Триклята війна… (реальні події)

 

Липневий дощ патьоками стікає по склу автомобіля. Двірники не встигають розганяти воду. Десь там позаду загрозливо вистукує кулаками грім, розрізає небо гостра блискавка. А тут сухо й затишно. Тетянка, причаївшись на задньому сидінні,  вимальовує на спітнілому склі якісь дивакуваті візерунки.

• Донечко, ти там не спиш?
• Ні, мамусю. А ще довго їхати?
• Та ні. Кілометрів за два буде поворот направо, а там ще трішки – і Кримське, – долучився до розмови тато.

Кримське… Чудове мальовниче село на Луганщині. Сюди щоліта приїздила вона з батьками до бабусі. Їх завжди радо вітали дядько Геннадій, батьків брат, та його дружина тітка Наталя. А як любила Тетянка гратися з Петриком, двоюрідним братом… І в річці купалися, і засмагали, і рибу вудили, і черешнями об’їдалися… Як давно це було… Давно…

Востаннє приїздила дівчинка до родичів п’ять років тому, коли закінчила перший клас. Хизувалася знаннями, ділилася з бабунею своїми секретиками. З Петриком щодня бігали до сільської бібліотеки й змагалися, хто швидше й більше книжок прочитає… Тетянка усміхнулася…

А як любила вона вечорами слухати розповіді батька та дядька Гени про містечко Татарбунари, що на Одещині, де промайнуло їхнє дитинство.

• А чому так дивно називається містечко? – дивувалася Тетянка. – А що означає ця назва?
• Це давня назва, – терпляче пояснював дядько. – У    перекладі означає «татарський колодязь, криниця». Потужне        чисте джерело витікало з-під пагорба, на якому лежали руїни стародавньої фортеці, тому так і назвали містечко.
• Руїни фортеці? – здивувався Петрик.
• Ми любили в дитинстві гратися там. Чого тільки не вигадували. І досліджували каміння, і розкопки вели, шука-ючи скарби… Ми були й розбійниками, і відважними лицарями…
• А ще нам розповідав дідусь, що це місто було столицею половців, – таємниче додав тато. – Вони після вдалих походів тут зберігали наживи.
• Так там, можливо, і справді є скарби? – дивувався Петрик.
• Ну… не знаю…- хитрувато відповів дядько Геннадій.

Після таких розповідей Тетянка й Петрусь довго не могли заснути. Планували нові розкопки, замальовували карти пошуків, обговорювали спорядження…

 

Усе змінилося якось раптово. У мирне, таке звичне життя дівчинки ввірвалося страшне слово «війна». Як таке може бути? Там, де живе її бабуся, Петрик, тепер стріляють? Там гинуть люди… Тетянка щодня дослухалася до дорослих розмов батьків, намагалася щось зрозуміти, слухаючи новини з фронту…

Згадала той день, коли вперше побачила, як плакав тато… Такого  ніколи  не було.  А тут… Дізналася,  що  його  брата, її любого дядька Гену, вороги розстріляли у дворі будинку…

• Тримайся, любий. Будь мужнім, – заспокоювала мама, витираючи хустинкою сльози.
• Чому так? Він завжди був чесним, чуйним, працьо-витим. Навіть навчаючись у школі, улітку працював помічником комбайнера, щоб заробити грошей і допомогти мамі… Купував мені цукерки, книги…
• Він справді був чудовою людиною,- тихо промовила мама. – Завжди першим ішов на допомогу іншим, намагався захистити, підтримати…
• Так. Завжди мріяв бути військовим. Після строкової служби був командиром мотострілецької дивізії військ державної безпеки, у складі Національної гвардії України. Як він цим пишався! Я так гордився братом…

 

• Геннадій був відданий своїй справі. Я пригадую, – говорила мама, – як ми завжди хвилювалися за нього. Особливо тоді, коли під час Придніпровського військового конфлікту служив на кордоні з Молдовою, як умовляла його вся рідня змінити професію…
• Пам’ятаю… Демобілізувався старшим сержантом. Одру-жився. Служив в органах внутрішніх справ, дільничим інспектором міліції. Отримав звання майора…
• Справедливим був завжди. Не кривив серцем. Стояв на боці закону… Та й люди любили його. Двічі обирали депутатом Кримської сільської ради.
• Годину тому зателефонувала Наталка й повідомила…Гени вже немає… Чужинці захопили село, вдерлися до школи, змусили сховати всю українську символіку… А потім пішли по дворах активістів. Гену розстріляли з автомата в дворі, біля ґанку…

Важка чорна мовчанка запанувала в кімнаті… Батьки плакали… Сльози котилися по щоках Тетянки. Вона не розуміла, чому так сталося…Чому? Загинув у дворі, біля будинку…У тому дворі, де вона з Петриком так любила гратися, де вони спорудили справжнісінький вітрильник… А допомагав їм дядько Геннадій… А тепер його немає… Чому так?

А торік на початку літа померла бабуся. Мама сказала, що снаряд розірвався біля будинку, поранило осколком. Урятувати не змогли… Ще одне життя забрала ця клята війна!

Сльози й горе прийшли в родину. Тато й мама їздили    тоді до Кримського. Тетянку не взяли, сказали, що небезпечно…

 

 

Минув рік. І ось вони їдуть, щоб покласти квіти пам’яті й вдячності на могилки бабуні та дядька. Сумно й тривожно на душі. Та ще цей дощ…

Ось знайомий пагорб. Позначка з надписом «Кримське» похилилася, поржавіла…

• Тату, а чому знак увесь у дірках?
• То сліди куль, донечко. Навіть залізо не витримує…

І знову нависла мовчанка. Ні веселих розмов, ні радості… Тато говорив, що зараз у селі відносно стабільна ситуація, але… Ось розбиті теплиці, де колись працювала бабуня, вирощувала разом з односельцями огірки, помідори, цибулю. Школа… Така страшна, без вікон, стіна розвалена… А як колись було цікаво, весело, гамірно. Тітка Наталя працювала вчителькою. Тетянка з Петриком частенько бували тут. Дівчинка любила сидіти за партою, малювати крейдою на дошці… Мріяла теж стати вчителькою…

Ось магазин, мабуть, уцілів, працює. Які смачні бублики тут продавали! А тістечка!.. Бібліотека, до якої щодня бігала вона з братом. Зачинена. На дверях замок. Ще трішки й буде подвір’я Хитренків.

Тато зупинив автомобіль. Приїхали. Тетянка розгублено озиралася довкола. Половина будинку зруйнована, альтанки теж   немає…   Колодязь  без  журавля,  розбитий  автомобіль, гараж…  Сосна, що  росте  біля  веранди,  ще  зеленіє, хоча й розколена навпіл. І вітрильника не видно…

Назустріч вийшла тітка Наталя. Привіталася люб’язно. Запросила до двору. Тато й мама пішли до хати. Тетянка усміхнулася.  Побачила  Петрика!   Він  стояв  біля  штахетника й кивав рукою.

• Привіт! Ти такий дорослий! Я б і не впізнала, якби зустріла десь на вулиці!

 

• Привіт! Радий бачити. Яка ти красуня!
• Дякую. А ми ось до вас приїхали.
• Я дуже радий.
• А де наш вітрильник? Невже загинув?
• Та ні, уцілів. Ми його з мамою брезентом накрили. Звичайно, не такий уже й захисток, але…
• То ходімо швидше, так хочеться поглянути!
• Ходімо.

Петрик дістав милиці, що стояли за забором і з болючою радістю поглянув на Тетянку. Дівчина на мить закам’яніла. Так ось вона яка ця триклята війна…