Одного разу в селі Вербовиння біля річки Синя хлопчик на ім’я Марко вигулював свого найкращого друга цуцика Фердинанда. Вони йшли по доріжці, яка вже давно була їм знайома. Ще не нагулявшись, вони вирішили лише на мить заскочити додому та узяти кошик, аби назбирати лікарських трав.
Вдома Фердинанд почав якось дивно бурмотіти. Марко подумав, що песик втомився, тому залишив його, та пішов сам. Хлопчик довго блукав лісом, не знаходячи потрібних трав, аж раптом почув тихе бурмотіння. Хтось бурмотів так само, як Фердинанд. Від несподіванки Марко дуже злякався та сховався за кущем. До нього ЩОСЬ тихенько підкрадалося.
– Ааа, – закричав Марко й вискочив на зустріч.
Перед ним сиділа маленька білочка. Вона бурмотіла та дивилася на хлопчика. Марко побіг, але наштовхнувся на сову. Сова теж бурмотіла. Марко біг далі. На мить зупинився біля ставка перепочити, й знову почув бурмотіння. Цього разу це був бобер.
– Напевно, це вірус, – подумав Марко. Він кулею мчав додому. – Потрібно дізнатись, про що бурмотів Фердинанд. Він розумний песик, він навіть знає, де мешкає наймудріший їжак в лісі, можливо той допоможе вилікувати звірів.
Фердинанд хропів у вітальні. Марко голосно розбудив його, й спробував сказати так, щоб
песик зрозумів:
– ВСІ ЗВІ-РІ ЗА-ХВО-РІ-ЛИ. ДЕ ЖИ-ВЕ НАЙ-МУ-ДРІ-ШИЙ Ї-ЖАК? ЯК-ЩО ЗРО-ЗУ-МІВ, СКА-ЖИ “ГАВ’, ЯК-ЩО НІ – “ГАВ-ГАВ”.
Марко з надією дивився на Фердинанда. Він так хотів почути “ГАВ”.
– Гав,- нарешті сказав Фердинанд, й забурмотів.
– Ураа! – закричав Марко. Фердинанд ледве стримувався, щоб мчати по допомогу. За кілька хвилин вони були вже зовсім близько до їжачкової нори. Тут ліворуч, тут праворуч, й вони на місці. Фердинанд декілька разів ткнувся носом до маленьких двірцят та подивився на хлопця.
– Що?- не зрозумів Марко.
Фердинанд знову зробив те саме.
– А, то я тут єдиний, хто має руки, щоб постукати, – зрозумів тепер хлопчик. – Тук-тук.
– Хто там? – спитали з-за дверей.
– Це Фердинанд, – прогавкав песик, й двері відчинилися.
Звісно, Марко зрозумів тільки те, що вони давні друзі. Звірі довго розмовляли, а потім їжак повернувся у нірку. Марко не знав, чим закінчилася розмова, й нерішуче стояв поруч із Фердинандом, який бурмотів без зупину. Згодом їжак виніс горіхову шкарлупку з якоюсь рідиною.
– Настоянка, напевно, – подумав Марко, – чи зілля.
Фердинанд лизнув, та нарешті настала тиша.
– Ура! Ти здоровий, Фердинанде – закричав Марко. Він обіймав та цілував песика, аж раптом почув легенький укол у ногу. Поруч стояв їжачок та тримав шкарлупку.
– Біжимо, Фердинанде, – здогадався хлопчик, – потрібно вилікувати всіх інших!
– Гав-гав, – відповів Фердинанд, та улігся біля нірки.
– Ти не підеш? Залишаєшся? – здивувався Марко.
– Гав, – відповів песик.
– Нічого не розумію, але маю тобі довіряти, – взяв Марко настоянку та побіг. – Доведеться мені самому рятувати ліс.
Дуже скоро хлопчик побачив дупло.
– Там хтось повинен бути, – подумав він, й поліз наверх.
Справді, у дуплі сиділа родина білок. Доросла, схожа на ту, що нещодавно так налякала Марка, та троє дитинчат. Вони всі дружно бурмотіли. Марко протягнув їм шкарлупку, й всі зробили по ковтку. Бурмотіння припинилося у всіх трьох.
– Допомагає! – знову зрадів хлопчик, аж тут побачив, що зілля закінчилося.
Марко побіг знову до нори. Фердинанд та їжак вже чекали на нього. Поряд з ними стояли дві велики діжки з настоянкою. Їжак підповз до Марка та щось суворо прошепотів.
– Напевно, потрібно бути обережним, – здогадався Марко, – й не розплескати.
Фердинанд лизнув їжака у ніс, й вони побігли рятувати інших звірів. Прислухаючись, Марко та хлопчик, швидко знаходили хворих звірі. Вони вилікували сову, потім бобра й зайця, й залишили під кущем все зілля, що залишилося, для тих, хто міг теж потребувати допомоги. Тож, справа була зроблена.
А коли втомлені друзі повільно йшли додому, до них донеслося:
– Хлопці, обі-ід!
Й вони з полегшенням відчули, що все знов стаж на свої місця.