Триліський могіканин

Зараз, коли за вікном зима, хоч і без снігу, хочеться пригадати довгі й радісні літні дні, коли я безтурботно бігав у селі з друзями у пов’язці з індичим і буслиним пір’ям, давно не стрижений та веселий, не замислюючись про уроки ні на мить. Незрівнянними були ті дні! О, з яким же нетерпінням я чекаю наступного літа! Майже всі канікули я провів з бабусею в мальовничому селі Трилісах. Для мене це найкраще місце у світі!

Ще на початку червня я розбив у нашому садку своє маленьке індіанське тодло, що складалося з п’яти вігвамів. Їхні каркаси я виготовив із довжелезних палиць, а накриттям служили великі  простирадла, знайдені у хліві. Майже у кожному з вігвамів міг вміститися я і два мої найкращі товариші – брати семирічний Іван та п’ятирічний Андрій. Хоч вони й геть малі, мені з ними весело! Їхня хата зовсім недалеко від нашої, тому кожен божий день ми проводили разом. То стріляли з луків у нашому дворі, то таємно розпалювали багаття у їхньому. Словом, розважалися як могли.

Іван, тепер вже другокласник, – дуже добрий і щирий хлопчик. Він неймовірно любить поговорити, а от його молодший брат – той ще вереда! Косо на нього подивишся – він у сльози. Зате сам б’є Івана, ніби той боксерська груша, а здачі ще ніколи не отримував, бо, бачите, найменший. Не раз мені доводилося їх розбороняти.

На початку літа я приручив кота, сірого і смугастого. Він був диким, бігав собі у ліску за городом. Якось я вперше погладив того кота. З тих пір він майже весь час у нашому дворі. Я назвав його Барсолом’є, скорочено Барсик (за аналогією до імені Бартолом’є). Як я помітив, Барсолом’є найбільше полюбляє їсти рибку, які ми йому кидали, ловити мишей, пташок та здоровенних пацюків, чубитися з котами, що заходять на його територію і тертися об мої ноги. Одним словом, не кіт, а казка, те, що треба для триліського могіканина!

Якось одного погожого літнього ранку я якраз доїдав сніданок і, як  завжди , почув із-за паркана за хатою бойовий клич. Я натяг на голову пов’язку з пір’ям, відгукнувся «одноплемінникам» і підбіг до паркана, за яким стояли Іван з Андрієм. В Івана у руках був довгий тонкий кийок. Він гордо величав його індіанським списом, наслухавшись від мене про колонізацію Америки.

• Відкривай хвіртку, вождю Арсене! – вигукнув Андрій.

Я впустив друзів до  двору і запитав : «Що робитимемо?»

• Ходімо до «фігвамів», постріляємо з луків. – запропонував Андрій.
• По-перше, правильно вігвам, а по-друге, не думаю, що ти зможеш натягти тятиву! – мовив я.
• Зможу! Ваня ж натягував! – зарепетував Андрій.
• Навіщо тобі стріляти з лука? Ти ж у нашому племені шаман, до того ж єдиний у штаті «Трилісона»! – сказав я.

Андрій заспокоївся, і ми втрьох пішли у садок до вігвамів.

• Очі там одне одному не повиколюйте! – гукнула моя бабуся, побачивши, що я беру луки й стріли.

За літо я змайстрував  сім добротних луків, прикрашених пір’ям, і трохи більше тонких довгих стріл з кам’яними гострими наконечниками.

Раптом до нас підбіг Барсолом’є. Він  був дуже збудженим і ніс у зубах полівку.

• О, прийшов твій «гірський лев» і приніс з високих Апалачів здобич! – радісно вигукнув Іван.

Андрій всівся в одному з вігвамів і взявся бурмотіти різні незнайомі йому слова, як і належить шаманові, на зразок, регідрон, спазм, Мексика, контингент. Ми ж з Іваном зайшли у садок глибше і почали по черзі стріляти в мішень, яку я повісив на дереві. Насправді це був шматок поїденого паразитами гарбуза.

Настрілявшись удосталь, коли наша мішень вже нагадувала понівечену стрілами гарбузову кашу, ми повернулися до Андрія. Повсідавшись у вігвамі, радились, що робити далі. Незабаром Іван з Андрієм пішли до себе обідати, я також трохи підкріпився борщем. Через кілька хвилин вмостився у вігвамі, що найближче до хати і почав писати. Я тоді саме працював над одним із своїх творів «Син лісу» (якраз описував індіанських дівчат) і тут почув лемент. Отак зупинившись на найцікавішому, я відкрив хвіртку. До двору зайшов лише Іван.

– А де ж Андрій,чи то наш шаман «Маленький Койот»?- запитав я гостя.

– Пообідавши, він ліг спати. – сказав Іван.

– Пупс – він і є пупс! – вигукнув я, почувши відповідь.

– Почитаєш? – поцікавився Іван, побачивши у моїй правиці обшарпаного записничка.

– Я вже читав тобі це, але, якщо ти просиш, прочитаю ще раз! – мовив я.

Ми з Іваном пішли в садок, і я почав: «Сталося це у сімдесятих роках дев’ятнадцятого століття на берегах могутньої ріки Міссурі, коли володарі тих земель індіанці сіу мужньо боронилися від блідолицих чужинців, що прозвали себе «американцями»…

Прочитавши все, що було у записничку, я звернувся до Івана: «Пішли у «лісок» !» Мій співрозмовник був обома руками за, тож ми начепили пов’язки з пір’ям, я взяв свого ножа-мачете, яким дуже дорожу, і навіть довірив Іванові одного з найкращих моїх луків і трохи стріл. Ми відправились у путь, попередивши мою бабусю.Тільки-но рушили, за нами побіг Барсик, чи-то поважно побрів «гірський лев». Коли ми вже були за городом, Іван запитав:

–     А звідки ж узявся ваш «лісок»?

• Його висадив колись мій покійний дідусь, – мовив я, відвернувшись від товариша, щоб той не помітив моїх скупих сліз.

Ми зайшли глибоко в «лісок», і я сказав Іванові:

–    Поталанило нам із селом!

• Еге ж! – підтвердив Іван, після чого попросив розповісти щось про Триліси.

Ми сіли у затінку під старою вишнею, а Барсолом’є побачив на невеликому кущику горобця і дременув до нього.

• За часів Русі-України на місці Триліс було величне місто Сокіл. Та через постійні набіги татарів Триліси з часом перетворилися на село, але ж яке! , Здається, у сімнадцятому столітті на березі ріки Кам’янки стояла козацька фортеця. Тоді наша Кам’янка була великою й повноводною, звалася Кам’яницею і прославилася тим, що якось у боротьбі козаків з нападниками у ній втопилася сила-силенна ляхів разом з кіньми, – розповідав я Іванові.
• Все, що ти сказав, правда? – не одразу повірив Іван.
• Клянуся он тою осикою! – вигукнув я, показавши в далечінь, задумавшись: «- І навіщо Іванові та осика?».

Раптом почулося шипіння. Ми побачили зляканого чимось Барсика. Він задкував до нас, уважно дивлячись у зарості високої трави та сухостою. Враз звідти вискочив здоровенний рудий кіт і накинувся на Барсолом’є. Я вихопив з Іванових рук лука й стрілу. Вставши на рівні ноги, намагався прицілитись у кота-ворога, але не наважувався випустити стрілу, бо боявся влучити у Барсика, хоч наловчився робити це без промаху. Перш  ніж відпустити тятиву, я видав бойовий клич. Рудий кіт глянув у мій бік і, завмерши, мов скеля, сполошився. Кіт-нападник втік куди очі бачили. Я повісив лука на плече і взяв Барсика на руки. На щастя, той був неушкоджений, але досі тремтів від переляку. Іван радісно скрикнув, і ми повернулись у двір. Потроху стало вечоріти. Через півгодини до нас прибіг Андрій.

• Звідки ти взявся? Як ти опинився у нашому дворі? – запитав я.
• Проліз крізь дірку в паркані, – заявив малюк.
• Ох і довго ж ти спав! – вигукнув братику Іван, що, як і я, сидів на лавці біля хати.

Андрій запитав, що він пропустив, і ми розповіли йому про свої пригоди у  «ліску».

• Арсене, дай і мені хоч раз вистрелити з лука, а то я мамі розкажу!- пригрозив Андрій, насупившись.
• Гаразд, тільки не плач, – пробурмотів я ,подавши малому лука й паршивеньку стрілу без наконечника, щоб той не порізався. Андрій зрадів і побіг у садок, намагаючись стрільнути, хоч лук був за нього удвічі вищий.

Ми з Іваном сиділи собі й далі на лавці. Барсолом’є  то бігав поблизу, то терся об  наші ноги, а бабуся тим часом поставила на плиту воду, щоб заварити чай.

• Батько-Сонце повертається у свій вігвам. Скоро на небо вийдуть його скво Місяць та діти-Зорі, – мовив я, поправивши пір’я у пов’язці.
• Це точно, вождю! – озвався Іван.

Незабаром до нас підійшов Андрій і заговорив, поклавши лука й стрілу на лавці біля мене:

• Я вже хочу додому, Ваню, і щоб Арсен нас провів!
• Проведеш? – спитав мене Іван.
• А хіба колись не проводив? – здивувався щиро я.

Ми втрьох пішли до хати діда й баби моїх друзів. Провівши Івана з Андрієм до хвіртки їхнього двору, я сказав: «Бувайте!» Ми потисли одне одному руки і розпрощались аж до завтра. Іван з Андрієм побігли додому, а я  пішов до себе. Було вже зовсім темно.

Будучи на півдорозі до нашого двору, я почув виття і гавкіт. Крізь пітьму угледів кількох бездомних хортів. Вони крутилися недалеко від мене. По шкірі пробіг мороз. Я обережно прокрався повз зграю псів. Раптом відчув, як щось холодне і вологе торкнулося моєї ноги. Оглянувшись, побачив позаду чорного, мов смола, собаку. Я простягнув руку за пояса до свого розкладного ножика і вже думав зчепитися з хортами. Враз почувся пронизливий вереск. Ошелешені собаки помітили, що якийсь силует пронісся по нашому паркану й зістрибнув додолу з їхнього боку. Невідома з’ява шаснула стежечкою, що вела до колодязя. Пси очманіли від такого нахабства і погналися за нею. Я подякував Богові і, забігши до двору, зачинив хвіртку на всі защіпки.

Бабуся покликала вечеряти. Ми з нею сіли за столиком біля хати й взялися їсти. Я думав лише про таємничу істоту, що відволікла хортів від мене…

Почулося шелестіння трави. Я роздивився навколо, але нічого не помітив, адже світила нам лише невеличка лампочка, а була вже ніч. До нас підійшов Барсолом’є  і поглядом попросив їсти. Я кинув йому кілька макаронів і тут впізнав у цьому котику свого рятівника від собак. Ніжно погладивши свого друга, пообіцяв, що ніколи не забуду його відважного вчинку.

Ми з бабусею пішли до нашої старенької хати, що пам’ятає голодомор і  другу світову війну. Я сів у своїй кімнаті і взявся читати «Останнього з могікан», раз у раз примовляючи: «Кляті янкі, бідні гурони!»

Коли літо скінчилось, я повернувся у місто і зустрівся зі своїми шкільними друзями. Ми розпитували одне одного, як провели канікули. Всі розповідали, що день і ніч гралися телефонами, скачували нові ігри тощо. Я ж промовчав про свої пригоди. Ніхто у класі все одно не повірив би, що так легко бути індіанським вождем сіу з українського штату «Трилісона» та ще й  водити щиру дружбу з прирученим «гірським левом» Барсолом’є.