Сьоме…

 

Кажуть, що у котів дев’ять життів. Дев’ять історій анітрохи не схожих між собою. Після кожної з них лишаються почуття, спомини та думки. Здавалося б історія скінчилася. Але ні. Вона продовжує жити разом з тобою. Як починати нове життя, коли у серці змішалися почуття моїх шістьох життів…

Коли я розплющив очі і зміг озирнутися навколо, то був у геть незнайомому місці. Навколо снували люди, світило яскараве сонце, але мені було холодно і дуже хотілося пити. Я ж повинен бути спритним та граціозним вид народження, але ось ледь тримався на ногах. «Ох, знову вчитися ходити…, – подумалось мені, – уже вкорте…» І я покотився у куток. Чекайте! Куток! «Де я!!!!!!?» , – щосили прокричав. Покрутив головою і дійшов висновку, що світ змінився і став чомусь у квадратик. Це дивно. Трохи згодом, через галас і навколишню метушню мені вдалося розчути, певно, моє ім’я.

• Цей – триста, – сказала жіночка, що сьорбала каву з паперового стаканчика.

“Це дивне ім’я, – одразу подумалось мені, -певно занесло мене зовсім на край світу. Цейтристом я ще не був.”

Мушу сказати, що ім’я мені не сподобалось. Це не Пончик чи Мармелад, ні навіть Рижик або Мурчик – ці імена одразу пахли забезпеченим добрим життям домашньго котяри.

“Цейтриста” мене злякав, про що я голосно декілька разів прокричав. Це ім’я не обіцяло мені нічого доброго. Аж хвіст напружився.

Згодом навколо стало тихіше. Яскраве сонце вже не пекло так сильно. Почав навіть провівати легкий вітерець. Я знав, що почало смеркатись.         “ Значить скоро смачна вечеря, обіймашки та спати і спати….” – загуляли думки в голові, спираючись на якісь далекі спомини. Але раптом рука в гумовій рукавичці схопила і перекинула мене в коробку, одразу щільно закривши.

Минали довгі хвилини. Десь вдалині я чув: “ Тік-тік… тік-тік…” Години… Дуже хотілося їсти. Пити хотілося ще більше. “ Невідомість лякає, – крутилося в голові, – нове життя якесь і не життя зовсім”. Було страшно і я кричав. Коли, за моїми підрахунками, вже була глибока ніч, я весь зовсім тремтів чи то від спраги, чи голоду, чи холоду або туману, який оповив мою голову та врешті повністю зморив.

• Та, гей, давай веселіше, – я відкрив очі у знайомому місці в клітинку, – якось побігай, попригай, бо товар з тебе кепський. “Благородної крові”, так би мовити, а з виду зовсім гидке. Останній шанс твій сьогодні. Або утилізація. Так що старайся. Так і знай.

Я не знав, що таке утилізація, але відчував, що воно гірше, ніж те, що мав зараз. А за моїми дикими відчуттями болю у всьому тілі та внутрішньому крику, якому вже не було сил вириватися зовні, я розумів, що утилізації треба стерегтися. Не було сил бути веселим та радісним, голова паморочилася від спраги, впасти долу не давав лише базарний гам – різкий, голосний – такий від якого не сховаєшся. І я просто голосно кричав, мабуть від розпачу та безсилля, бо моє сьоме життя мені шансу, здається, не дало.

• Та хворе воно у тебе якесь. Викинь його десь, аби інші не похворіли. Ну і жадібна ж ти, Маргарита Петрівна, якщо таке лихо комусь продати сподіваєшся. Це ж один головний біль. Глянь на нього. Ніхто не візьме таке. Хоч води дай йому, може веселішим стане.

Можна сказати, що ця добра жіночка, від якої здалеку пахло печеними пиріжками, врятувала моє життя. Я не просто пив воду, а впав у мисочку і носом, і очами – аби якнайскоріше втамувати болючу спрагу. Здавалось би дрібниця, але світ став миліший і веселіший майже одразу. “Отака краплина життя”, – думав я, проводжаючи поглядом тацю з пиріжками.

А потім я знову кричав. Навіть не знаю навіщо. Щоб веселіше було, чи шо. Чи то тому, що з’явилися сили.

• Мама, будемо брати цього. Я обрав. – Почув я, і аж голос зник. З’явилися звідкілясь знайомі відчуття м’якого пледу, теплих рук та молочка.
• Ні. Цей не найкращий. Глянь, ось які у цих мордочки плескаті, а тут – пухнасті гарні. А краще, взагалі, давай цуценя візьмемо. Дивись, які грайливі всі.
• Ні, мамо, ти обіцяла, що візьмем того, кого виберу я. Я обрав цього.
• Але чому цього? Він точно не найкращий варіант, але найголосніший на всьому базарі. Виглядає кепсько та ще й пищить без кінця.
• Тому я його і візьму. Бо більше його ніхто не візьме. А ти обіцяла!

Я навіть подих затамував, коли моя продавчиня, назвала ціну в тисячу і сказала, що це вже вона крайню ціну бере, бо додому пошвидше хоче.

-М’яяяяяяяяв! – я щосили казав, що згоден.

Мама хлопчика ще трохи постояла мовчки і дістала тисячу: “ Обіцянка, значить обіцянка!”

І ось, мене загорнули в рушник і несуть. І я вже не хоть там і десь там, а їду на передньому сидінні автомобіля на руках у нового господаря. Кажуть, що додому.

Десь, певно, щось зламалося, що моє Сьоме пішло не так, але зараз, після смачного молочка та відварної курочки, я засипав на м’якій подушечці і знав, що тепер я Дрім. Так господар сказав, що я його Дрім, тобто Мрія.

Зранку ми поїхали на огляд до лікаря. Добрий вусань у білому ніжно гладив і чухав за вухом, певно думав, що я відволічусь і не помічу, що він аналізи брав, заміри робив. А, ні! Домашній кіт з таким царським ім’ям бачить і знає все. Але я був щасливий з усього, навіть з вусача.

• Мушу вас засмутити. Чумка у нього. Захворювання погане. Лікувати можна, звичайно, дорого та довго, але гарантій зовсім немає. До того ж він малий та виснажений. Навряд чи виживе.

Не можна словами описати, що я оторопів. Немає такого слова, щоб описати жах і страх, що відчув я ту хвилину. Моє життя, життя Дріма-Мрії ось тільки почалося і все… зовсім все?!

З туману я чув голос господаря:

• Ні, він же зараз живий. А значить треба йому допомогти. Зробити все можливе за будь –які кошти. Так, мам?
• Так, Саш. Ми відповідаємо за тих, кого приручили. А він наш.

Можна багато розказувати про те, як щоранку мене везли до лікарні, потім щовечора забирали додому досить довгий час, як лікар вже опускав руки, але мої господарі стояли на своєму, як я їм вірив і це надавало сили, як я виріс здоровенним красенем з довгими вусами, але дуже боюсь мишей; що я маю теплу постіль та ганяю улюблений оранжевий мя’ячик, що я прислухаюсь до кожного шерхоту аби першим зустріти Сашка вдома; що він мене обіймає так міцно, що аж вдихнути важко, а я йому мурчу… але головне у цій історії те, що хтось мав мрію… чиясь віра у мене подарувала мені життя… лыше один шанс, даний мені… і я маю своє Сьоме життя! Мрії збуваються!