Революція котилася містами та селами.

Вона народжувала сина. Красивий хлопчисько без прізвища та по-батькові. Хлопчисько з великими синіми очима. Революція гула, підіймалася та падала. Хлопчисько плакав гучніше.

– Білі у місті, – казала жінка у рожевій хустці.

– Отже, дитятко побачить тата? – посміхалася вона, пригортаючи до себе сина.

Високий чолов’яга цілував пухкі щоки дитини. Хлопчисько хапався за його обличчя, здивовано оглядав вуса та бороду.

– Любиш мене, га? – питав чоловік, коли син засинав у його обіймах.

– Очі твої сині – так. І сина люблю.

Він тоді дивився з якоюсь невимовною тугою. Знову згадував їх заручини та весілля. Гучне було свято. Наречена плакала.

– Дурна ти! Дурна! Такий чоловік! – казала їй мати. Він гладив свої довгі вуса, вона – відверталася.

Син народився взимку. Тоді, коли село немов засинає. Син народився, коли розкривала свої величезні руки революція. Вусатого чоловіка не було вдома.

Бліда, немов смерть, вона колисала свою дитину, коли за вікнами сунули загони більшовиків. Іноді, по вулицяХ котилися вози петлюрівців. Усі воювали. По ночах вона перекладала дитину до себе в ліжко та голосно читала молитви.

Якщо хтось дізнається чий це син?

Якщо хтось дізнається чия ця дитина?

Коли білі знову повернулися в село, вона стомлено посміхалася. Було байдуже, чия візьме. Хотілося тільки якогось розуміння та спокою. Спокою за малого з великими синіми очима. Сина без прізвища та без імені по-батькові.

– Який хороший! – говорив чоловік з вусами, – Назар Білоцерський! Звучить. Син майора! Син революції!

Вона гмикала та одверталася до вікна. Чорта з два. Він – її. Вона народжувала його у темній хаті. Вона народжувала його, коли поруч з нею була тільки бабця Ганна. Вона народжувала його.

Це її дитина. Не революції. Ні.

Було байдуже, хто переможе. Петлюрівці, білі чи більшовики. Було байдуже. Вона розуміла, що за життя – не буде щасливою. Вона не знала, що чекає всіх надалі. Вона не знала, хто переможе. Їй не подобалася жодна партія. Жодні слова не викликали в неї довіри. Вона вже це проходила.

Тоді, коли батько, смикнувши доньку за руку, віддав її за чоловіка з вусами.

Бридкого та дуже високого. Чоловіка з вусами, який був старшим за неї більш ніж на п’ятнадцять років. Чоловіка, якого вона не кохала.

– Де ти ще такого візьмеш? – казала мати, – Багатий, красивий!

– Сказав, що любить тебе, – доповнював батько.

– Сказав, що ніколи тебе не образить і не покине! – мати пов’язувала хустку на її голові.

Він пішов майже одразу після весілля. Вона вже знала, що під серцем носить Назарчика. Обіймала себе руками та довго плакала. Не сумувала, ні. Просто плакала. Тому що знала, що він тоді не брехав батькам.

Він любив її. Любив, коли торкався. Любив, коли йшов. Від цього – було тільки гірше. Було стійке враження, що це через неї увесь цей безлад. Немов би це вона спричинила революцію. Немов би це вона, тоді, коли молилася, щоб він кудись дівся, – наврочила.

Вона знала, що навіть якщо не брешуть – ти ніколи не будеш щасливим. Це таке прокляття у цій великій країні.

Народ у ній вільний та щирий, але не щасливий.

– Назар Білоцерський!

Хлопчик без прізвища.

Гула революція. Загони білих мали йти далі. Вусатий чоловік дуже сумував, а вона відчувала якесь дивне полегшення. Хай їде. Неважливо, хто переможе, нехай тільки не страждають ці сині очі.

Підійшла до нього, торкнулася впалої щоки.

– Хочеш щоб я повернувся? – запитав він. Слабкий такий, навіть у формі майора. Слабкий такий, коли вона торкається його обличчя. Слабкий такий, ніби – дитина. Такий сумний та покинутий. Нічий.

– Хочу, – сказала лише для того, щоб не виглядати монстром.

Гула революція. Вона сиділа біля вікна та дивилася на те, як від’їжджають вози. Дивилася на те, як її не коханий чоловік покидає село.

Назарчик не плакав. Вона – теж.

Коли до села прийшло літо, стало набагато складніше. Назар почав тікати на своїх чотирьох, якщо вона надовго залишала його на траві, поки працювала.

– Усі вони однакові, – казала жінка у рожевій хустці, – Кляті сини революції. Тікають, коли їм завгодно.

– Він не син революції, – вона говорить тихо, але так, щоб її чули. Потім піднімається та йде за Назаром.

Дванадцятого вересня вона дізналася, що її чоловіка підвищили.

«Назар тепера, – казав вусатий, – не проста син майора. Он син підполковника! Справжнє майбутнє країни!»

– Справжній син революції, – тихо дочитала вона, а потім порвала листа. Довго палила його над свічкою, щоб винищити кожен слід чорнил. Немовби хотіла стерти це зі своєї пам’яті.

Але не могла.

Не могла так само, як і слова «Кохаю я тебе, чуєш? Ко-ха-ю!».

Тоді, вона затуляла очі руками та з’їжджала на підлогу. Назар теж плакав, коли вона плакала.

Пізньої осені він почав ходити. Вона тримала його за руку та милувалася тим, як він незграбно перебирає ногами. Сині очі були наповнені справжнім щастям. Вона такого вже дуже давно не відчувала.

Дитині було байдуже, що за вікнами гудить революція. Що проходять крізь село більшовики, петлюрівці та білі. Дитині байдуже, скільки зерна вони віддають арміям. Дитині байдуже, що вчора когось застрелили. А на тому тижні – знайшли зґвалтовану та вбиту дівчину.

– Це були більшовики, – казала жінка в рожевій хустці.

– Ні, це петлюрівці! – казала інша.

– Білі! Білі! Вже зовсім втратили голову! – відповідала їм третя.

Вона нічого не говорила. Вона тільки пригортала до себе Назара.

Яка різниця – хто?

У лютому перехопили пошту.

«Кохаю тебе без тями. Щиро твій Білоцерський!» – прочитав великий чоловік у брудних чоботях.

– Це кому? – запитав інший, витягуючи ноги.

– О-той! Яка з нами не спілкується.

– Треба глянути, шо за баба.

– Треба.

Зареготали.

Стояв лютий.

Вона допомагала сусідці прясти.

З Назаром залишилася жінка в рожевій хустці.

– Забрали! Чуєш?! Забрали! – кинулася у ноги. Вона ледь-ледь змогла віддерти її від себе.

– Кого забрали? Де Назар?

Стояв лютий. Вона бігла босоніж по снігу.

ЇЇ там чекали.

– Де мій син? – кинулася на великого так, немов змогла б його побороти. Він тримав її за руки.

– Нема більше сина революції. Відправили його батькові листа – нехай здається у полон! – починає реготати.

– Байдуже! Байдуже! Забирайте його усього! Де Назар? Де Назарчик? – знову кинулася, – Коли він здасться, мій син повернеться? – запитала. У відповідь – тиша, – Він не син революції. Він мій син! Чортові виродки! Виродки! – знову кинулася.

Вони вже не сміялися. Тільки дивилися кудись далеко.

Потім, коли в неї вже закінчилися сили – сіла на сніг. Обійняла себе руками та дивилася перед собою.

Революція гула. Їй закладало вуха. Вона плакала – Назар ні.

Тихі присмерки опускалися на землю. Було інше літо.

Його визволили з полону.

– Така ціна революції, – сказав він.

Вона розсміялася.

У хаті стояв присмак болю та жаху.

Він повернувся більшовиком.