відторгнення, немов думка про зміст книги йому неприємна. Леон тут же відвертається, спостерігаючи за спробами Елізи дістати до чогось. Дівчина, стоячи спиною до нього, повністю загороджує об’єкт зацікавлення, але, коли вона все ж відходить, Леон зауважує невелику пошарпану клітку, в якій сидить жваве пташеня.
Еліза то зачиняла дверцята клітки, то відчиняла, погладжуючи пташку і пропонуючи їй кілька насінин. Птах співав, і дівчина простягала їй частування, але варто було їй замовкнути, як Ліза прибирала руку.
Хоч до неї і прийшов гість, але Ліза не поспішала приділяти йому уваги більше, ніж своєму новому вихованцеві. Здавалося, що тиша, в якій вони сиділи, нікого не бентежить, але її все ж перервав Леон.
– Думаєш, я хороша людина?
Питання пролунало несподівано голосно для обох. Було помітно, як плечі Елізи злегка здригнулися.
– Чи є сенс питання, якщо ти вже знаєш на нього відповідь?
– Я хочу знати, що про це думаєш ти. Дай мені чесну відповідь.
Радше це був спосіб почати розмову, ніж спроба дізнатися думку дівчини, але тим не менш, було відчуття, що він правильно почав розмову.
Еліза мовчить кілька хвилин. В голову Леона приходить думка, що її мовчання цілком можна прийняти за відповідь.
– Ти хороший, на мою власну думку, Леоне, – зауважує дівчина, відводячи погляд убік, – але це не так для інших.
– Таке відчуття, що у них руки чешуться, так хочеться записати моє ім’я у «витоки».
Від зображення такого, ноги підкошувалися, а думка про те, що це дійсно так, здавлювала груди, забираючи весь кисень. Жахлива несправедливість.
– Не говори дурниць. Просто ти відрізняєшся цим, – пробубоніла дівчина, старанно намагаючись пригадати забуте слово, – ну ось тим самим…
– Ти говориш або про песимізм, або про здоровий погляд на життя, – посміхнувся Леон, опираючись на стіну.
Дівчина радісно скрикнула, сплеснувши в долоні. Здавалося, що посмішка на її обличчі стала ширше.
– Песимізм! Точно! Як я могла забути? – Еліза ніяково почухала потилицю, після чого раптом здригнулася.
– А чому ти заговорив про книгу витоків? – руки її опустилися, а погляд зупинився на Леонові. У неї були причини хвилюватися. – Невже отримав завдання?
Погоджуватися або заперечувати було нерезонно, тому Леон лише сумно посміхнувся самими кінчиками губ.
– Вісімнадцятирічна Емма зникла минулого тижня. У неї не залишилося родичів, немає нікого, хто сильно наполягав би на розкритті справи, тому його віддали мені. Стандартна ситуація: увійшла в ліс і більше не повернулася.
Леон замовк, немов у спробах згадати щось ще, що ніяк не хотіло повертатися в голову. Він стиснув руки в кулаки, мружачи лоба, після чого, кілька разів глибоко вдихнувши і видихнувши, спокій повернувся до нього, повністю захоплюючи тіло.
Еліза тяжко зітхнула, дивуючи саму себе. Дівчина швидко глянула на друга, намагаючись зрозуміти, чи помітив це він.
– Кого відправлять з тобою в ліс?
Надія все ще жевріла в її очах, але спостерігаючи за сумними очима навпроти, та сама надія стала потихеньку згасати.
– Нікого, Еліз. Я піду один.
Вірна смерть.
– Але я зроблю все, що в моїх силах! Я обіцяю, що не піду з цього світу, поки не дізнаюся, куди зникають люди, – сказав і на обличчі його заграла слабка невпевнена посмішка.
Смішно.
– Ти таки хочеш її знайти? – запитала дівчина, намагаючись не видавати щирої зацікавленості. Напевно, тому її голос звучав так тихо, що створювалося враження, що вона боїться співрозмовника.
– Не те, щоб, – прозвучало якось дуже різко, тому Леон швидко продовжив, – мені завжди дають відстійну роботу, щоб під ногами не плутався. Вони ніколи не сприйматимуть мене за свого, Ліза.
Дівчина посміхнулася одними очима, зачинивши клітку, де в ту ж мить затих маленький птах. Еліза весело поплескала кілька разів у долоні, після чого швидко і легко підбігла до хлопця. Вона пірнула долонею в його волосся, ледь його мнучи, але в очах її щось згасло. Було помітно, що це не те, що вона хотіла почути.
Дівчина намагалася позбутися інтересу, що з’явився, адже тоді її тривога за Леона збільшувалася, що змушувало дівчину відчути такий дурний і чистий сум.
Незважаючи на це, губи її розтягнулися в приємній усмішці, але Леон не міг сказати, чи була та усмішка справжньою. Елізі так часто доводилося посміхатися, що відрізнити щирий жест від фальшивого було практично неможливо.
Всі люди – принаймні, ті кого знав Леон – практично ніколи не змінювали емоцій. Раніше у світі їх була незлічена кількість, але залишилися лише дві категорії: щастя і страх. Щаслива людина могла змінити понад сто облич, де одне щасливіше за інше. За новими стандартами, зробити людину щасливою може все, що не загрожує її життю. Людина ж налякана мала право лише на страх.
Так і жили, посміхаючись на похоронах, але тремтячи, коли дізнавалися про нові хвороби.
У цьому новому суспільстві вважалося, що, проживши гідне життя, ти вирушаєш до Господа, що вище будь-яких нагород. Зазвичай на похоронах раділи, проводжаючи небіжчика і бажаючи йому всіх можливих благ. Це вже давно не було схоже на супровід людини з життя. Скоріше вже на проводи в життя.
У цьому дивному новому суспільстві справді недолюблювали Леона – хлопчину, що плакав, коли з життя пішли його батьки; хлопчину, чия посмішка з’являється тільки коли він справді щасливий.
– Шукати зниклу дівчину відстійно?
Вона говорила легко і впевнено, але на цей раз Леону було зрозуміло, що їй більше не цікава розмова.
– Йти в ліс одному шукати дівчину, яку, як і всіх інших напевно з’їли вовки? Мене швидше вбити хочуть.
Не знайшовши в очах дівчини ні краплі інтересу, він зник і у хлопця. З’явилося бажання просто повернуться до свого дому. Тут усе було зрозуміло. Від нього нарешті вирішили позбутися і, здається, навіть Елізі було нічого сказати з цього приводу. Принаймні йому так здавалося.
– Ніхто не говорив, що її вбили вовки. Ніхто не міг, адже немає жодної людини, хто б бачив цих монстрів.
Ліза відскочила від Леона, ту саму хвилину повертаючись до своїх утіх. У якийсь момент вона немов вхопилася за світлу думку.
– Чому б тобі не подивитися на все під іншим кутом?
Хлопець здригнувся. Питання пролунало, мабуть, занадто різко. Голос Елізи, раптово прорізав тишу та віддався луною, через що по тілу Леона пробігли неприємні мурахи.
– Від мене хочуть повної зміни поглядів. Я не готовий на таке, – впевнено заявив хлопець, після, немов передбачаючи наступне питання знайомої, продовжив: – але і вмирати я теж не хочу.
Ліза не відповіла. З дитинства її вчили, що бути не схожою на інших – погано. Тому її оцінки в школі, зачіска, будинок … все було таким самим, як у всіх інших.
Розмова не продовжилася. Леон інтуїтивно подивився на настінний годинник, помітивши, що час наближається до полудня, а це означає, що варто поспішити повернутися у свій будинок.
Хлопець звернувся до Елізи, бажаючи їй прекрасного літа, після чого поспішив вибігти на вулицю. Звук кроків, що віддалялися луною відізвалися в голові господині будинку. Варто було Леону покинути приміщення, як Еліза, осіла на підлогу і заплакала. Закриваючи обличчя обома руками, вона намагалася не видавати жодного звуку. Очі неприємно пекло. Ліза зовсім не звикла до такого прояву емоцій, але її серце і голову скував жах і передчасна туга.
– Це літо обіцяє бути прекрасним, – немов у забутті прошепотіла вона порожній кімнаті, коли по її щоці стікала гаряча сльоза, – обіцяє бути прекрасним … Літо обіцяє …
Він вийшов з її будинку хвилину тому, але щось не дозволило їй навіть попрощатися з ним. Еліза розуміла, що це останній раз, коли вона бачила Леона. Їй варто було сказати “прощавай”.
Леон біг швидко. Намагаючись не зустріти по дорозі до дому всіх цих лицемірних людей, він раз по раз спотикався під час бігу.
Минаючи будинки, чує скрип дверей; бачить, як мати заводить дітей в будинок, закликаючи їх поводитися тихіше.
До власного будинку залишається ще хвилини три швидкого бігу, але вуличний годинник, не даючи і хвилини відтермінування, б’є дванадцяту. Сонце припікає тім’я і Леон завмирає посеред площі. Страх поглинає його, коли десь у нього за спиною чуються легкі кроки і глухий сміх.
Хлопець ловить себе на думці, що не може зрушити з місця. Ноги немов з вати, чому Леон повільно опускається на коліна. У куточках очей починає накопичуватися волога, коли йому здається, що повітря навколо нього стало важчим.
Леон заплющує очі, і легкий морозець проноситься, зачіпаючи його за плече. Хлопець здригається, чекаючи, коли ж і над ним пролетить смерть.
Секунди ніби вічність. Проходить якийсь час і Леон усвідомлює, що все ще дихає. Хоча, можливо, все це йому лише здається. Він не знає, що відбувається після смерті, тому, ймовірно, це вона і є. Але теорія здається божевільною, адже «істота» все так само стоїть навпроти, не зрушуючи з місця, обпікаючи своїм диханням Леонову маківку.
Один. Леон піднімається з колін, зовсім не помічаючи бруду на них, намагаючись не впасти.
Два. Йому так чи так кінець. Може ж він вгамувати свою цікавість! Так багато людей зникло безвісти. Хотілося б знати, що з усіма ними сталося.
Три. Він піднімає повіки, коли сонце засліплює йому очі, немов даючи другий шанс. Леон майже чує, як йому говорять не дивитися на те, що перед ним.
– Хто ти? – питає. Картинка стає чіткішою, всі нутрощі стискуються всередині. Перед ним стоїть Емма – дівчина, що й сліду від себе не залишивши зникла.
Леон подумав про те, що перед ним нежива людина, коли помітив, що сонячні промені проходять крізь дівчину, немов пропалюючи в ній дірки.
Худа фігура, що трохи нижче самого Леона, була напівпрозорою. Здавалося, що простягни він руку, то вона пройде крізь тіло дівчини. У якийсь момент рука хлопця здригнулася, бажаючи перевірити висунуту теорію. Однак Леон відсмикнув її, відганяючи від себе подібну думку.
Емма стояла нерухомо. Здавалося, що обличчя її не виказувало абсолютно ніяких емоцій, хоча в практично білих зіницях проскакував чистий, лише живим властивий смуток.
Вітер забирався під сорочку. Леона перекосило від жаху. Усвідомлення, здавалося б простої істинни прийшло так раптово, що в якийсь момент здалося маячнею. Леону було п’ять, коли люди почали зникати і вже тоді опівдні вулицями проходила жінка, але сьогодні тут перед ним стояла Емма, якої не стало недавно.
Щоразу, людина, що проходила вулицями поселення, зрідка залишаючи свої сліди, була іншою. Щоразу це була інша людина. Останній зниклий.
Примарна фігура ледь помітно посміхнулася Леону, після чого простягла до нього свою руку. Ідея прийняти цю руку зараз здавалася такою правильною, що не викликала сумнівів.
Емма чекала відповіді й нарешті отримала її, коли Леон узяв її долоню. Тонкі дівочі пальці обхопили згрубілу долоню хлопця, запрошуючи йти за нею. Рука Емми була холодною й такою легкою, що практично не відчувалася.
З глибини лісу почулося вовче виття. Леону здалося, що він чув дитячий зойк із сусіднього будинку, але думки його зараз були про інше.
Повіки почали тяжіти. Леон глянув собі під ноги. На свій подив він зазначив, що після нього не залишається слідів. Його тіло стало неймовірно легким.
Емма повернула за ріг, продовживши йти вперед. Коли будинки змінилися, у Леона на секунду потемніло в очах, а коли зір повернувся, перед ним вже не було світлокосої дівчини. За руку уздовж вулиці його вела мати.
Маленький хлопчик широко посміхався, намагаючись встигнути за своїм сонцем. Леону раптом прийшло на думку, що шлях його простягається його власною пам’яттю. Це було одне з небагатьох його спогадів з мамою.
Жінка йшла, широко посміхаючись, вітаючи сусідів. Але їх не було. Нікого, крім Леона і його матері, не було на цій вулиці, але жінка продовжувала вітати невидимих людей.
– Ліза сказала мені, що ми пішли від мавп! – схвильовано торохтить хлопчик, весь час озираючись навсібіч.
Жінка засміялася.
– Тобі здається це дивним?
Хлопченя розгубилося. Леон відчув це. Він ніби знову проживав цей момент і бачив все очима маленького себе. Тільки ось сказати нічого не міг. Лише слухав те, що говорили його спогади.
– Не знаю, – чесно відповів хлопчик, – я ніколи раніше не бачив мавп. Вони справді на нас схожі?
Жінка зупинилася і підняла сина на руки. Дитина дивилася на неї, чекаючи на відповідь, але в підсумку отримала щось для себе незрозуміле.
– Вони не схожі на нас. Ми пішли від них. Це різні речі, Леоне.
– Хіба різні? – здивувався хлопчик, трохи зморщивши лоба.
– Звісно!
Повільно вони підійшли до самого кінця вулиці. Минуло трохи часу, коли син з матір’ю звернули за останній будинок, продовжуючи йти вже іншою дорогою.
Леон пройшов трохи вперед, але, кинувши погляд назад, щоб гукнути маму, не побачив її. Для впевненості він покликав її, але ніхто не відповів. Леон раптово усвідомив, що це був за спогад.
– День похорону, – прошепотів він.
Сонце засліпило очі й Леон інтуїтивно прикрив їх рукою. Хлопець провів долонями по щоках, а потім, подивившись на них, помітив, що вони мокрі. Він плаче.
Краєм ока помічає, що чиїсь двері відчинилися. На вулицю вийшла немолода жінка, з довгою, майже сріблястою косою.
Незнайомка завмерла, з жахом спостерігаючи за сумною дитиною. Хлопчик, здавалося, не ворушився зовсім. Очі його були червоними, а легка димка затуманювала погляд. Леон мовчав, а з його очей все продовжували текти сльози.
– Ти чого це робиш під моїми дверима? – обурилася жінка.
Леон відсахнувся й тихо впав на холодну землю. Дитина щиро не розуміла, чому на нього підвищують голос. Всього годину тому тіло його матері, єдиної дорогої йому людини опустили на глибину шести футів. Чому ж його засуджують?
Хлопчику подумалося, що він ще може встигнути за мамою. Серце наче затремтіло. Недовго думаючи, маленький Леон розвернувся, вже готовий бігти, але раптом зупинився. Щось або хтось, немов не давало зрушити з місця.
– Нестерпне хлопчисько, – якось тихо і невпевнено звернулася срібнокоса, дістаючи з тіні невеликий предмет, – забирайся! Ще біди нам усім принесеш!
Леону стало дуже страшно. Як могла ця людина наказувати йому? Чому ніхто не поспішає захистити?
Різкий біль ошелешив. Занурившись у роздуми, дитина й не помітила, коли незнайомка вийшла за поріг, наблизившись до нього.
Хлопчик скрикнув.
– Йди негайно! – закричала тітонька, продовжуючи бити віником по слабкому тілу раз по раз все сильніше.
Маленькі, слабкі ніжки більше не тримали. Леон майже безшумно опустився на землю, починаючи повзти. Складалося враження, що гілки, зібрані зараз у віник, були колись одним прекрасним кущем троянд. Його били, наче сотнею голок.
На світлій майці з’явилися криваві плями. Кожен новий удар залишав на тілі свою мітку. Леон набрав в легені якомога більше кисню, після чого, зірвавшись з місця, побіг.
Він майже нічого не бачив, але раз по раз продовжував терти очі. Перший крок, другий, і чіткість зображення повернулася, коли змінилася вулиця.
Вона була порожня.
“Це день, коли я залишився один”, – промайнуло в голові Леона.
Хлопчик дев’яти років йшов порожньою вулицею. З вікон будинків на нього дивилися з докором дорослі, все так само не втрачаючи своєї посмішки. Неймовірно моторошне видовище.
Затягнуте хмарами небо висіло над головою. Дитина підняла голову, коли на його щоку впала дощова крапля. Це була єдина сльоза, що впала в той день з похмурого неба.
Десь на іншому кінці поселення загавкали пси. До того противні звуки різали слух. Лише безтурботне дзюрчання струмка, що протікав недалеко, заспокоювало душу.
– Леон!
Крик ножем вперся в сіре полотно, розриваючи на частини думки. Леон підвів голову, вдивляючись. У самому кінці довгої стежки, біля високого паркану, стояла Еліза.
– Чому ж ти не насолоджуєшся прекрасною порою? – захоплено вигукнула дівчинка, махаючи Леонові та запрошуючи його пограти з ним, – це літо обіцяє бути прекрасним для нас обох!
І хлопчик зірвався з місця, щиро усміхаючись. Злегка прискорений крок змінився бігом. Серце всередині здригалося.
Про які ж нісенітниці він тоді думав! “Ліза ніколи не залишала мене!» – ця думка пронизала Леона, змушуючи тремтіти.
Ось зараз. Обійми Елізи були відкриті для нього. Він міг би попрощатися з нею гідно. Нехай навіть у спогадах. Зараз. Ось тільки…
Варто було йому підійти до неї трохи ближче, дорога змінилася.
Вулиці змінювалися одна за одною, показуючи давно забуте. Леон пройшовся десятками доріг своєї пам’яті. Зараз перед юнаком знову стояла Емма.
Власне собі Леон зараз здавався повністю беззахисним. Він був однаково здивований і наляканий тим, що з ним відбувається. Ймовірно, він ось-ось помре. Передбачалося, що це відбудеться трохи пізніше.
Звуки помалу стихали. Не шуміло листя дерев, не співали птахи і не ревів вітер. Навіть звичного вовчого виття чутно не було.
– Я сподівалася, що наша зустріч відбудеться набагато раніше, – тихо почала Емма. Голос її був надзвичайно ніжним і пестив слух. – Пробач, що не дійшла до твого будинку.
Леон побілів, відходячи трохи назад, після чого завмер.
– Ти йшла до мене, перед тим як зникла?
Дівчина поглянула назад, спрямовуючи свій погляд до лісу. Щось ворухнулося. Леон так само зробив спробу розгледіти, що ховається серед дерев, але густий туман не давав можливості хоч помітити джерело шуму. Емма подивилася на хлопця, після чого, легко усміхнувшись, продовжила.
– Так, – промовила вона, через що у Леона з’явилося жахливо неприємне відчуття. Помітивши це, Емма поспішила продовжити: – Але в тому, що зі мною трапилося, немає твоєї провини.
Вітер дмухнув з новою силою, після раптово заспокоївшись. Складалося враження, що співрозмовником Леона зараз було все, що його оточувало. Він не був у цьому впевнений, але відчував це.
– Я ж навіть не знаю тебе. Навіщо ти йшла до мене?
– Хотіла дізнатися, наскільки ти на неї схожий.
– Я не розумію.
– Твоя мати була прекрасною людиною. На жаль, її не стало, коли я була зовсім маленькою. – немов вуаллю, дівчина закрила своє обличчя сумом. – Але тепер я можу говорити з нею постійно. У неї дуже цікаві погляди.
Леон завмер, не сміючи поворухнутися. Тіло його ніби прокололи сотні дрібних колючок.
– Ти говорила з нею?
– Так, – досить впевнено, але все так само тихо відповіла Емма. – Вона просила сказати тобі, що ти мав рацію щодо своєї теорії.
Немає сенсу говорити про те, що Леон не зрозумів, про що йдеться. Він запитав про це дівчину, але вона ніяк не відреагувала.
Леон кинув погляд на поселення, намагаючись знайти годинник. Він все ще показував дванадцяту. Невже? Він був більш ніж упевнений, що минуло більше години.
– Я мертвий?
Питання пролунало несподівано скоріше для самого Леона, ніж для Емми. Він сказав це не думаючи. Птахи припинили свою пісню.
– Ні, – запевнила дівчина. Вона справді була далеко від усього цього. – І я теж жива. Лишень це не те життя, про яке ти маєш хоч якесь уявлення. Хоча я все ж запитаю, – дівчина поклала долоню на плече хлопця, розвертаючи його обличчям до поселення, – бажаєш ти піти зі мною або ж хочеш залишитися тут?
Леон подумки пройшовся ще раз цими вулицями. З самого дитинства все тут було таким. Тільки дідусь Річ, збираючи дітей навколо себе, розповідав історії про різні за розміром і формою будинки, про палаци і старовинні башти; розповідав про небачені ніколи більше піраміди з країни мумій… Кожна його історія створювала навколо себе таку атмосферу, що занурювала в давно минулі роки.
Ці вулиці були схожі на бджолину ферму. Один від одного будинку відрізнялися лише своїми мешканцями, але й ті були схожі один на одного.
Емма нахилилася ближче до Леона та прошепотіла:
– Заплющ очі лише на мить.
Хлопець здригнувся, але зробив, як його поросили. Леон прикрив очі, коли Емма відпустила його руку. Вітер з силою зривав листя з дерев, насвистуючи мелодію, що закликала птахів продовжити їхню пісню.
За спиною почувся тихий тупіт. Леон тієї ж миті розплющив очі, побертаючись у бік лісу. В його очах вирували щирий подив і – якоїсь миті – просвітлення. Хлопець тепло усміхнувся, опускаючи свій погляд трохи нижче. Перед ним стояв темно-сірий вовк. В очах звіра палахкотіла незрозуміла доброта і спокій.
Леон нарешті усвідомив, про яку теорію Еммі розповіла його мати.
У пам’яті сплив момент з дитинства, немов повторюючи всі ці події знову перед його очима.
Був жаркий день і від розжареного сонця можна було сховатися лише в лісовій тіні. Жінка сиділа на траві під деревом, старанно розглядаючи щось у небі, що ледве визирало з-за пишних крон дерев. Хлопченя збирало квіти, підносячи їх матері з проханням сплести з них вінок.
Раптом дитина завмерла, спрямувавши свій погляд кудись глибоко в ліс.
– Про що думаєш, Леоне? – запитала мати, ніжно посміхаючись.
– Мамо, – невпевнено почав хлопчик, тупцяючись на місці, – я думав над тим, що сказала Ліза, і дійшов висновку, – маленький Леон гордо підняв вказівний палець, подумки нахвалюючи себе за те, що зміг пригадати це дивне слово “висновок”, – що це лише наполовину правда.
Жінка прибрала пасмо волосся, що впало на очі й усміхнулася. Вона покликала Леона до себе ближче. Коли хлопчик сів поруч, він продовжив.
– Тіло і душа – це ж різні речі!
– Про що ти говориш, Леоне? – запитала мама, погладжуючи дитину по голові.
– Може, ми й справді пішли від мавп, але душа у нас не їхня.
Леон підвівся на ноги. Вітер приємно пестив його обличчя, а запахи квітів закликали дитину пройти далі в ліс. Він не ворухнувся.
– Гадаєш, наша душа потягнулася б у ліс?
Усмішку замінив подив. Їй варто було визнати, що вона не розуміє, про що говорить її дитина.
– Леоне, ти вважаєш, що душа людини подібна вовчій?
– Саме так! Мамо, здається, що скоро наші душі потягне в ліси.
Тоді жінка так і не зрозуміла свою дитину. Не варто заперечувати того, що вона ще довго думала про це. Ідея цього здавалася такою маячнею.
Зараз, згадуючи це, Леон хоче лише виправити себе в тій необґрунтованій впевненості, з якою тоді відповів.
Тепер душа людини йому швидше нагадувала шакалів. Схоже, світ, який бачить дитина і в якому живе доросла людина, – це справді, два різні світи.
Хлопець усміхнувся. Все це було правдою. Люди не вмирали. Їм вдавалося знайти собі спокій та своє місце в цьому світі. Людська душа не здавалася більше такою незбагненною.
Людські душі. Вони птахами могли літати в небесах, підносячи свої крила все ближче до сонця, але замість цього їх душа воліла повернутися в ліси.
Проходячи повз ліс опівдні, коли вулиці порожніли і, немов прожекторами, висвітлювалися свічками, підживлюючи яскраве сонце, заблукала людина проходила коридорами своєї пам’яті, роблячи вибір. Вона могла залишитися, але ніхто цього не робив. У світі акторів, люди раз по раз вибирали скинути маску.
Коли та сама маска падала, з тріском розбиваючись об землю, людська душа набувала свого справжнього вигляду, розділяючись на дві частини, що пізніше з’єднувалися в одне ціле. Дикий звір останній раз пробігав селом, голосно виючи та несучи на собі маленьку дитину, що голосно сміялася, нарешті знайшовши свою свободу.
Протягом неймовірно довгого часу світ кричав до людини. Та вона продовжувала вбивати найважливішу частинку світу, тоді як сама природа, притишена, стогнала. Вона ніколи не намагалася відібрати людське життя. Її крики набували своєї недосконалої, фізичної форми. Посуха, повінь, виверження вулкану… Всього лише одне бажання – бути почутою. Природа хотіла привернути увагу до своєї проблеми.
І ось той, хто був глухий до її благань, нині став її частиною, зливаючись і тілом, і душею з тим самим світом, якого уникав, і від якого так сильно хотів відгородитися.
Леон в останній раз подивився на своє поселення. Він зробив свій вибір. Повітря навколо стало важким. Все стихло. Леонові був двадцять один рік, коли він приготувався побачити світ у його справжніх фарбах. Прийшов і його час диким вовком пробігти цими вулицями.