РЯДОК ЗАВДОВЖКИ У ВІЧНІСТЬ…
«Україно, ти для мене диво…» Так міг сказати тільки майстер. Тільки він міг силою уяви оживити Вітчизну, відчути себе її сином і зізнатися в цьому так щиро, так просто, так зворушливо. Перечитую поезію й дивуюся її глибині. А погляд вихоплює один рядок. І провокує думки, глибокі думки. «Україно, ти для мене диво»… Здавалося б, просто й навіть банально. Але в цій простоті так багато прихованого, закодованого. У чому ж річ? І розумію, чому він привертає увагу, бо вмить рядок, як сонячний промінь у білому світлі, розкладається на вагомі складові: «УКРАЇНО» – «ТИ» – «ДЛЯ МЕНЕ» – «ДИВО». І в ньому акумулюється так багато важливого: минулого, сьогоденного, майбутнього.
Рядок завдовжки у вічність…
УКРАЇНО
Моя Україна – найкраща країна –
Неначе веселка з дитинства мого.
Червоний – то символ країни – калина.
Ніколи мені не забути цього.
У лузі співає щаслива дівчина,
За обрій оранжеве сонце сіда.
Краса дивовижна, правічна, нетлінна,
Немов не торкалась ніколи біда.
Навколо безмежні пшеничні простори –
Яскрава палітра із жовтих тонів.
Карпати – зелено-смарагдові гори –
Ніде не побачиш таких кольорів.
Ось клин журавлиний додому прямує,
Мене так і манить в небесну блакить.
І хвиля морська синьопінна вирує,
І чайка, кигичучи, в небі летить.
Лаванд фіолетовий колір у горах –
Його із собою у серці несу.
І легіт летить по безмежних просторах,
Несе чарівну всьому світу красу.
Моя Україна – найкраща країна,
Неначе веселка з дитинства мого.
Краса дивовижна, правічна, нетлінна…
Ніколи мені не забути цього.
ТИ…
Ми зустрілися в потязі випадково. Ти, він, я… Так, мабуть, доля зводить людей на космічних орбітах. І ця наша швидкоплинна зустріч врізалася в пам’ять. Певно, назавжди.
Я відчинила двері купе й усміхнулася. Великий поважний кіт умостився на моїй поличці, а навпроти сидів Ти. Такий собі міцно збудований молодий чоловік з глибокими очима й пасмом сивини у волоссі. Ти всміхнувся кутиками губ, привітався. І одразу спитав, чи не були б ми такі ласкаві помінятися з тобою поличками. Мовляв, з котиком на другій не зручно. Це не входило в наші плани (за 45 діб купували квитки, щоб їхати знизу), і все ж я ствердно хитнула головою: так (обожнюю котиків!).
Ти вертався з передової. Додому, назавжди. І віз із собою Атаса, так назвали твої товариші колишнього знайду, що маленьким шипів на всіх, вигинав дугою спину й, ледь починався артобстріл, прожогом нісся в схованку. Кіт інстинктивно, уже будучи дорослим і звикши до бійців (кожен виділяв йому частинку смаколиків із своєї тарілки), за кілька хвилин відчував, що буде обстріл, нявчав, кличучи «побратимів», і стрімголов летів у криївку. Лише одного разу загаявся – і тепер мав надірване уламком міни вухо. Але це лише надавало йому поваги – боєць.
Ти виявився не таким і дорослим, як здалося на перший погляд. Іще зовсім юний, чомусь небагатослівний. Ти не хизувався, не скаржився на життя, хоча кожен день чув свист куль і чудом залишився живим. Чи то янгол-охоронець твій був такий пильний, чи то Атас, урятований тобою, замовляв твою долю…
Ти міг би вчитися в найпрестижнішому закладі, адже вступив у виш. Та в 2017, уже третьокурсник, після важкого поранення брата залишив навчання, пішов виконувати чоловічий обов’язок – боронити землю (добре, що військову кафедру пройшов).
Ти не ховався за спини інших і, як міг, зносив воєнні поневіряння. А їх було чимало. Це я точно знаю, хоч Ти й не казав нічого. Це зробило за тебе пасмо сивого волосся. І протез, який я не побачила одразу, звернувши увагу на котика. Ти не очерствів душею, хоча серед бруду, крові та щоденних обстрілів це було нелегко. Ти прихистив маленького котика, що так нагадував тобі рідний дім, сповідував йому вечорами важкі думки.
Ти зійшов уночі, коли всі спали. Тихенько взяв Атаса й пішов, я навіть не прокинулася, не подякувала, не сказала чогось важливого. На ранок тебе вже не було. Але наша несподівана зустріч залишилася теплою згадкою в душі. Та й чи можна забути тебе, твою світлу усмішку, твої очі, твого вірного друга…
Нехай береже тебе Всевишній на нелегких життєвих шляхах від людини лихої, погляду байдужого, слова образливого, Воїне.
ДЛЯ МЕНЕ
Як багато тих, хто шукає щастя за кордоном. Більше того, вони ще й нарікають, що Україна для них нічого не зробила. Їм здається, що чужина краща за Батьківщину, бо в рідному краї перспектив мало. Але ж залишати напризволяще свою землю, коли в неї проблеми, – це все одно, що кидати хвору неньку чи немічного батька, не спробувавши їм допомогти.
«А що для мене країна зробила?», «А про мене хто подбає?» – знайомі фрази? Переконана, вам доводилося чути подібне. А що, коли змінити акценти: не «Що для мене?», а «Що я для України?» Колись Кузьма співав: «Ти сам собі країна». Маємо пам’ятати це. А тому мусимо робити щось, не вимагаючи всього й побільше. Маємо ж безліч прикладів земляків, що вміли дбати не про себе, а про країну. Лише уявімо, що було б, якби всі жили за принципом: «А що для мене?»
Якби Петро Яцик, опинившись у далекому Торонто з вісьмома доларами в кишені, дбав лише про себе, невже, ставши мільйонером, захопив би тисячі українців у світі ідеєю відродження української мови? Людина йде за межу, та живуть після неї її добрі справи.
Якби мій земляк Володимир Хавкін не ризикував життям, розробляючи протихолерну вакцину, і не ставив досліди на собі, а дбав лише про себе, чи бачили б сьогодні сонце мільйони людей? Цим вони завдячують мікробіологу з Бердянська.
Якби не любив віддано Вітчизну й рідний Київ Серж Лифар, то чи не спокусився б він французьким громадянством, запропонованим йому. І чи знали б сьогодні про те, що він українець, високо оцінюючи його внесок у розвиток паризької «Гранд Опера»? Навіть скромний надгробок із написом: «Serge Lyfar de Kyiv» – свідчення великої любові.
Якби любив Україну лише до глибини душі, а не до глибини гаманця Євген Чикаленко, відомий український мільйонер, чи уславився б меценатством, чи приніс би користь своїй країні?
Якби художник Іван Марчук, визнаний у світі й унесений до Британського рейтингу «Сто геніїв сучасності», спокусився б пропозиціями й виїхав за кордон, чи не збідніла б від цього Україна? А він роками домагається від влади відкриття картинної галереї. Художник мріє, щоб люди з усього світу побачили його полотна саме на теренах Батьківщини.
Якби кримськотатарський актор і кінорежисер Ахтем Сейтаблаєв не любив свій народ, чи створив би він такий сильний фільм «Хайтарма» про виселення татар з рідної землі? Але ж безмежна любов до рідного народу не применшила його поваги й вдячності до України, його глибокого пошанування як її історії, так і сучасного. Це ж за покликом серця увічнив він подвиг кіборгів в однойменному фільмі, привернув увагу до минувшини, екранізувавши повість І.Франка «Захар Беркут». Лише уявіть: актори зі світовою славою проходили кастинги, щоб отримати ролі й зіграти мужніх українців!
Якби… Та чи не час багатьом українцям, що радо залишають рідний край, виявити почуття любові, а не зневаги до нього, бажання прислужитися йому? У кожній країні свої проблеми. Та рідко де так зневажають рідне, так легко зрікаються його.
Шукати щастя за кордоном, маючи таку землю, безглуздо.
ДИВО
«Україно, ти для мене диво», –
Сильно Симоненко написав.
Легко, просто, глибоко, правдиво
Про свою любов усім сказав.
Ти й для мене диво, Україно,
Радість, щастя, мій майбутній день.
Ти найкраща в світі Батьківщина,
Ти натхнення для моїх пісень.
Все в душі вмістилося: родина,
І верба, і сонце в небесах,
Прапор синьо-жовтий, і калина,
Предків код на білих сорочках.
Будь завжди благословенна, ненько.
Будь завжди. Завжди, рідненька, будь.
Буде гордо битися серденько,
Про твою згадавши гідну путь.
Хай тебе минають біль, знегоди,
Хай дзвенить дитячий щирий сміх,
Мирним буде небо над народом,
Сяє щастя у очах твоїх.
Розлюбить тебе нам неможливо.
Ти як ніжна пісня скрипаля.
«Україно, ти для мене диво…»
Хай квітує вік твоя земля.