Сміттєзвалище

Категорія: Проза
Вікова група: 11-13 років

Сміттєзвалище

Недалеке майбутнє… Людство настільки засмітило планету, що сміттєзвалища навколо багатьох міст вже не працювали. В одному маленькому містечку люди не знали куди дівати сміття, тому виділили край міста під сміттєзвалище. Це була та частина де розташовувався старий басейн. Її відгородили величезною стіною, а людей, що жили поблизу, просто вигнали з їхніх домівок. На сміттєзвалище заборонялося заходити. Та ніхто й не хотів – там часто ходили собаки.

В одному будинку у центрі міста жила молода пара, що дуже хотіли собаку. І хлопець одного прекрасного вечора вирішив зробити коханій сюрприз. Він приніс цуценя. Дівчина дуже зраділа, цуцик був милий, чорного кольору. Але щастя було не довгим, вже через рік молодій парі потрібно було переїжджати, та цуцика з собою брати було не можна. Тож дівчина виставила оголошення в інтернет, а незадовго віддала у «добрі руки». Старі хазяї сподівалися, що все буде добре.

***

Купа сміття, що лежала біля смітника, почала ворушитися. З неї вилізла велика гарна собака білого кольору. Вуха в неї висіли, і вона кульгала на одну лапу (просто один чоловік сильно вдарив її палицею, але собака не злилася на нього, мабуть він просто злякався). Хутро собаки було брудне й засмоктане, та ніщо не могло зробити її некрасивою.

Недалеко від смітника лежав інший пес. Вона підійшла до нього й поштурхала лапою, доки той не розплющив очі.

– Все добре? До речі, ти хто, я тебе ніколи не бачила? – запитала собака у нього. Вони знаходилися на краю міста біля старого басейну. Зараз люди просто звозили туди сміття, бо всі сміттєзвалища були переповнені, а людська промисловість прогресувала. Навкруг більше не було собак, більша частина померли від хвороб. А інших переловили собаколови.

–  Я Мінео. Мої старі господарі поїхали, а нові схоже ненавмисно мене тут забули, – відповів Мінео. Це був великий чорний пес зі стоячими вухами, і хоч був доволі чистий, але худий.

–  Слухай, Мінео, я думаю вони навмисно це зробили. Люди часто таке роблять. – співчутливо відповіла біла красуня.

–  Можливо, – понуро відповів Мінео, – а тебе як звати?

–  Я не пам’ятаю своє ім’я, всі називають мене по різному, а господарів ніколи й не було. Я виросла у клітці, десь два роки тому втекла звідти. І зараз живу сама по собі, але здається, колись мене звали Келлі. – пригнічено відказала вона.

–  Приємно познайомитись, Келлі. А де всі люди? – поцікавився Мінео.

–  Вони за он тою стіною. – Келлі показала на високу, товсту стіну.

– То ми не зможемо до них дістатися? – похмуриться сказав він.

– Я цього не казала. Пішли, покажу, як перелізти через огорожу. – всміхнулася біла собака.

Собаки попрямували понад парканом. Мінео помітив три смітника, один нижчий, другий трохи вищий, а третій дуже високий. Келлі застрибнула спочатку на перший, потім на другий, третій, і легко забралася на стіну. Чорний собака замилувався нею. Як вона жила одна весь цей час і не впала у відчай? Це захоплювало його найбільше.

– Агов, ти весь день там стояти будеш? Чи ти не голодний?

У Мінео зрадливо забулькало в животі. Він подався за нею. Вилізши на огорожу, він побачив дуже багато людей. Майже всі з телефонами в руках, і якимись незрозумілими штуками у вухах.

Келлі зістрибнула з огорожі на дах магазину, трохи пройшлася та злізла на землю. Обережно, вона покрокувала понад стінами будівель, і вже скоро дійшла до магазину, від якого надходив сильний запах ковбаски. Собака пошкрябала двері, і вони відчинилися. На порозі стояв кремезний чоловік з доброю усмішкою на обличчі, на ньому був  фартух, схоже, він був продавцем. Келлі, що стояла біля нього, обернулася і кивком голови підкликала до себе Мінео. Він почав спускатися, і, хоч як Мінео не хотів обережно спуститися,  це в нього не вийшло, від слова зовсім. Поки він дійшов до магазину, його встигла поштовхати велика кількість людських ніг.

У магазині було просторо. Добрий чоловік пригостив їх ковбаскою та почухав за вушком, потім налив їм води. Келлі допивши лизнула чоловічу руку і, підштовхнувши Мінео, попрямувала назад.

***

Дійшовши до сміттєзвалища Мінео ступив на шкірку від банана.

–  Фу, гидота!

–  Звикай, нічого не зміниться поки є люди. – сказала Келлі.

–  Або, поки вони не зміняться. – зітхнув Мінео.

–  Щоб люди змінилися? Ти себе чуєш?  Звісно, я не кажу, що люди дуже погані, але за все своє життя ще ніколи не бачила, щоб люди змінювалися, а тим більше ставали кращими. – роздратовано відповіла Келлі.

–  Але якщо це все ж таки станеться…

–  Добре, повіримо у зміну людини. Та як це зробити? Не забувай, що ми собаки, і почути вони нас не можуть. – стояла на своєму Келлі.

–  Навіщо нам щось говорити… Слова не мають сенсу без дій. Коли я жив зі своїми, то помічав, як вони спілкуються, словами вони могли говорити одне, але воно не мало сенсу. Значно більше сенсу набували їх дії. – терпляче пояснив Мінео.

–  Тоді що ми можемо зробити? – сміливо запитала біла собака.

–  Тут треба подумати. – замислився він.

–  Давай для початку приберемо тут усе, бо все ж, треба спробувати врятувати хоча б це місто. Я читала дещо про сортування сміття. – промовила вона, і побігла. Десь через хвилину повернулася з журналом в зубах.

–  Ти вмієш читати? – Мінео був шокований.

–  Коли ти живеш одна, багато чому можна навчитися . – відказала Келлі.

Тепер чорний пес був ще більше захоплений нею. Вона знайшла потрібну інформацію, і собаки приступили до вивчення. Вони вчили, доки не переконалися, що все зрозуміли.

І так, вони почали. Спочатку собаки розставили всі смітники з однієї сторони дороги. Потім вони почали зносити туди сміття. Але у смітники зносили не все, що трапилось під лапу. Собаки, пам’ятаючи про сортування, органіку закидали землею, як добриво. Інше, що на переробку, складали у смітники. Так продовжувалося декілька днів. Після того, як прибрали усе, Келлі та Мінео почали прикрашати. Наприклад, диван, який викинули на смітник, прикрасили подушками, які теж знайшли на смітнику. Ліхтарі біля басейну собаки теж ввімкнули. Вони перетягли дріт через стіну і ввіткнули у розетку в одному з магазинів. Тепер сміттєзвалище було не впізнати, це була дорога з диванами на узбіччі, і навіть, закинутий басейн виглядав набагато краще. Там було невимовно гарно. Просто всі ті, завалені сміттям дерева, зараз, наче переродившись зазеленіли. Та все це було недовго…

Собаки відпочивали на дивані, як раптом, ворота у стіні відчинилися. Заїхала сміттєва машина та викинула ще пару тон сміття на прибрану територію. Келлі засмутилася. Вона настільки втомилася за ці дні, і коли здавалося можна вже відпочити, навалили ще більше роботи. Але вона помітила дещо дивне: коли машина поїхала назад, ворота не зачинилися і в них почали заходити люди. Вони всі дивувалися, як же так, що половина території чиста. Побачивши двох собак, що прямували до них, всі злякалися. Та якась жінка вийшла з натовпу і почала мовчки прибирати сміття, Мінео підійшов до неї та лизнув, а потім почав допомагати і показував, як треба сортувати. Невдовзі весь натовп вже сортував сміття, декотрі навіть прикрашали гірляндами узбіччя. Собаки теж допомагали, і підказували, як могли.

Після цього у містечку стали любити та поважати собак, а все сміття сортувати та відправляти на переробку. Мінео і Келлі стали місцевими улюбленцями. На їх честь навіть поставили пам’ятник, і підписали його: « Ці собаки, Мінео і Келлі, відкрили нам очі. Як ми своїми технологіями і промисловістю вбиваємо довкілля. І саме завдяки ним ми змогли зберегти найдорожче що у нас є – наш дім.».

Ось так, іноді, навіть собаки розумніші за людей, та можуть відкрити їм очі на те, як вони живуть.

Меню