Українська зірочка

Категорія: Проза
Вікова група: 8-10 років

Українська зірочка

Глава 1. Зірочка Міка

Далеко- далеко в синьому небі жила зірочка Міка. Була вона дуже добра . Ніколи нікого не ображала та ні з ким не сварилася. Була вона дуже гарна. Золотисте волосся та блакитні очі – це те, що відрізняло Міку від інших зірок. Всі зірки були схожі одна на одну . У них було звичайне, русяве волосся та зелені очі. Не тільки краса була в нашої героїні, а й велике коло друзів. Ось тільки одного не було в неї – це терпіння, завжди вона хотіла все швидше зробити.

Кожен день дивилася Міка на Землю, бачила дуже багато різних людей . Одного дня захотіла вона стати дівчинкою, як всі на землі. Думала  Зірочка дуже довго, але коли ідеї покинули її, вирішила вона в Матінки-Місяця спитати:

– Місяцю, Місяцю хочу я дівчиною стати, по землі ножками ходити! Допоможи, будь ласочка!

– Допомогти тобі я не зможу, дівчинко моя! Зможу тільки твоє бажання здійснити. Але тобі доведеться кожен день добрі справи робити. Тобі потрібно буде 7 справ за 7 днів зробити. Тільки після того, як ти все зробиш правильно, залишишся ти назавжди дівчиною.  Згодна?

– Згодна, згодна, Матінко! Дякую тобі! Зроблю я все, чого ти забажаєш. Справи добрі буду кожен день робити !

Буде тепер зірочка добрі справи робити.

 

Глава 2. Приземлення на землю

Одразу опинилася Міка на землі. Вона спочатку нічого не зрозуміла. Сонце сліпило їй очі, тому  що вона звикла до темряви. У бідолашної дівчини –зірочки  запаморочилась голова. Згодом головний біль припинився . Міка  встала на ноги і огледілася навкруги. Вона побачила велику українську хату. Потім побачила на собі гарну білу сорочку, на якій були намальовані різні візерунки. Це була вишиванка.

Дівчина своїми ніжними босими ніжками зайшла в хату. Вона була бездоганна! Всі стіни розмальовані,  а під ногами м’який килим.

Будинок був дуже гарний, але тільки не було в ньому чистоти .

Міка присіла на диван відпочити,  як раптом підходить до дівчини старенька бабуся. Зірочка її питає :

– Це Ваш будинок?

– Так…- сумно відповіла стара.

– Не сумуйте, все у Вас добре.

– Правда?- спитала хазяйка будинку.

– Так.  – впевнено відповіла гостя.

– Але в мене дуже брудний будинок. А сил на прибирання не вистачає.

– Давайте я Вам допоможу поприбирати в хаті?!

Не встигла бабуся відповісти,  як Міка встала та почала прибирати.

Скоро хата блищала, бо Міка дуже старалася допомогти.

– Дякую тобі, голубонько! За твої старання подарую тобі кота білого-білого!

Вона встала та дала дівчині білого, як зірки, котика.

– Дякую! Дякую! Дякую!- це були радісні слова Міки.

Дівчина з задоволенням взяла котика. Міці здалося, що він був дуже сонний.

– Я не знала, куди його подіти – сказала Бабуся – це розмовляючий кіт, він мені докучав , поради давав, куди їх не треба .

Кіт, нічого не слухаючи, заснув на руках, ніби не про нього говорять.

– Все одно він дуже гарний, хоча і докучливий, ДЯКУЮ!

Глава 3.  Просто прогулянка

Наступного дня гуляла Міка зі своїм котиком у полі. До речі, назвала вона його Пустун, тому що він любив пустувати.

В полі було багато різних польових квітів.  Всі вони були різні. Кожна з них була гарна по – своєму. Але одні квіти кинулися Міці в очі. Це були маки. Росли вони не як всі квіти, на свободі, а в неволі. Заточив їх в полон грізний будяк. На них були крапельки роси – це були наче сльози, маки ніби кричали: «Врятуйте! Допоможіть!».

Дівчина одразу побігла рятувати бідолашні квіти.  Але Пустун одразу розумнім голосом почав зупиняти дівчинку:

– Ось тобі моя порада – не чіпай їх! Вони не їстівні, а значить погані!

–  Ні, мені їх шкода! Будь ласочка, допоможи їх врятувати!

– Та, я таким безглуздям не займаюсь! Он краще на галявинці поваляюся та подрімаю. Ніколи не думав, що мені будуть пропонувати якісь червоні квіти рятувати. Навіщо вони потрібні?… – останні слова кіт бубонів, засинаючи.

Як тільки Пустун  пішов на галявину,  Міка махнула на нього рукою та одразу побігла рятувати бідолашні квіти від будяків.

Грізний будяк не хотів їх відпускати, міцно пообплітав їхнє коріння своїм, своїми колючками намагався подряпати ніжні пелюстки маків. Він колов зірочці руки, чіплявся за одяг та  волосся. Але вона не здавалася! Руйнувала злу та безжалісну рослину. Маку ставало краще. Роса почала висихати ,а квіти неначе переставали плакати.

Ось вже Міка прибрала останні реп’яхи . Квітка розпрямила пелюстки, ніби дякувала та посміхалася.

Стомлена Міка сіла біля маків та не вчулася, як  заснула. А коли вона прокинулася, на її голові був гарний вінок із польових маків. Напевно, це була їх подяка за порятунок.

Міка розбудила кота, він  був вражений її прикрасою і трішки заздрив їй,  навіть,  якоїсь миті захотів поносити цей вінок на голові.

Всю дорогу назад Пустун щось бубонів собі під ніс.

Глава 4. Червоні черевички

Лагідні сонячні промінчики торкнулися ніжної щоки Міки, тим самим розбудивши  її. В хаті пахло смачною гречаною кашею. Пустунчик, почувши цей аромат, вертівся біля столу та муркотів, промовляючи: «Насипте швиденько мені каші!».

Коли дівчина поснідала, бабуся попросила віднести цю кашу у сусіднє село до її брата,  який захворів. Дівчина з радістю погодилася.

Разом зі своїм котиком Пустунчиком вона вирушила у дорогу.

Дорога була дуже довгою і проходила через густий ліс. Спочатку Міка боялася, а кіт весь час скиглив: «Пішли додому, я втомився», «Давай повернемося назад, в мене хвіст болить», «Я спати хочу,  давай відпочинемо» –  це  веселило дівчину бо вона знала, що кіт ледачий і любить спати.

Сонце заходило за обрій, а друзі тільки підходили до дому дідуся. Хоча на вулиці було темненько, Міка встигла помітити нескопаний город .В хаті було дуже холодно, Міка одразу кинулася топити в хаті, заварила гарячого чаю та вкрила дідуся теплою ковдрою.

Наступного дня дівчина рано розбудила Пустунчика та сказала йти за нею. Кіт не знав,  куди його ведуть, йому хотілося лише спати.

Коли Міка його привела до  нескопаного городу, вона сказала:

– Так, Пустун, допоможи мені перекопати город.  Мені не тільки шкода дідуся, а й треба робити добрі справи, щоб залишитися дівчинкою.

– Хіба це добра справа? Не обманюй мене! Добра справа – це мене нагодувати і дати мені виспатися. Друге можна зробити вже зараз, піду виконувати.

І пішов кіт на кінець города спати.  Як чує щось біля вуха пікне: «Пі».

– Не заважай дрімати!

Знову щось: «Пі»!

– Та не чіпай мене, не видно, що я сплю? От невгамонна Міка – піка мені на вухо!

«Пі»!!!

– Ну все! Мій терпець луснув! Тримайся, Міко!- розплющив очі, а то не Міка, а мале сіреньке мишеня. Як побіг за ним!

Біг, біг, а мишеня на городі в нірку стриб. І нема його! Пустунчик кинувся його діставати,  а вхід у нірку був дуже довгий. Кіт не вчувся, як своїми лапками перекопав пів городу, тим самим допоміг Міці.

Мишу він все ж таки не дістав, зате допоміг подрузі. Стомлені, але задоволені друзі повернулися до хати, де їх чекав дідусь.

– Дідусю, вам вже краще? Зараз будемо снідати.

Міка швиденько наварила смачного борщу та всіх нагодувала.

Проводжаючи Міку додому, дідусь подарував їй  червоні черевички, які залишилися в нього від онуки.

Глава 5. Осінь

Всі втомилися від гарячого літа,хотілося прохолоди та теплого осіннього дощику. Пустунчик не знав, куди дітися від літньої спеки. Бабуся казала, що літо якесь довге і повинне вже скінчитися. Що трапилося?  Не зрозуміло. Кіт навіть запропонував сходити на річку, щоб покупатися та трішки охолонути. Дівчина залюбки погодилася. Вони взяли рушники та пляшку з водою і вирушили до річки.

Дорога до річки йшла через поле. Проходячи повз врятованих маків, Міка зупинилася та напоїла їх водою із пляшки. Маки у відповідь захитали голівками, мов дякували. Пустунчик, як завжди пробубонів: «Ці маки всю мою воду випили! Що я буду пити?». На що дівчина відповіла: «Квіти теж живі, як і ти, вони теж хочуть пити. Не хвилюйся, Пустунчику все буде добре.».

Кіт опустив голову і ледь-ледь йшов за дівчиною.

Ось і річка. Підійшовши ближче, друзі помітили, що в річці мало води. Вся вода випарувалася.

Пустунчик знову застогнав і вони з цим стогіном пішли додому. По дорозі Міка думала, де знайти осінь з її барвами, дощами та прохолодою. Що робити? Напевно, йти шукати – подумала дівчина.

І ось  Міка разом с Пустунчиком стоять біля гарного осіннього будиночку. Він розфарбований в різні листочки,  жолуді,  ягоди калини та горобини.

На ганку будиночку сидить пані Осінь в гарній сукні, червоне намисто було у неї на шиї, а взута вона у червоні черевики, як у Міки.

– Пані Осінь, що трапилося? Чому ти не приходиш до людей?

– Не можу я знайти календар, не знаю, коли мій час прийде йти до людей.

Аж ось Пустунчик побачив пухнастого рижого хвоста за скринею. Він начебто щось ховав. Поряд з хвостом щось блиснуло. Пустунчик кинувся наздоганяти цього хвоста. Він наступив лапою на хвіст і показався його господар – Кіт Рудиш. В зубах у нього був той самий календар. Від переляку Рудиш голосно вигукнув: «Мяу!». З календаря полетіли листочки. Міка та Осінь здивовано дивилися на цю картину…

Дощ застукав у вікно і розбудив Міку. Коли вона виглянула на вулицю, то побачила жовте, помаранчеве, червоне листя. За вікном була осінь, вона грала всіма своїми барвами. А на підвіконні лежали пензлик та фарби. Пустунчик  крізь сон бурмотів: «Міко, мур, Міко, ми зробили,  добру справу, мур.»

Глава 6.

Світило яскраве сонце.  Де – не – де по небу гуляли маленькі  одинокі хмаринки. Міка з Пустунчиком весело гралися на галявині .

Але ось насунула чорна хмара, закрив своїми великими руками беззахисне сонечко .

Маленька крапелька води впала на ніс Пустунчику і він заверещав : «Допоможіть, допоможіть! Катастрофа! Хтось відкрив кран і намагається мене затопити! Рятуйтесь, хто може!» . І Пустунчик швидко побіг до хати. Навіть Міка не змогла його наздогнати.

Дощ йшов все рясніше. Коли Міка забігла до хати, Пустунчик давно був вже там. Він заліз під ліжко та трусився. Дівчина почала його заспокоювати і промовляла,  що дощ скоро припиниться.

Але дощ перетворився на зливу. Пустунчик все більше тремтів від переляку.

Друзі не помітили, як дощ припинився і лагідні промінчики почали виходили з-за хмари .  На небі був якийсь різнокольоровий міст. Він був дуже тьмяний, ледве помітний.

Дівчина з котом вибігла на вулицю та  почали роздивлятися небо. За ними вийшла старенька бабуся. Вона радісно промовила:

– Та це ж веселка! Тільки чомусь вона дуже тьмяна.

– Бабуся, а що зробити, щоб вона стала яскравою?- спитали друзі

– Треба її пофарбувати. Коли я була маленька, то її фарбувала, але минули роки і всі фарби змилися.

Та тут Міка вигукнула:

– Ой, в мене ж є фарби, які подарувала Осінь!

І побігла за фарбами, а бабуся з Пустунчиком почали гукати хмаринку, щоб та віднесла дівчинку в небо до веселки.

– Пустунчику, полетимо разом! Буде веселіше. –  мовила зірочка.

– Та що я там забув? Краще посплю та на веселку у вікно подивлюсь .- відповів котик, розлігся на віконечку на солодко заснув.

Міка сіла на хмаринку, а та понесла її високо в небо…

Пустунчик розплющив очі та побачив яскраву веселку, яка посміхалася, а дівчина весело розповідала бабусі, як фарбовувала, а на голові у Міки красувався вінок з червоних маків прикрашений різнокольоровими стрічками які подарувала зірочці веселка.

Глава 7. Червона калина

Міка прокинулася від сильного вітру за вікном. Він так свистів,  що навіть Пустунчик  закрив вуха лапами.

Коли дівчина подивилася у вікно, то побачила, що вітер гнув дерева майже додолу. Різнокольорове листя падало на землю. Здавалося, що небо упаде і нічого не залишиться. Міка міцно заплющила очі,  притулилася до Пустунчика і вони разом намагалися не тремтіти від страху.

Нарешті все скінчилося, небо стало ясним,  почало світити сонечко. Міці та Пустунчику стало цікаво, що трапилося, чому було так ллячно. Вони вискочили на вулицю.

Дівчина дуже переживала за врятовані маки, тому відразу побігла до них, а Пустунчик, не розуміючи, що робить дівчина, відразу вирушив за нею.

Коли друзі прибігли, вони побачили, що їх червоні пелюстки попадали, а самі квіти майже лежали на землі.  Коли ж  Міка побачила їхню сусідку, калину, вона сплеснула в долоні! У неї була зламана гілка. Дівчина промовила:

– Бідолашна калина! Що клятий вітер з тобою зробив?

Міка дуже засмутилася, їй було шкода красуні калини. Дівчина не стала гаяти часу, побігла додому за мотузкою, зеленкою та водою, щоб полікувати дерево та маки. На диво Пустунчик цього разу не сперечався  і  допомагав  Міці.

Коли вони повернулися, дівчина обережно підняла гілку, а Пустунчик почав мазати зеленкою рану, як раптом одна крапля впала йому на лапу і він заверещав:

– Що це таке? Моя шубка зіпсована! Тепер я буду зелений!

– Не засмучуйся, Пустунчику! Щоб ти не сумував, давай після лікування калини розфарбуємо твою шубку зеленими крапельками. Будеш веселим котом в білій шубці в  зелену цяточку. От буде цікаво! – Сказала Міка, щоб заспокоїти товариша.

– Ти що?! Хочеш мене зіпсувати? Хоча… Давай! Буду відрізнятися від інших нудних котів!- радісно сказав Пустунчик.

– От і домовились!- відповіла зірочка.

Друзі продовжили лікувати дерево. Міка тримала гілку, а Пустунчик зав’язував її мотузкою.

Калину полікували, Пустунчика пофарбували, маки полили чистою водою!

А на останок Міка побажала друзям – рослинам швидшого одужання.

Коли друзі йшли додому,  Пустунчик, піднявши голову та хвіст, посміхався …

Увечері цього дня товариші вирішили оглянути калину та квіти. Кущ стояв, розправивши віти, маки підняли голівки до дівчини,  хоча на них було небагато червоних пелюсток. На гілці калини, яку вони рятували всі листочки піднялися до неба,  ягідки виблискували на сонці. А одна гілка протягла до Міки гарне,  червоне,  як ягідки калини, намисто.

 

Глава 8. Зайченя

Наступного ранку Міка з Пустунчиком пішли до осіннього лісу , щоб прогулятися та назбирати грибів.

По дорозі  друзі бачили різнокольорові листочки, пташок і навіть руду білку!

Але ось в далині вони щось помітили. Вдивляючись,їм здалося,що то маленький рудий листочок рухався.

– Мабуть, це вітер! – впевнено сказала дівчина.

Зірочці з котиком було дуже цікаво дивитися на гарненький листок. Він їх ніби зачарував! Листочок все наближався та ставав більшим.

– Вогонь, вогонь! Рятуйтесь, хто може!- нарешті  збагнув Пустунчик.

– Справді вогонь! Пустунчику, біжимо!

Друзі швидко почали тікати та  кликати дорослих на допомогу,  але ось Міка спотикнулася об пагорбок і як полетить уперед, аж в очах потемнішало. Намисто, яке красувалося на її шиї розсипалося,  але дівчина цього не помітила.

Приземлившись, зірочка розплющила очі та побачила маленьке перелякане зайченя . На очах у нього були сльози,  а сам він тремтів від переляку.

Міка, не розгубившись, швидко підвелася, схопила зайченя та побігла доганяти Пустунчика, який вже стояв біля річки та обмірковував,  як потрапити на інший берег.

Але ось! Що це? Подув легенький вітерець! Стрічки, які були на вінку Міки , розв’язалися та стали над річкою ніби різнокольоровий міст!

Компанія дуже зрадівши перейшла річку по незвичному мосту.

Вогонь все наближався. Дівчина розуміла,  що до села ще дуже далеко,  тому почала кликати подружку хмаринку:

– Хмарко, хмарко! Допоможи! Загаси весь вогонь ! Будь ласочка.

Хмарка все це почула, підлетіла до зірочки та швидко взялася за роботу. Але майже відразу вона зрозуміла, що не зможе загасити весь ліс.

Друзі хмарки, побачивши подругу, прийшли їй на допомогу.  І разом вони загасили пожежу.

Міка була дуже вдячна їм за допомогу.

Огледівшись навкруги, дівчина зрозуміла, що вони з Пустунчиком заблукали.

«Що робити?» крутилося в голові у Міки.

Не поспішаючи, сонце заходило за обрій.

– Пустунчику, ти пам’ятаєш дорогу назад? Мама зайченя дуже хвилюється за нього. – сказала Міка.

Кіт цього разу чомусь не сперечався, а весь час повторював: «Що робити? Що робити?»

Придивившись,  вдалечині зірочка побачила маленьку червону цяточку. Вона чомусь не злякалася, та пішла до неї, Пустунчик пішов за нею.

Підходячи ближче, дівчина зрозуміла, що то на землі лежала намистинка з її намиста.  Подивившись уперед  Міка побачила ще намистинку, ще та ще. Дивно, але вони не згоріли в пожежі.

Коло третьої намистинки сиділа зайчиха та гірко плакала.

– Чому ви плачете?- ввічливо спитала у зайчихи зірочка.

Не піднімаючи голови, крізь сльози вона відповіла:

– Моє маленьке зайченя загубилося. Де його шукати й гадки не маю.

– Ой, а це не ваше?- промовила дівчина та простягнула зайченя матері.

– Дякую вам! Спасибі!  – заплакала ще дужче зайчиха. – Це мій синочок!!

Попрощавшись,  зірочка та кіт вирушили далі у дорогу.

Навкруги все було дуже чорне, вкрите попелом. Але Міці так хотілося,  щоб навкруги все цвіло.

– А що,  якщо я подарую свій вінок лану? Можливо,  це його прикрасить. – знявши вінок з голови дівчина кинула його на лан.

Вмить все розквітло! На полі розцвіли маки, ромашки, волошки та інші польові квіти. А Пустунчик почав скиглити: «Навіщо ти все всім роздаєш? Так у нас нічого не залишиться!». Але зірочка його не чула, а раділа що все квітне.

Тим часом сонце все нижче опускалося до горизонту.

Пустунчик все більше починав скиглити: «Я хочу додому, хочу спати, хочу їсти. Та взагалі в мене лапи болять!».

Міка взяла кота на руки та почала прискорювати крок. Вона навіть не помітила,  як її улюблені червоні черевички донесли зірочку додому.

Надворі вже стемніло. Пустунчик заснув у дівчини на руках. Піднявши голову вгору Міка побачила матінку-місяць.

– Матінко, мені вже час повертатися?

– А ти хочеш додому на небо чи все ж таки залишишся дівчиною?

– Я б залишилася, мамо.

– Гаразд, моя люба.

– А що ж мені робити? Я розгубила всі мої подарунки які подарували мені друзі?

– Не журися! Ти використала їх на користь. Найголовніше, що в тебе добре серце! Запам’ятай! Роби людям добро- вони його тобі повернуть.

Меню