Веллі

Категорія: Проза
Вікова група: 14-16 років

Розділ перший

На Хелловінське зібрання прийшло чимало. Найголовніший зі старійшин Адіс саме виголошував промову.

Ойран разом з мамою та сестричкою Рашель сидів та слухав. Він спокійно чекав запитання, яке змінило хоча б рік його життя. Нарешті Адіс запитав:

– Отже, хто цього року готовий?

– Я! Я готовий! – аж підскочив з місця Ойран. Усі інші мовчали…

– Ойране, ти? – Адіс зовсім не чекав такого. – Знаєш, я не впевнений… Ти ще надто малий. До того ж, що скаже твоя мама?

– А що тут казати? – підвелася Саллі, мама Ойрана. – Зрозуміло, що він нікуди не піде.

– Але мамо! Я… Рашель…

– Братику, прошу, не йди, не залишай мене! – кинулася до нього сестричка.

– Жодних «але», Ойране! – втрутилася мама. – негайно додому! Рашель, за ним!

Ойран поплентався до лісу. Рашель радісно вискочила за ним.

– Є ще кандидати? – продовжив Адіс, який до цього часу спостерігав за всім. Але довкола була тиша.

– Можливо, ідея Ойрана була не така вже й погана… – пробурмотів він і задумався.

 

 

* * *

– «Ти ще надто малий», «нікуди не підеш», – Ойран був дуже незадоволений ситуацією. – Я їм ще покажу! – і він розвернувся.

– Ойране… – глянула на нього Рашель.

– А ти? Я ж не назавжди йду! Повернусь через рік.

– Але ж рік – це так довго.

– І що? Якщо я робитиму все, як хочете ви, моє життя втратить сенс.

– Але…

– Іди додому, Рашель. Ти ще мала, щоб не слухати маму… І свого старшого брата. – і він пішов. Його сестричка хотіла заперечити, але Ойран вже зник за деревами.

– Що ж, братику, – промовила Рашель. – Якщо ти думаєш, що я спокійно сидітиму вдома, поки ти блукатимеш чужим виміром, то дуже помиляєшся.

* * *

Зібрання ще не закінчилися і старійшини досі вибирали обранця. Ойран заховався в кущах. Неподалік від нього присіла і Рашель. Тільки б брат не помітив!

Ойран, не довго думаючи, підняв камінь і кинув його в кущі. Реакція була передбачувана:

– Що це? – стривожилися всі.

– Це мабуть Ойран. – здогадалася його мати. – Потрібно його вгамувати.

Але Ойран чекати не став. Поки старійшини відвернулися від порталу, він тихенько підкрався і стрибнув…

– Братику, невже? – прошепотіла Рашель.

– Ні, там нікого немає, – повідомила Саллі, повернувшись. Усі заспокоїлися. Але у Рашель був свій план. Вона закричала:

– Допоможіть!

– Комусь потрібна наша допомога! – закричав Адіс.

Коли біля порталу не залишилося нікого Рашель підійшла і стрибнула туди.

* * *

Відкривши очі, Ойран побачив, що лежить серед перехрестя. Це, безперечно, був світ людей.

Вечоріло. Сонце сідало за далекі пагорби, куди вела одна з доріг. Ойран ще ніколи не бачив такого красивого видовища. Також його увагу привернуло велике місто, що розкинулося збоку. Воно світилося яскравими вогнями, але не було і натяку, що хтось зібрався святкувати Хелловін по-справжньому.

Несподівано портал відкрився знову і з’явилася…

– Рашель? – скрикнув Ойран. Він підійшов до сестри. Та розплющила очі.

– Де це я?

– Де це ти? – крикнув Ойран. – Хотів би я тебе запитати.

– Братику? Невже… Вдалося! – вона кинулася обіймати брата.

– Що ти тут робиш?

– Невже ти думав, що я покину тебе самого бродити цим світом? – Рашель роззирнулася.

– Повертайся додому.

– Але братику! Ойране, я без тебе не піду! – заперечила мала. – Тут так гарно…

– Авжеж, гарно. Але боюся, нам тут нічого робити. Люди геть не дотримуються традицій. Потрібно це виправляти.

– А я б так не сказала, – зауважила Рашель. – Дивись!

Ойран обернувся. Справді, тут була зовсім інша картина: досить миле містечко, прикрашене дійсно по-святковому.

– Так, тут зовсім по-іншому. Мабуть, нас тут чекають.

– Глянь! – вигукнула Рашель, показуючи на темну вуличку без ліхтарів, зовсім не прикрашену.

– Тут можна непомітно підійти до людей. – зауважив Ойран. – Ходімо!

Розділ другий

На Хелловін Едуарду нічого не залишалося, як сидіти в парку. Всі його друзі залишилися в іншому місті, а тут хлопець ще не знайшов собі товаришів. Так, переїзд перед Хелловіном – не найкращий задум, але що поробиш.

Ед вирішив прогулятися, адже за ці кілька днів він не встиг цілком оглянути містечко. Його увагу привернула темна вузька вуличка, яку освітлювало хіба що місячне сяйво. Здається, хтось казав хлопцеві, що вона веде до давно покинутого будинку, в якому начебто водяться привиди.

Та це ж зовсім інша річ! У привидів та інших міфічних істот Ед не вірив. Йому просто захотілося оглянути будинок, а потім повернутися додому і нікому нічого не розказувати.

* * *

Далеко йти не довелось. Одразу за двома будинками було перехрестя, а по іншу сторону – велика будівля.

Місячне сяйво пробивалося крізь велетенські вікна і освітлювало старовинні меблі. На всьому був товстий шар пилу, дещо було покрите  простирадлами.

Раптом Едуард відчув, що за ним стежать. Він озирнувся: в будинку не було нікого, крім нього і великого чорного кота, що пильно поглядав на Еда своїми зеленими очима.

– О, це ти! – заспокоївся хлопець. Ти мене налякав. І як це ти встиг сюди зайти? – Едуард був упевнений, що коли він прийшов сюди, кота тут не було…

Та коли хлопець, роздивившись усе, обернувся… Кіт сидів перед ним, розправивши крила. Стривайте, у котів же немає крил. Та його це, здається, зовсім не хвилювало. Щойно Ед обернувся, він підвівся і усміхнувся…

Спершу Едуард від страху не міг поворухнутися, а коли істота (а це вже точно був не кіт) всміхнулася, закричав на весь дім «Рятуйте!» і кинувся до дверей. Та істота опинилася там раніше.

– Чого тобі треба? – позадкував Ед.

– Я? Нічого мені не треба. Просто мені нудно.

– Та ну! Крім того, що він з крилами та іклами, та ще й розмовляє!

– Ну авжеж, я розмовляю.

– Але тварини не говорять! – заперечив Едуард.

– А хто тобі казав, що я тварина? – здивовано запитала істота. – Я веллі, хранитель Хелловіну!

– Веллі? Ніколи не чув про таких.

– Звичайно, що не чув! І не почув би! Ви, люди, наводите страх на всіх. А я бачу, дарма. Ви ж боїтеся нас більше, ніж ми вас!

– Не вигадуй! – спробував заперечити Ед. – Ви просто… Просто дуже схожі на вампірів.

– Так он воно що! – посміхнувся веллі. – А ти що думав? Ми ж маємо виправдовувати свою назву. Але все, що ми маємо від тих істот – лише вигляд.

– Тобто ви мирні?

– Аякже!

– Тепер мені набагато спокійніше. – посміхнувся Едуард. – Але мені цікаво: як ви виживаєте в нашому світі?

– А ми й не виживаємо. Ми просто з іншого виміру.

Спершу Едуард подумав, що йому здалося. Але було цілком зрозуміло, що не бачена раніше істота була зовсім не звідси.

– З іншого виміру? Але хіба існують інші світи? І як ви потрапляєте до нас? І чому покидаєте ваш світ? А…

– Так, стоп! – перебив його веллі.- Занадто багато питань. По-перше: існує багато інших світів, ми ж можемо

потрапляти приблизно в десять з них. По-друге: раз на рік, на Хелловін відкривається портал, через який можна потрапити сюди. І по-третє: ми ж хранителі свята, все ж. Наше завдання – перевірити, як ви дотримуєтеся традицій святкування. І в разі чого виправити ситуацію.

– Ну припустимо, я тобі вірю… – відказав Едуард.

– Знаєш, мене це не хвилює. Я розповів тобі правду, а вірити в неї, чи ні – це вже твій клопіт.

– Ну тепер я тобі справді вірю, – відповів на те Ед і раптом згадав дещо важливе. – До речі, ми ж з тобою ще досі не познайомилися. Я Едуард.

– Ойран! – відрекомендувався той. – І ще я хочу познайомити тебе зі своєю сестричкою. Рашель!

З-за старого дивану виглянула така ж істота, але дещо менша за брата. Рашель була вогненно-руда і дуже нагадувала лисичку. Побачивши Едуарда, вона заховалася назад, але через кілька хвилин знову виглянула.

– Іди сюди, Рашель! – гукнув її Ойран. Рашель невпевнено підійшла до брата. А тоді сховалася за нього і звідти тоненьким голосом запитала:

– Братику, хто це?

– Вона трохи сором’язлива і ляклива,- пояснив Ойран. – А ще не любить, а я б сказав, боїться незнайомців.

– О, та нічого! – відповів Ед, а тоді звернувся до Рашель. – Вітаю! – він простягнув руку. – Я Едуард, можна просто Ед. А тебе, я так розумію, звати Рашель.

Руда «лисичка» спершу підозріло поглядала то на обличчя, то на простягнуту руку Едуарда. А потім несміливо подала свою маленьку лапку:

– Так.

– Приємно познайомитись!

– Мені теж! – уже веселіше відповіла Рашель.

– Отже, ви познайомились? – встряг у розмову Ойран. – Чудово! А тепер нам не завадило б познайомитись з вашими хелловінськими традиціями. – він запитально поглянув на Едуарда.

– Звичайно, я вам усе покажу! – усміхнувся хлопець. – Ходімо!

– Отак просто? А як нас сприймуть інші?

– Ви ж справжні коти без своїх крилець! – вигукнув Ед.

– А батьки?

– Мама? Вона любить тварин. Скажу, що підібрав вас, гуляючи по місту.

– Підібрав?

– Звичайно! Ходімо!

Ойран з Рашель здивовано перезирнулись, а тоді вирушили за Едуардом виконувати важливу місію.

Розділ третій

Надворі вже було темно і в парку світили ліхтарі. Однак Едуард не звертав на це уваги. Він оминув парк і завернув у таку ж освітлену ліхтарями вулицю. Через деякий час він зупинився перед будинком.

– Це мій дім, – пояснив він Ойрану з Рашель, що підійшли до нього.

* * *

– Мамо, я вдома! – гукнув Едуард з порога.

– Уже? Я думала, ти цілу ніч просидиш в парку.

– Та ні, – всміхнувся Ед. – Спершу я і планував посидіти там до ночі, але обставини змінилися.

– Що за обставини? – Регіна (так звали маму Едуарда) саме вийшла з кухні. І тепер вона побачила Ойрана з Рашель, що сиділи біля Еда.

– Ой, а це ще хто тут у нас? – ніжним голосом промовила вона і простягла руку. Рашель сховалася за брата, Ойран же дав себе погладити.

– Я знайшов їх біля парку, – пояснив Едуард. – Глянь! – він показав на Ойрана. – Вони без нашийників. Схоже, у них немає господарів.

– І справді… – погодилася Регіна, оглянувши Ойрана.

– Можна їх залишити?

– Ну не знаю… А якщо вони чиїсь?

– А якщо ні?

– Ну добре, залишай. Але якщо з’являться їх господарі, доведеться віддати.

– Без проблем.

– Чудово! – всміхнулася Регіна – Ідіть до себе в кімнату. Я покличу до вечері. До речі, ти вже подумав, як їх назвати?

– Так. Їх звати Ойран і Рашель. – відповів хлопець і пішов до кімнати, махнувши рукою до друзів, що мало означати «Ходімо за мною!»

* * *

– Рашель, чому ти заховалася? – запитав сестру Ойран, коли вони були в Едуардовій кімнаті.

– Вона простягнула руку… – тремтячим голосом відповіла та. Ойран з Едуардом здивовано поглянули на неї. – Вона хотіла мене схопити! – вже кричала Рашель.

– Вона хотіла тебе погладити. І це, до речі, дуже приємно. Ти просто боїшся всіх і всього!

– Але…

– Моя мама любить тварин. – встряг в суперечку брата і сестри Едуард. – Думаю, вона просто хотіла тебе погладити.

– Два проти одного! – вигукнув Ойран. – Рашель, ти просто боягузка, визнай це!

– Можливо…

– Едуарде, вечеряти! – почулося з кухні.

– Ви зголодніли? – запитав Ед.

– Аякже! – підстрибнув з радості Ойран.

– Можливо…

– Рашель, ти невиправна!

* * *

Після вечері друзі знову пішли до кімнати Едуарда.

– Що ти робиш? – запитав Ойран в Еда, помітивши, що той бере книгу.

– Хіба не зрозуміло? Збираюся почитати перед сном.

– І оце так ви святкуєте Хелловін? З книжкою? Та свято ж лише починається! Ти ж обіцяв нам усе показати!

– Сьогодні вже пізно.

– Наступний Хелловін буде через рік. – стала на сторону брата Рашель.

– Та ви мене дістанете! – роздратовано вигукнув Едуард і кинувши книжку на ліжко, почав збиратися. – Ходімо!

Ойран радісно побіг за хлопцем, за братом вийшла і Рашель.

– Мамо, я пішов!

– Стояти!

– Сьогодні ж Хелловін! Я хочу погуляти.

– Ну добре…

Розділ четвертий

Наступного дня Едуарду здалося, що все, що відбувалося з ним – сон. І до того ж, дуже навіть непоганий сон.

«І насниться ж таке…», – подумав він, прокинувшись.

За декілька хвилин двері відчинилися і в кімнату зайшли…  Ойран і Рашель.

– Отже, це таки був не сон, – здогадався Ед. І хоча він говорив це до себе, ті двоє почули його слова.

– Який ще сон? – вигукнув Ойран і стрибнув на ліжко.

– Агов, братику, легше! – спробувала заспокоїти його Рашель.

– Ні, ти послухай: він говорить, що я – сон!

– Тихіше! – перебив його Ед. – Хочеш сказати, що тобі, коли ти прокинувся, не здавалося, що все це не насправді?

– Смієшся? Звичайно, ні.

– Власне, так і було, – посміхнулася Рашель.

– Та що ти таке кажеш? – вигукнув Ойран.

– Ну все, тихо! – спробував заспокоїти всіх Едуард.

– Добре, добре, визнаю: рахунок рівний.

* * *

– Знаєте, – почав Едуард, коли вони сиділи на кухні і снідали. – Нам треба подумати, як розповісти про вас мамі.

– Тобто? – не зрозуміла Рашель і підняла голову.

– Навіщо? – і собі спитав Ойран, навіть не відриваючись від сніданку.

– Ну що тут не зрозуміло? – роздратовано запитав Едуард. А тоді додав спокійніше – Ми маємо придумати, як якомога безпечніше повідомити мамі, хто ви насправді.

– Ні, я зрозумів, – перебив його Ойран. – Просто не розумію, навіщо розповідати.

– …

– Хіба люди не жорстокі створіння?

– Він хотів сказати, що старійшини розповідали нам, як люди відносяться до всього нового. І якби вони дізналися, що десь поруч бродимо ми, то… Я навіть не уявляю, що вони б зробили. Чи не так, братику?

– Авжеж, я так і сказав. Чи може ви змінилися? – з надією і хитрими вогниками в очах поглянув він на Едуарда.

– Оце вже ні, – відповів той. – Все, що сказала Рашель – чиста правда. Якби про вас дізналися, то неодмінно спіймали б і відвезли до лабораторії. Але так, як моя мама любить тварин, я подумав…

– А нічого тут думати! – вдруге перебив його веллі. – Всі ви, люди, однакові. Крім тебе, звісно. Але я б не ризикував втягувати ще когось в цю історію.

– Хіба що… – припустила Рашель, замріяно поглядаючи на стіну. – Хіба що ми могли б знайти когось з тих людей, що працюють в лабораторіях…

– Вчених.

– Так, вчених. Отож, ми могли б знайти когось з них. Такого, що міг би нам допомогти і не забрав до лабораторії…

– Що? – не второпав Ойран.

– Рашель, та ти просто геній! – несподівано вигукнув Едуард. Він, здається, все зрозумів. А Рашель сором’язливо опустила голову, радіючи, що хтось нарешті оцінив її ідею.

* * *

– Мамо, а в цьому місті є якісь науковці, що вивчають тварин?

– Ну, не знаю… – відповіла Регіна, відриваючись від книги. – Здається, десь на околиці є дослідницький центр.

– Ні, це нам не підходить. – заперечив Ед.

– А навіщо тобі, власне, науковці?

– Та… – відмахнувся хлопець, намагаючись на ходу вигадати відмовку. – Просто хотів дещо вияснити в них з приводу нових улюбленців.

– Ага, зрозуміло… – задумалася Регіна. – А, згадала! – раптом вигукнула вона. – Незадовго до нас в місто приїхала сім’я науковців. Щодо їх спеціальностей не знаю, але думаю, ти знайдеш щось.

– Оце вже зовсім інша річ! Можеш дати адресу?

* * *

Згодом Едуард розповів свій план друзям. Ойрану і Рашель він, як не дивно, сподобався. Вони вирішили: наступного дня Ед піде за вказаною адресою і знайде того, хто їм потрібен.

Розділ п’ятий

Вранці наступного дня Ед вирушив за адресою. Ойран і Рашель залишилися вдома.

Декілька хвилин – і ось він уже стоїть під дверима. Минув деякий час, перш ніж Едуард наважився постукати. Двері відчинила молода жінка з білявим волоссям.

– Перепрошую, вам щось потрібно? – діловим тоном запитала вона. Від хвилювання в Едуарда всі придумані раніше слова вилетіли з голови. Але він швидко опанував себе і якомога спокійніше мовив:

– Доброго дня! Вибачте, що потурбував, але здається, тут живе сім’я науковців.

– Авжеж, саме так, – підтвердила його слова жінка.

– Що ж, це вже добре… Я б хотів порадитися з вами з приводу декількох тварин. Здається, я знайшов новий вид…

– Новий вид? Авжеж, звучить цікаво. Але боюся, я нічим не зможу тобі допомогти. Розумієш, я – фізик, мій чоловік – хімік і ми тваринами не цікавимося.

– Значить, ви і справді нічим не допоможете. Жаль. Ну тоді вибачте, я піду. – Едуард сумно зітхнув і вже розвернувся, щоб піти, як раптом жінка зупинила його:

– Стривай! Моя донька цікавиться тваринами і мріє стати зоологом. Якщо це справді терміново, вона може допомогти. Хочеш, я покличу її?

– Дуже дякую! – тільки й встиг відповісти Едуард, як почув:

– Ніко! Іди сюди!

– Зараз, мам! Почекай кілька хвилин!

– Вероніко! Негайно спустися!

За декілька хвилин до них підійшла дівчина приблизно ж такого віку, як Едуард. Вона мала довге хвилясте і мідного кольору волосся, а в руках тримала книгу і читала її.

– Мамо, я ж просила тебе… – почала говорити вона, та помітивши Едуарда, замовкла. – О, привіт! – тільки й змогла сказати вона.

– Привіт.

– Отож, в мене справи, – сказала жінка, нервово поглядаючи на годинник. – Думаю, ви самі розберетесь, – І вона зникла за дверима. Ніка і Едуард декілька хвилин дивилися їй вслід.

Першою порушила тишу дівчина.

– Отже, з приводу якої справи ти тут? Сподіваюся, вона хоч якось стосується зоології.

– Не переживай, стосується. Але зараз ніколи пояснювати, – і Ед схопив Ніку за руку і швидко повів за собою.

– Куди ми йдемо?

– Побачиш!

– До речі, я навіть не знаю, як тебе називати.

– Едуард.

– А мене Вероніка.

– Так, я чув.

– Що? – не зрозуміла Ніка. – А все ж, ти поясниш мені, куди ми йдемо?

– Прийшли! – замість відповіді сказав хлопець, зупинившись перед будинком.

– Ти тут живеш? – спробувала вгадати Вероніка.

– Так.

– І навіщо ж ми сюди прийшли?

– Бо саме тут на нас чекають істоти, які можуть тебе зацікавити, – відповів Едуард і відчинив двері. – Прошу!

* * *

– Малі, де ви? Виходьте!

– А тепер я попрошу тебе не називати мене так! – почувся роздратований голос з-під ліжка і звідти виліз Ойран. Та побачивши Ніку, він зміг лише сказати «Ой» і затулив мордочку лапами.

Вероніка була шокована. Декілька хвилин вона мовчала, а тоді лише запитала:

– Що… То… Було?

– Не «що», а хто»! – вигукнув Ойран. – Ед, скажи: кого це ти привів? Ми ж, здається, домовлялися про вченого, а тут…

– Взагалі-то, – не дала йому договорити Ніка і гордо заявила: – Я і є майбутній вчений!

– Добре… – відповів веллі, не знаючи, що ще сказати.

– А тепер я запитаю ще раз. Едуарде, що це за створіння і чому воно розмовляє?

– Не «воно», а «він»! – перебив її Ойран.

– А ти краще помовчи!

– цікаво, так? – з хитрою усмішкою запитав Ед. – А я ж казав, що тебе це зацікавить.

– Та не те слово! – захоплено вигукнула дівчина. – Це ж сенсація!

– Власне, для того я тебе сюди й привів, – відказав Едуард, та помітивши, що Ніка нічого не зрозуміла, швидко пояснив:

– Потрібно, щоб про них дізнався весь світ.

– А чому ти говориш «про них»? – перебила його Вероніка. – Він же наче один.

Та не встиг Ед нічого відповісти, як Ойран закричав:

– Рашель! Ану йди сюди!

З-під ліжка виглянула рижа мордочка.

– Ось чому. – відповів хлопець і продовжив. – Ти, як майбутній зоолог, маєш повідомити іншим вченим. Тоді їм не загрожуватиме небезпека.

– Стоп, що? – здається, Вероніка зовсім не розуміла, про що це він.

– Та скільки можна?! – роздратовано вигукнув Ед. – Ми даємо тобі можливість зробити нове відкриття!

– Добре. Але мені потрібно дослідити твоїх улюбленців.

– І як саме?

– Як завжди досліджують.

– Авжеж, помрій! – встряг у розмову Ойран.

– Ти звичайно, пробач, але… – додала Рашель. – Жодних експериментів над нами!

– Тобто? Ви хочете, щоб всі повірили вам на слово? Без жодних доказів?

– Отже, ти все зрозуміла. – всміхнувся Ед.

– Ні, це ти нічого не зрозумів, – заперечила Ніка. – Ніхто навіть не сприйме вас всерйоз! І мене теж…

– Значить… Нічого не вийде.

– Чому ж нічого? Я запросто досліджу твоїх тварин.

– Помрій! – знову крикнув Ойран.

– У жодному разі! – додала Рашель.

– Оце вже ні. Якщо ти не можеш нам допомогти, вибач, що потурбували! – Ед показав на двері. – Я проведу.

– Що? Ти так просто здаєшся?

– Так!

– Але ж…

– Я не погоджуюся з твоїми умовами. І це не обговорюється!

Ніка покинула кімнату. А на прощання кинула «А я так просто не здаюся!»

Розділ шостий

Минуло декілька днів і Ойран та Рашель чудово освоїлися в будинку. Тож Ед подумав, що час вже їм знайомитися з життям міста.

– Малі, в мене чудова новина для вас, – якось оголосив він за сніданком.

– Що за новина? – відірвали ті свої мордочки від їжі.

– Так як ви вже чудово освоїлися в цьому домі, я думаю, що час вам вже знайомитися з життям за його межами, – і він витяг з-за спини два поводки.

– Помрій! – тільки й вигукнув Ойран, побачивши їх. – Знаєш, нехай я вже й дав нечепити на себе ось це, – він вказав на нашийник, що красувався на його шиї. – Але не дозволю, що мене на мотузці водили, не дочекаєшся! – і він повернувся до сніданку. Рашель мовчала, вочевидь розділяючи братову думку.

– Добре, – погодився Едуард, розуміючи, що сперечатися з тими двома (а особливо з Ойраном) – справа марна. – Я не буду водити вас на поводку. Але й ви пообіцяйте, що по дорозі до парку і назад ви не відійдете від мене далі, ніж на метр!

Ойран і Рашель погодилися, тож у Еда не було підстав чіпляти їм поводки. Мамі ж він сказав, що «ті двоє весь час виривалися в мене з рук поводок. Схоже, їм це не подобається, але нічого дивного, це ж коти».

Регіна погодилася, тож з цим у друзів не виникло жодних проблем.

* * *

– Тож, вам сподобалось у парку? – запитав Едуард в Ойрана з Рашель по дорозі додому.

– Так, дуже.

– Аякже! Мені сподобалося. Треба буде ще раз туди сходити.

Ойран бадьоро крокував поряд з Едуардом, а Рашель йшла позаду. Вона намагалася роздивитись місто.

– То куди ми підемо завтра? – запитав хлопець, відчиняючи двері.

– Не знаю, сам думай. Але це обов’язково має бути якесь цікаве місце, – і Ойран радісно заскочив всередину.

– Стривай, а де Рашель?

– Що значить «де Рашель»? – в дверях показалась стривожена чорна мордочка.

– Те і значить. Рашель!

– Рашель! Ти де?

– Виходь, зараз не час гратися!

– І що нам тепер робити?

– Тільки без паніки! – спробував заспокоїти друга Ед. – Можливо, вона просто трохи відстала. Можна її пошукати.

– То чого ж ми чекаємо? – Ойран швидко вистрибнув надвір і вирушив на пошуки.

– Стривай! – зупинив його Ед. – Ти нікуди не підеш.

Веллі зупинився, а тоді повільно повернув голову до хлопця:

– Чому?

– В тебе теж немало шансів загубитися. Тож ти залишишся вдома.

Ойран погодився і з опущеною головою повернувся в дім. Едуард зайшов за ним.

* * *

– Що ж, мені шкода, – відповіла Регіна, як тільки Ед розповів їй про зникнення. – Рашель мені подобалася.

– Знаю, частково це моя провина… – почав Едуард. – Я не зміг начепити поводок на неї. Але Рашель сама винна! Нічого було викручуватися.

– Вона кішка, – заспокоювала його Регіна. – Впевнена, вона знайдеться. Хтозна, може Рашель повернеться вже завтра.

– Я не хочу чекати. Я збираюся піти пошукати її, – повідомив хлопець. – Постараюся повернутися якнайшвидше.

– А Ойран?

– Приглянь за ним. Він може вирватися за мною.

Регіна погодилася тож Едуард швидко зібрався і вирушив:

– Я піду. Поки не пізно…

* * *

Едуард проходив по місту цілу годину! Але це не принесло жодних результатів. Ніхто не бачив «маленьку руду кішку», скільки б хлопець не питав. Тож йому не залишалося нічого, крім як повернутися додому.

Регіну новини не втішили. Ойран поривався сам шукати сестру, але наближалося до вечора, тож Едуард його не пустив.

– Завтра ми пошукаємо ще, – запевняв він друга. – І зробимо все можливе, щоб знайти Рашель.

Розділ сьомий

Наступного дня Ед з Ойраном перепробували безліч методів – писали оголошення, розпитували, шукали… Все було марно – Рашель не повернулася.

Ввечері Едуард сидів у своїй кімнаті і читав. Ойран вештався в коридорі, очікуючи вечірн6ьої прогулянки. Він саме збирався піти покликати Еда, коли ж у двері постукали. Регіна, що вийшла з кухні, відчинила двері.

«Що вона тут робить?» – пронеслося в голові у Ойрана. На порозі стояла Ніка.

– Доброго вечора! – привіталася дівчина. – Я з приводу вашого оголошення, – вона саме показала його. – Хотіла б поговорити з Едуардом.

– Звичайно! – посміхнулася Регіна і запросила гостю в дім. – Ед у себе в кімнаті.

– Дякую! – посміхнулася та у відповідь.

– О, привітик! – мовила Ніка, помітивши Ойрана і простягла руку, щоб його погладити. Той підозріло глянув на дівчину, але промовчав.

* * *

– То може розкажеш, чому ти тут? – з недовірою в голосі запитав Ойран в Ніки, коли вони піднялися сходами.

– Хочу поговорити з твоїм другом, – спокійно відказала та.

– Де Рашель? – гаркнув веллі. Дівчина промовчала. Не встиг Ойран  ще щось їй сказати, як Ніка постукала. За хвилину двері відчинилися.

– Ніко? – запитав здивований Едуард. Та побачивши Ойрана, вирішив вияснити все у нього:

– Що вона тут робить?

– Звідки ж мені знати? – відказав той. – Сказала, що хоче поговорити з тобою.

– Ойран правий, – повідомила Ніка.

– Добре, – спокійно відповів Ед. – Заходь.

– Отже, про що ти хотіла поговорити? – запитав він, коли ті двоє зайшли.

Ніка одразу показала оголошення:

– Ваше?

– Ну так, це ми його писали, – все ще спокійно відповів хлопець.

– Приберіть, воно нічим вам вже не допоможе.

– Тобто? – вигукнув Ойран, поки Ед намагався зрозуміти, що б то мало означати.

– Все просто, – пояснила Ніка. – Ті, в кого Рашель, навряд чи побачать ваш лист. А якщо й побачать, то точно не повернуть її.

– Тобто ти знаєш де вона?

– Так, – відповіла дівчина і вже тихіше додала: – Але вам це не сподобається…

– Невже… – задумався Едуард, вже здогадуючись, про що та говорить. – Ти ж не хочеш сказати, що…

– Так… – перебила його дівчина. – Вона в дослідницькому центрі.

– Що? – гаркнув Ойран, але потім заспокоївся і запитав:

– Як?

Ніка вирішила все пояснити:

– Пам’ятаєте нашу попередню зустріч? Ед тоді сказав, що за жодних умов не погодиться на те, щоб я дослідила вас. Але такий шанс не можна було так просто прогавити. Я довго думала, як би то вмовити вас провести хоча б декілька дослідів. І одного дня мені випав шанс…

Тоді я бачила, як Едуард вів вас із Рашель. Вона помітно відставала, а на перехресті взагалі зупинилась, щоб щось роздивитись. Я зачекала, поки ви відійдете подалі і підійшла. Рашель мене не злякалась. Мабуть тому, що ми зустрічались раніше. Я сказала їй, що мені потрібна допомога. Рашель погодилася і ми пішли.

Спершу я планувала просто поговорити з нею, але швидко відкинула цей варіант. Далі я вирішила, що було б непогано провести декілька дослідів самій. Але потім подумала, що було б ризиковано тримати Рашель вдома. Вона могла б втекти або ще гірше – мої батьки про все дізналися б. а цього я зовсім не хотіла. Тож віднесла Рашель до центру…

Едуард з Ойраном слухали всю розповідь спокійно. А останній після того, як Ніка закінчила, примружився і єхидно запитав:

– І чого ж ти тепер прийшла?

Дівчина зітхнула, а тоді відповіла:

– Я довго думала на тим, що сталося. І щоразу мені все більше здавалося, що я вчинила неправильно. А потім ще й ваше оголошення… Словом, совість замучила, от я і прийшла…

Ойран миттю скочив на лапи і загарчав:

– Цікаво, чи не мучила тебе совість, коли ти надумала викрасти мою сестру?

Коли він вже хотів кинутися на Ніку, Ед схопив його і крикнув:

– Годі!

Ойран заспокоївся і перестав вириватись. Тоді він вискочив на крісло, але не переставав дивитись на дівчину лютим поглядом.

– Його реакція цілком нормальна, – зауважила та. – Я б теж накинулася на того, хто викрав когось з моїх рідних.

– Ніхто ні на кого не буде кидатися! – заперечив Едуард. – І на тебе теж, якщо допоможеш повернути Рашель.

– Вона – допоможе? – вигукнув Ойран. – І як після всього, що сталося, ти можеш їй довіряти?!

– Помовч! – крикнув на нього хлопець. – То що, Ніко? Навіть якщо ти не допоможеш нам, ми все одно знайдемо спосіб врятувати Рашель. Просто це буде важче.

– Ніби в мене є вибір, – відповіла дівчина. – Я віднесла Рашель ще вчора, тож у нас є ще шанси.

– Ойране? – допитувався Ед.

– А що ж мені робити? Ви ж усе одно туди підете. А я цього нізащо не пропущу!

– Прекрасно! Сьогодні вже пізно, тож підемо завтра. Зранку, – вирішив Едуард. Усі погодилися.

Ніка вже пішла, а Ед з Ойраном іще довго складали план…

Розділ восьмий

– Вставай, соньку! – пронеслося по кімнаті.

– Ойране, дай поспати! – сонно відповів Едуард і повернувся на інший бік. Та Ойран не дав йому заснути і стягнув ковдру.

– Ну чого тобі ще? – роздратовано запитав Ед.

– За півгодини Ніка прийде! – оголосив Ойран.

– Добре! Все одно ти не даєш заснути.

* * *

– Едуарде, до тебе прийшли! – почулася з коридору. За мить з кухні вибіг Ойран і зупинився перед Нікою.

– Привіт, – посміхнулася та і погладила веллі.

– Де Едуард? – за мить запитала дівчина.

– Зараз прийде, – відповів Ойран.

– Десять хвилин на дев’яту. Він запізнюється.

– Я б не сказав, що це дуже пізно, – почулося з коридору і до них підійшов Едуард. – Я й не думав, що ти прийдеш так рано.

– Рано?! – здивувалася дівчина. – Та це ж…

– Може, підемо вже? – подав голос Ойран.

– Так, авжеж.

* * *

– І що тепер? – запитав Ойран, коли вони підійшли до центру.

– Все просто, – відповів Ед. – Ніко, ти йдеш і забираєш Рашель.

– Я? – здивувалася дівчина.

– Ну а хто ж? Ти Рашель у це вплутала – ти і виплутуй.

– Крім того, – докинув Ойран. – Рашель їм дала ти. Тож якщо її комусь і віддадуть, то це тобі.

– Добре, – нарешті погодилася дівчина. – Але що робити, якщо вони не послухають мене?

– Це ми вже передбачили, – хитро всміхнувся Ойран. – Недарма ж ми з Едом вчора цілий вечір над цим думали. Якщо цей план не спрацює, я проберуся всередину і…

– Я впевнений, що спрацює, – перебив його хлопець. – Але не тягніть час!

Ніка кивнула і підійшовши до дверей, натиснула на дзвінок. Пройшло декілька хвилин, а двері й досі були зачинені. Дівчина подзвонила ще раз.

– Схоже, ніхто й не думає нам відчиняти, – сказала вона.

– Чудово! – вигукнув Ойран. – План Б!

Він вже забрався застрибнути у вікно, як двері раптом відчинилися. На порозі стояв чоловік у білому халаті. Він одразу впізнав Ніку і звернувся до неї:

– Вероніка? Ти вже прийшла?

– Так, я б хотіла… – почала дівчина, та чоловік її перебив:

– Чудово! Я зараз, – і зник за дверима.

– Зачекайте! – тільки й встигла гукнути Ніка.

– Що ж, це не дуже добре, – зауважив Едуард.

За декілька хвилин і коридорі почувся голос Рашель:

– Зачекайте, куди ми йдемо? Я ще не договорила. А хто ж тоді відповість на мої питання?

За мить з-за дверей вийшов той самий чоловік з кліткою в руках. У ній сиділа Рашель. Вчений простягнув клітку:

– Забирайте!

– Дякую, – тільки й сказав Едуард, забираючи Рашель. Ніка запитала:

– А що, власне, трапилось?

– Через неї, – вчений кивнув на Рашель. – відмовилося працювати половина лабораторії. А то все її питаннячка… Ні, не відчиняй! – раптом закричав він, помітивши, що Ед випускає Решель. Та було вже пізно: вона зістрибнула на землю і заховалася за брата.

– Вона не кусається, – запевнив Едуард, ледве стримуючи сміх.

– І як можна їх отак випускати? – запитав учений. – На вашому місці я б тримав їх у клітці весь час!

– А на вашому місці я б тримався подалі… – загарчав Ойран. – Ніхто не сміє ображати мою сестру!

– Божевільний! – зауважив вчений вже з-за дверей.

Розділ дев’ятий

– Рашель, що ти їм такого зробила, що вони так тебе злякалися? – запитав Ойран сестру дорогою додому. Рашель посміхнулася і вирішила все розповісти.

* * *

Почалося все того дня, коли Едуард повів їх обох до парку. Дорогою додому Рашель зустріла Ніку. Дівчина попросила допомогти. Веллі погодилася і пішла за Веронікою. Та відвела її на околицю міста до якогось дивного будинку. Кілька хвилин дівчина розмовляла з чоловіком у білому одязі, а потім той виніс клітку. Рашель і досі не могла зрозуміти, що відбувається, тож без вагань стрибнула всередину, коли її попросили. І як тільки вона це зробила, дверцята зачинилися.

– Бувай, Рашель! – попрощалася Ніка, схилившись над кліткою. – Поводься гарно!

Тільки тепер веллі запідозрила, що тут щось не те. Та було пізно. Чоловік у білому взяв клітку і зайшов у будівлю. Пізніше Рашель дізналася, що це лабораторія. Тоді вона, звичайно, не знала про це, тож вирішила розпитати вченого:

– Скажіть, а що це за місце? Куди ми йдемо?

Вчений здивовано глянув на неї, але не сказав нічого. Він заніс Рашель до якоїсь маленької темної кімнатки і залишив там.  Ніхто довго не приходив, тож веллі заснула. А наступного дня чоловік прийшов знову і поніс кудись клітку.

За хвилину вони зайшли до однієї з зал. Там  сиділо ще декілька людей у білому. Чоловік поставив клітку на стіл і звернувся до решти:

– У нас новий піддослідний! Ви тільки уявіть: воно ще й розмовляє!

Рашель одразу зацікавила вчених. Кожен хотів роздивитися дивовижну тваринку. Спершу вона боялася всіх, але згодом освоїлася і за декілька хвилин радісно відповідала на всі питання. А потім почала ставити свої…

– Навіщо я тут? Що вам потрібно?

Вчені схвильовано перезирнулись між собою. Дехто почав виправдовуватись, але ніхто не зміг переконати веллі. Зрештою, клітку просто відклали куди подалі і всі повернулися до роботи.

– Отже, це правда. Все так, як і розповідали старійшини: люди просто не можуть жити, знаючи, що поруч з ними заховалося щось нерозвідане.

– Ти можеш помовчати хоч хвилинку? – роздратовано гукнув хтось із натовпу.

– Але ви не відповідаєте не мої питання! – стояла на своєму Рашель. – Чому ви не можете просто мене відпустити? Ми могли б стати друзями.

– Друзями? Та ти хоч розумієш, що говориш?!

Але Рашель не зважала на всі заперечення… Так тривало декілька хвилин, поки декілька вчених не зірвалися з місця з криками «З таким галасом неможливо зосередиться! Я так більше не працюватиму!» За декілька хвилин зала була пустою. Веллі замовкла, розуміючи, що більше нікому її слухати і вмостилася спати.

Розбудив Рашель той самий чоловік, що й приніс її сюди.

– Новий слухач! – зраділа та.

– Маленька тваринко, – злісно проказав учений. – Я прошу тебе помовчати хоч трохи! Дослідження почнеться завтра. Чи не була б ти ласкава трішки притримати язичок?!

Висказавши все, чоловік пішов геть. Рашель знову залишилася сама…

Наступного дня вранці, коли вона ще спала, до зали зійшлися вчені. Але говорити веллі ніхто не дав, бо злий чоловік (так його прозвала Рашель) одразу прибіг, взяв клітку і поніс її кудись.

– Зачекайте, куди ми йдемо? – запитала Рашель. -Я ще не договорила. А хто ж тоді відповість на мої питання?

І тут учений відчинив двері і вона побачила Едуарда, Вероніку і свого любого братика Ойрана.

Розділ десятий

Рашель закінчила свою розповідь, коли вони зупинилися біля будинку Едуарда. Той почекав, коли до них підійде Ніка (всю дорогу дівчина трималася осторонь) і відчинив двері.

– Пропоную обговорити все, що сталося.

Ніка на хвилинку задумалася, а тоді відповіла:

– Можна, звичайно, але тільки якщо Ойран і Рашель не проти.

– Не проти, – тільки й мовив Ойран і заскочив до будинку. Його сестра тільки кивнула і теж зайшла всередину.

* * *

– Рашель, вибач будь ласка, – промовила Вероніка, коли вони сиділи в кімнаті.

– За що? – здивувалася та.

– Та за все…

– Нехай. Що сталося, того вже не змінити, – по-філософськи відповіла Рашель.

– А я розумію Ніку, – несподівано заявив Ойран. Всі здивовано подивилися на нього.

– Вона ніколи не бачила тварин, що вміють розмовляти,- пояснював веллі. – Тож не дивно, що їй захотілося дізнатися про нас більше. Не думаю, що я вчинив би інакше.

– Так, але ти не подбав би про те, що все виправити. – стиха зауважила Рашель. Брат її не почув. Він зіскочив з крісла і підійшов до Ніки:

– Не обов’язково робити все самій. Якщо тобі цікаво, ми з Рашель могли б розповісти дещо про нас. А над рештою подумаємо пізніше.

– Справді? – зраділа дівчина. Тоді я згодна. Дякую!

Дівчина дістала з сумочки свій записник і ручку. Ойран почав ходити туди-сюди по кімнаті, розказуючи. Спершу він вирішив розповісти про свій світ та про традиції веллі.

– Не думаю, що це знадобиться, але слухати таке цікаво, – зауважила Вероніка, коли він замовк.

– Рашель, не хочеш ти щось розповісти? – запитав Ойран сестру. – Тобі ж подобається це.

– Я краще послухаю, – відповіла та, зручніше вмощуючись на кріслі.

«Напевне, вона боїться Ніку, – здогадався Едуард, – Хоча в цьому немає нічого дивного.»

Ойран продовжив свою розповідь, а потім відповідав на питання…

* * *

З того часу Вероніка стала для них хорошим другом. Найбільше вона подружилася з Ойраном. Виявилося, що в цих двох дуже багато спільного. Веллі часто розповідав дівчині цікаві історії зі свого життя. Рашель спершу не надто довіряла Вероніці. Але скоро вона все ж звикла до неї. З історій Ойрана Ніка дізналася майже все, що їй було потрібно, тож неприємних історій більше не траплялося.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Меню