Вогняна помста
твір присвячений спустошливим пожежам в Австралії, що панували на материку впродовж декількох місяців та знищили більше 1 млрд тварин.
Удар.
Я відчуваю. Я відчуваю, як легенький вітерець обережно торкається моєї шкіри, як тепло ніжних сонячних променів поступово розповсюджується по тілу, наповнюючи енергією.
Знову удар.
Я чую. Я чую, як все звідусіль ніби вибухнуло дзвінкою треллю птахів, заспокійливим шепотінням листя, тихим шурхотом м’якої трави під ногами. Це надихає мене.
Іще один.
Я бачу. Я бачу, як призахідне сонце наповнює повітря золотисто-рожевим світлом, як розлогі гілки дерев легенько хитаються від вітру, як неспішно пливуть вечірнім небом пухкі хмарки. Я стаю захопленим цим світом.
Серце рівномірно відбиває удари.
Голова паморочиться від п’янкого букету, що оточив мене – від трохи вологого запаху зеленавого листя до майже невідчутного, але не менш чарівного квіткового аромату.
Це неймовірне відчуття. Його можна відчути тільки тоді, коли крокуєш густими, майже непролазними хащами, де немає ні сірих будівель, ні дратуючих машин, ні шумного людського натовпу. Ти ніби єднаєшся з природою. Стаєш її частиною. Існує лише ти й вона.
– Про що думаєш, Ейдріане?
Лише ти, вона й твій одинадцятирічний молодший брат, я мав на увазі.
Даміон зупинився за пару метрів від мене й нетерпляче тупцяв однією ногою.
– Про що й завжди, – всміхнувся я.
Брат пхикнув, мовляв, нічого нового.
– Поки ти тут думи думав, я знайшов справжнє лісове озеро! Ідемо, покажу, – і його трохи темніші від моїх кучерики сховалися за папоротевими кущами.
Не варто думати, що ми з Даміоном ворогуємо, як буває в братів – ми майже завжди нерозлучні. Можливо, якби наша сім’я була такою, як і всі інші, ми би й завели собі багацько друзів та майже не спілкувалися один з одним, але так сталося, що можливості проводити час з кимось іншим в нас просто немає. Ми з народження живемо в одних лише подорожах, тому що мрією наших батьків було об’їздити всю Австралію на сімейному трейлері – так вони й зробили. Не те що вони не питали в нас, а чи не хочемо ми жити якось по-інакшому, просто ми вже звикли.
– Оголошую це озеро найгарнішим в Австралії! – вигукнув Даміон, занурившись ногами в воду та злякавши бідних сріблястих рибок.
Озеро й справді було не з найгірших. Золоті акації, різноманітні фікуси та евкаліпти ніби кільцем огортали його, а воно в свою чергу віддзеркалювало ліс химерними візерунками. Сонячне світло яскраво виблискувало на воді, ніби не бажаючи з нею прощатися.
– Навіть гарнішим за озеро Гіппсленд? – в той час, коли я підійшов до нього, він вже десь знайшов палку та тикав нею в піскове дно озерця.
– Послухай, ну є речі, які просто поза конкуренції, – брат багатозначно вигнув брову, копіюючи батька.
Я обережно присів, поклавши рюкзак біля себе, та засмикнув рукави, узявши трохи води в долоні. Холодна, але чиста.
– Дивись не застудись.
– О, не хвилюйся, Ейдріане! Цьогорічна весна зустріла нас такою спекою, що я висохну за хвилину.
– Що правда, то й правда. Такого спекотного вересня*, мабуть, не було ще ніколи.
*в Австралії вересень відповідає місцевій весні.
***
Спочатку я не зрозумів, що відбувається. Якісь дивні звуки ніби били мене по голові, не дозволяючи отямитися; тхнуло димом.
– От чорт… – я незадоволено потер маківку, яку з необережності вдарив о стінку трейлера. У кімнаті панувала напівтемрява. Мабуть, Даміон засмикнув для мене фіранку, коли прокинувся. Дивні звуки виявилися всього-на-всього телефонним дзвінком, що мирно гудів у кутку біля мене.
– Що, все ще спиш? – пролунав з телефону м’який жіночий голос.
– Доброго ранку, мамо, – я відчайдушно тер очі, намагаючись зібратися докупи.
– І тобі теж, Ейдріане. Як там у вас? Даміон ще не повернувся з лісу?
Я прислухався. Ніби як ні на другому, ні на першому поверсі брата не було.
– Хіба ти не знаєш, що Даміон ніколи не повертається завчасно?
З тої сторони дзвінку почувся тихий, навіть ніжний мамин сміх.
– Ну так, звичайно, – мати раптом замовкла. – Що, Вільяме? Так, я розумію, що це зовсім не смішно. Слухай, синку, ми з твоїм батьком потрапили в страшенну зливу на тому боці міста. Не думала, що Брокен-Хілл зустріне нас так негостинно. Сподіваюся, в трейлерному парку не все так погано?
Лише окремі краплинки сумно барабанили по металевій поверхні трейлера.
– Ні, дощ зовсім тихий.
Мені стало цікаво, звідкіля ж йде цей дим, якщо на вулиці мрячить? Чи, може, комусь вдалося розвести вогнище?
– Це добре, – полегшено видихнула мама, – Отже, ми перечекаємо зливу в супермаркеті. Ми повернемося з продуктами та поїдемо далі на захід. Ці лісові пожежі по всьому штату не дають мені спокійно спати.
– Гаразд.
– Будь ласка, подзвони Даміону та поверни його додому. Я би не хотіла, щоб він мокнув десь у лісі бозна-скільки часу.
– Обов’язково.
Мама повісила слухавку.
Деякий час я лише сонно роздивлявся нашу з братом маленьку, але доволі затишну кімнату. Годинник в телефоні показував десяту ранку, а отже, Даміон гуляв вже приблизно пару годин. Зазвичай йому не дуже подобається, коли я телефоную як раз тоді, коли він у самій гущавині лісової хащі, але прохання батьків – закон. Тим більше, що погода для прогулянки сьогодні точно не найкраща.
Я здригнувся. Десь зовсім поряд оглушливо проревів грім.
В телефоні почулися гудки. Вони тривали мить, дві секунди, хвилину. Я почав неспокійно смикати кутик тоненької ковдри. Даміон все не відповідав.
Більше того, цього так і не сталося. Лише грім продовжував воркотіти десь неподалік.
Я спробував подзвонити ще раз – безрезультатно. З наростаючим страхом в серці я подивився на вікно. Мені не хотілося відсмикати фіранку, тому що я раптом відчув, що сталося щось жахливе.
З тривожною душею я підійшов до вікна, глибоко вдихнув наповненого гидким димом повітря. Закрив очі, молячись вищим силам, аби все було гаразд. Відкрив та різко відсмикнув фіранку.
Величезні чорні клуби диму тягнулися вздовж блідого неба прямісінько з несамовито палаючого лісу.
***
Отямився від шоку я вже десь на півдорозі до перших дерев, які ще не посмакував вогонь.
– Не біжи туди, хлопче! Пожежні вже їдуть! – хтось крикнув мені позаду, але я вже встигнув перескочити через паркан парку, попередньо перекинувши рюкзак з пляшками води.
Мені байдуже, що кричать інші. Я маю врятувати свого брата.
Мені байдуже, що висока трава болісно хльостає по старих джинсах, байдуже, що серце вже мало не вискакує з грудей. Я не пробачу собі, якщо не поверну Даміона з лісу. Ніхто не пробачить. А батьки – батьки, які зараз страждали від зливи десь в місті – тим паче.
Лісові пожежі бушують майже у всіх австралійських штатах ще з кінця серпня. Поступово весь материк охоплюється вогнем та ховається за товстим шаром диму. Причина цьому дуже проста: клімат усієї Землі змінюється. Природа не в змозі витримати всіх знущань людства, тому в світі почали панувати моторошні грози та аномальна спека, так каже моя мати. На жаль, в її словах є сенс.
Тому, як тільки батько повідомив нас про це, ми прийняли рішення переміститися далі, на захід, де пожеж досі не помічали, аби не зустрітися з вогнем віч-на-віч.
Шкода тільки, що уникнути цього не вдалося.
Хоча мій рот та ніс і прикривав змочений водою шматок тканини, дим проникав в мої легені все більше й більше. Намагаючись не думати про те, як почувається в цей час Даміон, я біг далі.
Я знав, що мій брат не дурний, тому навряд чи став би просто сліпо бігти від вогню. Вітер наразі дув в північно-західному напрямку, а отже, я мав бігти точно протилежно йому.
– Даміоне! Я вже тут! Ти мене чуєш?
Відповіддю мені слугував лише страхітливий тріск палаючих дерев, що ставав з кожною миттю все гучнішим і гучнішим. Декілька разів мені здавалося, що я бачу його маленьку фігурку, але це були лише тварини, що з переляканими очима покидали свої одвічні домівки. Через незрозумілий проміжок часу я почав думати, що всі мої пошуки та зусилля марні та що я вже загубив свого молодшого брата.
Я зупинився.
Холодний вітер трохи дув у спину, майже всі натягнули легенькі джемпери й светри. Вогонь в мангалі містера Роджерса вже майже догорів, тому трейлерний парк Олбері огорнуло темрявою сутінок.
З-під пальців, що вправно гасали по струнах, лилася тиха, чарівна мелодія. Моя гітара пережила багато чого, але такої уважної публіки в нас з нею не було ще ніколи. Навіть ті близнючки, що цілий день влаштовували безлад в парку, зараз мовчазно сиділи біля своєї матері й слухали.
Даміон займав поважне місце біля мене. Він знав, що насправді я зараз дуже хвилююся, тому по-братськи тримав мене за плече. А його рука непомітно відбивала ритм твору, щоб допомогти мені не збитися.
Остання нота м’яко розтанула десь далеко в небі, і настала цілковита тиша. Якусь мить всі ще ніби знаходилися в трансі музики, не збираючись з нього виходити, а потім… все навколо вибухнуло оглушливими оплесками.
– Тобі повезло, що в тебе такі сини, Рошуаре, – пробасив містер Роджерс нашому батькові, від чого той не зміг не посміхнутися, хоча й стримано. Мати ж просто засвітилася від щастя.
– Чуєш, Ейдріане? – шепнув Даміон мені на вухо. Я повернувся до нього.
– Що?
– З тебе ще одне фісташково-шоколадне морозиво за оплески, – він самовдоволено посміхнувся. – Вони тривали більше десяти секунд, а це значить, що моя взяла!
В очах раптом потемніло од відчаю, що охопив мене. Дим ставав все чорнішим і густішим, вогонь майже дійшов до мене, його смертоносний жар вже трохи обпікав мене.
– Ейдріане…
Мені здалося, чи це справді чийсь голос?
– Ейдріане!
Я ривком підвів голову й зустрівся поглядом з яскраво-блакитними очима Даміона. Танцюючі язики вогню відбивалися в них, створюючи моторошне враження. Але не тільки вогонь був у цих очах. В них був ще й страх.
Брат стояв неподалік від мене, і, здається, він боявся йти далі. Вогонь закрив усі дороги до порятунку. Ще трохи – і займеться полум’ям останній кущ, крізь який можна пролізти.
Я почав діяти, не усвідомивши навіть всю небезпечність ситуації.
– Ні… Ейдріане, ні!
Я зробив крок крізь колючі гілки – і опинився ногою в пустоті.
– Чорт!
Все раптом похитнулося, і я стрімголов полетів униз зі схилу. Мені захотілося кричати, але замість крику я лише набив повний рот землі та піску.
Тіло нило від болю та жару. Я не зміг навіть відразу стати й спробувати зрозуміти, де опинився. У вухах заклало, тому я не міг чути нічого, крім шаленого тріску вогняних іскор навколо.
Коли я більш-менш прийшов до тями, то перш за все відчув гіркий смак землі. Відкашлявшись, відкрив очі. Здається, я опинився в невеликій ямі: зусібіч мене оточували круті піскові схили. Я озирнувся. Не було більше жодного куща, який не палав би вогнем.
Раптом позаду пролунав чийсь крик. Хтось відчайдушно тягнув до мене руку зі схилу.
– Даміоне!
Зібравши свої останні сили в кулак, я поповз до брата, відчуваючи, що ця шалена подорож нарешті скінчиться. Дібратися додому буде й не так складно, а там ми вже якось зв’яжемося з батьками та поїдемо якнайдалі від цієї пожежі…
Я щасливо узявся за руку, трохи пізно усвідомивши, що вона смаглявіша, ніж Даміона. Підняв голову – і побачив стривожене дівчаче обличчя в обрамленні довгого лискучого волосся.
– Ну ж-бо, лізь сюди, чого завмер? – крикнула дівчина мені. Я не мав чого робити, крім слухняно видертися на схил. Сором пронизав мене з голови до п’ят. Намагався знайти брата, а наприкінці мене врятувала якась незнайомка…
– Ейдріане! – Даміон радісно накинувся на мене, мало не збивши з ніг. Але головне, що з ним нічого не трапилося.
У відповідь на обійми я несильно вдарив його по кудрявій маківці.
– Це за те, що знову не послухався батьків.
– То ви брати? – поцікавилася дівчина, перебираючи в долоньках своє темне волосся.
– Саме так, – відповів я, ухиляючись від жартівливих тичок Даміона.
– Я так і подумала. Ви дуже схожі. Однаковий погляд блакитних очей, вираз обличчя, хода.
– А… хто ти?
– Я Сатін. Сатін Сото. Не дивуйтесь, що я з’явилася так раптово. Я загубила свою собаку під час прогулянки, і мені дуже потрібно її знайти, – її каро-жовті очі ніби пронизували своїм поглядом наскрізь, але вони не були ворожі. – Вибачайте, мені треба йти.
Вона вже граційно розвернулася на своїх кросах, коли її зупинив Даміон.
– Чекай!
Я здивовано вигнув брову. Сатін подивилася на брата.
– Так?
– Ти допомогла Ейдріану, тому тепер ти від нас так просто не підеш. Ми можемо допомогти тобі знайти твою собаку, так? – Даміон очікувально подивився на мене. В його очах так і читалося: «Погодься».
Мені дуже кортіло скоріше вилізти з цього моторошного місця, але я знав, що Даміон правий і ми не можемо залишити дівчину, що врятувала мене, сам-на-сам в палаючому лісі. Тому я відповів:
– Так. Звичайно, так.
Мені здалося, чи в очах Сатін і справді промайнуло майже непомітне полегшення?
– Добре. Лілії дуже подобається вода. Я думаю, що вона, відчувши небезпеку, побігла як раз до озера. Пропоную йти туди.
– Лілія? – перепитав Даміон, крокуючи поряд із Сатін.
– Її ім’я. Вона дуже любить лілії й завжди пірнає носом в квітку, коли її бачить… – на обличчі дівчини з’явилася легка посмішка. Вона обернулася. – Що ти робиш?
– Дістаю для вас необхідні речі, – я простягнув їм по вологому шматку тканини й пляшці з водою. – Воду пролийте на себе, так буде краще.
– Дякую… – промовила Сатін, але зупинилася на півслові.
– Ейдріан.
– Так, Ейдріан.
– А я Даміон!
– Цікаві імена.
Деякий час ми йшли мовчки, лише іноді попереджуючи одне одного про дерево, що ось-ось має впасти, або небезпечно палаючий кущ. Жар від вогню швидко осушив шматки тканин, які ми притискали до рота, але я тішив себе тим, що ми зможемо знову їх намочити в озері. Температура була настільки високою, що моя голова ось-ось готова була вибухнути, але я тримався. Якщо Сатін і Даміон, які провели в лісі набагато більше часу, тримаються, то і я впораюсь тим паче.
Люди розходилися хто куди. Хтось вже ховався у своїх трейлерах, готуючись до сну, а комусь ще кортіло посидіти на вулиці під сяйвом блідого місячного диску. Я ж тасував карти для «уно» на нашому дивані, іноді задивляючись у вікно.
– А можна ще трохи, – заблагав Даміон, що як раз крутився біля мене. – Ну будь ласка!
– Добре, добре, – я відмірив брату з колоди ще декілька карт і поклав біля його карточного будиночка.
Даміон продовжив обережно класти карти одна на одну, коли вітер з вулиці здув усі його досягнення на підлогу.
– Тато, не міг би ти зайти хоч на хвилинку пізніше? – розпачливо занив він.
Батько лише розвів руками, зайнявши місце на улюбленому кріслі біля усіяних різноманітними рослинами полиць.
– Домініко, – покликав він матір, але вона вже підійшла до нас із чотирма горнятками запашного чаю.
– Що, любий?
– О, це ж найкращий у світі чай з медом та лаймом! – вигукнув Даміон, схопивши його чашку.
Батько зітхнув.
– Схоже, нам потрібно прокласти маршрут на схід якнайшвидше. Роджерс каже, сьогодні вже зареєстрували випадок у Сіднеї. Це не жарти.
На мить в очах матері прослизнуло непокоєння, але воно швидко сховалося за її вічними радісними іскорками.
– Не хвилюйся так, Вільяме, – вона бадьоро всміхнулася. – Зараз ми в Олбері, а за декілька днів вже будемо в Брокен-Хіллі. Ну, а якщо щось і станеться, то Рошуари через вогонь і воду пройдуть, чи не так? Ейдріане, любий, розкладуй.
– Гаразд.
Раптова розмова Даміона з Сатін вивела мене з полону думок.
– А може, це якийсь вогняний демон виліз із глибин темних королівств та вирішив захопити весь світ? – припустив Даміон.
Сатін весело пхикнула.
– Що, знову пудриш людям мізки? – я порівнявся з ними.
– Так, – поважно мовив він, гордовито вигнувши брову.
– Я думаю, що це гроза спричинила пожежу. Найцікавіше, що в лісі майже не дощило, але було багато блискавок. Мабуть, одна з них влучила в якесь дерево, а спека, що панує вже декілька днів, рознесла вогонь усюди, – дівчина задумливо намотувала прядку волосся на палець.
– Так, слушна думка, – я перевів погляд вперед. Серед обгорілих дерев та почорнілих кущів виднілися зблиски рятівної води. – Чорт…
Ми переглянулися. Озеро складало жалюгідне враження. Рівень води дуже сильно спав, оголивши вже висохле каміння. Подекуди виднілися блискучі боки мертвих рибок, які ще вчора весело тікали від Даміона. Пожежа тут вже майже стихла, лише подекуди вогонь ще дожирав залишки покаліченого лісу. Уся земля вкрилася скорботним шаром блідо-сірого попелу.
– Ідемо, – шепнула Сатін, ніби боячись порушити пануючу тут могильну тишу. Обережно продираючись крізь почорнілий бурелом, вона підійшла до берега та доторкнулася до мутної води. – Прохолодна.
– Мені здається, під озером протікають підземні джерела, тому воно майже не нагрівається, – я присів поряд із нею. Даміон роздивлявся якусь обгорілу гілку позаду.
Вода була змішана з попелом та трохи попсована мертвою рибою, але все ж придатна для захисту від диму.
– Даміоне, обережніше там, – гукнув я йому. Брат стояв неподалік та пересипав жменьку попелу з одної долоні в іншу.
– Ага.
Коли всі набрали собі води та вмилися, розпочалися пошуки зниклої собаки. Ми намагалися не відходити далеко одне від одного, хоча іноді доводилося нагадувати Даміону про це.
– Ліліє! Ми вже тут, все добре, – Сатін кричала щосили. В її крику було стільки надії та розпачу водночас, що мені навіть стало боляче.
– Ти дуже її любиш, так?
Дівчина стомлено видихнула.
– Так. Ми з Лілією гуляли в цьому лісі кожен ранок. Завдяки їй я отримувала заряд позитиву на весь день. А вдома нас завжди чекав батько, який цікавився, що ми робили в цей раз… – очі Сатін підозріло потемніли, тому я відразу перервав її:
– Нічого. От зараз ми знайдемо її, і все буде гаразд. Звичайно, ти більше не зможеш гуляти з нею тут, але є й багато інших гарних місць. Нічого…
Куточки її вуст нервово смикнулися, але потім вона змогла посміхнутися, навіть показавши ямочки на щоках.
– Так. Дякую.
– Дивіться, що я знайшов! – гукнув нас Даміон на тій стороні озера. І коли він встиг так далеко відійти?
Коли ми наздогнали його, він тикнув пальцем на відбиток собачої лапи.
– Відбиток ще свіжий, – з надією мовила Сатін, – Лілія зовсім поряд.
Він вказував на невеликий кам’янистий схил, порослий обгорілими кущами та травою.
– Напевно, десь серед каміння є щілина, в якій вона сховалася, – припустив я.
Дівчина згідно кивнула.
Деякий час ми йшли вздовж схилу, вдивляючись у кожну тріщину на каменях.
– Наскільки велика твоя собака? – спитав я.
– Сенбернарка, – відповіла Сатін.
– Зрозуміло, – зрозуміло, що в жодну з цих тоненьких тріщин Лілія не пролізе.
– А ось і мертва змія, – мовив брат, обережно доторкнувшись до обсмаленого тільця кінчиком черевика. Сатін навіть не стала обертатися, але все одно здригнулася.
– Старайся не дивитися на все це, – порадив я йому. – Невідомо, скільки бідолашних жертв пожежі ми ще знайдемо.
– На жаль, – зітхнула дівчина.
На декілька хвилин запала сумна тиша. Вона посилювалася тим, що, здається, поряд більше не було жодної живої істоти.
Але Даміон поквапився її порушити:
– Сатін, а можна питання?
– Так.
– А скільки тобі років? – з його інтонації я зрозумів, що він знову зібрався кепкувати.
– П’ятнадцять.
– О, то ви з Ейдріаном просто створені одне для одного!
– Даміоне, якщо я на рік старший, це нічого не каже, – осадив я його.
– А я хіба тільки про вік говорю? Це лише один з важливих факторів.
– Це дурниці, а не важливі фактори, – я завжди жалкував, що не вмію стримувати посмішку.
– А тобі скільки, якщо ти вже так добре розумієшся на всьому цьому? – поцікавилася Сатін у Даміона, вклавши у слова всю її серйозність.
– Одинадцять, – гордовито відповів брат.
– Я й не сумнівалася.
Раптом слова дівчини заглушив чийсь тоненький писк, і всі відразу ж перестали сміятися.
На моє німе запитання Сатін відповіла лише кивком – так, це була Лілія.
Вітер кинув в обличчя потік гарячого, димного повітря. Писк зник, ніби його й не було.
Даміон боляче схопив мене за руку, від чого я мало не скрикнув, і показав на схил. Спочатку я не зрозумів, що саме так привернуло його увагу, а тоді обімлів: між двома величезними каменями була щілина, до того ж, доволі широка. Сатін теж помітила її.
– І що ви збираєтеся робити? – прошепотів брат.
– Я полізу всередину, – мовила дівчина, – А ви краще залишайтеся тут.
– Ти впевнена? – засумнівався я. – Там може бути небезпечно.
– Так, – твердо відповіла вона. – Ви можете налякати її.
– Гаразд. Будь обережнішою.
Сатін ввімкнула ліхтарик на телефоні та, граційно пригнувшись, зникла в темряві печери.
– Хвилюєшся? – запитав Даміон, нарешті відпустивши мене.
– Трохи, я би сказав.
– На тебе любо дивитися, – пхикнув він, – Шкіра поблідла, пальці стиснуті…
– Помовчи краще.
– Гаразд вже, гаразд…
Брат подивився на небо – темно-сірі хмари заволокли його, ніби погрузивши світу суцільну чорноту. В його очах відбився сум, він тихенько зітхнув. Я підбадьорливо поплескав його по плечу, але це мало чим могло допомогти.
Так ми трохи й постояли.
З печери знову почувся жалісливий писк, а через мить з тіні вийшли Сатін та величезна сенбернарка з підібганим хвостом. Було видно, що собака міцна та красива, але все це було сховано під брудом і попелом. Вона дуже боялася. Її страх ніби фізично поширювався навколо.
– Лілія дуже втомлена і голодна, – сказала Сатін, заспокійливо гладячи сенбернарку, – А ще її мучить спрага.
Я зрозумів її натяк та чимдуж дістав з рюкзака воду. Присівши поряд з дівчиною, віддав пляшку їй. Собака була надто вимученою, щоб злякатися мене або Даміона, тому просто роздивлялася нас із болем в очах.
Сатін підставила долоньку та почала лити на неї воду.
– Ось так, – проворкотіла вона, дивлячись, як собака жадібно п’є. – Ти молодець, Ліліє.
– Я думаю, що їй ще піде на користь освіжитися в озері, – я встав, потягнувшись, – Я би не зміг протриматися довго з таким шаром бруду на собі.
– Погоджуюся, – додав від себе Даміон.
– Ні, – різко відрізала Сатін. – Невідомо, що може чекати в озері. Краще просто полити її водою. Так безпечніше.
– Що ж, в цьому є сенс, – не став сперечатися я та відкопав в рюкзаку пляшки, що залишилися. – А потім наберемо води знову.
Трейлерний парк вже давно був оповитий чарівною магією ночі. Бліде сяйво місяця сліпило очі, не дозволяючи заснути.
– Даміоне, спиш? – тихо шепнув я йому.
– Ні в одне око, – поскаржився він у відповідь. – Не йде сон – і все.
– Ну як тобі не йде, то засмикни фіранку, будь ласка.
Брат щось невдоволено пробурмотів, але прохання виконав. Кімнату поглинула темрява.
– Сердечне дякую, – я позіхнув.
– Сердечне нема за що. Як гадаєш, наскільки ці лісові пожежі серйозні?
– То ти завдяки ним не спиш?
Даміон пхикнув.
– Мені здається, що це дійсно небезпечна ситуація, але вона не повинна тебе хвилювати. Зараз ти маєш думати про те, що треба гарно виспатися перед дорогою. Ми й так допізна засиділися з батьками.
– Ти правий, – погодився Даміон, – Але ця ніч не хоче, щоб я засинав.
– Ну, як знаєш. Що, завтра знову захищати тебе від батьківських нарікань?
– Так, якщо можна.
– Гаразд, – я всміхнувся, і, незважаючи на те, що брат не міг мене бачити, він це знав.
Раптом я почув чийсь глухий кашель зовсім поряд з собою.
– Сатін? – я повернувся до неї. – Що з тобою?
– Нічого, – вона видушила з себе посмішку. – Зовсім нічого.
– Ніби я не почув, як ти кашляєш, – я осудливо вигнув брову, – Давай зупинимося, і ти перепочинеш.
– Ні… – дівчину знову здушив роздираючий кашель. – Ні. Зараз ми маємо якнайшвидше дібратися до людей, – вона кинула погляд на стомлену Лілію, що кволо йшла на її повідку.
Я зрозумів, що зараз Сатін більше переживала за свою собаку, ніж за себе.
– Що ж, – я неохоче продовжив йти, – Як хочеш, але якщо відчуєш себе гірше – зразу ж кажи, зрозуміло?
– Так.
У вуха вдаряв різкий тріск вогняних іскор, про який я встиг забути під час пошуків Лілії.
– Схоже, пожежа ще не скінчилася, – підтвердив мою підозру Даміон, – Вогню побільшало, бачите? Зараз знову будемо проходити крізь саме пекло.
Сенбернарка злякано позадкувала назад, тягнучи за собою й Сатін.
– Тихо, тихо, – дівчина присіла до неї, – Все гаразд, Ліліє. Все гаразд. Гаразд…
Вона заспокійливо шепотіла собаці щось на вухо.
Лілія відчайдушно занила, намагаючись вирватися та побігти геть. Але поволі слова Сатін почали на неї діяти, і вона перестала пручатися.
– Нічого собі, – прокоментував Даміон, – І як ти так робиш?
– Магія, – просто сказала Сатін і з посмішкою піднялася. Раптом її погляд зустрівся з моїм.
Схоже, Сатін боїться, що я помічу, як вона стримує кашель.
Я ледь помітно похитав головою, мовляв, вона шкодить сама ж собі.
– Давайте рушати далі.
Поступово смертельний жар знову почав обпікати мене, а голова стала розколюватися, ніби хтось кожну мить довбав її каменюкою. Іноді мене сковувала думка, що ми могли просто перечекати пожежу біля озера, але я зупиняв себе тим, що Лілія не могла більше чекати: їй терміново була потрібна їжа та лікування. Та й нам не варто було б дихати цим отруйним повітрям та пити ще більше попсованої води, пересиджуючи катастрофу.
Від зблисків вогняних язиків в мене зарябіло в очах. Тут пожежа була в самому розпалі.
– Даміоне, не відходь далеко від нас, – крикнув я брату. – Кожен має бути дуже обережним та обачним.
Особливо після того, як тільки що неподалік від нас впало величезне дерево, вибухнувши снопом іскор.
– Не кип’ятись, Ейдріане, – фиркнув Даміон, – Тут і без тебе спека ще та.
– Я думаю, йти нам довго не доведеться, – сказала Сатін. – Хтось напевне викликав пожежних…
Від раптової хвилі кашлю дівчину просто зігнуло пополам.
– Так, – я різко зупинився, – Ми в будь-якому випадку не підемо далі, якщо ти не відпочинеш.
– Але…
Я знайшов у рюкзаку останню пляшку з водою й майже насильно віддав Сатін.
– Пий, бо буде ще гірше.
Я навіть і не знав, яких зусиль коштує запхати невпевненість куди подалі. Мені навіть стало трохи соромно за мою поведінку, але подяка в її погляді відкинула всі сумніви.
Не проронивши більше ні слова, дівчина відкупорила кришку.
– А ти будеш? – запитала вона, коли в пляшці залишилося лише декілька ковтків.
– Ні, краще допий сама.
Але вона просто взяла й кинула воду мені. Я інстинктивно її зловив.
– Це помста, – пояснила вона, всміхнувшись.
– Яка хитра, – пхикнув я, – Ну коли так, то я можу й допи… Чекай.
Я оглянувся.
– Де Даміон?
Пожежа ніби поглинула його в своєму шаленому іскристому танці.
– Я не знаю, – тихо проронила дівчина. Вона нервово завмерла, вдивляючись в танцюючі зарості вогню.
Спочатку я зробив один крок. Потім другий. Третій вже значно швидше.
Я перейшов на біг. Я не можу знову загубити Даміона. Це не в моїх планах.
– Даміоне!
Чому він пішов? Я ж просив його не відходити!
– Стій! – дівчина схопила мене за зап’ястя й зупинила, від чого я мало не впав. Вона дихала надривно й зі свистом. – Ми маємо не панікувати. Так ми нічого не доможемося. Ми повинні розробити чіткий план.
– Чудово, але поки ми його розробимо, Даміона вже може не бути в живих, – я сердито стиснув кулаки.
– Він чомусь не помер раніше, якщо ти не помітив, – спарувала Сатін.
– Яка різниця, – відрізав я, – Ти просто… нічого не розумієш.
– Ні. Я розумію, що ти чиниш безрозсудливо! Замість того, щоб подумати головою, ти біжиш бозна-куди та сперечаєшся зі мною.
Від наших криків Лілія почала тривожно завивати. Я перевів погляд з дівчини на неї.
– Йди з Лілією додому, а я сам розшукаю Даміона. Зрозуміло?
– Ні, – знову відрубала Сатін. – Я нікуди не піду сама. Ми тепер одна команда. Ми маємо діяти разом.
– Яка до чорта команда, – рикнув я, хоча й усвідомлював, що дівчина права. Пригоди в цьому лісі вже зв’язали нас назавжди.
Моторошний крик раптом пронизав охоплений вогнем ліс. Щось в мене всередині ніби враз стислося до гіркого болю, в очах потемніло.
Я кинув останній гнівний погляд на Сатін та побіг з усією силою. Нехай її в мене було вже й не так багато, але я змусив себе. Змусив себе напружити кожну клітинку тіла, кожний його м’яз.
Я почув уривчасте дихання Сатін десь зовсім поряд. Вона бігла разом зі мною. Уся дурна образа на неї відразу перестала існувати.
І тоді ми побачили його.
– Даміоне…
Його тендітна фігурка самотньо лежала на попелястій землі. Величезна палаюча гілка впала на його ногу, не дозволяючи стати. Але Даміон навіть не рухався.
Останні декілька кроків я проїхав на колінах, розірвавши джинси.
– Даміоне!
Він не озивався.
– О Боже… – прошепотіла Сатін. Вогонь майже дійшов до Даміона. Він вже дожирав залишки обвугленої гілки.
Я схопив його за руку, намацуючи пульс. Пальці дрижали від напруги, заважаючи його шукати. З кожною миттю страх захльостував свідомість все більше й більше.
– Ну… що? – не витримала Сатін. Вона стояла наді мною.
Час все йшов. Одна секунда, дві…
Пульс слабко відбивав удар за ударом.
– Він живий.
Хвиля радості пройшлася по всьому тілу, знову наповнюючи силою. Але її легко заглушив раптовий присмак підсмаженої тканини.
Нога Даміона загорілася, немов щіпка.
– Ні! – вигукнув я у відчаї, намагаючись відтягнути брата подалі. – Чорт, ні!
– Вода! – скрикнула Сатін.
Вода.
Її залишилося небагато, але вона все ж ще була. Дівчина сама знайшла останню пляшку в рюкзаку та відкрила її.
– На рахунок три, – сказала вона. – Ти…
– Просто зупини вогонь! – відрубав я, вдаривши кулаком по землі.
Сатін трохи приголомшено кивнула та ривком вилила залишки води на палаючу ногу. Вони не змогли потушити все, але вже було краще.
Придушивши гіркий страх, я занурив руки прямо в вогонь та підхопив гілку. Біль миттєво прошив кожний нерв, і я ледве стримався, щоб не відскочити. Дівчина не розгубилася й потягнула тільце Даміона на неохоплену полум’ям ділянку.
Знесилено відпустивши гілку, я підповз до брата. Страшні опіки пухирями покрили усю його ногу. Сатін швидко засипала залишки вогню землею.
Деякий час ми лише стомлено переводили дух. Даміон все не прокидався. Лілія мовчазно сиділа поряд із нами.
– Мені здається, я знаю, чому Даміон відійшов від нас, – вронила Сатін.
Я підняв погляд на неї. Дівчина мовчки вказала на дерево, під час падіння якого одна з гілок задавила брата.
Неподалік від стовбура, неприродно скорчившись, лежало почорніле тільце коали.
– Мабуть, Даміон помітив коалу, ще коли дерево не впало, – продовжила Сатін. – Але він не встиг її врятувати.
***
Здавалося, що воно й не збиралося світліти.
– Виглядає моторошно, – вронив я. Сатін теж підняла очі до вікна.
– Так, – було її відповіддю. – Але взагалі нам повезло.
– Повезло? – я невесело всміхнувся.
– Уяви, що сталося б, якби пожежні так і не з’явилися, – вона перевела погляд на мене. – Невідомо, як би ми вибиралися звідти без їхньої допомоги.
– Я не дуже хочу цього робити, знаєш.
На щастя, нам не довелося добиратися до людей самим. Пожежні вчасно знайшли нас та витягли з полум’я, а потім швидка перевезла всіх до госпіталю Брокен-Хілл.
Але на відміну від нас з Сатін, Даміона виписали не так швидко. Він заробив дуже тяжкі опіки на нозі, тому потребував серйознішого лікування. Саме тому ми з батьками деякий час перебували в Сото.
Лілія похмуро лежала в кутку кімнати, майже не ворушачись. Вона була дуже хвора, а кожний її подих супроводжувався натужним свистом. Ветеринар сказав, що, скоріш за все, жити їй залишилося недовго. Після цієї новини Сатін майже не всміхалася.
– Чого такі засмучені, га? – батько Сатін підійшов до нас зі світлою посмішкою на обличчі. Я помітив, що він посміхається майже завжди, що складає доволі дивне враження. – Скоро твій брат, – Сото-страший по-батьківськи поклав руку мені на плече, – Повернеться, і все знову буде добре. Чи не так?
– Не так, – тремтливим голосом відповіла замість мене Сатін. І її слова були чистою правдою.
– Що ж, – зітхнув містер Сото, – Що ж… Не варто на цьому зациклюватися, так? Нове приходить на заміну старому, і часи міняються…
Сенбернарка тихенько завила, і чоловік зітхнув, поклавши другу руку на плече доньки.
Дверний дзвінок пролунав так раптово, що Сатін навіть підскочила.
– О, Ейдріане, здається, твоя сім’я вже тут, – він скошлав свою темну маківку й легкою ходою пішов до дверей.
– Ейдріане!
Мати потроху завезла крісло до будинку. На ньому нетерпляче сидів Даміон. Було видно, що він ось-ось і зірветься з крісла, але на одній нозі йому навряд чи б це вдалося. Від цієї картини моє серце болісно стислося, але я все одно не міг не посміхнутися йому.
– Ти диви, який живучий, – я обережно обійняв брата. Він сильно схуднув. – Зовсім не їв, чи що?
– Воно якось само, – Даміон потиснув плечима.
– Містере Сото, ми дуже вдячні Вам за те, що дали нашій сім’ї притулок на ці декілька днів, – сказала мати, всміхнувшись містеру Сото.
Батько стримано кивнув, підтверджуючи її слова.
– Скільки разів я казав, що я просто Савіо, – він зніяковіло схилив голову.
Застигла тиша.
Вогонь залишив нам по собі величезний шрам скорботи, суму, жаху.
І він тільки починав спотворювати Австралію. Тільки починав руйнувати її життя. Душу. Серце.