1.

— Сідайте! — майже крикнула Аня після того, як заштовхала подруг до класу.

Вона гримнула дверима і підійшла до парти, яка мала стати столом перемовин для Маші та Єви. Ті мовчки гупнулися на стільці, демонструючи всім тілом, як їм майже бридко бути поруч. Дівчата всілися, одягли кам’яні маски на обличчя, втупилися кожна в свій бік, аби лиш не бачити одна одну.

— І чому ми тут? — нарешті запитала Маша

— Не чому, а для чого,—тоном незворушного дипломата відказала Аня,— миритись будете.

Дівчата вперше зневажливо перезирнулися і знову відвели погляди. Всі мовчали. Аж раптом — клац! — то Аня зачинила двері на ключ. Потім рішуче підійшла до вікна, відкрила і… викинула ключ. Лети!

— Ти що робиш? З головою дружиш?

— Не важить. Ми вийдемо звідси, як тільки ви двоє поговорите!

— Та йди ти!.. — гримнули дівчата в один голос.

— Але вам доведеться. Чи ви хочете провести тут день, ніч і всі вихідні?

Знову запала напружена тиша.  Навіть стрілка годинника і та наче притишувала своє «Клац… клац…», щоб не отримати на горіхи від дівчат. Здавалося, стрілка уже не йде, а то тихенько біжить-тікає, а то крадеться навшпиньки — аби подалі звідси…

— То почнемо, чи як? — знову вступила Аня, — все треба за вас робити!… Єва, ну хоч ти розкажи, що трапилося. Як ви до цього докотилися?

— Маша — коза,— пирхнула Єва.

— Це от прямо дуже прояснило ситуацію. Може, конкретизуєш?

2.

Єва. Навідуючись у думки.

Так, я не найбільш помітна чи яскрава особистість. І  мені не завжди комфортно у великих компаніях. І мене не назвеш особливо балакучою. Але ж ми з Машею були найкращими подругами скільки себе пам’ятаю! Я знала її так добре, як тільки когось можна знати. До останньої волосини на голові або останньої веснянки на носі.. Може, й краще за саму себе.. А може, вона і є частина мене…

3.

Маша. Космос шампанського.

— Привіт, твоє фото — просто космос,—  написав він мені.

— Це не космос, а шампанське під мікроскопом. Погугли, —  відповіла я.

Так ми і познайомилися. Його звати Марк… моє улюблене ім’я (це ж треба!). То вже, знаєте, не збіг обставин, а… Доля! Так, доля, бо я вірю: збігів не існує, і це знак!

Пам’ятаю, у той день ми спілкувалися майже до ранку, так цікаво було. Здається, я знайшла людину, максимально схожу на мене. Ще кілька місяців тому писала у щоденнику, що мені катастрофічно не вистачає у житті людей, які так само цікавляться темою музики.

І от! Світ, виявляється, тісний! Так часто кажуть, але щоб це було правдою я уявити не могла! Ми реально маємо схожі інтереси. Марк, до слова, грає на барабанах! А це апріорі значить, що він людина незвичайна. Поет Марійка і музикант Марк— найкращий опис нашої творчої пари після початку нашого спілкування!

4.

Єва. Блукання найдовшої ночі.

Раніше я розуміла Машу з півслова. Але що тепер за людина переді мною — й гадки не маю. Ще недавно ми були важливими людьми у житті одне одного. Чи це для мене одної було так? Тільки я знала, що Маша співає, коли приймає душ і спить у піжамі з баранами. Знала, який запах їй подобається найбільше (бензину, у кожного свої таргани) Знала й про трьох її хом’яків… Коли ті померли, їх викинули у смітник… А тоді я заспокоювала десятирічну Машу і обіцяла, що існує рай для хом’яків. І пухнасті друзі обов’язково туди потраплять.

Я була першим слухачем її нових пісень. Я навіть писала вірші, а Маша— до них музику. Я була першим творчим продюсером.. і взагалі… Тепер вона зовсім не цікавиться моїм життям і майже нічого не розповідає про своє. Коли так сталося, що я стала ніким? І чому я взагалі думаю про це вночі?!І вдень часу, здається, не обмаль…

5.

Єва. Казка під ялинку.

Коли нам було десять, у школі проводили конкурс казок. Єва перемогла зі своєю казкою, а я була за неї рада. Та була ще одна особа Оля, ображена програшом. Тоді вона розповіла дівчатам, що Маша не миється, і її почали називати смердючкою. Для розумніших ідей Олі сірої речовини не вистачило…  Це трапилося якраз перед новорічними святами, тому ввечері ми писали одне одному листи, а потім кидали їх в одну поштову скриньку, щоб було таємно. Я виявилася розумнішою за Олю, і написала таке миле привітання.

«Люба Оля!

З Новим роком!

Ти все ще так погано пишеш? Сподіваюсь на це. Бо тоді Маша перемагатиме тебе знову і знову… Веселих свят!»

Жорстоко, знаю. А хіба не жорстоко налаштовувати усіх проти моєї подруги? Зрозуміло, вогненні сутички невдовзі згасли, і настало примирення. Та це не надто важливо, враховуючи те, що легка неприязнь осіла у моїй душі попелом, лишившись і дотепер.

6.

Маша. Норовливі стрілки.

Погляньте у дзеркало. Ні, не на себе. Маша у новій чорній сукні, яка уже не зовсім по погоді, зате… Гарна ж яка! Закоханим людям іноді зносить голову, що тут сперечатися. Маша, до слова, провела біля дзеркала хвилин сорок, у кращому випадку. Рішуче робила свою бліду шкіру рум’яною, тонкі губи — пухлими і червоними, а на очах то взагалі намалювала дві полоси, що правильно їх звуть стрілками. Окрім того, що на тендітній дівчині бойове розфарбування виглядало, як не зовсім від неї… то дві лінії на очах і взагалі були кривими, наче Маша сорок хвилин не біля дзеркала стояла, а, вибачте, під зливою…

І назва усьому цьому дійству надто проста, зате ж яка промовиста — перше побачення.

З надлюдськими зусиллями, потом, кров’ю і поміччю вищих сил Єва зібралася на побачення (стрілки усе ж підкорилися її могутній руці і вийшли рівними). Фінальним штрихом вилила на себе ароматну хмару і відправилася підкоряти серце Марка.

7.

Маша. Поетика кохання. 

На побаченні, власне, нічого цікавого не сталося. Але сталося особливе. Таке, що мене  вразило і перевернуло всі уявлення про Марка.

Того вечора він запросив мене у кафе зі сценою у підвальній залі. Виступів ми не побачили, але прожектори з якогось переляку горіли, а мікрофон самотньо стояв посеред сцени. Пара відвідувачів у різних куточках зали, стишене світло, таємнича атмосфера. Аж раптом Марк хапає мікрофон і каже:

— Сьогодні я радий вітати Марію, свою музу і авторку пісні, яку ви зараз почуєте. Ваші оплески!

Бармен зааплодував. Тим часом Марк взяв гітару (я теж здивувалася, бо думала він тільки барабанщик) і заспівав: «Гей, кохана, маєш час? Я тобі приніс пісню про нас. Хочеш, заспіваю про-о-о те, як тебе кохаю?…»

8.

Маша. Гіркота розчарування.

Побачення було неперевершеним, та останнім часом… коїться якась маячня. Я ніяк не можу зрозуміти ні Марка, ні його друзів. І це не через надвисокі очікування. Здається, я просто не цікава жодній людині з нової для мене компанії. Ці спільні жарти, якими вони постійно обмінюються і які мені не зрозуміти… Тепер доводиться ще й з Олею (да, тією самою) шукати спільну мову, вона ж найкраща подруга мого хлопця. Але жах, як вона дратує! Да і все це теж. Почуваюсь не у своїй тарілці, чужою, непотрібною.

Та й Марк просто любить проявляти свою харизму і почуття гумору. А це гірка, як сама образа річ: розуміти, що хлопець насолоджується самим собою і своєю дотепністю більше, ніж спілкуванням з тобою. Та все ж… як співавтор, як музикант, як креативна особистість, він усе ще неймовірно цікавий. І талановитий, безперечно! Його музика та мої тексти, на правду, хороше поєднання. На стільки, що мене аж на два концерти запросили! А це вперше, коли на мене звернули увагу. Це успіх, яким варто пишатися, але я почуваюся страшенно спустошеною і тепер самотньою. У житті з’явилося багато чого— ці зміни розвивають і дивують, та водночас… багато чого і зникло.

9.

— Ось чому я злюся, розумієш? — каже Єва.

— Ні! Ти просто егоїстка, думаєш про одну себе і свої потреби! А у мене вперше з’явився шанс… Моя творчість стає не просто нотатками на полях зошита.

— Комусь час визнати, що він сів на голку схвалення,— процідила крізь зуби Маша.

— То ти ще із мене дурну робиш?!

— Та скільки можна повторювати! Маша! Я лише хотіла залишатися таким само другом тобі, як і колись… Перестань вигадувати!

— От вигадуєш тільки ти!

— Це нестерпно!— Єва дратівливо сказала цю фразу, і вона повисла у кімнаті серед меблів.

Здається, розмова втратила всякий сенс і перспективу до адекватного продовження. Навіть Аня не стала втручатися, а мовчки сиділа в кутку. Це не діалог, а радше якісь окремі вигуки, що не мають шансу обернутися на щось більше за марне заповнення повітря взаємним приниженням. Подруги це усвідомлюють — і тиша глибшає.

Вітер колами носив листя, воно падало в калюжі і ставало мокрим. Так закінчувався танок, коли воно перетворювалося на багнюку. Вчора був останній день осені, а сьогодні перше грудня. Маші завжди цей день здавався якимось особливий, ніби початок чогось нового. Або кінець старого…

— Знаєш… це, схоже, глухий кут, — почала Єва, — ще дві години тому ми хотіли втекти звідси. А тепер дали одне одному зрозуміти, що ключ лише один. І для виходу з цієї кімнати. І з цієї ситуації.

— Це так, — зітхнула Маша.

— Деякі стосунки люди переростають. Навіть довгі. І навіть важливі.

— То ти… прощаєшся?

— Я… не знаю.

І знову стрілка годинника кудись летіла на шаленій швидкості, болісно давила на барабанні перетинки, як дратівлива музика. Час збігав швидше, бо це був час прощання.

— Мені теж є що сказати.

Маша підвела очі. Мокрі, сповнені останньої, як згасаюча зірка, надії. Якщо кілька годин тому дівчата боялися глянути одне на одну, то зараз не могли відвести погляду. Слова тепер рвалися із очей у кожної, ніби хотіли вистрибнути, але їм забороняли.

Маша бажала сказати. Ні, тепер відчувала, що просто мусить це зробити. Вона прикусила губу. Дівчина боролася із собою і двома велетенськими важкими словами. Ці слова здавалися їй чавунною гирею, яку поклали на її тонкі плечі. Вона не звикла казати їх уголос. Не звикла визнавати свою неправоту. Але… Скажи! Маша набрала повні груди повітря і на мить перестала дихати… Скажи це!

—  Пробач мені, — мовила Маша з видихом.

Звісно, ключ знайшовся. Розумні люди завжди мають запасний.

10.

Маша. Продовження кінця. 

Я вибігаю з кімнати. На вулиці холодна тиша. Я перестала вдумуватися, яка погода приємніша і за якої температури комфортніше, яка пора року краща. Я тепер просто стою і вслухаюся у тишу природи. Слухатиму, поки не вловлю усі ноти безгоміння і не запишу, як нову абетку…  А потім тиша стане глибшою і глухою, бо піде сніг… Він валитиме великими, суцільними і пласкими, лапатими пелехами, лізтиме просто в очі, засліплюватиме…

Вечір майстерно ткатиме візерунки сніжинок у повітрі, а Маша — візерунки літер на папері…Літери за літерами. Літери всередині слів. Слова у піснях.

То що ж тепер? Невже кінець історії? Усе вже сталося?… Чи тільки починається?

Проте… Той хто ставить питання уже наполовину на нього відповів.

11.

Два місяці по тому.

«Хух,— із полегшенням видихнула Аня, — нарешті вони перестали гризтися. А то, як собаки, ну чесно».

— Але з Марком ми теж посварилися. Його самозакоханість нестерпна, — посміхнулася Марія крізь сльози, що майже висохли.

— І правильно, нічого на оце все гаяти дорогоцінний час, — підтвердила Єва.

— Але пісні…

— Повір, у тебе все попереду у цій справі. Ти талановита! Так і знай!

— Якщо я зможу написати ще…

— Не якщо,— Єва взяла Машину руку у свою,— а коли!