Ура, ми їдем в гості!

Категорія: Проза
Вікова група: 8-10 років

Ну хто не любить їздити до бабусі та дідуся в гості? Напевно, таких людей немає. Може, один на мільйон не полюбляє цього. Я ж належу до більшості, бо дуже-дуже люблю гостювати у своїх дідуся й бабусі (дєда та бабці). Любов моя проявилася років з двох, бо коли я пішла до дитячого садочка, на запитання «Як тебе по батькові?» я твердо відповідала – Дєдовна. Мабуть, з рік так представлялася, доки не підросла. Тож я з нетерпінням чекаю п’ятниці, коли після школи дідусь приїжджає своєю старенькою «вісімкою» і забирає мене та мою двоюрідну сестру Єву. Разом ми їдемо в гості, в невеличке село на сході України – Трембачеве, де на нас чекає бабуся з горою свіжоспечених пиріжків, запашним борщем та іншими смаколиками.
Хоч моя рідна домівка теж у селі, та все ж у бабці мені дуже подобається, мабуть, тому, що в неї є господарство, тож є чим зайнятися, навіть відсутність інтернету не відчувається, бо ми постійно зайняті якоюсь роботою…
Отже, ми приїхали. Це можна визначити по кицьці Бусі, яка кулею вибігає з хати, що аж підстилки згортаються. Цікаво, чому вона так біжить, ми ж так старанно її няньчимо?
Ось прийшов час обідати, у дєда закон: кличуть їсти – треба їсти, а якщо не хочеться, то він вказує на шафу, там лежить дубець, і хоч він його ніколи не бере до рук, та все ж, глянувши на нього, одразу відчуваєш апетит. Так ми той дубчик «апетитиком» і називаємо.
Після обіду ми допомагаємо поратися по господарству. Найулюбленішою для нас справою є доїння кози Хонди. Так-так, нам бабця дозволяє, а от коза не дуже… Але ми знайшли вихід – цукерки. Кізоньці вони припали до душі. Доки один годує цукерками, другий доїть, причому доїти треба швидко, бо цукерок не настачишся. Нас, правда, дєд за цукерки почав лаяти, так Єва за нас, чи то за козу, вступилася: « Ну їй же теж солоденького хочеться, що ж вона, не людина?!» Після цих слів ми таки розчулили дєда: дозволив не більше двох цукерок давати, бо від трьох, каже, якоюсь там солодухою може захворіти. Здоїли козу, несемо бабці, а молоко тепле та запашне, несемо та куштуємо, докуштуємось до того, що показувати вже нічого – одна тільки пінка на дні від удою й залишилась.
А ще у бабці є дуже гарний, чорний, як смола, песик Блек. Ми часто з ним граємо у детектива, тому вигадали йому кілька імен, похідних від його клички: Блечок та Блекістан. Але це тільки для гри, щоб не розсекретили детектива, так що нікому про це не кажіть. Часто ми Блека вигулюємо на повідку, нам подобається, та і йому, мабуть, теж. Він так швидко бігає, що коли держишся за повідок, ледь встигаєш перебирати ногами. Дєд каже, що не розуміє, хто кого вигулює. І повірте, після такої прогулянки, коли сідаєш їсти, то про апетитик, той що на шафі лежить, навіть не згадуємо.
А ще у бабці є великий сінник з горою сіна, з якого можна спускатися. Дивлячись на те, як ми катаємось, бабця говорить, що це трембачанські гірки, як ті, що в Америці є, правда, після такого катання ми схожі на тюки сіна.
Недалеко від дєдового дому протікає річка Біла, влітку ми часто ходимо купатись, біжимо, бува, з Євою наввипередки, а вона менша за мене, перегнати не може, та жага перемогти бере верх- забігає в річку, не знімаючи шкарпетки. Ну як їй після цього не піддатися?!
І за день так набігаєшся, що ввечері знесилений плюхнешся на лавку, спостерігаєш, як таке ж стомлене сонечко ховається за обрій, вдихаєш п’янкий запах матіоли з бабциної клумби та слухаєш вечірню пісню соловейка…
І повірте, немає нічого смачнішого бабусиних пиріжків, цікавішого за дідусеві історії, щиріщого за їхню турботу.

PS. Респект бабці та дєду за їхню гостинність.

Меню