ТЕРИТОРІЯ ПРАВДИ
- ЗАГАДКОВА ПОЛЯНА
Два підлітки йшли по звивистій дорозі. В одного було рудувате волосся та красива зачіска. Вдягнений він був у смугасту футболку, сині шорти та зелені кросівки. Інший мав чорне та неслухняне волосся, воно стояло дибки. Він був у синьому поло, темних шортах та також мав зелені кросівки.
– Це ти з’їв мою цукерку? – Запитав хлопець з рудим волоссям.
– Це не я!
– Це ти!
Сперечаючись вони дійшли до арки.
– Дивись, тут написано «Територія правди», – змінив тему хлопець з рудим волоссям.
– Ну то й що? – відповів другий, – ходімо!
Вони пройшли під аркою та опинилися на розлогій поляні, по периметру якої стояли різні будинки.
– Ех, нічого цікавого. Ходімо до дому.
– Гаразд.
Та перед тим, як знову пройти під аркою, хлопець запитав:
– Скажи чесно, це ж ти з’їв мою цукерку?
– Так, це я.
Вони обидва здивувалися
– Навіщо ти зізнався? – Запитав один.
– Я взагалі не хотів зізнаватися! – Відповів другий.
– Слухай, пам’ятаєш, там був напис «Територія правди». Може…
– Ой, та припини! З цього вийде не більше ніж тоді, коли ти зірвав гілку з куща і намагався творити нею магію.
– Ну гаразд, тоді запитай мене ще щось.
– Ми додому сьогодні підемо?
– Так, – цілком серйозно відповів він, а потім наче схаменувся, – я серйозно!
– Це правда, що Артем переміг тебе в «Fire Strike-2»?
– Так.
– Що!? Ще вчора ти мені казав, що він це вигадав.
– А я що казав?!
– Добре, вже вечоріє. Ідемо додому, а сюди повернемось завтра.
– Так, але прийдемо з батьками.
– Якщо ми розкажемо батькам, вони можуть заборонити нам приходити сюди. Батьки завжди обережно ставляться до того, що незрозуміле.
– Подумаємо вдома. Ходімо.
Жили вони у квартирі, в чотириповерховому будинку. Два підлітки піднялися сходами на другий поверх, та зайшли в коричневі двері.
У квартирі було дві кімнати та кухня. Вони зайшли у свою кімнату, там було двоповерхове ліжко, шафа з речами біля нього, навпроти ліжка – телевізор, а в кутку біля вікна парта та два стільці біля неї.
Вони сіли та мовчки думали про те, що сьогодні сталося.
– Тарас, підійди сюди, будь ласка, – попросила їхня мама.
Вона мала довге біле волосся, одягнена була в біле плаття та червоні туфлі. До неї підійшов хлопець з рудим волоссям.
– Я сьогодні йду на День народження мого друга, скоро прийде Артур. Якщо щось буде треба –просіть у нього.
– Добре.
– Мені вже треба йти, бувай.
Вона поцілувала хлопців та пішла до дверей. Раптом вони відчинилися. Там стояв їхній батько. Він був одягнений в чорний костюм та червону куртку.
– О, Таню, ти вже йдеш?
– Так, і трохи запізнююся.
– Ну, тоді проходи.
Вона вийшла, а їхній батько пішов готувати вечерю.
– Mаксиме!
До нього підійшов хлопець з чорним волоссям.
– Це ти хотів допомогти мені готувати вечерю, чи Тарас?
– Я хотів.
Вони смачно повечеряли та лягли спати.
- ЛЮДИ В МАСКАХ
Наступного дня вони знову пішли на загадкову поляну.
– Ти впевнений, що це місце якесь особливе? Може це просто…
– Так, впевнений! Ти ж сам бачиш: воно змушує людей казати правду!
Раптом з одного будинку вийшли двоє людей. Один був вдвічі менший за іншого. Вони були в чорних мантіях та дивних масках.
Хлопці заховались в тінь.
– Чому мені не можна вийти за межі поляни? – Запитав менший.
– Ми – Отороси, повинні бути тут, щоб тут були чари правди. Якщо ми підемо геть, всі в цьому місті почнуть безперервно брехати.
Малий похнюпився і пішов назад додому.
– Треба йти геть негайно! – крикнув Тарас.
– Чому? Вони ж наче не погані.
– Звідки нам знати? Швидше!
Хлопці зі всіх сил побігли в сторону дому.
– Зачекай! Давай підемо за ними!
– З глузду з’їхав!?
Та Максим його вже не слухав. Він побіг до тих дверей, куди зайшов малий в масці.
Тим часом Тарас стояв, наче зціпенівши, а в його голові почалася війна. Один голос говорив: «Біжи додому, рятуйся, чого чекаєш?» А інший йому суперечив: «Тобі треба піти разом з Максимом». Він подивився на поляну, побачив, що Максим уже заходить у двері та побіг за ним.
Максим зайшов в будинок і опинився у великій порожній кімнаті. На стелі та стінах були лампи. Раптом нізвідки з’явився малий в масці та запитав:
– Що ти тут робиш?
– Я… я… ем…, – підбирав слова Максим.
Саме в цю мить в будинок зайшов Тарас. Як тільки він зайшов, Оторос зник.
– Ау! Ти ще тут? – Гукав його Максим.
– Що ти робиш!? – запитав Тарас.
– Я його бачив!
– Кого, його?
– Малого в масці.
– Ну, я нікого не бачу!
– Бо як тільки ти зайшов – він зник. Ходімо додому, я все розповім.
- НАЙДИВНІШИЙ ПІКНІК У СВІТІ
Вони повернулися додому, там їх зустріла мама.
– Ми йдемо на пікнік! – веселилася вона.
– На який пікнік? Ти нам нічого про це не казала.
– Бо це сюрприз!
– А куди саме ми ідемо? – Запитав Тарас.
– До озера! Ми там ще не були!
– Гаразд! – Їм сподобалася ця ідея.
Вони дочекалися, поки Артур повернеться з роботи, взяли корзину з продуктами та пішли до озера. Воно розкинулося посеред соснового лісу. Спуск до води був піщаним, однак де-не-де можна було побачити невеликі брили каміння.
Хлопці назбирали хмизу та дров.
–Так, зараз розпалимо вогонь. – Артуру трохи заважав вітер, та зрештою він розвів багаття.
– Що ж, тепер залишається тільки зачекати, доки приготується шашлик. – Весело сказав їхній батько.
Тарас та Максим пішли до води. Коли сіли на березі, Максим заговорив:
– У тому будинку я побачив малого в масці. Та як тільки ти зайшов – він зник.
– Як це – зник?
– Він з’явився нізвідки та зник так само раптово, як і з’явився.
– Дивно.
Якийсь час хлопці дивилися на озеро мовчки. Вони почули, як їх кличуть їсти, і з великою насолодою побігли, бо вже встигли добряче зголодніти.
Тарас наминав шашлик, та раптом побачив малого Отороса в кущах.
– Мені треба відійти… в туалет. – На ходу видумав він. І побіг туди, де побачив малого.
– Де ти? Виходи.
– Я тут. – Оторос вискочив із кущів.
– Хто ти?
– Не бійся мене, я Оторос – чарівник правди. Мені не можна на довго залишати Територію правди, тому я маю зовсім мало часу. Приходьте туди завтра, там я відповім на всі ваші питання. Бувай.
Він клацнув пальцями та зник.
Тарас повернувся до всіх, та поводився так, наче нічого не сталося. Дорогою додому він про все розповів Максиму.
- РОЗПОВІДЬ ОТОРОСА
Наступного ранку брати пішли до поляни та зустрілися з Оторосом.
– Привіт! – Привітався він першим.
– Привіт, – невпевнено відповіли хлопці.
– Що ж, я готовий відповісти на ваші питання.
– Хто ти, і чому покликав нас?
– Я чарівник правди – Оторос, вам не треба боятися мене. Я покликав вас, бо нам потрібна допомога.
– І чого нам треба вірити тобі?! Чого саме ми маємо тобі допомагати?
– Цього я не можу вам сказати, поки що. Але ви маєте вірити мені.
– Ну, наприклад, ми тобі повірили, що нам треба зробити?
– Роздобути кристал Доу-Джедана, мого пра-пра-пра-пра дідуся.
– Кристал кого?! – одночасно вигукнули хлопці.
– Доу-Джедана. Якщо повірите – приходьте. Інакше – нічого не вийде.
Оторос знову зник.
Хлопці повернулися додому.
- ЧАРІВНИЙ КРИСТАЛ
– Мені цікаво, що то за кристал, але ми мусимо повірити йому, якщо хочемо дізнатися більше.
– Так, але повірити йому буде не просто, – сказав Тарас.
– Ну… тут було стільки див, що повірити йому буде не так вже й важко, – відповів Максим.
– Так, мабуть. Ми мусимо по-справжньому повірити йому, адже він буде на Території правди.
– Точно, хіба що ми зможемо відповісти за межами поляни.
– Сумніваюся, що в нас це вийде.
– Завтра спробуємо.
Наступного ранку хлопці йшли по тій самій звивистій дорозі.
– Ау! Ти тут!? – Гукали вони.
Та Оторос не з’являвся.
– Схоже, він не з’явиться доки ми не пройдемо під аркою.
– Так, мабуть.
Справді, як тільки вони пройшли під аркою, побачили Отороса.
– Ви мені вірите? – Одразу запитав він.
– Так. Ні. – Одночасно відповіли хлопці. Тарас відповів «так», Максим сказав «ні».
– Я думав, що ми йому повірили!
– Нічого, буде достатньо, якщо хоча б один із вас мені повірив. – Радісно пояснив Оторос.
– Що ми маємо зробити з тим кристалом?
– Принести сюди. Обережно, він дуже крихкий.
– А для чого він вам?
– Завдяки йому ми зможемо підтримувати нашу магію. Оторосів мало, а магії потрібно все більше. Я не знаю, що на вас чекатиме, але за легендою, щоб здобути кристал, треба знайти статую дракона та застосувати оце.
Він дав їм стару книгу та мідний ключ.
– Самі зрозумієте, що з цим робити. Ви не уявляєте, наскільки важливий цей кристал. – Сказавши це Оторос зник.
– О, прекрасно. Тепер нам треба знайти якийсь кристал, який ми й гадки не маємо де шукати!
- ПОШУКИ ДРАКОНА
Тарас та Максим захопилися пошуком статуї дракона, але безрезультатно. Настало Різдво, а загадка і досі не була розгадана.
Якось брати гуляли містом.
– Як думаєш, де може бути та статуя?
– Ти мене вже третій раз питаєш, і я тобі вже третій відповідаю – гадки не маю.
Хлопці дійшли до центру міста. Посередині площі красувалася новорічна ялинка.
– Дивись, яка гарна цього року ялина! – вигукнув Максим.
– Такі гарні прикраси, – підтримав його Тарас.
– Є одна в формі дракона! Може це вона нам потрібна!?
– Вона надто високо. Може треба використати ту книжку і ключ?
– Ходімо по них.
Брати відійшли на три кроки. Максим обернувся, щоб ще раз подивитися на маленького дракона.
– Дивись! Він став нижче!
– Справді!
Чим ближче вони підходили до ялини, то на вищій гілці опинявся дракон. Чим далі вони відходили від ялинки – тим нижче опускалася прикраса.
Вони відійшли ще далі, дракон опинився на найнижчій гілці.
– О! Його можна дістати, ходімо.
Та як тільки вони ступили крок вперед, дракон піднявся на одну гілку.
– Ну і як нам його дістати? – роздратувався Максим.
– Дивись, інші люди проходять повз ялинку, але дракон не рухається.
– Може Артем його візьме, поки ми стоїмо тут? – сказав Тарас. У натовпі людей він впізнав однокласника.
– Привіт! – Привітався Максим.
– Привіт! – Відповів Артем.
– А гарна цього року ялинка. Навіть є прикраса у формі дракона!
– Де!? Я не бачу жодної прикраси в формі дракона, – Артем справді її не бачив.
– Це фокус такий. Ми зараз відійдемо, а коли подамо сигнал – просто протягни руку до цієї гілки і… якщо відчуєш, що там щось є, – візьми.
– Ну добре. – Відповів Артем. Він звик до різних вигадок хлопців.
Тарас та Максим відійшли від ялини. Артем дивився на них. Тарас підняв великий палець вверх.
Артем протягнув руку до гілки та… намацав щось.
– Я щось тримаю, але не бачу що!
Хлопці підбігли до нього, дракон був у Артема в руках і нікуди не переміщався.
– Як ви дізналися, що на тій гілці щось буде!?
– Ми… е…
– Артеме, ходімо завершимо справи, а тоді повернешся до друзів, – пролунав жіночий голос.
Це була мама Артема. Він передав дракона Максиму та побіг.
– Добре, що можна не пояснювати, – полегшено зітхнув Тарас.
- ЗАГАДКОВА СФЕРА
– Ну і що в ньому особливого? – Максим почав трясти дракончика.
– Дай я теж подивлюсь. Схоже, всередині щось є, щось маленьке. Дивись! Тут є отвір для ключа!
– Ходімо, спробуємо той ключ, що нам дав Оторос.
Вони повернулися додому, Максим взяв ключ.
– Зачекай! Може, краще спершу прочитати книгу?
– Мені не потрібна книга, щоб прокрутити ключ!
Тарас швидко розгорнув книгу, а Максим прокрутив ключ.
Дракон спалахнув червоними іскрами і почав літати по квартирі, чинячи безлад.
– Його треба прокручувати в правильній послідовності!
– А що робити, якщо прокрутив не в ту сторону?!
– Прокрутити в протилежну! – ледве перекрикував шум на кухні Тарас.– Треба його зловити!
Хлопці зачинили двері, щоб дракон не вилетів в іншу кімнату. Гуркіт стих, дракон кружляв під стелею.
– Давай спершу все поставимо на місце, а тоді зловимо його.
Та як тільки Тарас поставив каструлю на поличку, дракон в туж мить знову скинув її на землю.
– В мене є ідея! Він скидає все, що стоїть на своєму місці!
– Поставимо одну каструлю на місце. А коли дракон полетить до неї – спіймаємо його в іншу та закриємо її.
Тарас поставив каструлю на полицю. Дракон тут же полетів до неї. Максим спіймав його в іншу каструлю, швидко закрив кришкою і обережно поставив на стіл.
Тарас приніс ключ.
– Зараз ти помалу відкриєш каструлю, а я спіймаю дракона.
– Добре.
Максим відкрив каструлю.
– Впіймав! Впіймав! – закричав Тарас, – швидше! Ключ!
Максим взяв ключ та прокрутив вліво.
Дракон знову спалахнув червоними іскрами та завмер.
– Ходімо по книгу. Там є правильна послідовність!
– Говори.
– Один вліво, три вправо, три вліво, п’ять вправо.
Дракон злетів в повітря, вибухнув червоними, зеленими, жовтими іскрами. Замість нього в повітрі з’явилася фіолетова куля. Вона переливалася різними відтінками.
– Тарас, Максим, сюди! Негайно!
– Що таке, мамо?
– Це я хочу спитати, що таке!? Чому на кухні панує безлад!?
– Ми… ми… е… ми зараз приберемо.
– Дуже на це сподіваюся!
- ПОЛІТ
– І що нам робити з цією штукою?
– Не знаю. Треба піти до Отороса і спитати у нього.
Наступного дня хлопці пішли на поляну.
– Оторосе!
– Я тут!
– Ми знайшли дракона, і він перетворився на оце.
Тарас дав йому фіолетову кулю.
– О! Ви знайшли портал!
– Що ще за портал?
– Портал – це зачарований предмет. Хто його торкається, той опиняється біля такого ж предмету, але в зовсім іншому місці.
– А чому ми нікуди не перемістились?
– Тому що цей портал заблокований темною магією.
– Тобто існує й темна магія?!
– А ви як думали? Якби не існувало темної магії – не існувало би й нас.
– А як зняти чари?
– Цим займусь я, але мені не вистачає одного складника – пелюстків громової квітки.
– А де її можна знайти?
– В Долині грому. Але там небезпечно. Потрібно вміти володіти магією, щоб дістатися до неї.
– То може ти навчиш нас магії?
– Можу, але тільки одному закляттю. Приходьте сюди завтра, почнемо тренування.
- ТРЕНУВАННЯ
– Як думаєш, чого він буде нас навчати?
– Не знаю. Якихось чарів, мабуть.
– Ходімо до нього!
Хлопці прийшли до Отороса.
– Отже, заклинання називається «Кадуто Вортате».
– Кадуто Вортате?
– Так. Кадуто Вортате!
Як тільки Оторос повторив заклинання – він зник.
– Ти де!? – закричали хлопці?
Оторос знову з’явився.
– Коли ви стали невидимими, є два способи стати видимим: чари через деякий час перестануть діяти самі по собі або різко змахніть правою рукою.
– Кадуто Вортате! – Вигукнув Тарас.
Нічого не сталося.
– Чому не працює?
– Щоб спрацювало, треба повірити, що в тебе вийде.
Вони тренувалися до обіду.
– Ці тренування мене виснажили, але нічого не вийшло, – скаржився Тарас. – От, дивись! Кадуто Вортате!
Оторос показав на його ліву ногу. Нога зникла.
– Ааа! Що мені робити!?
– Махни рукою! – ледве перекрикував його Оторос.
Тарас змахнув рукою.
– Фух. – Полегшено зітхнув він.
– Треба відпочити. Продовжимо після обіду, – сказав Оторос.
– Так, мабуть.
Хлопці повернулися додому, де їх чекали смачнющі спагеті з м’ясом.
– Ух ти, які смачні!
– Ви хоча б жуйте їх. – Сміючись сказала їхня мама.
– Угу, – відповіли вони, бо з повним ротом не могли говорити.
– Ох, я вже точно не піду до Отороса, – сказав Максим.
– Так, я теж, я забагато з’їв. Мабуть, трохи посплю.
Вже за п’ять хвилин було чутно Тарасове хропіння.
– Кадуто Вортате, – крізь сон бурмотів він. – Кадуто Вортате. Кадуто Вортате. Кадуто Вортате.
Максим подивився на нього, та його там не було.
– Що?! Але як? Невже він…
– Навіщо мене будити?! Мені снилося, що я опанував те закляття!
– Це був не сон! Ти бурмотів Кадуто Вортате крізь сон і став невидимий!
– Круто, я не знав, що я так вмію!
– Ходімо до Отороса, продовжимо тренуватись.
– Ходімо.
Вони дійшли до арки.
– О, а ось і ви!
– У Тараса вийшло! – Вигукнув Максим.
– Молодець! Але краще закріпити ці знання.
Вони тренувалися до вечора.
Максим уже добре вмів використовувати закляття, а Тарас це робив просто бездоганно.
– Ви готові! – Вигукнув Оторос.
– Ура!!!
– Завтра вирушите в Долину грому.
- ГРОМОВА КВІТКА
– Ну і де ця Долина грому?
– Меч перенесе вас в Долину. Це портал.
Оторос показав на меч, що стирчав зі стіни будинку.
– А як виглядає громова квітка?
– О, повірте, її буде дуже важко з чимось сплутати. І пам’ятайте, якщо пелюстки сині – в жодному разі не чіпайте їх.
– Добре, ходімо.
Максим першим торкнувся меча. Він відчув, як його з усіх боків стискає щось невидиме, відчував, що зараз задихнеться. Та ось він уже стояв на твердій землі. Біля нього приземлився Максим.
– Це далеко не найзручніший спосіб пересування.
– Так, але швидкий. Подивися, тут такий самий меч.
– Якщо ми його торкнемось – потрапимо назад додому.
Хлорці озирнулися. Вони потрапили в лабіринт, стіни якого були з високих дерев.
– Схоже, це лабіринт. Давай розділимось. Ти будеш використовувати правило правої руки, а я – лівої, – запропонував Тарас.
– Добре, а якщо знайду квітку?
– Тоді залізеш на дерево та крикнеш.
Вони почули тупіт.
– Хтось іде.
– Кадуто Вортате! – прошепотіли хлопці.
З-за повороту вийшла велика ящірка. В неї була товста зелена шкіра, чотири ноги з пазурами, довжелезний хвіст, та найгірше – вона стріляла блискавками з пащі.
Ящірка влучила блискавкою в дерево, повільно обернулася та знову зайшла за поворот.
– Нічого собі!
– Як в кіно!
– А чари не так вже й довго діють.
– Так, у мене теж перестали діяти.
Хлопці знову стали видимим.
Вони дійшли до розвилки. Тарас пішов на право, а Максим на ліво.
Максим дійшов до ще одної розвилки. За першим поворотом була та сама ящірка, а за іншим – вільна дорога.
– Згідно з правилом лівої руки я маю йти до цієї… цієї ящірки. Кадуто Вортате.
Він тихенько перейшов ящірці за спину і попрямував далі.
Коли він зрозумів, що чари перестали діяти, ящірка стояла до нього спиною. Максим швидко забіг за поворот та полегшено зітхнув.
Він дійшов до нового повороту, тоді до ще одного, ще одного, і ще одного.
– Ох, та коли ж я знайду ту квітку?!
Він заліз на дерево та почав роздивлятися.
– Хм… тут небо ясне, а там блискає та чується грім. Мабуть, піду туди.
Він спустився на землю та попрямував у бік темних хмар, забувши про правило лівої руки.
Чим далі він йшов, то більше ставало розвилок, і тим більше ящірок зустрічалося на дорозі.
– Вже недалеко, я вже бачу блискавку.
Він йшов і йшов.
– Це вона, ледь не кричав Максим з радості.
Він побачив громову квітку. Вона мала тонке біле стебло, білі та сині листки, та пелюстки, що переливалися з білого на синій, і з синього на білий. Щоп’ять секунд в квітку влучала блискавка.
А за квіткою стояли три ящірки. Вони були червоні, і в два рази більші, ніж зелені.
– Я не встигну зірвати пелюстки, тим більше сині зривати не можна.
– Максим. – Тихенько прошипів хтось позаду.
Це був Тарас.
– Ти хоч уявляєш наскільки ти мене налякав?!
– Пробач, я знайшов карту та записку.
Тарас показав йому карту, це була карта лабіринту. Потім він показав записку.
–Тут розмито, та я зміг прочитати. Написано, що якщо ящірок погладити за животик, то вони заснуть.
– У них є животик?
– Мається на увазі…
– Я зрозумів, що ти маєш на увазі.
– Давай спробуємо…
– Ох… – Важко зітхнув Максим.
– Кадуто Вортате. – Прошипотіли вони одночасно.
– Ти до правого, я до лівого.
Максим погладив ящірку, та ледве встиг відстрибнути, бо якби не відстрибнув – був би зараз під ящіркою. Тарасу теж ледве вдалося відстрибнути.
Чари зникли, а залишилась ще одна ящірка. Максим швидко її погладив, та перед тим, як заснути, вона помітила Тараса, націлилась на нього та все ж промахнулася. Натомість вона попала в дерево, яке впало прямо на Тараса і накрило його гілками.
– Ай… я не можу вилізти.
– На рахунок три я постараюсь підняти дерево, а ти – вилізти. Раз… два… три!
Максим відчув, що не може навіть поворухнути дерево, хоча він зі всіх сил намагався допомогти Тарасу. Раптом він трохи підняв дерево, а Тарас – виліз.
– Нічого собі, а я й не думав, що я такий сильний. Ти як, можеш іти?
– Так, начебто.
Максим обережно зірвав пелюстки.
Вони взяли карту, та з її допомогою швидко повернулися до меча.
– Залишимо карту тут, вона нам більше не потрібна.
– Добре, давай ти перший, – запропонував Тарас.
Максим торкнувся меча, та знову відчув, що його з усіх боків стискає щось невидиме. А вже за мить він був на поляні. Біля нього приземлився Тарас.
– Ось твої пелюстки, а ми ідемо додому, – втомлено сказав Максим.
– Дякую. – Відповів Оторос. – Приходьте завтра, тоді все вже буде готово, щоб вирушити на пошуки кристалу.
- ПАСТКА
Добре відпочивши, наступного дня хлопці знову прийшли до Отороса.
– Портал готовий, – сказав він.
– Так, а нам ще потрібна буде книга та ключ?
– Чесно кажучи, я не знаю, що далі чекатиме вас на шляху до кристалу.
– А нам вже можна знати чому саме ми допомагаємо тобі?
– Якщо принесете кристал сюди – обіцяю – про все розповім.
– Добре. – Погодився Тарас.
Вони торкнулися сфери та опинилися в дивній кімнаті. Зліва та справа в кутку були скрині, одна відкривалася кодом, а інша – ключем. Справа біля скрині був камін, у ньому горів вогонь, біля каміну – шахова дошка. Біля лівої скрині були дві шафи, схожі на аптечні, бо в яких лежали різні пляшки з написами. Посередині кімнати – столик, на якому стояв казан. В казані була дивна синя суміш.
Раптом пролунав загадковий голос: «Як не знайдете вихід за годину – страждатимете без зупину».
– Швидше, шукаймо!
– Знати б хоч що. В разі чого, ми можемо просто повернутися назад через сферу.
– Стій, а де вона?
Сфери там не було.
– О, просто чудово, шукаймо хоч що-небудь! – Роздратувався Тарас і почав нишпорити на полиці. А Максим помітив написи на стіні та спробував їх розібрати.
– Дивись, я знайшов на полиці якусь записку.
Максим підійшов до Тараса.
– Це частина цілого напису. Шукаймо ще.
Тарас знайшов ще одну записку під столом, а Максим під пляшкою.
Вони склали їх.
– Це схоже на список інгредієнтів. Якийсь рецепт.
На пергаменті в стовпчик були написані різні інгредієнти: луска дракона, відвар правди, екстракт полум’я, зуб та отрута змії, зелений горіх. Деякі з них були закреслені, а деякі ні. Не закресленими були лише три: зуб та отрута змії, відвар правди.
– Давай спробуємо кинути в казанок не закреслені інгредієнти.
Вони шукали інгредієнти серед пляшок.
– Я знайшов зуби змії!
– А я – отруту.
Вони поклали їх на стіл.
– Ось, я знайшов відвар правди.
Хлопці вилили та висипали все в казан. Суміш у ньому одразу стала прозора. На дні були римські цифри – п’ять, вісім, три, шість.
– Мабуть, це код від скрині.
Максим виставив на скрині потрібні цифри, в середині замка щось клацнуло та скриня відкрилася. В ній були шахові фігури: білі кінь та слон, чорні пішак та королева. Ще там був папір, на якому була намальована схема розкладених фігур.
– Мабуть, нам треба розкласти фігури, як тут.
– П’ятьох не вистачає.
– То шукаймо ще.
Тарас знайшов якусь коробку за шафою. В ній були ключ та два слони: один чорний та один білий.
– Три… – пролунав той самий голос, що і спочатку.
– Швидше, відкрий скриню.
– Два…
Тарас підбіг до скрині та відкрив її.
– Один!
Кімната почала швидко заповнюватись водою. Це була дивна вода, бо речі у ній не плавали, а залишалися на своїх місцях. Вогонь продовжував палати в каміні.
Тарас схопив решту шахових фігур, які були в скрині, та побіг до шахової дошки.
– Швидше, розкладаймо фігури!
Вони поставили їх на дошку, та нічого не сталося. А води тим часом було вже по шию! Ще кілька хвилин – і вони почнуть тонути. Максим востаннє подивився на схему з фігурами та зрозумів – не туди поставили коня. Він нирнув та поставив коня на місце. А тоді відчув, що йому не вистачає повітря та втратив свідомість.
Вода зникла раптово. Одяг хлопців був сухим. Тарас підійшов до Максима, перевірив, що в нього є пульс, та ліг біля брата.
Пройшов час, Тарас заснув, а Максим прийшов до тями.
– Ох… як же болить голова. Тарас! Тарасе, вставай!
– Так, так, я тут, не сплю.
– Дивись, що там таке?!
– Невже це кристал Доу-Джедана?
Замість вогню в каміні іскрився кристал.
– Так, мабуть.
Максим торкнувся кристала.
– Ай! Який він гарячий.
Тарас торкнувся кристала з іншої сторони.
– Та який гарячий? Він холодний як лід.
З однієї сторони кристал був холодний, а з другої – гарячий.
– Справді, але як це можливо?
– Не знаю. Давай краще понесемо його в скрині.
– Хороша ідея.
– О, поглянь вже і сфера з’явилась.
– Ходімо.
Тарас взяв скриню, підніс до кристала та закрив її.
Вони торкнулися сфери та опинилися на тій самій поляні, з якої вирушили вранці.
– Ну, як все пройшло? – Їх чекав Оторос.
– Жахливо. – Відповіли брати та попленталися додому.
– Завтра я про все розповім, – пообіцяв Оторос.
- ЗАБОРОНА
Хлопці прийшли додому, їх вже чекала мама.
– Я прочитала цікаву статтю про перевтомлення, і наслідки після цього. А ви приходите щодня дуже втомлені, тож посидите вдома два-три дні.
– Але…
– Ніяких але. Ідіть в свою кімнату.
Вони зайшли в кімнату та лягли на ліжко.
– Ну і що нам тепер робити?
– Не знаю. Подумаємо завтра.
Вранці їх розбудив голос Отороса:
– Ау! Тарасе, Максиме!
– Ти де?
– За вікном.
Хлопці визирнули з вікна та побачили Отороса, що наче стояв на невидимій підлозі.
– У мене є до вас справа…
– Нам не можна виходити з дому.
– Тобто?
– Мама прочитала якусь статтю і тепер думає, що ми надто втомлені.
– З цим я можу допомогти.
– Як? – Зацікавились хлопці.
– Можна зачаклувати її, або зачаклувати вас.
– Може краще не треба…
– Не бійтеся, я пропоную клонувати вас, або зробити так, щоб ви її контролювали.
– Хм, що думаєш, Максиме?
– Думаю, краще вже нас клонувати.
– Готові? – Хлопці ствердно похитали головами.
– Клурендо Феранде!
Після цих слів Отороса стало два Максима та два Тараса.
– Вау.
– Не торкайся, бо клон зникне.
– А як нам тепер вийти?
– Через двері.
– Тільки треба дочекатися, поки піде мама.
– Ви про Кадуто Вортате чули?
– А, точно.
Хлопці повторили закляття та невидимими вийшли з будинку.
– Ви ще хочете дізнатись чому саме ви…
– Виконували за тебе всю роботу? Так, хочемо!
– Тоді прошу вас виконати останнє завдання, і я познайомлю вас зі старійшиною, який про все розповість.
- МАЯК
– Треба помістити кристал в один маяк, якому йому понад п’ятсот тисяч років.
– І в чому загадка? Там будуть ящірки, що плюються вогнем, чи вода, що захоче нас потопити?
– Коли маяк будували понад п’ятсот тисяч років, там встановили пастки, щоб кристал не можна було викрасти. Але ворог Оторосів обійшов їх всі, викрав кристал і помістив в зачакловану кімнату, звідки ви його дістали. Настав час повернути кристал Доу-Джедана на його історичне місце.
– І як туди дістатися?
– Ось так. – Оторос показав рукою на стілець.
– Знову портал…
Брати торкнулися стільця та опинилися на морському березі біля височенного маяка.
– А де тут вхід?
– Хороше питання.
Вони обійшли маяк, обмацали кожен камінь, пробували вгадати кодове слово, що тільки не робили, та входу не було.
– Може треба довести, що ми володіємо магією?
– Спробуємо.
– Кадуто Вортате.
Як тільки вони стали невидимими, в маяку з’явились двері.
– Ходімо.
Вони зайшли в маяк. Він був наче звичайний, нічого особливого в ньому не було. Сходи вели високо вгору.
– Підніматися доведеться довго, – сказав Максим.
Вони йшли, і йшли, і йшли.
– Ці сходи нескінченні, чи що?
– Не знаю. Та схоже чим вище ми підіймаємося, тим далі вершина.
– Спершу нас перевірили на магічність, може нас і тепер на щось перевіряють?
– По твоєму, нас перевіряють?
– Я б уже нічому не здивувався.
– Я помітив на поручнях кнопки.
– Спробуємо цю.
Максим натиснув на кнопку. Замість сходів з’явився похилий спуск. Хлопці покотилися вниз. Тарас вхопився за поручень, а Максим за його ногу. Іншою рукою він тримав скриню з кристалом.
– Спробуй обережно встати, а я натисну іншу кнопку.
– Давай.
Тарас натиснув кнопку. Перед ними знову з’явилися сходи.
– Схоже, кожна з цих кнопок щось робить, і тільки одна підніме нас на верх.
Вони натискали на різні кнопки. Сходи ставали льодяними, спалахували вогнем, їх затоплювали хвилі…
– Дивись, там є кнопка, яка світиться. –Помітив Тарас.
– Спробуємо ще її.
Максим натиснув на кнопку. Сходи почали рухатись.
– Ми що, їдемо?
– Так, вгору.
Вже за п’ять хвилин вони були на вершині маяка. Сходи привели їх до звичайної кімнати, посеред якої була чаша. У неї вони обережно помістили кристал. Він засяяв ще яскравіше, здавалося, що світло його променів видно на багато кілометрів у різні сторони.
– Схоже, ми справилися.
– Спускаймося вниз.
Сходи знову стали звичайними. Вже за 5 хвилин хлопці зійшли вниз та вийшли через ті самі двері. Як тільки вони вийшли, двері зникли.
Востаннє поглянувши на маяк Тарас та Максим торкнулися стільця і через портал вже за мить та опинилися на поляні.
- НЕВІДОМЕ СТАЄ ВІДОМИМ
Коли вони повернулися на поляну, схоже, що тут починалося свято. Уся поляна була заповнена Оторосами. А посеред поляни стояв великий стіл, на ньому тарілки з різними стравами: індичка, картопля, салати, риба, філе, відбивні, все що серце забажає.
– Що відбувається? – у натовпі хлопці побачили знайомого Отороса.
– Ми святкуємо ваше повернення, – сказав він. До нього підійшли двоє Оторосів. Вони зняли маски. Це були їхні батьки.
– Мамо, тату?
– Так, це ми.
– Мамо, а чому ти така мала?
Вона засміялась та сказала:
– Вокато, – і в ту ж мить вона стала нормального зросту.
– Але, чому ви нічого не казали нам?
– Розумієш, сину, наша родина спокон -віків була чарівною, ще мій пра-пра-пра-прадід був чарівником. І коли член нашої сім’ї виростає, батьки готують йому випробування. Тільки той, хто пройшов через всі перешкоди, проявив наполегливість, мужність, кмітливість, а іноді й хитрість –готовий навчатися магії та стати справжнім захисником правди.
– Але якби у нас влучила ящірка, чи затопило водою в кімнаті?!
Їхній тато засміявся та сказав:
– Я завжди був біля вас, тільки невидимий, і я був готовий врятувати вас, якщо було потрібно. Наприклад, я допоміг підняти дерево, що впало на Тараса в Долині грому. Але дуже важливо, що кристал ви найшли і встановили на маяк самостійно. Бо хто сам не бачить кристал правди, той не зможе засвітити його для інших.
– А я завжди вірила, що ви справитесь, – сказала їх мама.
Вони познайомилися з іншими Оторосами, досхочу наїлися та щасливими повернулися додому. Отак наші герої Тарас та Максим навчилися магії і стали захисниками правди. А що було далі, яку правду і від кого вони захищатимуть – то вже геть інша історія.