Умка
(Оповідання)
Цей морозяний зимовий ранок нічим не відрізнявся від тих десяти попередніх. Хіба що дошкульний вітер проймав до кісток. Якийсь незрозумілий шурхіт змусив щеня розплющити оченята . Над силу воно підвело голівку. Пішов уже одинадцятий день голодного існування. Знесилена тваринка намагалася зігрітися, згорнувшись клубочком на пожухлій траві. Безпорадно роззирнувшись навколо, вона знову провали –
лася у тривожний напівсон. З’явилося те саме видіння…
Смачне молочко у мисці, з якої вона пила разом зі своєю матусею. А потім лягала проти сонечка на ганку і бавилася великим пухнастим хвостом Розі ( так звали матір), аж поки не засинала. Вона відчувала себе щасливою і захищеною, адже Розі була великою і розумною лайкою сірої масті. Господар завжди брав її на полювання. Він часто вихваляв свою улюбленицю перед друзями за її мисливські навички. Але останні чотири місяці ніякого полювання. Розі стала мамою, народивши четверо цуценят. Троє із них були схожі на матір, а четверте – якесь дивне і зовсім дрібненьке. Господар зрозумів, що на ньому обірвалась порода. Воно було доволі симпатичне, схоже на розкуйовджений жмуток білосніжної вати , а біля вушок, які кумедно стирчали в різні боки, рижіло дві плямочки. Чи могло воно уявити тоді, які випробування випадуть на його долю?!
І знову шелест кукурудзи, яка росла на полі, розбудив собача. На цей раз зовсім близько, але очевидно, то вітер прокотився полем холодною хвилею та й затих. Воно звелося на свої коротенькі ніжки. Засмоктана біла шерсть з реп`яхами видавала його безпритульність. Худе, виснаже –
не тільце тіпало, як у лихоманці. Хитаючись цуценя ледве поплентало куди-небудь у пошуках поживи. Хотілося їсти, але вже не так дуже, як десять днів тому. Знайшовши качан кукурудзи, воно жадібно почало його гризти. Як же втамувати спрагу? Щеня побрело до канави з водою, яку нещодавно надибало. Це ж зовсім поруч , але знесилена тваринка вже ледве пересувалася. Густі бур`яни заважали рухові. Морозець вкрив білим інеєм все довкола. Під ногами шаруділа мерзла пожовкла трава. Раптом собача натрапило на калюжку, яку вже затягло льодком. Цуценя безпорадно тицяло мордочкою в лід, який , навіть не проломився під вагою його охлялого тільця. Неминуча загибель нависла над нещасним створінням. Повісивши голову, воно плентало вже аби -куди, не розбира-ючи шляху, бо всім своїм маленьким єством відчувало, що то був його єдиний шанс на порятунок. Тваринка вибрела на польову дорогу, якій не було кінця, безсило впала на мерзлу ріллю; її свідомість провалилась у темряву. Так лежало довго, аж поки скупе сонячне проміння не торкнулося поверхні землі. Собача подивилося вгору – в очах потемніло і виступили сльози, чи то від сонця, чи то від болю. Згадавши щось, воно попрямувало в кукурудзу і натрапило на якусь ганчірку. Понюхав- ши її, воно сіло поряд і жалібно заскавучало. Так. Це була та клята торба, в якій її , наче сміття, викинули з машини. Сумні спогади, такі свіжі і болючі, зринули в пам`яті…
До господаря часто навідувалися гості. Він вихвалявся цуценятами, які були схожі на Розі. Ті бавилися з ними, схвально хитали головами, а на неї, безпорідну, ніколи не звертали уваги, хоча вона завжди поспішала назустріч, привітно виляючи хвостиком. Чомусь господар ніколи її не пестив, а лише лаявся, коли вона плуталася під ногами або штурляв ногами, наче непотріб. Минув час… Цуценят попродали , а це лихо тільки очі муляло та зубами за штани чіплялося, все більше нер-вуючи хазяїна.
І ось одного разу, заперши Розі у хліві, собача нарешті взяли на руки. Не встигло воно оговтатися, як ці руки запхали його в якусь торбу, швиргонули у багажник автомобіля, який поїхав у невідомому напрямку.
Не тямлячи себе з переляку, тваринка намагалася знайти вихід з паст-ки, але марно. Нічого не лишалося як смиренно чекати розв`язки.
Раптом автомобіль поїхав повільніше, плигаючи по вибоїнах. Згодом зупинився. Торбу похапцем швиргонули в кукурудзу – дверцята машини швидко зачинилися . Гарчання мотору раптом розчинилося у вечірній імлі. Трішки почекавши , шокована тваринка гарячково почала шукати вихід із пастки. Та як вона не борсалася, все було марно. Минуло декілька годин… Час від часу цуценя відпочивало, а далі знову шукало вихід. Аж ось голова пролізла в дірочку. Рвонувши з останніх сил, цуцик виліз на волю. Та радість була передчасною, адже довкола було безмежне поле кукурудзи та обабіч дороги тяглася ріденька лісосмуга. Бідолаха в розпачі метався по дорозі. Чому воно тут? Де його мама? У голові роїлися думки, на які не було відповіді. Від безвиході мале жалібно заскавучало, потім сердито загавкало. Та ніхто його не почув.
Маленьке серденько стислося від жаху… В усьому світі саме, як па –
лець…
Ці та інші спогади не давали спокою собачаті. Пригадувалися холодні морозяні ночі і голод. Надії на порятунок не було, адже навколо безлюдне поле. Щоб більше не думати ні про що, воно знову заснуло. Невідомо скільки спало, але раптом почуло гуркіт автомобіля. « Невже про мене згадали?» – промайнуло в голові. Сівши цуценя чекало. Здалеку наближався автомобіль, але незнайомий. Загальмувавши поруч, із машини вийшов зовсім чужий чоловік. Він неквапно підійшов до малого і нахилився. « Ти чий?» – запитав той і простягнув руку, щоб погладити знайду. Тваринка перелякано зіщулилася, загарчала і зненацька хватнула його за руку. «Бач який сердитий », – промовив незнайомець, вхопив малого за шкірку і поклав в машину біля пасажирського крісла. Звірятко зіщулилося з переляку, але чекало, що ж буде далі. Недовго покружлявши польовими дорогами, автомобіль заїхав у село. Відчинилися двері, потім знову зачинилися.. Чути було гелготан –
ня гусей, кудкудахтання курей. Двері машини знову відчинив той самий чоловік, а поряд стояла жінка. Вони уважно роздивлялися собача.
Аж ось підбігло мале дівча, заглянуло в середину і запитало: «Тату, чому воно таке бруднюще?». « Ти ж хотіла собі цуценятко, ось виходиш його і буде тобі справжній друг », – відповів тато. Мала обережно взяла тваринку на руки і промовила лагідно: «Не бійся. Більше ніхто тебе не скривдить». Далі ніжно погладила рукою. Маленьке тільце тіпало, як у лихоманці, а серденько мало не вистрибувало з грудей. «Мамо, яке воно злякане! Це моя Умка, пам`ятаєш мультфільм?» Мама ствердно кивнула головою і посміхнулася: «Віднеси його на кухню, до грубки , треба його погодувати».
Дитина швидко понесла знахідку до хати. Тепле повітря наче оживило песика. Відчуваючи, що жахіття, яке він пережив, позаду, цуценя жадібно почало хлебтати тепле смачнюще молочко. Нова хазяйка вмить принесла свою улюблену м`яку іграшку – черепаху. «Тепер це буде твій матрацик», – сказала вона і обережно вмостила на неї цуценя. Ще довго дівчинка лагідно гладила свою Умку. Цуценя провалилося в глибокий сон. Тепер у неї був новий дім, нові господарі, нове життя.