Романтика

Категорія: Поезія
Вікова група: 14-16 років

У рідному гаї…

У рідному гаї соловейко співає.

Про що він говорить ніхто не знає.

Чи то про річку, що в горах тече?

Чи про господиню, що хліб пече?

Чи то про степ вкраїнський, безкраїй?

Чи то про цвіт, що у ньому буяє?

Чи про лелеку, що гніздечко в’є?

Чи про Дніпро, що могутньо реве?

Чи то про хату, що у Карпатах?

Чи то про гори, що в водоспадах?

Ніхто не скаже, ніхто бо не знає

Про що соловейко у гаю співає.

Прощатись

Ми не станемо прощатись з тобою

На холоднім вокзалі Дніпра.

І напрямок вітру – західний,

І сказала ти: “Буду чекати.”

І очі твої ніжно-карі горять,

І гуде батарея позаду.

І я у мундирі – в Скоп’є,

І ти у шинелі – в Варшаву.

Ми не станемо прощатись з тобою

На холоднім вокзалі Дніпра.

 

До Симоненка

Я для тебе горів, український народе.

Тлів, вигорав серед диких степів.

Я для тебе писав і співав, мій народе.

Складав, віршував та й гомонів.

Я тебе малював на парканах.

Малював. Малював у квітковій весні.

Я тебе так любив, що було того мало!

Мало! Так мало! Не сказати тобі…

Я тебе все стрічав, український народе,

У дібровах, в ланах, у широкім степу.

Я тебе пам’ятав, мій вкраїнський народе.

Пам’ятав. Пам’ятав на найтяжчім шляху.

Я для тебе горів, український народе…

Мабуть… Не дуже яскраво горів.

Сапсанові діти

Вітер віє понад степом, хмари розганяє,

А по полю, по дорозі козачок гуляє.

Тільки бач, стоїть хатина понад битим шляхом.

Якась мала, білобока, зроблена не ляхом,

А у саду, попід тином, наче хтось блукає.

То дівчина! Гарна, мила за квітами дбає.

Тільки кінь став на дорозі і не ворухнеться…

Знає! Чує! Що як підуть – ніхто не вернеться.

Бо ця хата не проста і зовсім не біла,

Не одного подорожнього вона погубила.

Бо приблудні в цьому світі сапсанові діти,

Бо лишаються роками коси їх рудіти.

Підійшов козак до діви та все то питає,

А вона, дивлячись в землю, йому повідає:

“Не кохатися нам з тими, що орли вродили.

Не тягатись нам до віку з білизною шкіри.

Очі карі, чорні брови та і довгі коси…

А що в мене! А що в мене?… Пасми, наче лози.

Все стрижéні та стрижéні. Короткі і тьмяні.

І від босого життя – рученьки багряні.

Та хоч кажуть, що красиві! Вони ж не дівочі!

Заплакала наша мати свої блакитні очі.

І дарма питають люди: “Чого голубії?”

А від того, що у всіх нас голота на шиї.

Бо дивились довго в небо – в нього й взяли вроду,

Бо вквітчалися з сестрою ми плодами глоду.

Бо чар-зілля опівночі в просіці збирали,

Бо біленькі ніженьки у землі марали.

Тож скачи! Скачи від сюди! До ляха, до пана!

Свою долю проклинати, як я проклинала!

Як уроду проклинала! І сапсана, й поле!

Де гарцюєш, де гуляєш, вільна наша доле!

Де над річками шепочуть верби та тополі,

Де русалоньки сміються до страшної болі.

Нехрещені та забуті, втоплені батьками,

Дожидаються вони нас попід теренами.

Тож тікай! Тікай, козаче, за синіє море.

По дібровам, по гаям, бо шукає горе!

Тож тікай й не обертайся! Бо як обернешся,

То, мов коник вороненький, у яру спіткнешся.

Не знайдé тебе зозуля, не знайде і голуб.

Зникнеш в часі швидкоплиннім, наче канув в проруб.”

Постояв козак і збліднув, на коня та скаче.

І стоїть сама дівчина, знай від сміху плаче.

Обернувся, недолугий! Обернувся й згине!

Його серце, душа його до мавок полине.

І зійшов над гаєм місяць, засіяли клени,

Спалахнуло на лимані вогнище зелене.

Впали на тьмянé волосся сургучеві зорі,

Загубились в сизих травах крапельки прозорі.

Погоріла біла хата, відьми – разом з нею,

Обернулися легенди страшною брехнею.

Купина погасла врешті, дощу більш немає,

Темний ворон понад степом пісні не співає.

Буде тільки попелище терном проростати

І над цим злочинним місцем сапсани літати.

Пси

Пси з міських окраїн –

Є така порода.

Найбільше вони знають таїн,

Для них життя – найкраща нагорода.

На вигляд звичайна зграя,

Їх більше від року до року.

Доля їх зневажає, минає.

Вони радіють кожному кроку.

У них добрі морди

І, як у всіх, слабкі нерви.

Вони не знають любові акорди,

Людського бажання жертви.

Кожен із них одинокий,

Ніхто не хоче здаватися першим.

Дехто з них одноокий,

Але кохають вони лише серцем.

Кожен день хочеться плакати,

Але сльози у них не в моді.

Ніхто не любить балакати

З тими, хто у міській дрімоті.

Немає душевної болі –

Треба тримати породу.

І ті, хто народяться у цементному борі,

Залишаться тримати породу.

Меню