Ось такі я маю спогади з дитинства.

Колись нам обіцяли кінець світу – це мало статися дві тисячі дванадцятого року, двадцять першого грудня, в ніч з п’ятниці на суботу. Чи то майя нас так підставили, чи то парад планет, – достеменно я не знала. Почула в школі обривком інформації, а в подробиці, як воно буває, вникати ніхто не став.

Відчувалося то все дивно. В п’ятницю, двадцятого числа, всі сиділи за своїми партами й надміру хвилювалися – хотілося сміятися, бо ж: «Ги – ги, кінець світу», та щось на задвірках підсвідомості ніяк не влягалося, десь в мізках блукала думка: «Аж раптом це правда?». Загалом, всі, хто був молодший за п’ятнадцять років, сильно турбувалися, ніби перед виступом у школі – весело, бо всі разом, і страшно, бо скоро опинишся сам – на – сам з усіма своїми страхами. І як на те реагувати?..

Дійсно, повеселилися ми тоді добряче… Тільки – но в класі вгамовувався дурносміх від попереднього жарту, хтось вигукував наступний – ще більш недолугий та передбачуваний, аніж попередній, і ми всі знову котилися зо сміху. Вчителі або геть не звертали на це уваги, або кидалися репліками, в яких відчувалося все ж якесь побоювання, не дивлячись на роблену байдужість: «Знайшли привід жартувати!», або «Та вгамуйтеся ж!». Мабуть, то був один з найгарніших вечорів, які я провела в школі в свій час. Додому я йшла радісна та трохи схвильована тим, що принесе завтрашній день.

Заснулося мені легко – вечором перед кінцем світу так засинали тільки діти…

* * *

Почати цю частину оповідання варто з того, що я, врешті, прокинулася. То був один з тих суботніх грудневих ранків, коли наближення канікул та свят відчувалося у повітрі, і всі підіймалися з ліжок поволі, насолоджуючись додатковими годинами сну та спокою, коли ніхто не виганяв з нагрітого місця копняками.

Ранок був просто – таки благословенний, теплий та сухий, під ковдрою було затишно – затишно, а повітря просякло пахощами Нового року та ялиночки, яка вже примостилася в залі, чекаючи, коли на неї навісять різних прикрас. Ледь відкривши очі, я мала змогу роздивитися свою кімнату, – і, маю сказати, вона була точно така ж сама, як і тоді, коли я засинала. Можна було, звісно, подумати, що я потрапила до раю – але гупання могутніх підошов моїх сусідів, яке доносилося десь згори, не давало мені в цьому впевнитися. Вставати з ліжка, взагалі – то, не дуже то й кортіло – повітря поза ковдрою було набагато холодніше, аніж повітря в межах ковдри, і мій ніс це явно відчував. Все ж, цікавість перемогла.

Я підскочила зі свого місця і, навіть не влізаючи ногами в капці, побігла до вікна, льопаючи босими ногами по підлозі. Нумо, покажіть мені розвалини, випалені пустирі, німі та безликі згарища й попіл, який літає у повітрі…

Вдивившись ще посоловілими зі сну очима у вікно, я побачила…

М’якеньку ковдру з білого, пухнастого снігу, який переливався срібними іскорками при світлі холодного, та ж яскравого зимового сонця. Він, – себто сніг, – вкривав увесь мій двір, усі машини, які стояли там, усі дерева, які в одну мить стали дуже нарядні.

Я посміхнулася тому, як все вийшло. Нам обіцяли смерть та нескінченну темряву, а ми отримали… Світло, безмежні потоки світла, яке відбивалося від чистого, осяйного снігу, й розливалося околицями, затоплюючи собою кожен куточок.

Тоді я повернула голову, машинально видивляючись щось на підвіконні. Скраєчку стояла невелика квітка у горщику – каланхое, здається. Воно було молоденьке й тільки готувалося цвісти… Саме на ранок після кінця світу воно розквітло.

Отак. Життя замість смерті.

Я пропустила цю думку повз свою восьмирічну голову і побігла їсти мандарин.