- 12. 07
Папороть більше не квітне, трави сухі. Земля сира, холодна та рідна, червоні ягоди. Мені страшно говорити вголос, думати занадто гучно, тому що щось справжнє нарешті поруч. Щось велике, важливе. Минає літо, минає осінь. Повітря вологе та світле.
Ти покриваєш голову, сухі трави, крихітні білі квіти. Ти обрізаєш досвід, в тобі чиста свіжість, та сама ти прозора. До тебе більше ніхто не заходить, листи більше не пишеш ти. Ти дорослішаєш. Ти не віриш у долю. Ти ні на що не ображена, тільки легенький сором. Тільки самотня посмішка. На щастя, ти без талану, без роду, і від цього в голові легко. Щось у тобі засохло, ти це поховала зранку.
Ти обрізаєш досвід. В тебе пташині крила, але місто страшне тебе травмує. Смішні, ілюзорні люди. Жорстокі, дурні вердикти. люди нічого не знають, вони ніколи не квітнуть. Ти звикла до того, що не бачиш себе в дзеркалі. Ти більше не плачеш, тому що знаєш, що сльози – зайве акторство. Сльози це неповага до самої проблеми. Очі твої спокійні. Ти загубила зброю, серце твоє- квіти.
- 12. 07
Поясни, навіщо я плачу? Чи сталося хоч щось важливе? Я плачу тому, що приємно. Вибач. Це халатність, а не життя.
- 12. 07
Ти не поспішаєш, тому що ти маєш весь час на світі, щоб прочитати всі цікаві книжки уважно, перечитати двічі. Ти достатньо доросла, щоб зрозуміти, що контролюєш свій час, тобто тобі не потрібна втома, щоб себе виправдовувати. Ти живеш якісно, по-справжньому думаєш, що робить тебе міфічним створінням. Осінь знову змінює літо, тепер ти на рідкість розумна.
Місто мене вбиває, за це я його ненавиджу. Мене нудить від технологій, завдяки яким рухатись та думати можна ще менше. Моя бабуся тепер – телевізор. Всіх нас трохи вбило це. Але не тебе, тому що в тебе немає ні роду, ані телевізору.
Я дурна, емоційна. Я – це розбите скло та порізи. Я нічим не займаюся тільки плачу та пишу порожні й сумні листи. Я пишу дуже криво про те, як я себе ненавиджу, скільки ж я пью отрути… Скільки в мені яскравого та кислотного,та пустого від цього. Я дивлюсь в дзеркало, але не впізнаю себе. Я вродлива, дурна та бентежна. Я ні про що. Я все шукаю яскраві картинки та гучні звуки. Або скажений сміх, або пустий розпач. Я молода. Це огидно, це крайнощі. Я виходжу на сцену театру, та вимовляю красиві слова, що вони означають? Я вибігаю, я зовсім втомлена, але пусто в моїй голові. Мені жаль себе, соромно визнавати. Розум в мене ледачий, мов дикий звір у клітці, який забув як полювати. Чому я знову не впоралась? Навіщо так страшно? Нічого ж не трапилося, але мені хочеться кричати від болю. Хочеться хизуватися розпачем. Я розповідаю подрузі, другу, знайомій та просто комусь без обличчя все що знаю. І тепер зовсім пусто. Я не зовсім сліпа, тому бачу, що вся ця перманентна істерика спрямована вглиб моєї напівпорожньої свідомості. Моя радість це дуже важко, пізніше я буду молитися щоб шлейф суму від неї колись пройшов. “Я не можу пояснити свою думку”, – збрехала. Просто не питайте мене в обличчя. Не дивіться в очі. Пробачте мені, прошу. Я ще зовсім нічого не зробила, нічого не досягла, а стільки часу пройшло, але я все розповідаю незнайомцям, використовуючи довгі слова, про щось, що й сама не розумію. Моє життя – це яскравий візаж, примітивній візерунок. Це реклама з піснею. А твоє життя – це запашні трави та білі квіти. Сподіваюся, коли-небудь я зможу себе пробачити, або хоча б забути всі ці істерики, зриви…
Так, і тобі також було боляче помирати, але ти знаєш, що юність – це хвороба. Молодь думає, що це красиво, але ти знаєш, що це все виправдання. Молодість це порожньо. Молодість – це спектакль. Тебе не турбує марнославство та хлопці. Тобі не потрібна надія, та розум твій квітне. Скільки проблем твоя юність спричинила рідним…
Ти не залишила жодних образ на себе за те, що стала дорослою, тільки сором за дурні вчинки. Щось у тобі засохло, щось ти поховала зранку. Я – це бурхлива водойма. Мені дуже важко, хтозна як все трапилось…
Але тепер думки йдуть все повільніше. Все менше експресії, та форма красива. І ти розумієш , що сьогодні вночі щось страшне в тобі загинуло. Тут крихітні польові квіти, темно зелені трави. Кольори всі брудні, неяскраві та ніжні. Тобі вперше спокійно, а мені дуже боляче,тому що чорти все тягнуться до шиї. Ти бігаєш та співаєш, це ніжно.
- 12. 07
Як гарно. В тебе чисто в кімнаті. Купа книжок на столі, жовті сторінки. Наука – твоя терапія. Ніжна ботаніка, цікава астрономія, кришталева математика. Твої думки збираються, стають чистішими. Мистецтво – це не надрив, не біль, а терапія та білий чай. Це кольорові олівці, квіті, красиве світло. Це як весна змінює зиму. Ти більше читаєш, менше говориш. Спокій – твоє підґрунтя. Вдома пахне піхтою та чимось чарівним. Ти вчиш італійську та ідиш. Читаєш важливі книги. Гуляєш мовчки, в роздумах та теплому одязі. Світлий сум, ніби зламані крила, але так безпечніше та цікавіше.
- 12. 07
“Спробуй порухати плечем вперед та назад. Боляче? Обережно”,- згадка про те, що ти прийшла до цього не одразу. Рішення за рішенням, крок за кроком. Від шаленого сміху до свідомого аскетизму. Від Кафки до ніжної біології. Навколо у всьому твій чарівний спокій. Світлий розум, біла шкіра, пісна їжа, цікава наукова праця. Ти плануєш поїхати вивчати щось важливе, обережно знайомитись з розумними людьми. Ввечері ти виходиш подивитись на зорі. Ти посміхаєшся, якщо білим сумом заболить юність. Більше не страшно, не гірко, не холодно.
- 12. 07
Коли ж я одужаю?