Була собі на світі одна дівчинка – Маруся. Взагалі то її звали Марина, але всі називали Марусею і ми так будемо її називати. Дуже любила вона комп’ютери. От одного разу з нею трапилося такеееее!!
Вона зайшла на якусь сторінку в Інтернеті і побачила знак оклику. Дівчинка клікнула мишкою на цей знак оклику і побачила рекламне оголошення про безкоштовні парфуми. Вона натиснула на слово «Отримати», аж раптом з’явився маленький чорний монстрик. Він почав їсти всю інформацію на комп’ютері. Маруся тиснула на всі кнопки, але комп’ютер її не слухався. Дівчинка зрозуміла, що його потрібно полагодити. Але на жаль, вона не знала адресу такої майстерні. Маруся дістала стару коробку від комп’ютера і в інструкції прочитала адресу виробника – Японія. Вона вирішила їхати в Японію, але не знала як туди дістатися. Комп’ютер не працював і знайти будь-яку інформацію вона не могла. Дівчинка дістала свій підручник з географії і знайшла на карті цю країну. Вона була дуже далеко від України, тож дівчинка вирішила полетіти літаком. Маруся дістала гроші, які вона заощаджувала на свої бажання (велосипед, ролики, сукня з Леді Баг, туфлі та інше). Їх вистачало, щоб купити квиток на літак до Японії.
Склавши у рюкзак зламаний комп’ютер, книжку з географії, трошки грошей, улюблену стару ляльку Лолу, печиво та картки з телефонами своїх родичів вона подалася в аеропорт. В аеропорту Маруся побачила дивну жінку, яка стояла за скляним вікном і перевіряла квитки. Маруся підійшла до неї і простягла свій квиток. «А де твої батьки, сонечко? З ким ти летиш?». Дівчинка не знала, що сказати і тому вирішила збрехати. «У мене батько – пілот цього рейсу. Він купив мені квиток. Тому не переживайте, мій тато вже на борту». Жінка сказала: «Йди прямо цим коридором. Коли побачиш дядечка з малюнком валізи, підійди до нього і віддай свій рюкзак. Він перевірить його і поверне тобі назад. Запитаєш його куди тобі йти далі. І він все тобі покаже».
Маруся пішла по довгому коридору і легко знайшла дядечка з малюнком валізи.
– Це Ви перевіряєте валізи? – тоненьким голосом запитала дівчинка.
– Так, я – відповів дядечко. – Давай сюди свій рюкзак. Що там у тебе?
– У мене в рюкзаку комп’ютер, іграшки і печиво.
– Ножиць немає? – суворо запитав дядечко.
– Ні, немає. – Відповіла Маруся.
– Тоді йди ось цим коридором далі. Але дивись під ноги, бо перед літаком є сходи.
Маруся подякувала, забрала рюкзак і пішла далі коридором. І ось вона побачила літак. Він був здоровенний! В сто разів більший, ні в тисячу разів більший, ніж вона сама. Маруся довго милувалася літаком аж раптом побачила під сходами маленьке собача. Їй стало шкода собачку і вона запропонувала песику стрибнути до неї в рюкзак. «Пасажири, завершуємо посадку на літак!» – сказала дуже красива стюардеса у блакитній сукні. Песик радо вскочив у рюкзак і Маруся побігла сходами до літака. Знайшовши своє місце, вона сіла і відкрила рюкзак. «Тссс!» – сказала вона песику. Взяла печиво і почала хрумкати. Песик почав шкребти лапкою по рюкзаку і скиглити. «Тссс!» – знов сказала Маруся песику і дала йому одне печиво. Але цього виявилося замало і песик далі дивився на дівчинку своїм благальним поглядом. Отак вона віддала йому все печиво і він наївшись заснув. Маруся підмостила йому під голову свою стару ляльку Лолу і поставила рюкзак на вільне місце поряд.
Аж тут щось сильно загуділо і заклало вуха. Це літак починав злітати. Маруся так захопилася всіма цими подіями, що геть забула про комп’ютер. Вона обережно вийняла його з рюкзака, щоб не розбудити сплячого песика, і відкрила його. Монстрик продовжував їсти програми, фотографії, улюблені ігри. От саме зараз він їв улюблену гру «Моя Ферма». «Ох, як прикро! – подумала Маруся – В мене вже був 163-й рівень!». Вона закрила комп’ютер і відчула яка ж вона голодна! По салону йшла стюардеса з їжею. Ще мить і перед Марусею вже стояла тарілочка з гарячим пловом і зеленим салатиком та чашка теплого какао. Смакота!
Наївшись, Маруся згадала про песика, який все ще спав у рюкзаку. «Треба його назвати» – подумала вона. Завдання видалося не з легких. Рекс, Бакс, Йокі, Покемон, Бос… Все це не підходило песику. Тут підключився детективний розум. «Так! Собачка любить спати, їсти печиво. Тож, сон плюс печиво. О, Сóпі! Будеш в мене Сóпі!». Наче почувши і погодившись, песик смикнув вухом і хропнув. А задоволена собою Маруся відчула, що хоче спати. Вона скрутилася бубликом на сидінні і заснула.
Літак почало трясти і Маруся прокинулася. Сóпі теж прокинувся і злякався. Він відчайдушно намагався сховатися під кріслом, але дівчинка сховала його в рюкзак і тихенько сказала: «Вибач! Літак приземляється. Сиди тихенько!».
Перестало гудіти і пілот оголосив: «Вас вітає країна Японія. Бажаємо вам гарного дня». Всі пасажири почали виходити. Щоб ніхто не здогадався, що Маруся летить одна, вона весь час йшла позаду тітоньки у довгій сукні. Маруся теж про таку мріяла, але майже всі гроші витратила на квиток.
Японія – красива країна. Але всі розмовляли такою мовою, яку Маруся геть не розуміла. Як же дізнатися, де знаходиться та майстерня, в якій зробили її комп’ютер? Поряд стояв дядечко маленького зросту. Вона в нього запитала: «Доброго дня! Підкажіть, будь ласка, як мені доїхати до майстерні, в якій роблять і ремонтують комп’ютери?». Дядечко щось відповів, але вона жодного слова не зрозуміла. Обидва задумалися. І тут Маруся пригадала, що в школі вчителька говорила, що треба вчити англійську мову, бо її знають усі. Треба було вчити, але ж не вчила! Крутилася на уроках і не вчила домашнього завдання. Але кілька слів все ж запам’ятала.
– Хелоу – сказала Маруся.
– Хай – відповів дядечко.
Більше слів вона не згадала. Але здогадалася, що треба дістати інструкцію. Вона відкрила рюкзак і звідти вискочив радісний Сопі. Він стрибав і крутився, бігав і знов стрибав. Маруся дістала інструкцію і пальчиком показала на адресу виробника комп’ютера. Дядечко схвально кивнув головою і вказав на автобусну зупинку. А на клаптику паперу намалював автобус з номер 068. Далі він намалював стрілочку, наче автобус їде, і п’ять зупинок. На п’ятій зупинці дядечко намалював дівчинку, яка виходить з автобуса. Дівчинка згадала слова «Сенк ю вері мач» і пообіцяла собі обов’язково вчити англійську мову, коли повернеться.
Маруся намагалася впіймати Сопі, але той тікав і викручувався. Ледь впіймала його, аж ось і потрібний автобус до зупинки під’їхав. Дівчинка одразу заскочила до нього. Водій простягнув руку. Маруся подумала, що він хоче допомогти їй піднятися, але з’ясувалося, він хотів грошей за проїзд. Японських грошей в неї не було, а українські він не хотів брати. Водій був суворим і Марусі довелося вийти. Автобус рушив, а Маруся побігла за ним. Як же ж багато людей було тут на вулицях! Неначе море з людей. Вона не могла бігти дуже швидко, але побачила в якому напрямку поїхав автобус тому легко дісталася наступної зупинки. Тут вона відпочила і дочекалася наступного автобуса. Вона спробувала зайти до автобуса, але злий водій її знову вигнав. Так Маруся пішки пішла до наступної зупинки. Дорогою вона розглядала височезні будинки, які немов дзеркало відбивали сонячні промені на всі боки. А потім вона знов йшла до наступної зупинки, і так дісталася аж до п’ятої.
А там здоровецький будинок, на даху якого було написано те ж саме, що і на комп’ютері Марусі – Samsung. Дівчинка зайшла в будинок, але на вході її зупинив охоронець. Він сказав щось, але вона його не зрозуміла. Маруся швидко дістала комп’ютер і показала монстрика. Саме зараз він їв інформацію про комп’ютер. Її було багато тому швидко її з’їсти в нього не вийде.
Охоронець побачив монстрика і злякався. Він щось крикнув у рацію на незрозумілій мові і вже за хвилину біля Марусі з’явився невисокий дядечко в дивних окулярах і скуйовдженим волоссям. Він побачив монстрика і одразу вихопив комп’ютер у дівчинки з рук. Він натиснув багато кнопок і щось бормотав весь час. Він щось говорив Марусі, але вона жодного слова не розуміла. Тоді вона згадала і вигукнула: «Ай донт андерстенд!». Кумедний дядечко не розгубився і почав говорити англійською, але дівчинка все одно не розуміла. «Ай донт андерстенд!» – майже плачучи прошепотіла Маруся. Тоді дядечко пальцем вказав на напис на її комп’ютері SΛMSUNG і на дах будинку, де були величезні літери SAMSUNG. Маруся не одразу побачила, що написи трошки різні. Дядечко махав руками і дівчинка без перекладу зрозуміла, що він такі не робить і не може відремонтувати. А монстрик жував і жував тепер вже відеоролики з YouTube. Дядечко знов почав натискати багато кнопок і раптом навколо монстрика з’явився великий квадрат. Дядечко тиснув і тиснув на клавіші комп’ютера з шаленою швидкістю і квадрат перетворювався на клітку. Монстрик почав їсти ту клітку, але в нього це не дуже виходило.
Тут Маруся відчула, що її хтось шарпає за штани. Вона обернулася і побачила Сопі, який скавчав. «Я теж голодна» – сказала Маруся – «Але їжі більше немає». Дивний дядечко тим часом кудись зателефонував і щось дуже голосно розказував. Він подивився на Марусю, на Сопі, посміхнувся і показав рукою на диван, що стояв недалеко. Дівчинка з собачкою вмостилися на дивані і лише тепер Маруся зрозуміла, яка ж вона втомлена і голодна. За кілька хвилин до Марусі підійшла дуже мила дівчина і українською мовою посміхаючись сказала:
– Привіт! Я Соня. Я працюю тут перекладачем. Я зараз поясню тобі все, що відбувається. Твій комп’ютер зробили не ми – він підробка з Китаю. Але ти показала нам ідею, як захистити наші комп’ютери від подібних монстриків. Ми дуже тобі вдячні. Зараз тебе нагодують. І твого песика також. А трошки пізніше тобі винесуть багато грошей – це наша вдячність за ту ідею, яку ти нам підказала.
– То ви не зможете полагодити мій комп’ютер? – засмучено запитала Маруся.
– На жаль ні. Але ми підкажемо, куди звернутися у Китаї. Ми знаємо хто підробляє наші комп’ютери.
Маруся і Сопі їли дуже швидко. За 5 хвилин тарілки аж блищали. А дівчинка з песиком лежали на дивані і чекали своїх грошей. Монстрик гриз клітку, але нічого в нього не виходило.
Скоро знов з’явився кумедний дядечко в дивних окулярах з великою пачкою грошей і квитком. Соня пояснила, що це квиток на літак до Китаю. Ще вона простягла папірець, на якому були дивні закарлючки. «Це адреса – сказала Соня. – Вона написана китайською мовою. Покажеш цей папірець водію таксі і він відвезе тебе у потрібне місце. А зараз на тебе чекає наше авто. Воно відвезе тебе в аеропорт, а водій допоможе сісти на літак».
Маруся подякувала, засунула комп’ютер у рюкзак, сонного Сопі акуратно переклала з дивану в рюкзак і пішла надвір. Там чекала жовта в клітинку машина. Вона виблискувала так, що сліпило очі. «Класна!» – подумала Маруся і сіла всередину. Зсередини таксі виглядало не так гарно. В кріслах виглядали нитки і смерділо старими суші. Всю дорогу до аеропорту Маруся намагалася не дихати, щоб не відчувати цей запах.
В аеропорту Маруся зайшла до магазину і купила багато печива, сир і сосиски для Сопі. А ще листівку про Японію як сувенір. Маруся зайшла в літак і її навіть ніхто не спитав чи вона летить з батьками. Маруся сіла на своє місце і почала дивитися у вікно. Для Марусі політ видався дуже довгим і за кілька годин вона заснула. Марусю почало трясти вона прокинулась і побачила стюардесу.
– Ти будеш їсти рис?» запитала вона.
Маруся здивовано глянула на неї.
– Ви говорите українською? – запитала дівчинка.
– Час від часу – засміялася стюардеса. – Я вже 7 років тут працюю. Вивчила вже багато мов. То ти їсти будеш?
– Так, буду. Ой, Сопі!
– Хто? Хто? – запитала стюардеса.
– Нуууу, моя лялька улюблена.
– Ага! – посміхнулася стюардеса. – Це вона підстрибує в твоєму рюкзаку?
Маруся обернулася і побачила рюкзак, який наче гусінь повз по салону літака. Дівчинка догнала його і взяла на руки. «Ой, який сильний вібросигнал в мобільнику!» – вигукнула Маруся наче виправдовуючись за повзучий рюкзак. Стюардеса засміялася і сказала: «Піду принесу миску для твого вібросигналу. Певно він теж зголоднів».
Марусі стало трошки соромно за брехню. Адже тварин в літак не можна приносити – про це вона бачила знаки на кожному кроці в аеропорту. Але ж не можна було просто покинути Сопі надворі.
У Китаї літак приземлився спокійно. Маруся без проблем знайшла таксі, тицьнула водієві папірець з адресою, який дала їй Соня і водій повіз її вулицями. За вікном машини було все дивне і не знайоме. Дівчинка відкрила рюкзак і дістала підручник з географії. Сопі спав, обіймаючи стару ляльку Лолу, а монстрик продовжував гризти клітку. І вона таки ставала тоншою. У підручнику Маруся знайшла розділ про Китай і почала читати. Там було написано, що китайська мова дуже дивна на думку українців, бо складається з чудернацьких символів – ієрогліфів. А ще в Китаї їдять комашок і змій. А Новий Рік вони святкують наприкінці січня.
«Дивна країна» – подумала Маруся. «Бідні діти! Так довго чекають на Новий Рік». Таксі зупинилося біля великого будинку. Дівчинка віддала таксисту кілька купюр і вийшла з машини. На будинку красувалася назва SΛMSUNG, геть як на її комп’ютері.
На вході до будинку стояв дуже високий дядечко-охоронник. Він щось запитав, але Маруся знову не зрозуміла іноземної мови. Вона знову дістала комп’ютер і відкрила його. Монстрик гриз клітку. Охоронник побачив монстрика і тупнув ногою. Маруся злякалася, а монстрик – ні. А Сопі голосно загавкав і вискочив з рюкзака. Рюкзак випав з рук Марусі і на підлозі опинилися і географія, і печиво, і сир, і гроші. Як виявилось, сосиски Сопі всі з’їв у дорозі. Доки Маруся збирала все це в рюкзак і сварила Сопі за з’їдені сосиски, вона не побачила як охоронець щось довго розказував у рацію. До дівчинки вийшов суворий поважний пан, мовчки забрав у неї комп’ютер і почав тикати пальцями по клавішах. Маруся злякалася, бо пан дуже сильно нажимав клавіші і їй здалося, що комп’ютер зараз розламається. Він все гатив і гатив по кнопках і дівчинка зі страху на якусь мить закрила очі і закричала:
– Не ламайте його! Ви не майстер, а ламайстер!
– Він тебе не розуміє. – спокійно відповів юнак поряд.
– Ой, ти хто? – здивувалася Маруся. – Я тебе не бачила.
– Я перекладач. Сергій. До Ваших послуг.
– Він зламає мій комп’ютер!
– Він завжди так перевіряє справність клавіш. Не турбуйся, він же ж зробив цей комп’ютер, а тому знає як його перевірити.
Доки вони балакали, суворий поважний пан перестав гепати по клавішах і щось почав розказувати Сергію. Той переклав, що позбавитися монстрика може лише той, хто його зробив. А автор цього монстрика живе у Бразилії. Тож треба поспішати туди, бо клітка стала вже геть тоненькою.
І знову Маруся летіла літаком до Бразилії. Знову ховала Сопі в рюкзаку і трималася поблизу дорослих, аби ніхто не підозрював, що вона подорожує одна.
В Бразилії було жарко. Перше, що здивувало Марусю після того, як вона вийшла з літака – навколо були різнокольорові люди. Деякі мали шкіру чорного кольору, інші – білого, дехто – жовтого чи коричневого. Були ще й дивні люди, схожі на індіанців. Ніхто не розумів української мови і адреси вона не знала. Всі, кому Маруся показувала монстрика не знали, що з ним робити. Вона ходила вулицями і запитувала всіх перехожих про автора монстрика, але її ніхто не розумів. Блукаючи вулицями, Маруся дісталася узбережжя і аж заклякла від вражаючого краєвиду. В підручнику з географії вона прочитала, що це Атлантичний океан. Обернувшись довкола, вона побачила на горі величезну статую, схожу на ту, яку вона бачила в церкві, коли ходила з бабусею на Великдень. Сопі плигав і радів, бігаючи біля води.
Повз неї пройшла купа людей у футбольній формі. Вони голосно і радісно щось вигукували. Побачивши Марусю один із чоловіків гукнув: «Ола!», але вона нічого не розуміла і просто махнула рукою у відповідь.
Дівчинка здалася, сіла у літак і полетіла додому. В літаку вона відкрила комп’ютер і побачила, як монстрик доїдає клітку. Аж тут до неї підійшов дядечко і подивився на монітор її комп’ютера. «Ай ем Педро. Ай ноу вот ту ду» – сказав він і натиснув на тире. Монстрик вискочив з комп’ютера прямо в салон літака. Оце то переполох був у літаку! Жінки кричали від переляку, а чоловіки намагалися його впіймати. Сопі гавкав і плигав вище всіх. Якісь два хлопці із задоволенням ганялися за монстриком з водяними пістолетами. На цей гамір прибігли аж дві стюардеси. Вони намагалися заспокоїти пасажирів, але це було марно.
Якийсь відважний чоловік вхопив відро і накинув на монстрика. Аж тут вони почула: «Увага, пасажири, займіть свої місця і пристигніть паски безпеки. Літак приземляється». Пасажири хутко розсілися по місцях і пристебнули паски безпеки. Відважний чоловік підсунув до себе відро і поставив на нього ноги. Отак і приземлялися.
Після посадки першим із салону вийшов відважний чоловік з монстриком у відрі. Служба безпеки аеропорту забрала монстрика до себе на розмову, а після цього обіцяли передати його в зоопарк.
А Маруся дісталася додому, де на неї чекали заплакана мама і дуже стурбований тато. Адже ця відважна, але трішки неслухняна дівчинка подорожувала кілька днів, а батькам нічого не сказала. Дівчинці стало дуже соромно, що вона не попередила батьків. А ті почали її сварити, аж раптом побачили як в кімнату заповзає рюкзак.
– Боже, що це! – закричала мама.
– Це Сопі – схлипуючи сказала Маруся.
Побачивши песика, всі голосно засміялися і Марусина пригода скінчилася. Комп’ютер працював знову, а на екрані була відкрита сторінка з оголошенням, про безкоштовні парфуми. Дівчинка швидко видалила цю сторінку і більше ніколи не відкривала невідомих сторінок. Натомість почала вивчати англійську мову і багато подорожувала, але тепер з батьками.