Зустріч з Пані в блакитному полум’ї

Категорія: Проза
Вікова група: 14-16 років

Зустріч з Пані в блакитному полумї

квітень, 02:14

Повсюди пливли бульбашки. Попeрeду стояв хтось схожий на дивного блакитного духа оповитого чорним сяйвом і сірим димом, через який його було важко роздивитися. Він немов витав у темні бульбашці. Позаду нього була не менш підозріла, дуже бліда Пані на єдинорозі. Вона одіта в дуже красиве білосніжне плаття з кружевом, яке нагадувало весільне. На голові акуратно зачесане у колосок русяве волосся з мініатюрним капелюшком. Пані дуже гордо сиділа на своєму крилатому другові.

Враз, на фоні усієї цієї чудасії з’явилися темні щупальці. Які були кінцівками дивного духа у чорній масці. З тієї сторони ще летіли такі ж темні бульбашки наповнені сірим димом. Пролунало стривожене і перелякане іржання єдинорога.

– Вона схопить тебе! Тікай! – почувся голос Пані на єдинорозі, яка усіма силами cпробувала вирватися із полону дивної бульбашки. Але її ніби вдарило током і вона впала на-пів мертвою зі свого крилатого друга.

– Ні-і! На цей раз я тебе не покину! – викрикнула дівчинка, яка була дуже схожа на Маргаритку, вона кинулась на порятунок. По її щоках лилися сльози і було чітко видно, що їй дуже страшно, але вона трималася. Образи її обличчя були нечіткими і розпливалися, як то зазвичай є у снах.

До неї відразу ж кинулись чорні щупальці. Вони оповили її з головою. Дівчинка почала задихатися. Вона змогла звільнити своє зап’ястя і спробувала вирватися. Вона сильно панікувала і пробувала кричати, але слизькі та бридкі щупальці ще більше намотувалися на неї. Як через секунду і вона опинилась у бульбашці.

– А це мій десерт! – облизнувшись, грубим відзеркаленим голосом сказав дух у чорній масці. Ехо цієї фрази розлетілося повсюди.

Перед очима все стало дуже розмитим і потeмніло. Маргаритка, вся в поті, чуть не вистрибнула зі свого ліжка. По щоках текли сльози. Перед нею з’явилась картина її кімнати, яку освічував повний місяць. Дівчинка озирнулася.

“Щe одне жахіття. Але воно не схоже на інші. Сподіваюсь я про нього швидко забуду. І кращий спосіб забути – це не згадувати про нього. Завтра до школи. Треба добре виспатись!” – подумала Маргаритка і лягла далі спати. Вона була дуже стомленою, але сон довго не приходив, тож вона розмірковувала про завтрашній день і про те, що проведе його як завжди в компанії друзів.

 

квітень, 07:45

Ранок. Дівчинку розбудив будильник. Вона встала, і виключивши його, далі лягла спати. Різко в кімнату забігла мати із невдоволеним обличчям:

  • Свої сни будеш додивлятися наступної ночі! Вставай! Або я забиратиму на ніч у тебе телефон!

Її погляд буквально спопеляв Маргаритку тієї миті. Було видно, що мати зла на свою дочку. Але це і не дивно: дівчинка сиділа в телефоні до півночі. Якщо точніше то лягла вона спати десь приблизно о другій ночі. Вона, як завжди, переписувалася з друзями або читала. Часто, якщо її однокласники і знайомі уже спали в цей час, вона тихенько, щоб мати не дізналася, включала настільну лампу і сідала читати. Перед цим Маргаритка ще накидала на двері коцик, щоб не було видно світла, проте її мама однаково про це все знала. Як і всім матерям їй це не подобалося, але вона вирішила, що її дочка вже надто доросла і має сама розподіляти свій час та відповідати за свої помилки.

Дівчинка любила пригодницькі романи. Її мама теж поділля цю любов, тому часто купувала книжки як для себе так і для доньки. Маргаритка мріяла колись потрапити в якісь незвичайні події, які б мали змінити її життя. Ця прив’язаність до книг не давала їй нічого хорошого, крім того що розвивала фантазію та логічне мислення. Дівчинка втратила усю цікавість до життя і лише мріяла. Часто, через це страждали її друзі, коли хотіли розповісти якусь захопливу історію, яку вони чули чи бачили.

Маргаритка неохоче встала і почала збиратися. І вже через пів години сита бігла до школи.

 

У вестибюлі її зустріла Вероніка. У неї на лиці красувалася широка щира посмішка. Подруги поспішили до класу.

  • Рита, ти знову виглядаєш дуже сонною, – зауважила дівчинка насмішкуватим тоном, лукаво глянувши на подругу з хитрою посмішкою.
  • Ти не мала з чого розмову почати? Признавайся уже, що трапилось, – трохи рівнодушно відповіла Маргаритка
  • Що я не можу просто бути у хорошому настрої?
  • Та можеш… Просто ти завжди така набурмосена зранку ходиш і на вигляд не більш виспана аніж я.
  • Ну це довга історія і… – вона затнулася так ніби не могла підібрати правильного слова.
  • І що? Це пов’язано з ним? Чи то ти з Олексієм на щось поспорили і це стосується мене? – підганяла подругу Маргаритка.
  • Ні… Ну ти майже вгадала, але нажаль сказати що таке я не можу.
  • О! Новий секрет. Ну-ну.

Вони вже підійшли до дверей класу. Дівчата не встигли і дотягнутися до клямки, як їх широко розіпхнув їх однокласник і друг з дитинства Вероніки Олексій із напруженим виразом обличчя. Але як тільки він помітив дівчат, то його лице одразу розслабилося, неначе він знайшов якесь вирішення ситуації, яка відбувалася в класі.

Він відійшов вбік, щоб дати дівчатам дорогу. Коли він обернувся до класу, на його обличчі ясно було видно: «Ну, ну, і що ви тепер скажете?»

Маргаритка розгублено стояла не розуміючи, що відбувається. По класі валялися кусочки крейди, а віник якимось чудом опинився біля вчительського столу. “Похоже по класі пронісся нічогенький такий торнадо поки мене не було”, – подумала вона.

  • Мене не було п’ять секунд! Що ти уже йому наговорила!? – розлючено прогриміла на весь клас Вероніка і підійшла трохи уперед, щоб її було добре видно.
  • Чому ти його так захищаєш? Надоїло уже! – сказала Соломія, теж підступивши блище до однокласниці.
  • Це мені цікаво, чому тобі так сильно не подобається Олексій!?
  • Він мене бісить! От і все. – зухвало та впевнено відповіла Соломія.

За той час, поки дві дівчини вели дискусію Маргаритка вже встигла зняти куртку і покласти наплічник на свою парту. Вона заставила Олексія, який явно мав до усього цього хоч найменше відношення, підмести клас. Після цього вона встала між розлюченими дівчатами, які вже були готові видерти волосся одна одній, і спокійно сказала:

  • Боже! Коли ви нарешті перестанете весь час сваритися!? От весь…- не встигла вона договорити, як її перебила Соломія:
  • Та-та-та! Ангелочок знайшовся! Строїш із себе таку добреньку!
  • Дай їй договорити! – розлючено сказала Вероніка
  • Буде не гарно виглядати, якщо вчителька зайде під час вашої дискусії! – прокричала Маргаритка, оскільки усі почали перебивати один одного.
  • Дискусія? – розсміялася Таня, що стояла позаду Соломії, – Що, нове слово вивчила?

У цей момент продзвенів дзвінок і майже одночасно з ним зайшла вчителька із журналом. Незабаром після неї забігли хлопці, які запізнилися на урок.

На щастя він пройшов більш-менш тихо, що насправді було рідкістю у класі, в якому вчилася Маргаритка.

На наступні перерві Маргаритка пішла на менш шумний коридор. Вона сіла на лавочку і дістала свою книжку. До неї підійшла одна з її друзів і сіла поруч. Її звати Катерина. Вона сусідка Маргаритки і вчилася у 9 класі.

  • Привіт! – почала Катруся, – Що читаєш? Ти тут сидиш зовсім сама, без своєї best friend? Як там її… Віка?
  • Ніка. Вероніка. – відповіла Маргаритка, а потім додала: – Та щось вони там в класі сваряться. От я і втекла від них.
  • А. Зрозуміло. А хто свариться?
  • Ніка і Соломія.
  • П-ф-ф, ну вони двоє “лідери”. Весь час прагнуть бути найважливішими, щоб усі до них рівнялися. Але стати лідером серед ровесників важко… – вона трішки подумала і ще додала: – Ну недавно була свідком їхньої сварки просто посеред коридору. Видно що вони майстрині робити суперечку з пустого місця.
  • Та, вони такі. – усміхнулась Маргаритка, подумавши: “А й справді, ці двоє весь час сваряться через дурниці”
  • Вони так і сиділи і говорили на різні теми. Коли продзвенів дзвоник дівчата попрощалися і розійшлися по класах.
  • Соломія і Вероніка решту дня вели себе на диво більш-менш тихо. Ну, хоча б не діставали одна одну.
  • На одні із перерв Маргаритка випхала свою подругу з класу і вони сіли на тій лавочці біля батареї трохи поговорити.
  • Сьогодні зранку ти була дуже дивно радісною, але… – не встигла Рита договорити, як її перебила Вероніка:
  • А потім мене розлютила Соломія і весь чудовий настрій пропав! Знаєш що вона мені сказала коли тебе не було?
  • Ні, не знаю і знати не хочу! І взагалі я не про це говорити не хочу! Звісно ти маєш право мати свої секретики, але якщо це стосується мене, то викладай.
  • Давай я краще почну з початку.
  • Після другого та третього уроку є довга перерва, тому в дівчат було достатньо часу поговорити. Вероніка продовжила:
  • Коли я лише прийшла до школи, мене в класі зустріли три людини: Олексій, Таня і Василь. Згодом, майже після мене, прийшла ще Соломія. От тоді все і почалося. Василь, як завжди, кудись повалив. Таня з Соломією почали собі збоку балакати. А Олексій мені дещо сказав…  Е, ну це таке. Я не зрозуміла, що він мені говорив, бо говорив він дуже тихо, – в цей момент Ніка дивно посміхнулася до подруги, ніби щось приховувала.

“Вона це останнє сказала так, ніби хоче похвалитися тим що знає більше ніж я” – подумала Маргаритка і це її розсмішило. Вона хотіла це сказати, але Вероніка дуже різко продовжила свою розповідь:

  • Коротше, потім ми помітили, що Соломія з Танею дивилися на нас , так ніби уважно прислухалися про що ми говоримо. Я запитала, в чому річ. І Таня спробувала поцікавитися, про що ми говорили. Здається, вони все ж цього не чули. Але я все ж вирішила в цьому переконатися, і почала закидати їх безглуздими питаннями, щоб заплутати. Коли я точно переконалася в тому, що вони нічого не зрозуміли, я обернулася до Олексія і підморгнула йому. Але все ж він теж виглядав якимсь розгубленим. Згодом, почали заходити ще інші, тому я сіла за парту. А потім Таня таке вичудила! Вона ні з того ні з сього почала закидати нас крейдою!
  • Так. Звісно. Ні з того ні з сього. Мені не цікаві ваші сварки і розборки! Ти не відповіла мені на моє запитання!
  • Ну… Це тому, що після тих усіх ранкових пригод нарешті побачила тебе! Best friend?
  • Best friend! – відповіла Маргаритка і обійняла подругу.
  • То тобі справді не цікаво, чому ми сварилися?
  • Ні. Мені цікаво, що тобі сказав Олексій. – сказавши це, Маргаритка підвелася.
  • Ну… Він мені дещо про нього розповів, – збрехала вона
  • А, ну тоді все зрозуміло, – іронічно відповіла Маргаритка. Вона не дуже вірила подрузі в цій ситуації, але зараз все виясняти теж не дуже хотілось.
  • Вероніка хитро посміхнулася, відвернувши голову, щоб подруга цього не помітила.

 

Після школи Рита попрощалася з друзями і побігла додому.

 

Прибігши, Маргаритка була дуже здивована. Двері були відчинені навстіж. Вдома нікого не було. Дівчинка швидко забігла у прохідний коридор, закриваючи за собою двері. Усе було на своїх місцях. В Маргаритки почалао сильно паморочитися в голові. Усі думки були розпливчастими, тому думати адекватно вона уже не могла. Дівчинка зайшла до своєї кімнати і оторопіла. На підлозі була дивна велика синя калюжа, яка відділяла її від робочого столу. Збоку був диван, але виглядав він у двічі більшим ніж завжди. Дівчинка була упевнена, що на підлозі хтось розлив фарбу, а їй боліла голова, тому усе виглядало так незвично. Вона вирвала списаний листок з чорновика і кинула його в калюжу, сама не зовсім розуміючи, навіщо це зробила. Враз по ньому пройшовся синій вогонь. Ще кілька хвилин вона стояла в ступорі. Голова ще більше почала боліти і крутитися. А потім вона почала розмірковувати подумки: “Отже просто перестрибнути “це” я точно не зможу. Але чому “це” відгороджує мене саме від столу? Чому диван такий великий? Хм… нічого не розумію…  Можливо це все просто ілюзія? Чому так сильно болить голова? І все ж таки… Що то був за блакитний вогонь? Мені лячно…”

Вона підсвідомо відійшла назад і стукнулась об відчинені двері. По всьому тілу пройшлись мурашки. Ноги стали ватними. Стояти ставало дедалі важче. А велика блакитна калюжа на землі все росла. Дівчинка стрімко кинулася на диван. Вилізти на нього справді було дуже важко. Він був набагато більшим ніж зазвичай, ніби це був диван якогось циклопа. Ноги задубіли. Маргаритка лягла на диван і поглянула на свої долоні.

– Ай, що це!? Це чийсь жарт!? Якщо так, то він зовсім не смішний! – з подиву викрикнула вона.

Її руки були схожі на лапки цуценяти. Дівчинка здивовано дивилася на них, а потім почала трясти головою. Маргаритка відвела погляд на стіл. Їй здалось, чи уся ця блакитна калюжа ніби витікала з-під нього. Вона підвелася і попри усю свою нерішучість вирішила перестрибнути з дивану на стіл. Їй це вдалося. Але Рита помітила, що уже вся підлога була у цій калюжі, проте нічого не горіло, як той папірець.

На столі було дзеркало. У ньому замість себе дівчинка побачила вовченя. Тоді вона подивилася на свої долоні, вони і далі були маленькими лапками. У голові промайнула думка: “Я що, вовком стала?!”

Маргаритка одразу постаралася узяти себе в руки. Дівчинка пробувала зрозуміти, що відбувається. Тоді вона помітила дивну підвіску на своєму столі.

  • Я раніше її тут не бачила. – заговорила вона сама до себе.

Своєю лапкою вона спробувала її взяти. У ньому було чітко видно фото Маргаритки. Дерев’яні намистинки на тонкій шерстяні нитці. Фото було у красивій позолочені рамочці, що віддавала фіолетовим відтінком. Красиві візерунки закручених листочків та квіточок так і заворожували, вони немов рухалися: розвивались від легенького вітру. Роздивляючись його, вона випадково послизнулася і впала у блакитну калюжу.

Дівчинка проснулася у дивному місці. Тут немов нічого не було. Абсолютно нічого. Лиш усе навкруги світилося синявою, що переливалася всіма кольорами веселки. Рита лежала тут, міцно притуливши підвіску до грудей. Її долоні уже були зовсім звичайними, людськими. А замість її фото, на тонкому намисті висіло фото вовченяти.

Маргаритка озирнулася. Позаду неї хтось стояв. Це була Пані у блакитному полум’ї, що висіла у повітрі. Вона виглядала зовсім, як якийсь дух, на-пів прозора. Її волосся полум’ям горіло доверху. Її красоту важко описати словами. Лише одне у ній було дещо аж надто чудернацьким. У неї не було очей…

 

І справді. У Пані, що висіла у повітрі навпроти Маргаритки не було очей. Ні брів, ні вій, ні навіть вглиблень для них – нічого. Вона була у блакитному платті, що було схоже на пелюстки волошки, які внизу втрачали свій колір. Попри те, що її образ був доволі розпливчастий, можна було моментами помітити бліду, трохи прозору шкіру, що визирала з-під язиків полум’я.

Помітивши Маргаритку вона усміхнулася і простягла свої долоні до неї. Дівчинку вже нічого не могло здивувати. Щоб переконатися, що це не сон, вона щипнула себе. Але ні. Вона прекрасно відчувала це.

  • Це не сон. – прозвучало спокійне ехо.

Маргаритка поглянула на Пані в блакитному полум’ї, але її рот був щільно зачинений у посмішці.

  • Давно не бачились. Уже пройшло майже десять років з тих пір. Я скучила. – знову прозвучало з нікуди.
  • Я… Ви… А ми… знайомі? – затиняючись невпевнено з подивом сказала Маргаритка.
  • Ну звичайно ж! Хм… Не пам’ятаю чи використовувала його на тобі…
  • Що використовували?
  • Та таке. А ти таки донька свого батька!
  • Мій тато… Ви його знаєте?
  • Я його хрещена мати. Я покровителька вашого роду. Роду Л.

Наскільки було відомо Маргаритці, її далекі родичі були з Чехії. Але її батько ніколи не розповідав про свою родину. Та й Маргаритка не дуже цим цікавилася, тому й майже нічого не знала про родову гілку батька. Знала лише, що він народився у відлюдному селищі, що знаходиться в Карпатах. І про те, що у нього є сестра.

  • Ваш рід часто вибирає “душі безсмертних” за одного з хрещених для своїх потомків, – продовжувала вона, – Ти не пам’ятаєш свою хресну?
  • Ні. Хто? Душі безсмертних? Це що, ви типу і моя хресна? Але ж моя хресна, це тітка Поля. Вона… зникла… – останнє слово вона уже прошепотіла. Тілом пройшлося тремтіння і в якийсь момент стало сумно, а тоді все повернулося на свої місця
  • Так твоя хрещена це Біла Пані.
  • Що? Пані…  Ви знаєте, де вона зараз!?
  • Давай усе спочатку. Мене називають Пані в блакитному вогні, або ж Блакитна Пані. Я покровителька давнього роду Л. та хрещена мати твого батька. Також я одна із “душ безсмертних”.
  • Так. А… що таке “душі безсмертних”?
  • Хм… Не знаю, як тобі це пояснити. Це треба побачити… Ну точніше… Я, – вона трохи подумала, а потім додала: – Я одна з “душ безсмертних”.

 

квітень, 16:04

Після того, як Маргаритка поспішила додому, Вероніка і Олексій лишилися дещо обсудити. Вони попрощалися з дівчинкою і сіли за столиком біля магазину.  Вероніка купила собі вафлі та почала хрустіти:

  • Вибач! Я сьогодні чуть не проговорилась їй. – дожувавши першу вафлю сказала Вероніка.
  • Що? Вона ж нічого не дізналася? – стривожено запитав Олексій і поглянув на дівчину.
  • Повір, вона вже давно про все знає.
  • Чому ти так думаєш? Хіба це так помітно…. Я… не хочу руйнувати нашу дружбу.
  • Вона теж. Чомусь в цьому я впевнена. Але можливо, тобі варто бути чесним з собою та нею і признатися їй.

Олексій щось тихо пробурчав собі під ніс.

  • Та не парся ти! Вона дуже цінує дружбу з тобою! Тому, думаю, навіть якби ти їй щось розповів, вона б усе одно продовжувала з нами тусуватись. Хоча думаю, їй на це буде пофіг, але Рита завжди дружитиме з нами і цінуватиме нас!
  • А ти думаєш…
  • Ні! Навряд. Вибач. Як би мені не хотілося тебе підбадьорити, не думаю що це взагалі може статися. Ти ніколи не будеш подобатися Риті в такому плані. Хоча… А хто зна…

Хлопець сумно подивився на Вероніку. Вона засунула в рот другу  вафельку, взяла рюкзак і пройшла кілька кроків. Олексій повільно підвівся.

  • Вибач, але це правда. В будь якому разі, якщо збиратимешся це сказати, будь ласка, попередь. Я страшенно хочу це побачити. Бувай. – вона помахала рукою до Олексія і почимчикувала додому.

Навідмінно від Маргаритки і Олексія Вероніка жила дуже близько до школи. Їй було потрібно лише перейти через дорогу і трохи пройти, як вона уже була на шкільному подвір’ї. Олексій жив на тій самі вулиці, що й Вероніка, але на іншому її краю. Тому йому доводилося трохи йти вздовж вулиці, а уже потім звертати до школи. Натомість будинок Маргаритки знаходився на краю міста. Добиралася вона до школи майже двадцять хвилин. Але у цьому були і свої плюси. Її будинок був прямо біля лісу. Можливо їй і було начхати на усе, що відбувалося у школі, але вона страшенно любила ходити у ліс. Маргаритка могла годинами сидіти посеред лісової галявини, слухати співи пташок і нюхати квіти. Це й справді дуже розслабляє. Вона навіть інколи робила свою домашню роботу на тій галявинці.

 

Дівчинка стояла навпроти Пані в блакитному полум’ї. Вона задумано дивилася на неї трохи похитуючись, ніби згадала якусь мелодію. Було так тихо, що секундами ставало навіть лячно. Але Маргаритка не боялася, вона не відчувала страху в серці. Все таки, істота, що витала перед нею, зовсім не здавалася їй тепер дивною.

Дівчинка підсвідомо підступила трохи ближче. Вона ніби була заворожена. В голові щось шуміло.

  • Хіба ти не хочеш ще щось спитати? – прозвучав уже знайомий голос нізвідки.

Це питання ніби пробудило Маргаритку з глибокого сну:

  • Точно. А чому я тут опинилася?… І що це за підвіска? Чому фото на ньому змінилося? І чому я була схожа на вовченя, коли дивилася у дзеркальце на столі?
  • Зажди! Забагато запитань. Рада, що ти нарешті прокинулася. Маргаритко, ти скоро дізнаєшся відповіді на усі ці запитання. А відтак, покажи матусі свію підвіску. І запам’ятай, ніколи не знімай її!

Пані в блакитному полум’ї посміхнулася і послала дівчинці повітряний поцілунок.

Маргаритка відчула неабияку легкість. Її тіло вже більше не слухалось. Вона відчула, як почала різко падати вниз. Все навкруги поплило і потемніло. Перед очима почала мигати та любляча посмішка, а в голові весь час повторялися слова: “І запам’ятай, ніколи не знімай її!”

 

квітень, 19:34

Маргаритка проснуся на підлозі у своїй кімнаті. Біля неї стояла мати з тривожним обличчям:

  • Квіточко моя, ти в порядку? Ти заснула на підлозі. Тобі погано? Щось болить? Ти бурмотіла собі щось під ніс, – схвильовано сказала мати, присівши біля доньки.
  • Ні. Все добре… Тільки… мене дуже сильно болить голова, – трохи придушено сказала Маргаритка.

Вона тільки відходила, від подій що сталися. Мати стривожено підвелася і сказала:

  • Якщо сильно болить голова, не думаю, що це просто так. Стояти можеш? Може відвести тебе до лікаря?
  • Що? Ні. Зі мною все в порядку, – вона підвелася, – О, точно! Мам!

Дівчинка перевила погляд вниз, щоб побачити намисто з фотом вовченяти. Маргаритка невпевнено показала його мамі. Та подивилася на нього і зітхнула від подиву.

  • Невже уже настав цей день!? – скрикнула вона і кудись побігла.
  • Маргаритка стояла в ступорі. Вона лише почала відходити від недавніх подій. Голова все ще боліла, тому дівчинка не могла нормально мислити. Але тут їй згадалися ті слова: “І запам’ятай, ніколи не знімай її!”.

Через кілька хвилин вернулася її мати з якимось запечатаним листом у руках. Вона сіла на диван, а поряд сіла її донька.

  • Твій батько, перед своїм останнім від’їздом дав мені це, – вона показала Маргаритці листа і продовжила, – Він казав, щоб я дала його тобі, коли твої сили відкриються, якщо точніше, коли ти мені покажеш це намисто.
  • Ти щось знаєш про це? Чому ти мені раніше не розповіла?
  • Я теж знаю про вас не надто багато. Лише те, що ви істоти, які здатні крім людини приймати ще три сутності. Але ти не переживай, Квіточко моя. Скоро до нас приїде вона і усе тобі пояснить.
  • Істоти? Три сутності? Вона? Хто це… вона? – Маргаритка здивовано дивилася на маму, стараючись вловити кожне її слово.
  • А це вже сюрприз. Вона приїде через кілька днів. Не забуть прибрати у своїй кімнаті. Ось, – вона простягла дочці листа, – почитай! А я ще не закінчила.

Мати пішла. Маргаритка почала розглядати листа. Він був запечатаний у вже трохи пожовтілий папір. А закритий за допомогою об’ємної печатки з сургучу у формі дуже тендітного звивистого листочка, схожого на ті, що у неї на рамці підвіски. Вона була неймовірно красивою, тому дівчинка старалася акуратно відкрити листа. Так, щоб нічого не пошкодити. Всередині знаходився чорний листок. На ньому було щось написане золотистим чорнилом:

 

“Дорога донечко!

Якщо ти читаєш цього листа, значить вона у тобі уже пробудилися. Підвіска, що висить у тебе на шиї – це стримувальні кайдани, що не дають вирватися твоїм силам завчасно. Ти – перевертень, народжена в давньому роді. Магія, що тече у твоїх жилах раніше була заслабкою, щоб проявитися. Зараз твої сили вже майже дійшли до максимуму. Тому ти повинна ніколи не знімати підвіску, поки не навчишся контролювати свої сили! Тобі в цьому допоможе вона. Але я ще хочу, щоб ти їй теж тут усе пояснила та показала. Надіюся на тебе!

З любов’ю, твій батько!”

 

“От ще мені не хватало бути якимось перевертнем! Можливо це якийсь жарт? Але як тоді синя калюжа? І та “душа безсмертних”? Якось у це мало віриться… Але, як то кажуть, в цьому світі все можливо! Якось моторошно це звучить… перевертень. Ще й якісь сили доведеться опановувати! Теж мені! Хоча… Це трохи навіть цікаво звучить! Магія… Пригоди… Страшно! Але цікаво! Цікаво побачити реакцію Ніки та Олексія коли вони про це дізнаються! До речі, ні батько, ні Пані в блакитному полум’ї мені не забороняли розповідати про цю всю чудасію друзям! От і добре, самі винуваті! Покажу їм листа, а то так просто на мої слова вони навряд чи повірять! Але все ж таки! Хто така «вона»!? Допоможе з опануванням моїх сил… Але ще прийдеться їй усе показати та розказати… Що показати? Підвіску, і розказати про мої пригоди з синьою калюжею? Однаково цей лист не дав мені чітких вказівок і не відповів мені на всі питання! Їх стало лише більше!” – Це були перші думки Маргаритки коли вона прочитала листа.

Після цього вона побігла до мами, залишивши його з конвертом на столі.

 

Сьогодні дівчинка лягла спати раніше. Вона сильно стомилася після тих усіх подій. Маргаритка завжди ввечері переписується з друзями через соц-мережі. Але сьогодні у неї й настрою на таке не було.

Дівчинка перевдягнувшись в піжаму, помолилася і бухнулась на ліжко. Вона розслабилася. Маргаритка завжди після цього тягнулася по свій телефон. Але не сьогодні. Дівчинка міцно притулила свою підвіску до грудей. Вона накрилася ковдрою і швидко заснула.

Через кілька днів мала приїхати вона. Немов уперше в житті дівчинку розпирала неабияка цікавість. Маргаритка з нетерпінням і страшним хвилюванням чекала цього дня.

 

Меню