Космічна мрія

Зазвичай мрії про підкорення нових світів та дослідження інших планет спадають на думку хлопчикам. Але серед дівчат теж є одна мрійниця. Її бажання – полетіти у космос більше, ніж у всіх дітей планети разом узятих. Її звати Зорянка.
Однієї осінньої холодної ночі Зорянка прокинулась. У темно-синій піжамі зі сріблястими зірочками, вона встала з ліжка і по холодній підлозі неквапливо підійшла до вікна. Воно було відчинене, і скло не відокремлювало Зорянку від безкрайнього синього простору, всипаного мільярдами зірок і прикрашеного їхнім королем Місяцем. Раптом здійнявся сильний вітер. Штори мимоволі здійнялися над підлогою, а Зорянине затріпотіло у повітрі. Мала зачинила вікно. Знов вона опускає цю скляну завісу між нею та її космічною мрією. Зоряна всілася на підвіконня й притулилася обличчям до вікна. Вона чітко бачила обриси чудової зоряної картини, яку ще жоден художник не зміг відтворити у своєму живописі такою чарівною і магічною.
Її темно-сині очі зливалися з кольором неба, немовби у них потонули зорі. Хтозна, може, її очі – це знак Всесвіту, що вона народжена бути з небом одним цілим. Несподівано Зорянка відчула, що її повіки стали важчими за каміння. Вони впали на очі й солодко приклеїлися. У стрибку з Землі на Марс Зоряна впала й опинилася у вісні.
Багато дітей, провалившись у сон, бачать безкінечне чорне полотно. Вони крутяться з боку на бік, не тому що їм незручно лежати. Вони просто роззираються у пошуках хоч якоїсь кольорової цяточки. Інші лежать спокійно й тихенько посопують. Без сумнівів – зараз їм сняться польоти на дельфінах, дощі з морозива та домашні жирафи.
Проте Зорянка у своєму сні не літала на рожевому дельфіні, не пестила лежачого коло ніг жирафа. Вона бачила під собою поверхню Місяця. Вона була у скафандрі й шоломі, як справжній космонавт. Космічна гостя прагнула зробити відкриття. У руці в неї майорів прапор України із невеличким написом скраєчку «Зоряна – космічна дослідниця!».
Ось перед нею величезний кратер. Розміром з Говерлу. «Ну що ж, час відкрити для людства щось нове!» – дає команду внутрішній голос. І Зоряна іде, не чекаючи ані секунди. Долає кратер і на його вершині встановлює прапор! Вона збігає вниз по щойно витоптаній стежці, сідає в ракету, хапається за штурвал і кричить у підвішену поруч рацію: «Місію виконано!» І спокійно приземляється на станцію на Землі. Зоряна із задоволенням відмічає, що в неї ще залишився запас повітря, знімає шолом і виходить з ракети. Люди вітають, обіймають Зоряну, хвалять, вішають на неї ордена та підкидають на руках. Раптом підходить сам президент України і урочисто повідомляє: «Ти, Зорянка, справжня…». І тут все зафарбовується в червоний колір, і більше не видно нічого.
А що ж хотіли повідомити Зоряні? Що вона справжня – хто? Молодчина? Дослідниця? Героїня? Космонавтка? О, ця таємниця найжахливіша в її житті.
Зорянині очі розплющилися. Вона все ще сидить на підвіконні. За вікном ніжно блакитне небо з сонечком та двома хмаринками. Немає ні станції, ні ракети, ні людей, ні президента. Зоряна з сумом спустилася з підвіконня. Вона весь день мучилась і чекала поки настане вечір. І от він настав. Але цього разу не було тієї космічної казки, що так запала їй у серце. Чорні хмари, немовби взяли в полон ту красу. Зоряна вимкнула світло, у кімнаті стало зовсім темно. Жодна зірка не освітила її сумне обличчя. Зоряна запалила свічку у ліхтарику і піднесла його до вікна. На секунду їй здалося що хмари плачуть, але насправді просто пішов дощ. Вітер проніс повз вікно вервечку сухих помаранчевих листочків, під колір волосся Зоряни. Дощ, чорні хмари, сильний вітер, ніби буран, або шторм. Природа чудово зобразила те що коїлось на серці Зоряни. Вона сама не могла собі пояснити що трапилось. Це ж не через перервану пригоду у вісні. Раптово вдарила блискавка, розрізавши небо. А щоб від цього здригнулось усе живе, грім супроводив удар голосним виттям. Це так вдарила у голову Зоряни думка: а чи не через хмари в неї туга. Вони забрали в неї можливість милуватися красою нічного неба, вкрали якусь важливу таємницю, знищили щось таке дороге… Мала вляглася в ліжко, вкрилася ковдрою. Заплющила очі, але вони відкрилися і вдивлялися кудись у далечінь, намагалися знайти горизонт, який завжди служить надійним сховком для мрій. Тільки хоробрі можуть переступити через горизонт, на шляху до якого стоять пастки: сумніви, образливі плітки, а тоді невдачі. Але той хто використовує на шляху до горизонту мрій: впевненість, бажання перемогти, повторні спроби, той переходить через нього. Там кожного чекає бажаний трофей – здійснення мрії, яка все життя була головною зброєю. Але скільки не дивилися у вікно допитливі очі дівчинки, вони на бачили горизонту. Нахмурившись й закусивши губу, Зоряна заслала підвіконня ковдрою, поклала подушку, узяла м’якого іграшкового телепузика, і вляглася. Єдине що сяяло тепер у кімнаті були її небесні очі, які вона відчайдушно намагалася заплющити. В решті решт чорна ковдра заслала їх, вони припинили пручатися. До нині важке від утоми тіло стало невагомим. Зоряна не ворушилася в очікуванні продовження пригод та відкриттів. Вона не ворушилася в очікуванні продовження пригод та відкриттів. Почали проявлятися перші картинки, що переносили в інші виміри. Мала стояла на трапі, її проводжали рідні, друзі, питали про запас повітря та провіанту колеги. Нарешті її завели до ракети. Всадовили на крісло, мов на трон, застібнули паски.
Пролунав зворотній відлік… Почувся гул двигуна, в ілюмінаторах завидніли язики полум’я та клуби диму. Зоряна трохи невпевнено тримала штурвал. Навіть не тримала, а трималася за нього. Вона вже багато годин провела у космосі і зголодніла. Зоряна пішла до каюти, заповненої провіантом. Фактично, це були тюбики з-під зубної пасти, але у них смачна їжа. Знайшовши тюбик з написом «картопляне пюре», дівчинка взялася жадібно натискати на нього, заповнюючи рота картопляною сумішшю. І яким же смачним видалося те пюре! Може, якщо довго не їсти, й вівсянка виявиться смачною? Нарешті Зорянка закрутила кришку тюбика. Вона взяла інший, з водою, вилила собі в рота добрячу чверть й одразу ж ковтнула. Потім вхопилася за «зубну пасту» з морозивом, що була неймовірно холодною, аж раптом згадала що от-от перетне орбіту Землі. Вона помчала до штурвалу. Зоряна пристебнулася, схопилася за штурвал… І тут її вдавило у сидіння! Вона ніби була притиснута здоровенною рукою з титана! Зоряна не знала, чи довго це продовжувалося. Але врешті-решт титанова рука її відпустила. Ракета вийшла у відкритий космос. Для маленької космічної дослідниці це була нагода з’їсти морозиво, розглядаючи картини, які були зіткані із зірок. Але тут сталася прикрість, яка рано чи пізно стається з усіма. Морозиво закінчилося. Зоряна з надією озирнулася у бік кімнати своїх їстівних запасів. Мала звільнилася від паска і… полетіла! Клас! Невагомість! Зоряна змахнула руками, мов крилами, і одразу ж вдарилася головою об стелю. Вона піднімала то одну руку, то іншу, і так навчилася скеровувати свій напрямок. Літаюча мандрівниця й забула про тюбика, який висів у повітрі. Від приємного відчуття польоту Зоряна й морозива вже не хотіла. Раптом дівча перевернулося через голову. Її віднесло аж до стіни. Вона добряче гепнулася головою. Загрібаючи повітря руками, попливла в просторі до свого крісла. Там схопилася за пасок і трошки невдало брикнулася ногами. Зоряна намагалася всістися таким чином у крісло, але замість цього її почало відносити назад. Дівчинка не відпустила пасок, підтягнулася і залізла в крісло. Пряжка на замку клацнула, більше не треба було остерігатися стін та гострих кутів. Мала вчепилася у штурвал і почала розглядати небесну панораму. Вона чітко бачила чудові орнаменти з тварин, що складалися з зірочок. Зоряні єдинороги, дракони. Усміхався, запрошуючи до себе, іще далекий Місяць. Усе це огортало синьо-фіолетове сяйво. Космічне зоряне мереживо зачарувало Зорянку.
Ось уже скінчилася доба, хоча Зоряна вилітала рано-вранці. Місяць скоро, здається, втиснеться й проб’є ілюмінатор. Зоряна впевнено потягнула на себе штурвал. Їй здалося, що Місяць перевертається. Зараз вона у нього вріжеться! За хвильку Зорянка збагнула, що перевертається ракета. Вона вдоволено посадила ракету на поверхню Місяця. У скафандрі та з шоломом на голові спустилася східцями з ракети. Вдихнула повітря і зробила один крок по Місяцю. З нього здійнявся блискучий місячний пил. Пострибавши трохи по супутнику Землі, Зоряна впевнилася, що його поверхня зовсім не з сиру.
«Малий крок для людини й гігантський стрибок для всього людства!!!» гукнула Зоряна почуті в якійсь передачі слова. Щоправда, почути її було нікому. Та навіть якби і так, у космосі й гучної музики не почуєш, до того ж, цей товстий міцний шолом!..
Довго вешталася по Місяцю Зоряна. Обходила й фотографувала кратери. Її метою було знайти й дослідити найвищий та найширший. Через добрі три години мала натрапила на такий.
З її плеча звішувалася мотузка, у руці затиснута кирка, фотоапарат було закріплено на шоломі. Під поясом було заховано прапор України. Споряджена таким чином, вона почала лізти на вершину гори. Зробивши петлю на мотузці, мала закинула її, немов ласо. Мотузок зачепився за невеличкий виступ на самій вершині. Зоряна натягнула його. Вперлася ногами в кам’яну стіну і полізла вгору. З кожним кроком вона наближалася до вершини, але раптом ноги ковзнули… Зоряна заплющила очі в очікуванні падіння. На якій вона була висоті! Падаючи, мала жбурнула у стіну кирку. Можливо, це єдине, що залишиться на Місяці від Зоряни. Востаннє поглянувши на кирку, дівчинка знепритомніла. Вона поринула у страшну темряву. Коли мала розплющила очі, над нею сидів якийсь… Монстр! Це було щось на кшталт людини з блакитною шкірою, але з пурпуровим кошлатим волоссям, з якого стирчали маленькі срібні ріжки. На ньому був костюм із зоряного блискучого пилу замість одягу. Зоряна заверещала. Монстр здався їй страшним.
– Не бійся! – несподівано гукнув блакитний хлопчик людською мовою.
– Що?! – ошелешено питала Зоряна, якій зараз, повірте, хотілося зникнути.
– Не бійся. Мене звати Макс! Я не бажаю тобі зла. Інакше б я тебе не рятував.
– Га-а-аразд. Мене звати Зоряна.
Макс гепнувся на одне коліно і дуже шляхетно вклонився.
– Там у нас таке ім’я вважається благословенним… – промимрив він.
– Де, там у вас?
– У нас, в Зореляндії.
– А це де?
– Побачиш!
Макс схопив Зорянку за руку і… полетів! Дійсно полетів! Він не махав для цього руками, здавалося, його просто підштовхнула свідомість. Ноги Зоряни відірвалися від поверхні Місяця. За мить вони вже стояли на вершині. Стояли і дивилися на ніжно-фіолетовий туман чи радше дим, що клубочився внизу. – Здається це щось не те. Спускай мене вниз, бо я боюся що знов гепнуся! – заявила Зорянка. – Все те! – Запевнив Макс. Він взяв дівчину за руку, і вони повільно плигнули вниз. Такого приємного сповільненого польоту Зоряна ще не знала. Вони пірнали у повітрі, їх гойдало , колисало, поки опускалися вниз.
Приземлилися чи радше примісячилися вони на галявині зі срібною травою. Замість Сонця згори світило щось схоже на ліхтар. Росли срібні дерева, замість плодів на них висіли зірки. Неподалік текла синя-синя річка. У ній плавали малі помаранчеві кулі. Навкруги ходили монстри, схожі на Марса. У них були дивні кольори шкіри, у деяких було по два ока, в інших по три. Були й одноокі, але у таких циклопів очі були здоровецькі. Волосся в усіх стирчало, завивалося, плуталося. Воно могло бути як білим, так і червоним, як блакитним, так і фіолетовим. Такі місячні люди, замість одягу одягали костюми з зоряного пилу.
– Вау!.. – захоплено вигукнула Зоряна. – Оце в тебе Зореляндія!
Марс тільки гордовито хитнув головою. Зоряна побачила в його червоних очах азарт. «Це ти ще всього не бачила!» казали вони. Він схопив Зоряну за руку і потягнув уперед. Вони з Максом перестрибнули через небесну річку. Побігли по тротуару, зробленого з зірок. По дорозі Макс зірвав квітку і вручив її Зоряні. На срібному твердому стебельці похитувалася різнокольорова блискуча зоря. Зоряна замилувалася такою красою! Вдивляючись у квітку, вона не помітила, як добігла до воріт з великою табличкою: «Космо». Поклавши квітку за пояс поруч із прапором, вона увійшла. Макс посміхався.
Це був справжній луна-парк! У прямому сенсі цього слова! По боках гойдалися зірки. Вони були прозорі і просто гігантські! У кожній був маленький лунатик, що бігав і катався. На них стрибали та брикалися діти. Для трохи старших було з неба збудовано тир. Там з бластерів треба було стріляти зорями в підвішені на стінах планети. Десь всередині виднілися два кратери. До них були східці, там стояли лави, а зовні спускалися діти. І в самому центрі було дві каруселі. Одна – Сатурн. У його кільці було зроблено ямки, куди садили маленьких лунатиків. Друга – Уран, все одно що наше оглядове колесо. Тільки в його тоненькому кільці замість ямок були кишеньки. Який же Уран був високий!
– Просто космос!!! – закричала Зорянка.
– Ну, то ходімо! – зрадів її реакції Макс.
Почалося щось неймовірне. Вони стрибали, каталися, стріляли. У тирі Макс виграв для Зоряни іграшкового бластера. Зоряна та її друг вирушили покататися на Урані. Колесо крутилося куди швидше, ніж на Землі. На горі Макс звернувся до Зоряни: – Коли ми на самій вершині, нам треба загадати бажання.
Зоряна кивнула головою. Примружила очі й посміхнулася.
– Чому не загадуєш? – здивувався Макс.
– Чому ж ні, загадую. Мовчки, бо якщо скажу, не збудеться.
– Ні, не збудеться, якщо промовчиш. Давай кажи!
– Хочу колись повернутися сюди знов.
– А я хочу побувати на Землі.
– Землі?! Це ж я звідти!
– Дійсно? О, Земля, певно, просто чарівна! Батьки називають Місяць супутником Землі. Тож я частенько вибираюся на поверхню, хоч там важко дихати і розглядаю твою планету. Вона така різнобарвна! Блакитна й зелена. Можеш щось цікавеньке про Землю розповісти?
– Звісно! – посміхнулася Зоряна. – Земля розмежується на сушу та воду. У воді плавають рибки. І ще жадібні кровожерливі акули. Вони жахливі! Зате на суші мешкають люди, як я і більші. Є хлопчики, є дівчатка. А ще різні звірі – тигри, леви. Вони хижі. А хом’ячки, кицьки, песики – домашні. Ми їх дуже любимо.
– Хоч зараз вирушив би на Землю!!!
– То чого ми чекаємо?! Мерщій!
Карусель якраз зупинилася, діти злізли. Зоряна потягнула Макса по стежці. Вони побігли до ракети. Курс був на Землю. Невдовзі вони приземлилися. Вийшли з ракети на космічній станції. Люди захоплено дивилися на Зоряну, здивовано на Макса. Деякі його жахалися. До Зоряни підійшов президент України.
– Зоряно, ти справжня дочка космосу! – заявив він, переглянувши фотографії найбільшого кратера, який знайшла Зоряна, внутрішнього вигляду Місяця та роздивившись мешканця цієї планети.
– Дякую, пане! – гордовито відповіла Зоряна.
Їй не терпілося показати інопланетянину свою землю – Україну. Несподівано вона щось сказала і стурбовано сказала: – Тримай прапор України. Це щоб ти не забув мене, коли повернешся на Місяць.
– Доню! – чогось сказав Макс жіночим голосом, – чому ти спиш на підвіконні?
– Що сталося?
Раптом Макс зник. Зник прапор. Зникла квітка, яку він подарував дівчинці. Зоряна розплющила очі. Вона прокинулась, подивилася у вікно. Світило сонце. Але вона знала, що на іншому кінці планети зараз вечір. Там на небі сяє дім Макса. Вона вже ніколи не зможе називати місяць інакше.
Двадцять років потому. На космічній станції лунає зворотній відлік. В ілюмінаторі ракети видно обличчя щасливої дівчини з рудим волоссям та небесно-синіми очима. Здогадуєтесь, хто вона?