У дворі

Як гарно ворона ґелґоче.

Он та, що на гілці сидить.

Вона балакуча, то ж хоче

Із кимось поговорить.

 

• І що, до вас то говорить?
• Та ні, до горобців.

Вона за них старша, повчає

Як утекти від котів.

 

• А що ті коти виробляють?

Певно із ранку ще сплять?

• Та де там! Одні утікають,

А другі – просто сидять.

 

• Від кого ж коти утікають?

Нема за них більш розбишак.

• Зазвичай нема, та уранці

Виводять гуляти собак.

 

• Ну добре. Із цим розібрались.

А другі коти чому тут?

Вони що собак не бояться?

Чого вони досі ждут?

 

 

• Бо то лише молодь боїться,

А старших так вже не злякать.

Вони будь-якого собаку

Здатні із двору прогнать.

 

• Ого! А що, а що далі?
• Ну, всі поволі втихають,

Собаки ідуть по домівках,

Коти знову спати лягають.

 

Горобців, що на все це дивились,

Табунець у небо злітає,

А наша знайома ворона

Вже мишку сіреньку повчає.

 

 

Знайомство

Ворона дивилась, дивилась на мене

Крізь гілля дерев і листя зелене.

А я на неї дивилась, дивилась

І радісно вмить мені зробилось.

Я ту ворону привітала,

Вона мені у відповідь проґелґотала.

І я собі далі спокійно пішла.

Рада, нову знайому знайшла.

Тепер на світанку вона прилітає

І кожного ранку ми розмовляєм.

 

 

Україна

Люблю я нашу рідну Україну,

Її поля, лани, річки.

І наше небо світло-синє,

А в нім хмаринки мов пушки.

Люблю я сонечко ласкаве,

Що палко світить кожен день.

Люблю я мову солов’їну,

Що нею лине мільйон пісень.

 

Солдат

Пишу листа пори нічної

Тобі я, милая моя.

Моя рідненька, молодая,

Що з українського села.

Це той солдат, що за посланням

Прийшов сюди допомогти,

Відвоювати Україну,

Відвоювати на віки.

І ось вже ніч, лунають звунко

Гранатомети на війні.

А наші хлопці не здаються,

Вступають в бій на захист свій.

Щоб захистити Україну,

Щоб захистити навіки.

А ти чекай, я повернуся.

Я білий стяг не підніму,

І я не здамся, не скорюся,

І відвоюю землю я свою…