Сни кота Мурка

 

Сон перший небесний

 

Одного разу кіт Мурко гуляв на даху свого дому. Раптом він побачив у небі двох кішок – сіру та білу. Вони так голосно волали, що було зрозуміло – тваринки сваряться. Мурко спостерігав з ними дуже довго, пригадуючи свої бійки з братиком. Та ось кішки його помітили і стали насуватися. Мурко так злякався, що ледве не впав з даху.

– Навіщо ви мене лякаєте? – запитав Мурко.

– Ми не збиралися тебе лякати. Просто цікавимося – хто ти такий?

– Я кіт Мурко,  – гордо відказав вусатий.

– А ми Соня та Оля. Ми представниці дня і ночі.

– Давайте дружити, – пропонує кіт.

– Ну, гаразд, – не дуже впевнено відповіла Оля.

– Ти можеш піднятися до нас у небо? – запитала Соня.

– Ні, не можу. В мене крилець немає. Ви мені допоможете?

– Звичайно, – пообіцяла Оля.

Кішечки розправили свої крила, підхопили кота і полетіли. Мурко закляк і заплющив очі. Отямився він тільки тоді, коли почув під собою більш менш тверду поверхню. Кіт здивувався, коли побачив, що він у золотому палаці серед білих пухнастих тваринок. Кіт запитав:

– Де це ми?

– Ми у небесному царстві. Тут мешкають коти-янголи. Я – одна з денних янголів, – пояснила Оля.

– А я – сіра кішка, тому що я – нічний янгол, – Соня говорила сердитим голосом, – Але я вимушена поки що жити разом з Олею.

– Що тебе не подобається? – вигукнула Оля.

– Я вже хочу до себе – у темну ніч, а ти мене тримаєш тут, бо ти моя старша сестра!

– Ти ще замала і світло-сіра, щоб жити окремо, та ще й ніччю! – заперечувала Оля.

Мурко намагався припинити сварку:

– Все добре, не треба сваритися!

Але було запізно – кішки-хмарки не слухали його і готові були побитися. Але раптом до них наблизився великий чорний і доволі грізний кіт. Мурко здогадався, що це був тато Соні та Олі.

– Тату! – разом закричали дівчатка.

– Чого це ви знов сваритесь?! І хто це з вами?

Кіт хоробро відповів:

– Я їхній товариш Мурко!

Велетень насунувся і каже голосом муркового хазяїна:

– Де це ти, Мурко, вештаєшся?

Тут котик відчув, що йому стало холодно. Він прокинувся на даху свого дому – хутро на його спині вщент змокло. Над Мурком висіла одна чорна грозова хмара. Але ж він точно пам’ятав, що грівся тут на сонечку. «Яка сьогодні мінлива погода!» – подумав Мурко і побіг додому, де на нього чекало тепле молоко.

 

Сон другий книжковий

 

Наступного дня Мурко пішов до бібліотеки. Відвідувачів там було небагато. Бібліотекарка сиділа за столом і показувала малим різні цікаві книжки. Мурко почав роздивлятися, де тут книги для дорослих, бо вважав себе саме таким.

Раптом до нього підійшла кішка із запитанням:

– Вам щось порадити?

– Так, будь ласка, – чемно відповів Мурко.

– Мене звуть Ніта. Я покажу вам, де можна знайти цікаві книжки.

Вони підійшли до полиць. Ніта почала розповідати, про що йдеться в книгах. Мурко вирішив подивитися одну з них з лаконічною назвою «Пригоди».

Раптом його почало засмоктувати у середину сторінок. Він опинився за столом у якійсь дивні кімнаті серед не менш дивних котів і кішок. Вони як раз почали вітатися:

– Доброго дня. Я Кіт у Чоботях, – сказав кіт у великому гарному капелюхі.

– Вітаю поважне панство. Я –Кіт Вчений.

– Я народний кіт, що півня врятував, – доповів чорно-білий представник сімейства вусатих.

Кішечка незвичного бузкового кольору з радужними крильцями заявила:

– Я –  ferigard на ім’я Флері. Я не тільки красива, але й дуже розумна.

Мурко з жахом помітив, що всі дивяться на нього, адже тепер, згідно черги, представитися треба було саме йому. Він мовчав.

– То ж хто ти такий? – питають його казкові коти майже хором.

– А я… а я зовсім не казковий… – жалібно зізнався Мурко.

– І як же ти тут опинився? – виймаючи шаблю, запитав Кіт у чоботях, – Прошу на вихід.

– Справді! Хай покине наше таємне зібрання! – сказала Флері. І всі присутні стали насуватися на Мурка.

– А я… Я автор казок про котів! – закричав Мурко.

– Ось як! Ми письменників дуже поважаємо! – коти заплескали лапами, хтось навіть вклонився.

– Я дуже люблю писати про котів, бо сам я, як бачите, теж кіт.

– Тож які саме книжки про котів ви написали?

Мурко мовчав, бо хоча він дійсно складав різні історії,  але тільки у своїй уяві. Знали про них лише його друзі – дворові коти та родина.

– Ну-у-у… – затягнув Мурко, – наприклад, «Кіт у Чоботях».

– Що? – одразу насупився красень у гарному капелюхі. – Я свого автора добре знаю! Це Шарль Перро!

Мурко зрозумів, що зараз йому буде не перелюбки. Кудись треба тікати! Він став нервово озиратися і побачив різнокольорові двері. На щастя, вони були відчинені. Мурко вискочив і – о жах! – перед ним була паща вогнедишного дракона.

Прокинувся кіт на підлозі біля  комину, що дуже нагадував ту саму пащу того самого дракона.

 

Сон третій  ігровий

 

Мурко любив розповідати про свої дивні сни. Але йому ніхто не вірив, окрім його подруги Сніжинки. Ця кішечка була суцільно білою – від вушок до хвоста. Муркові вона дуже подобалася – він вже давно хотів зізнатися їй у коханні.

Одного разу Мурко мріяв про щось, лежачи біля свого будинку. Раптом його телефон задзвонив. То була Сніжинка:

– Алло! Мурко, це ти? – радісно запитала Сніжинка. – Ти зараз можеш розмовляти?

– Так, звісно! – зрадів Мурко.

– Мій тато придбав нову класну гру! Хочеш, пограємось разом? Мені самій не цікаво, навіть нудно!

– Гаразд! Вже біжу!

За десять хвилин Мурко вже сидів біля коханої блондинки. Гра називалась «Містеріум» і мала поле і барабан з цифрами до 10. Друзі розкрутили барабан і відразу потрапили на цифру 10. Сине кругле поле стало білим. За мить котів на ньому вже не було.

– Де це ми? – тремтіла Сніжинка.

– Мабуть, це якась пригода цієї гри, – відповів Мурко, пробуючи на смак білу поверхню. Він так і не розібрав – чи то сіль, чи все ж таки цукор.

Тут до тваринок підійшов дуже серйозний собака. Він запитав:

– Що ви тут робите? Ви вже давно повинні бути у Головному Офісі.

Коли наші герої прибігли в супроводі собаки в той самий офіс, на них вже чекала Головна Щуриха.  Вона почала доповідь:

– З цього знаменного 2020-го року усе буде навпаки. Сам рік буде вважатися 0202-им. Небо стане землею. Тварини стануть жити в будинках, а люди будуть сидіти в клітках. Але найголовніше те, що тепер миші і щури почнуть ганятися за котами. Тому що гризуни стануть великими, а всі котячі – дуже маленькими.

– Що таке вона верзе?! – закричав переляканий Мурко.

Він прокинувся на своєму дивані, де спав ногами догори, його голова звішувалася з краю дивану. Він бачив над собою круглу, наче барабан, люстру.

Потім, підчас прогулянки, Мурко розповів Сніжинці цей свій новий дивовижний сон. Кішечка здивувалася і так яскраве уявила собі усю цю пригоду, що до неї також почали приходити уві сні дивні пригоди. Але це вже зовсім окрема історія.

 

 

Як папуги стали різнокольоровими

 

Колись у давнину папуги були прозорі. Коли вони щось промовляли – люди вважали, що то говорять привиди. У цю ж пору в світі існувала веселка, котра  мала безліч відтінків кольорів. У кожної фарби був свій настрій: червоний викликав кохання, синій спонукав до творчості, жовтий дарував щиру радість. Один папуга побачив цю веселку, полетів до неї. Птиця начебто пливла по різнокольорових струмках і дуже раділа.

Коли папуга повернувся до своїх товаришів, ті побачили дивну яскраву птицю. Вони не впізнали свого друга. Папуга сказав:

– Ви також можете стати різнокольоровими! Хто сміливий – рушайте за мною!

Ціла зграя птиць рушила до веселки. Один за одним вони пірнали у веселку. Вона радо віддавала їм свої кольори. Незабаром фарб у небесного явища стало набагато менше. Ми можемо бачити, як ви знаєте, тільки сім кольорів.

У світі живуть папуги, які встигни пролетіти лише крізь один струмок веселки – стали зеленими або блакитними. Але більшість цих птиць ухопили на своє пір’ячко багато яскравих кольорів.

 

 

Чому зайці «неперелітні»

 

Жив собі молодий Заєць, такий романтичний і завжди  елегантно вдягнутий. Не хотілося йому міняти літню шубку на товсту зимову, що потрібна була до сезону.

Одного разу, коли сонце вже сідало, почався снігопад. Все навкруги вкривалося білою ковдрою. Вирішив Заєць, що в легкому вбранні треба йому відправлятися в теплі краї. Пішов собі на південь і на стежці зустрів Індика. Розказав він про свою ідею, і велика птиця теж забажала перебратися туди, де не так зимно. Ось Заєць і каже:

– Індик, у тебе ж є крила! Ми можемо полетіти, як перелітні птиці.

Погодився Індик, та й піднялися вони вдвох по дробині на дах високої будівлі. Заєць заліз на спину Індика. Птиця набрала швидкість, розправила крила і стрибнула. Але полетіли вони, звісно ж, на землю, прямісінько у м’який сніговий намет!

З тих пір ані зайці, ані індики навіть не намагаються мігрувати у теплі краї.

 

 

Хто вона така?

 

Одного разу до Ведмедя прийшов Лис. Привітався він і почав розповідати:

–    Як прекрасно стрибає Танпера. Вона така гарна – вся чорна, аж синя. Які в неї очі! Жовті, як золото!

–    Яка така Танпера? – дивується косолапий.

–    Ти не знаєш про нову мешканку нашого лісу?!  Ну, тоді відгадай!

Думав Ведмідь, думав і не зміг зрозуміти загадку та й каже:

–    І навіщо ото мені мозок сушити?

А Лис відповідає:

–    Якщо відгадаєш – скажу тобі, де бджілки свій мед сховали.

Пішов тоді Ведмідь до Вовка.

–    Чого тобі? – питає Вовк не дуже привітно.

–    Допоможи, друже, – просить Ведмідь і розповідає загадку.

–    Підемо до Сови, – пропонує Вовк. – Вона дуже розумна!

Так і зробили. Ось вони вже біля дупла, де мешкає Сова.

–    Здоровенькі були, друзі. Що ви хотіли?

–    Совонько, допоможи розв’язати загадку – на два голоси стали просити звірі.

Але Сова, як вислухала загадку, теж нічого не зрозуміла. Тому зробила вигляд, що дуже поспішає і полетіла геть, нічого не сказавши.

–    Ну і де твоя розумниця? – питає Ведмідь.

Вовк почав злитися і каже:

–    Це, напевно, Лису загадку Дятел дав, – каже він. – Йдемо до нього!

Птиця відповіла:

–    Так, саме від мене Лис цю загадку почув. Називається вона АНАГРАМА. Треба лише літери у слові місцями поміняти.

Ані Ведмідь, ані Вовк так і не змогли розгадати. А ви, любі читачі, чи можете сказати, хто така ця ТАНПЕРА?