Зі стелажів, заставлених старими книжками, звисало тонке павутиння. По стінах стікали краплі води, що набралась за століття недоторканості підземелля. Все навколо – підлога, полиці, книжки – було вкрите пилом, ніби ковдрою.

На столі бібліотекара, біля зачаклованого входу, лежав незграбний стос чомусь нерозібраних та покинутих книг. Колись їхні палітурки були червоними, зеленими, чорними. Тепер колір майже не вгадувався. Всі книжки були однаково сірі від пилу – стільки років їх ніхто не брав до рук. Відчувався аромат старого пергаменту, яким користувалися у середньовіччі.

Почулося тихе, але виразне шипіння. Вхід до бібліотеки почав розкриватися й до тьмяного приміщення заповзла довга змія. Її блискуча шкіра була болотяного кольору, а глибокі чорні очі, мабуть, бачили крізь стіни. Змія плавно рухом наближалася до стелажу №1.

Вона виконувала якісь магічні рухи, що нагадували танок. Голову праворуч, хвостом вдарити об підлогу, різко розвернути голову, потім опустити її, зробити рух «лохнеського чудовиська» й повторити все це п’ять разів.

Виявляється, то був не танок, а ритуал перетворення. І ось це вже не болотяна змія, а молода дівчина у болотяно-чорній сукні. Змія-танцівниця рухалась між стелажами, вдивляючись у номери на полицях.

Якщо б вдалося подивитися на цю підземну бібліотеку згори, стало б видно, що шафи з книгами розставлено так, ніби це стінки в лабіринті. І тільки один з тисяч ходів вів до центру.

Але від перетворення зміїні очі не втратили дар бачити все наскрізь. Дівчина впевнено просувалась до мети.

Зупинившись біля стелажу №213, чорнокоса дівчина почала перебирати книги.

– Ос-сь вона… – по-зміїному просичала дівчина і витягла книгу «Як убити нічних монстрів». Вона знайшла розділ «Тарантул місячний» і швидко переглянула кілька сторінок. Тепер всі невідомі деталі знайшлися. Зміє-людина акуратно поставила на місце книгу, а потім майже нечутно продовжила свій шлях до центру лабіринту.

До середини залишилося вже зовсім трохи, коли годинник пробив дванадцяту. Заграла музика. Жвава, але водночас моторошна музика. Здавалося, ніби десяток шаманів все швидше й швидше били у свої тамбурини. Раптом додався ще один інструмент – за звучанням він нагадував скрипку. Звук піднімався й піднімався, а тоді завис на одній дуже високій ноті. Хотілося затулити вуха і втекти.

Та дівчина не зупинялася. Ось воно – серце лабіринту. Ніби кімната. Кругла, досить простора. Щоправда, стіни у неї були зі стелажів, як і все інше. На невеличкому окремому столику стояв старезний (як і все в цьому місці) програвач. З отвору у стелі на нього падало місячне світло.

Але наймоторошніше – то не музика і не зачарований програвач, що сам завівся від місячного світла. У самісінькому центрі танцював велетенський тарантул. Танцював тарантелу. Той павучий танець притягував погляд. Усі його лапи швидко рухалися в одному ритмі з тамбуринами і почали перетворюватись на щось інше…

Зміє-дівчина простягнула руку.

– Арайзе, ш-шарс Ос С-сайзент¹, – просичала вона до тарантула.

Магічний трансформаційний танок закінчився, музика замовкла. Замість тарантула в центрі лабіринту стояв чорноволосий юнак.

– Невже це ти, Раґазо? – проказав їй він.

– Так, Трарідоре.

Раґаза підійшла ближче, націлившись у хлопця золотим променем, який вирвався просто з її вказівного пальця.

– Після того, як ти зник три століття тому, я шукала тебе.

– Ти серйозно? – з недовірою запитав Трарідор.

– Цілком. А тепер дай руку.

Хлопець не поспішав подавати руку старій знайомій, адже не був впевнений, що саме вона змогла дізнатися. Та промінь Раґази змусив його підкоритися. Взявшись за руки, вони перемістились у глухе, ледь освітлене приміщення. Там було багато різних істот – змії, павуки, вовки, духи, сови…

Вони розступилися, утворюючи коло. В центрі залишилися лише Раґаза та Трарідор.

– Ти, – вказала на тарантула Раґаза, – зрадив все наше об’єднання. Ти чинив опір мені. Ти не раз намагався вбити мене, Володарку Таємниць, Магії й Міфів. Ти. Ти виказав наш план Королю. Ти. Я більше не терпітиму такого зрадника. Ти стоятимеш тут каменем, доки не відчуєш істинного каяття.

Зі вказівного пальця Раґази знов вирвався золотий промінь. Всі, хто був у приміщенні, стали відбивати швидкий ритм. Хтось тупав лапами об підлогу, хтось бив крилами або хвостами. Вовки завили, змії засичали.

Трарідор почав останній раз у своєму довгому житті (він жив уже 18 століть, хоч у людській подобі все одно виглядав юнаком) танцювати тарантелу. Він знов трансформувався у тарантула.

Раґаза спрямувала золотий промінь на павука зі словами «Danza fino all`utimo». Це було особливе закляття, і означало воно «Танцюй до останнього».

Тарантул підвів божевільний від жаху поглядом і завмер. Завмер, як камінь.

Але шалений ритм не вщухав. Раґаза впіймала його і розпочала свій ритуальний танок. Ногою об підлогу, голова вбік, потім вниз, руки, знов ноги – швидше, і швидше, п’ять разів. Змія витягнулась, ніби струна, і здійнялася в повітря.

– Ведітитто, дякую, що відкрила очі. – просичала Володарка Таємниць і зникла у темряві.

 

______________

¹ – «Павуче, скорись Володарці Таємниць.»