***

Як то прийнято, в квітні о шостій ранку

Анна дістає із полиці чай,

Насипає в горнятко,

Заливає,

Поки за вікном ще темно і туманно,

Свій чай,

Зелений, як очі Анни.

Взвичай

У квітні о шостій ранку

По ґанку

Хтось вредний і злий розкидає росу.

Анна його не встигає зловити,

Тільки зрідка бачить

Крізь дзеркало,

Поки заплітає косу,

Чи як боса

Стає випадково колючій тіні на ногу,

Чи вдягає пальто, де в кишені вже хтось сидить.

Анна каже: «Маленький, стрибай-но мерщій на підлогу,

Будь як вдома,

Тепер будемо разом жить».

Як належно, у квітні о шостій ранку

Дерев’яні сходи під’їзу

Риплять

Дужче, ніж в іншій порі,

Й надворі

Анна завжди стрічає одну і ту ж саму панянку,

А панянка завжди в цей момент гасить думкою ліхтарі.

І щоразу у квітні о шостій ранку

Анна забуває усе, що було вночі,

Дістає із полиці улюблену філіжанку,

Щоби знов пити чай,

Щоби знову писати вірші.

 

***

У місті з високими стелями,

Де купа крамниць із картинами,

Блукає руда Катруся

І зве себе Катериною!

Їй личать підбори й сорочки,

Костюми класичного крою.

Катрусі пасують полотна,

Написані маслом і кров’ю.

Закутавшись в сіру ковдру,

Щовечора на підвіконні

Катруся вигадує вірші

Та імена для зірок,

Виписує псевдоромани

Лимонні-нудні-монотонні,

Сплітає казки і легенди

В пухнастий вовняний клубок.

Буває, її зустрічаю

В театрі на задніх рядах.

Катруся завжди ігнорує,

Лиш каже, що з’їхав дах

У мене

Від цього мистецтва,

А в неї, мовляв би, ні?!

Катруся іде за куліси

Й розчиняється в глибині.

Сенсу п’єси та декорацій…

 

***

Марія сталася зі мною восени.

Усе класично:

Чорне плаття, чорний гумор.

В дитинстві їй ніхто не пояснив,

Що люди не з металу і не з гуми,

Що пафос личить тільки у книжках,

Що нові думки не ростуть, немов бамбуки,

В суспільстві,

А ім’я своє

В дужках

Писати краще. І з малої букви.

Марія ж правила свій бал сама,

Лише за власним, авторським каноном.

Не так.

Сама Марія! Рівних їй нема.

Її ім’я уже було законом.

Марія била вази і серця,

Бокали, склянки

І тату у незнайомців,

Не сходили у неї із лиця

Усмішка й погляд, що печуть, мов сонце.

Усмішка й погляд, яким вистачить секунди,

Щоб зупинити вуличне таксі,

Усмішка, якій заздрять всі Джоконди.

А погляд вартий тисячі merci.

Якби Марія сталась лиш зі мною,

Кінець життя ніколи б не настав.

Вона була іконою й війною,

Таку хоч раз зустріти – боже збав!

Прощаю і прощаюсь я,

Маріє.

Палай яскраво, тільки пам’ятай:

Зимою сонце світить, та не гріє.

Спекотно в пеклі.

Всі ж спішать у рай.

 

***

Я її нарікав нареченою,

Я для неї придумав ім’я,

Я учив її бути чемною,

Я для неї і був – сім’я.

Поки я ліпив її з глини,

Небо плакало гірким дощем.

А вона склала слово «людина»

І втекла з моїм новим плащем.

Я не можу її судити,

Я для неї не дух і не бог,

Нам лишилося лиш поділити

Всесвіт.

Порівну.

Для обох.