Секрет фотовиставки «Бачимо світ»

 

Сумська обласна дитяча клінічна лікарня, поліклініка. Коли я сказала, що це «погане місце», Лєна (це моя бабуся) зробила мені зауваження. Я не зрозуміла: як це образити лікарню? Ну добре, хай не погане місце, а поганісіньке. Так краще? Гарним же воно від цього не стало. Якісь облізлі стіни, наче наша Кера линяє. Двері такі старі, що аж плачуть. Вони, звичайно, не плачуть, але такі звуки від них, як тихесенький плач. Запах якийсь тут сумний і повітря сірувастеньке.

І чому це під кабінетом лікаря не можна говорити? Чому треба мовчати? Чому не можна ходити, бігати, стрибати? Чому треба сидіти ? Хто таке придумав? Що за правила такі хворі? Ні, не діти хворі, а правила. Навіть якщо зараз і не болить у тебе, то від правил почне боліти. Дивнувастенько це все. Як це не можна голосно сміятися? А якщо мені хочеться? А неголосно сміятися – це хихотіти. І я хочу голосно-голосно. Лєна сказала, що так, як я сміюсь, «реготати» називається. То й що? Хіба це погано? Може, слово поганюще? А я називаю «сміхотіти». Я не регочу, а створюю сміх. І він у мене мій, сміхотішний, а не якесь там «реготати».

Таке було у мене перше знайомство з цією дивнувастенькою лікарнею.

І ось ми, учні 4-Г класу, я – Владислава Заяц і Іван Каравай, знову в цій лікарні. Але тепер тут усе по-іншому. «У поліклініці Сумської обласної дитячої клінічної лікарні зробили капітальний ремонт». Я не знаю що означає слово «капітальний», але так розповідав журналістам головний лікар Ігор Федорович. Тепер вікна, двері, стеля, підлога – новісінькі, сучасні, білесенькі. Всюди приємно пахне новим. Стіни золотаві-золотаві і немов світяться. А на них наші з Ванею світлини. Наша фотовиставка називається «Бачимо світ». Аж не віриться. І, мабуть, не тільки мені. Бо доки ми, наші батьки, бабуся Вані, пацієнти, медики чекаємо головного лікаря, до мене підходять два дорослі хлопці.

• Мала, це правда твої роботи? – запитують.
• Так вони ж підписані «Владислава Заяц, Іван Каравай» і 28 назв. Половина моїх. Ви читати не вмієте?
• Нє, мала, без образ. Там про вашу виставку написано, що вам по 10 років. Тобі точно десять?
• Ні, ще немає.18 березня буде десять.
• Нічого собі! А чим ти знімала?
• Бабусиним телефоном.
• Круто! Молодчага ти, Зайчик. Класні світлини. Нам сподобалися.

От усі мене «Зайчиком» називають. Це через прізвище. Не люблю.

Ми проводимо екскурсію виставкою. Усі наші роботи розмістилися на різних майданчиках великої поліклініки. На першому – яскравий іграшковий будиночок, у якому можна сховатися і погратися. А навколо нього на стінах мої улюблені світлини про те, як Весна вже прийшла, а Зима йти додому не хотіла. Далі – Ванині «Охоронці» і «Зачарована балерина». Усі ці фото ми зробили на подвір’ї нашої Сумської спеціалізованої школи №30 «Унікум» на занятті гуртка «Юні журналісти».

Далі по коридору фото Івана. А біля кабінету щеплень мої найяскравіші світлини: «Два капелюхи», «Синьйор Помідор», «Його Величність Джміль».

«Два капелюхи». На цій світлині один капелюх на бабусиній голові, а інший – на небі. Вони немов сперечаються між собою хто кращий.

«Синьйор Помідор» – справді синьйор. А доки не було назви, мені говорили, що то апельсин. Ні! Це помідор! Ось у нього очиці, ніс і такий хвалькуватий ротик, який немов вихваляється: «Я – синьйор». Так, синьйор, але ж помідор.

Його Величність Джміль на чорнобривці як на троні сидить. Він із лапками, вусиками і прозорими крильцями, що просвічуються. Я так довго за ним бігала, так довго! Смішно стає, коли на нього дивишся. Він такий, такий… набундючений. Точно! А поряд «Сонечки на дереві» Івана Каравая. Це, звичайно, не «сонечки», а алича, але так світяться, так світяться, неначе дійсно маленькі «сонечки». Коли діти, які приходять у дитячу поліклініку, будуть розглядати ці світлини, то забудуть про те, що їм зараз робитимуть щеплення.

Та всіх вражає моє фото поряд – «Політ лопати». Журналісти всіх телеканалів, які були тут, усе допитувалися як мені вдалося лопату перетворити на ракету. А що тут дивного? Я просто подумала, що лопаті нудно весь час дивитися в землю. Вона хоче полетіти до неба, а для цього треба перетворитися на ракету. І я сфотографувала «лопатну» ракету. Такого не буває? То ви не бачили моєї світлини! А ще всіх дивує фото «Морські камінці у бабусі на городі». Якщо здалеку, то наче справжня галька на пляжі. А якщо підійти близенько, то відразу видно, що на світлині картопля. Мені Лєна розповіла, що шматочки мушлів, які ми іноді викопуємо на городі у Степанівці, свідчать про те, що тисячі років тому тут було море. Уявляєте море замість городу? Здорово?! От я подумала і побачила, що картопля – то морські камінці. Сфотографувала і так назвала.

Ще біля двох кабінетів – світлини Івана Каравая «Сонце вербі коси заплітає», «Річка Стрілка і Сонце утворюють зірку», «Добро перемагає зло». Ваня любить спостерігати за небом і водою та поєднує їх. Виходить казково красиво. Фантастично!

Ми провели екскурсію виставкою і назавжди подарували її лікарні. Я й Іван побажали всім дітям, щоб вони дивилися на наші світлини і швидше одужували, щоб вони бачили світ так, як бачимо його ми. А ще я побажала, щоб навіть у поліклініці вони не боялися хвороб і сміхотіли так, як кому хочеться.

А потім у нас з Іваном було інтерв’ю аж для двох телеканалів. Запитують таке звичне: як усе починалося? З гуртка «Юні журналісти» все починалося. Ми пішли на вулицю шукати фотоілюстрації до наших текстів. Потім наш керівник гуртка відібрала найкращі світлини. Мої й Івана Каравая виявилися найкращими. Людмила Миколаївна зробила з них фотовиставку в нашій шкільній бібліотеці «Територія Літературної Української Мови». Найважче було придумати назви нашим світлинам. Ми їх так важкувастенько думали. Чомусь не думалося. Але коли побачили наші світлини в рамках на стіні з назвою «Творчість наших «унікальних», то відразу сіли і назвали. А потім був секрет. Наш спільний секрет. Я запитала у Людмили Миколаївни про те, чому треба тихо поводитися під кабінетом лікаря. Вона дуже здивувалася і попросила все розповісти. Уважно мене вислухала, а потім запропонувала змінити ситуацію. І ми домовилися як це зробити. Це і був наш секрет. Ми розширили свою виставку, бо фотографували Зиму, Весну, Літо, Осінь. Ми з Іваном дивилися на світ цілий рік і фотографували його. А потім у нас відбувся …Ой, весь час забуваю це слово. Як? О, згадала. Вернісаж! Це відкриття виставки. І відбулося воно на арт-майданчику обласного телеканалу UA:СУМИ. Ми з Іваном були в «прямому ефірі» передачі «На часі Ранок». Нас бачила вся Сумська область! Там ми сказали, щоб усі знали: якщо наші світлини сподобаються відвідувачам виставки, то ми її подаруємо хворим діткам. Біля виставки залишили Книгу відгуків. Усі 45 днів різні люди бачили наші світлини. Їм вони сподобалися, адже у Книзі відгуків було написано багато-багато гарних, світлих і добрих слів. Сподобалися не тільки наші світлини, а й назви. І ми подарували свою фотовиставку «Бачимо світ» Сумській обласній дитячій клінічній лікарні.

Після відкриття нашої виставки, ми з татом ще раз були у лікаря. Я бачила як діти поводяться під кабінетами лікарів. Дехто навіть на лавки, що під стінами, стає, щоб роздивитися світлини, вголос читають, обговорюють і сміхочуться.

Я дуже рада, що хворі дітки під кабінетами лікарів тепер не думають про хворобу, а розглядають нашу фотовиставку «Бачимо світ».

А я вже мрію про нові світлини і репортажі… Бо так хочеться, щоб моя мрія про журналістику здійснилася! А для цього «треба трудитися і трудитися» – так сказала бабуся…