Привид Чорнае. Привиди-незнайомці
Друге оповідання
У першому оповіданні розповідається про зустріч друзів із привидом Чорнае. Дітям вдалося перемогти привида та врятуватися, відкривши при цьому страшну таємницю про те, що привид насправді є предком їх друга Дімарка, однак…
***
– А-я-я-я-а-бе-ве, – байдикувала біля мене Янок.
Наше життя в селі було нудне: ніяких придуркуватих Чорнае і інших Дімаркових предків…
Одного дня підійшов до мене Дімарк із Поліне і Янок та з якоюсь міською дивачкою.
– Привіт, Юслін, сьогодні ми їдемо в Полтаву, – весело повідомила Поліне.
– Вау! І тому ви припхали сюди міських? – відказала я.
– Тож ні! – спліснявіло відповіла Поліне, – це доповнення до нашої команди.
Я подивилася на Поліне і закричала:
– Ти думаєш, що я маю товаришувати з тим лахміттям?
– Перестань! – відповіла Янако. – Ви владнаєте.
– Та хай мені краще лелека на голову нагидить! – відповіла я, – я з нею не товаришуватиму!
Аж раптом, як на зло, мені на голову таки нагидила лелека.
– Та що за проклятий день! – прокричала я і пішла мити голову.
Коли я повернулася, то побачила що всі друзі вже затрамбувалися до Дімаркової тарадайки.
– Без сварок! – відповіла Поліне, – ми їдемо в місто.
Я залізла в машину, обперлася об спинку «Жигулі» шостої моделі та бурчала собі під ніс:
– Пройдисвіти, гімнюки, кобили…
Коли ми приїхали, то побачили клуб. Ми увійшли всередину і навіть не встигли потанцювати, як чуємо з боку:
– Маю я тебе в носі, пройдисвіте! – волав Дімарк.
Аж раптом під це волання почав співати Винник : «Ніноооо…»!
Відразу повиходили кобіти, які змішували віски з колою і, підспівуючи, поринули у запальні танці.
Несподівано із стіни вилетіли привиди і почали теж підтанцьовувати.
Ми здивовано дивилися на це видовище.
Привиди посерйознішали і почали трощити усе навколо у клубі та лякати бідолашних людей.
Новенька вистрибнула з натовпу та запитала:
– Чому ви, вельможі, так розрепетувалися?
– Я би матюкнувся, – здивовано глянув на неї Дімарк.
А найстарший привид сказав:
– Та ти, молодице, знай – звідси утікай!
– Та воно ще й віршує! – презирливо глянула Поліне.
– Та не будьте ви такі, молодиці, не вистачить вам на паляниці! – вигукнув середній привид.
– Та як у такому генделику знайти паляниці? – влізла в діалог Янако.
– Та заткніться вже всі! – не витримала я, – ближче до сенсу.
– Це хамло має рацію, – відповіла новенька.
Я зрозуміла, що ми ніколи не знайдемо спільної мови.
– Чому ви так вчинили? – продовжила вона, звертаючись до привидів.
– Та, молодице, знай – це не просте, – промовив привид, поправивши дивні вуса, – це моя душа проклята Знідом. Отакий він мерзотець, занапастив нас. Зараз ось – дивись, які ми! Змусив отаке робити нас!
Тільки він це договорив, як раптом найменший привид впустив якусь пару і ми почали задихатися…
Коли ми вже всі втратили надію, у нас з’явилася одна думка: «Все, мені кирдик!».
Але це був тільки початок…
***
Ми опинилися у якомусь дивному місці. Надихавшись вдосталь кисню, ми оглядали незвичну кімнату. На стінах висіли скам’янілі соколи. Все, як у привида Чорнае, – кам’яне.
Я підбігла до дверей, але вони були зачинені.
Новенька поглянула навколо і сказала:
– Що це за місце?
– Я десь його бачила, – задумано повідомила Янако і недовго думаючи продовжила:
– У книжці це місце зветься «Старовинне». Часто ці привиди зачиняють там людей, змушуючи їх пройти страшні випробовування і ці люди страждають нестерпними муками через якихось придуркуватих привидів, які замкнули їх тут.
– І … – тільки це встиг промовити Дімарк.
Раптом великі випробування звалилися і на нас: почали рухатися стіни, у нас звідусіль стріляли із луків, вогняні кулі летіли на нас…
Звичайно, Янако було набагато легше, ніж нам, адже вона ходила на «гідеч» («гідеч» – це такий сільський вид бойового тацю з метанням яблук). А нам, грець, як було нелегко.
Поліне помітила кам’яну кнопку і крикнула Дімаркові:
– Дімарку, швидше натисни на цю кнопку!
Дімарк оговтався і спритно перестрибнув через чергову порцію невимовно-пекучого жаху вогняних куль, натиснув на кам’яну кнопку і все це жахіття закінчилося.
Тепер ми були у безлюдній кімнаті без дверей і вікон, де палали вогняні факели.
Ми натрапили на двері, увійшли й побачили привида. Коли ми підійшли ближче, привид нас помітив і сказав:
– Не бійтеся мене, я вам допоможу вибратися. До речі, мене звати Анліра.
– Яке щастя! – вигукнула новенька, – а мене звати Повіра.
Дорогою ми називали свої імена і легко долали шлях.
Коли ми підійшли до якогось дивного місця Анліра сказала:
– Треба промовити слова, що відчинять скриню, у якій лежить амулет «Вароз».
– Зрозуміло, – відповіла я.
Поліне не довго думаючи сказала:
– Сірело-вело-джето-леро, відкрийся!
Відкрилася скриня і ми побачили амулет…
Та раптом амулет зник. Повіра злякано зойкнула.
Ми заховалися в шафу та чекали…
За декілька хвилин ми побачили привида Чорнае та інших привидів з генделика.
– Я знову могутній! – прокричав, як дурний, Чорнае.
Продовження буде…