Війна – це не гра
Михайлик був сучасною дитиною. Його батьки, молоді підприємці, мали власну справу в столиці і тому, з народження, він проживав в просторій квартирі одного новозбудованого житлового комплексу Києва. В його кімнаті все було сучасним, від модного дизайну до мобільного телефону останньої моделі. Школа, до якої ходив Михайлик теж була сучасною, з новою освітньою програмою та охороною. Друзі…ні, скоріш колеги-здобувачі освіти, були такими ж сучасними дітьми, тому спілкування однокласників обмежувалося хизуванням новими модними речами. Сучасне життя, сучасні люди, сучасні розваги…
…Зазвичай, влітку до Михайлика приходила жіночка, яка готувала їжу та прибирала в квартирі, а потім хлопець грав у ігри на смартфоні та дивився передачі. Батьки рано їхали по справах, а ввечері втомлені приїжджали додому і могли навіть не запитати в сина, як пройшов його день. Та що й питати, коли відповідь така, як і питання, завжди однакова. На вихідних тато й мама могли взяти Михайла з собою, на прогулянку до магазину: батьки не відмовляли сину в покупках і мабуть, хлопець був … щасливий.
Одного дня щось пішло не так. Михайло прокинувся як завжди та в квартирі був гомін. Здивований хлопець тільки-но зібрався встати з ліжка, як до кімнати зайшов тато. «Синку, тут така справа, ми з мамою терміново летимо за кордон, нам треба попрацювати над одним проєктом. Скільки часу це займе – невідомо. Тому нам нічого не залишається, тобто … ми вирішили, що ти поїдеш в село, до дідуся і бабусі. Тут зовсім поряд, недалеко від Києва. Всім необхідним ми тебе забезпечимо». Для Михайлика ця звістка була приголомшлива. В село? Надовго? Не встиг хлопець навіть до кінця оговтатись, як зайшла мама і почала збирати його речі. До великого модного чемодану відправилися світлі шорти та білі футболки, стильні брендові штани та реглани, новісінький макбук та навушники. Все відбувалося швидко, і вже через півгодини хлопця посадили в таксі, сказавши адресу і хто зустріне. Михайло декілька хвилин їхав, дивлячись у вікно, а потім одягнув навушники і почав проходити важкий рівень нової гри. Вороги стріляли, підривалися на мінах… Таксі їхало далі…
Хтось опустив руку на плече хлопця і від несподіванки той здригнувся… Біля машини, відчинивши двері, стояв і посміхався дід Іван. «Майже не змінився, а я його давно не бачив» – подумав Михайло. «Який я радий, що нарешті мій онук приїхав до нас! Бо скільки не кликали вас в гості, а ні разу і не приїхали. Але тепер я тобі влаштую справжні канікули, не те що у твоїх бетонних джунглях!» Від таких слів хлопцю стало лячно. Він хотів лише одного, швидше повернутися назад, у своє комфортне місто, квартиру, життя. Швиденько привітавшись з бабусею, він попросив показати йому його кімнату. Та побачивши, де йому потрібно буде спати, він ще більше засмутився. Ні гарного ремонту, ні телевізора на всю стіну. А ще дідусь сказав, що вмиватись потрібно на вулиці і туалет теж там. Від відчаю Михайлик накрився з головою ковдрою і …заснув.
Вранці хлопець почув дивні звуки і, відкривши очі, зрозумів, що то все йому не приснилося і потрібно буде тут пожити якийсь час. Але в кімнату просочувались такі смачні аромати, що хлопець, забувши про все, пішов шукати їжу. Та шукати не довелося, тільки-но він вийшов, як бабуся його обняла і запросила до столу, на якому вже стояли гарячі млинці та кисіль. Михайло зголоднів, тому швидко поїв і тільки потім згадав, що ще не брав до рук телефон. Подякував бабусі і пішов в кімнату. Вмостився зручно і зібрався грати в он-лайн гру. Та нічого не виходило. Який міг бути Інтернет, коли навіть мобільний зв’язок пропадав щохвилини. Хлопець не знав, що робити, йому здавалося, що все його життя зупинилося. Адже він звик всю інформацію і розваги черпати з електронної павутини. Від розпачі Михайлик заплакав.
«Слухай, онуче, мені потрібна твоя допомога. В мене стільки справ, що я просто нічого не встигаю. А твої молоді руки мені будуть в нагоді. Вставай, одягайся та виходь на вулицю.» Дідусь вийшов і Михалик став одягатися. Коли вийшов на вулицю, брови діда піднялися, він посміхнувся та не сказав нічого…
Час збіг швидко, Михайлик навіть не помітив, як минув день. Дідусь, незважаючи на свій поважний вік, робив багато роботи і просив хлопця допомогти. Так вони сьогодні порізали дрова для печі на зиму, змайстрували стільчика для Михайла, принесли сіна для кізоньки, попасли гусей. До телефону хлопчик підійшов вже ввечері, після того як зняв із себе брудні та порвані, ще білі зранку, речі та помився, спробував зіграти в гру, та зв’язок так і не з’явився. Дідусь помітив на екрані воєнну картинку і запитав: «Так ти, парубче, війною цікавишся?» «Це така гра модна…» – відповів Михайло. «Війна грою бути не може!» – суворо сказав дід. «Війна – це горе, це –правила, це – дисципліна і знання. Хто ставиться до зброї, як до гри, ніколи довго не протягне.» «Та…та це гра для дітей» – пролепетав хлопець.
– « Коли в 1941 році прийшли німці в село, мені було 6 років. Про те, що йде війна, знали всі діти і бажання хоч якось допомогти нашим солдатам було в серці кожного хлопця та дівчинки. Чоловіків в селі майже не було, всі були на фронті. А старі, жінки і діти потрапили в лапи до німецького ворога. Всіх, хто міг працювати, виганяли на роботи, діти няньчили одне одного, мене –сестра на два роки старша, я – чотирирічного брата. Головне, не можна було потрапляти на очі німцям, чи не доведи Боже плутатись під ногами. Для них не було різниці кого вбити: немовля чи кроля. Згодом, десь в 1943 році в селі з’явилися партизани і ми, дітлахи, почали їм допомагати. Слідкували за німцями, крали в них харчі, але для нас, хлопчаків, дістати зброю і передати її партизанам було найбільшою мрією. А зброї було в Балико-Щучинці багато, село входило в рубежі «Букринського плацдарму». Страшні бої були тут, страшні… Земля і вода була червона від крові та все було всіяне снарядами…»
Вже була глибока ніч, а дід все розповідав про ті страшні дні свого дитинства…про героїчні подвиги армії і нікому невідомі подвиги дітей війни. І не хотілося більше Михайлу грати в гру, де все так весело і війна теж весела. Навіть після того, як дідусь пішов спати, пообіцявши внукові розповісти й далі про ті пам’ятні події, хлопець ще довго не міг заснути, але сон все ж взяв його в свій полон .
Йшли дні… Дідусь з онуком все робили разом. Попрацювавши, ходили на Дніпро купатись, гуляли по крутих схилах під розповіді діда, де стояли німці, де були окопи, а де наступали наші. Вечорами Дід Іван розповідав про війну, про своє дитинство. Телефон, макбук припали пилом, більше не хотілося хлопцю поринати в віртуальний світ, адже в селі, з новими друзями, з таким дідусем було цікавіше…
… «Можна мені з хлопцями піти, вони знайшли нору ящірки і хочуть побачити, як вона звідти вилізе. Я так хочу теж побачити!» – Михайлик стояв перед дідусем в чорних шортах, такій же майці, смаглявий…щасливий. Очі аж горіли від нетерпіння. «Добре»,– погодився дідусь. – «Тільки слухай старших хлопців. А я траву покошу та й до вас прийду».
Світило сонце…з пагорба відкривалися неймовірні краєвиди Дніпра… Тиша і спокій. Але ж колись тут було справжнє пекло. Хлопці прийшли до місця, де бачили нору. Вона виявилася не такою вже й маленькою. Туди легко можна було просунути руку. Деякий час хлопці пильно стежини за норою та сонце їх змарило і вони полягали на траві. Хтось дивився в небо, інші куштували ранні яблука, що прихопили із собою. А Михайлик і далі уважно спостерігав за отвором в землі. Хлопці жартували, старші вирішили піти вниз та скупатися, а Мишко, як його тепер називали, підійшов до нори і заплющивши від страху очі, просунув в неї руку… Ніхто не вкусив. Взагалі нічого в ній не було. Але звідки вона взялася? Хлопець почав руками розширювати отвір. Друзі не побачивши в його діях нічого цікавого й далі займалися своїми справами…
«Можливо я знайду скарб! Або щось цікаве…» – і тут Мишко нащупав щось тверде. Він почав ще інтенсивніше розгрібати руками землю. Хлопчаки почали підходити. Михайлик рив і рив, йому почали допомагати інші. Із землі почала з’являтися якась ржава металева коробка…
«Стоп! Міна!» – закричав один із старших хлопців. Мишко закляк. Він знав, що таке міна. Він бачив ці міни в грі на телефоні. Вони виглядали не так. Мабуть, це не міна. А якщо міна, то що тепер робити? Над розритою норою завмерло декілька дитячих тіл.
«Не ворушіться! Я за допомогою!» – крикнув Тарас, який був найстарший. І побіг…
Цей час для Михайлика був вічністю. Він навіть не зразу зрозумів, що біля нього стоїть дідусь і ще якісь кремезні чоловіки. Вони вправно забрали з дитячих рук «металеву коробку» і відвели подалі. Що було потім Михайлик не бачив, бо всіх горе-дослідників повели до села. Діти лише почули, як через деякий час прокотився над селом звук вибуху…
Наступного дня в село приїхали рятувальники і, незважаючи на канікули, всіх дітей зібрали в школі. Михайлик пішов туди разом з дідусем. Його здивуванню не було меж, коли діда Івана запросили до слова, як почесного рятувальника району і він почав свою розповідь: про дитинство – коли снаряди були скрізь та на них вже в післявоєнні роки підривалися мирні жителі, про дітей, яких покалічив спадок війни, про вибір професії. Тоді, слухаючи діда, Мишко зрозумів, що війна – це не гра. Що яким би сучасним не був світ, скільки б нових технологій не винаходило людство, минуле завжди з нами і ми зобов’язані відноситися до нього серйозно.
Через якийсь час батьки Михайлика повернулися і забрали сина додому. За «незручності» вирішили купити йому новий телефон. Він відмовився та попросив батьків зробити в його кімнаті місце для зарядки та на осінні канікули повезти його в село. Тепер Мишко не грає в «воєнну гру», він має друзів, яких хоч і бачить нечасто, але спілкується з ними постійно, улюблений предмет – історію…
Він зрозумів: війна – то не гра, вона не прощає помилок. Снаряди ж, в уявленні сучасних дітей – «круті» іграшки, але це не так…