Вона
Йшла ніч у ранок, ну а ранок в передвечір,
І все звичайне по звичайному було,
І жонглювались в днях сумні й веселі речі.
Вона жила. І щастя в ній жило.
В ній не було страху вернутись на початок,
Знайшовши шлях серед запилених доріг.
Вона, всміхнувшись, щиро вміла пробачати
Й подати руку тим, хто впав і встать не зміг.
Вона за згаяним ніколи не жаліла,
Ну а загублене уміла відшукать.
Вона ділила все на “хочу” і “хотіла”,
Щоб від реальності можливість відділять.
Вона Людиною у будь-якім моменті
Завжди лишалася, хай що би не було,
Могла утриматись на вищім монументі…
ЇЇ життя прямим шляхом вело.
Вона уміла не боятися невдачі
І не була в душі жорстокою і злою.
Вона не ставила всі ставки на удачу,
Лишень надіялась й була сама собою.
Вона завжди могла пробачити образу,
Лишивши горе в ледь надпитому бокалі,
Зашивши душу, забувала сум, образу,
Вона уміла буть щасливою і далі.
І кладучи до серця подорожник
Завжди казала:”То пусте, переболить.”
Вона уміла посміхатися крізь сльози.
І ось мораль – вона уміла жить!
Впущу у гості осінь
Вдихну цей дощ і лагідним багрянцем
Вже юна осінь прокрадеться в мою душу,
Акорди серпня вже зійшлись останнім танцем.
Ще б трохи літа! Але ж я його не змушу
Лишитись тут – йому пора летіти.
Хоч проведу, хай нам не по дорозі.
Лишу частинку у сухих букетах квітів…
І попрощаюсь, бо іти із ним не в змозі.
Почався дощ, шумить холодний вітер
(ті самі ноти в пісні стоголосій)
Та потім знову, знову буде літо…
А зараз йду: впущу у гості осінь.
Старий вокзал
Старий вокзал, залюднений перон,
Гудуть колеса – поїзд в даль промчався.
Тут хтось когось нарешті дочекавсь,
Тут хтось із кимсь надовго розпрощався.
Старий вокзал. Вже рейки збиті в пил.
СТАРИЙ вокзал! А всі приходять знову…
Тут кожен другий плакав і радів,
Тут кожен третій залишив на згадку слово.
Старий вокзал. Тут потяг точить дим,
Пливуть вагони у незвідане “нікуди”.
Валізу взявши, знов зустрінусь з ним.
Тут розійдуться і зійдуться різні люди.
Старий вокзал. Ну що тут ще сказать –
Такі вокзали завжди особливі:
Вони стоять, чекають і мовчать,
Допоки хтось не перетне свій шлях із ними.
Чому вовк виє на місяць
Серце вовка голодне на місяць,
На сріблистий ліхтар одноокий,
Що між хмарами тихо іскриться
Й губить світло над небом широким.
Виє вовк в перегомін із вітром.
Йому місяць схопити б лапою,
Але той мовчки губить світло
І ховається в хмари кошлатії.
Йому з ним на горі б зустрітись
І розважитись вдвох розмовою,
Тільки світло схопити б лапою,
Недосяжність здолать загадковую.
В очах хижих відблискує місяць,
Залишившись таким же холодним.
Знає вовк, що його не дістати,
Але серцем на нього голодний.
Дощ
Дощ проклав собі стежку до хати,
Залишивши вологі сліди,
Тихі трави і сад волохатий
Розпивали краплини води.
Дощ тікає деревам крізь пальці
І по хмарах в незвідану даль
Шкандибає собі перевальцем.
Він на місто накинув вуаль.
Дощ росинки в повітря посіяв,
Їх збирає у кошик земля.
Хтось імлу на дорозі розвіяв,
Килими із калюж розстеля…