Реальна фантастика

Категорія: Проза
Вікова група: 11-13 років

Особливу подяку хотів би виразити моїм батькам, які так сильно стараються мені допомогти знайти своє заняття, також особливу подяку заслуговує мій найліпший друг Мирослав.

 

 

Пролог

Я прокинувся о 8:41, зробивши усі ранкові справи, я пішов снідати. Коли я практично вже поснідав, мені подзвонив мій друг Мирослав. Я взяв трубку. Він розповів про нову версію нашої улюбленої гри. Я запропонував Мирославу прийти до мене у гості сьогодні о 13:00 та побіг скачувати гру. Оскільки сьогодні була субота, ніхто не міг мне контролювати, і я міг грати до вечора.

 

Розділ перший

Пригоди починаються

 

Через годину Мирослав уже був на порозі мого дому. Я привітав друга, який дуже сильно походив на захеканого тюленя. Після порціі «Кока-Коли» і пакетика чипсів ми почали грати. Грали ми недовго, бо якогось лиха нас занесло у якусь страну чудасію. Але ми цього спочатку не помітили, тому що наша домівка перенеслась в інший світ разом із нами.

В шибку зазирнув промінь сонця, і мій товариш підняв голову.

  • Що за?
  • Що там трапилось?
  • Да так, домівки шоколадні.
  • Еее… не здається тобі що нам потрібно відпочити?

Але наш будинок залишився незмінним: як і був цегляним так і залишився. Ніякого шоколаду. А ось люди пропали. Усі, крім нас.

  • Невже, людей нема? Давай переконаємося – запропонував я Мирославові

А потім у нас взагалі щелепи відпали від здивування і шоку.

 

Розділ другий

Це не наш Всесвіт

Те що ми побачили, було дивовижне и незвичне. Шоколадні домівки не падали і не таяли, тому що сонце було так далеко, що його не було видно. А усе навкруги освічував льодяний місяць. Але від цього на вулиці не було холодно. Трава була схожа на якісь корали з неоновими кольорами.

– А що, як з’їсти цю траву? – замисленно запитав я.

– Ні, ти що, зовсім з глузду з’їхав? – відповів Мирослав

А якщо вона солодка?? Може ця трава з смаком мармеладу або нуги?

– Якщо ти готовий то… їж.

Я з’їв невеликий пучок трави. І дійсно, смак апельсинової нуги!

– Мирослав, це і є нуга!! Апельсинова, незвична апельсинова нуга!

– Серйозно?

– Так, я можу з’їсти ще, щоб ти повірив.

І я почав їсти… Ні, пожирати усю траву навколо. Мирослав обережно скуштував темно-синю землю. По його очах було видно, що поки його шлунок переварює «землю», його мозок переварює інформацію, про те, як ця земля, може бути смачною!? Потім він мені відповів:

– Чувак, це божественно!

– Чому?

– Смак піцци з сиром і чотирма м’ясами.

– Вау!

Ми огледілися. Навкруги, зі всіх вікон на нас дивилося безліч очей. Щось ми робили не так. Це було написано у виразах очей «мармеладних людей з шоколадних будинків», як я відразу почав їх називати. Вони дуже здивувалися, тому, що ми їмо бо-зна що, з їх точки зору.

– Мирослав.

– Що?

– Давай ще поближче подивимось на цей мир?

– Давай.

– Давай ми заглянемо до магазинів.

Напевно це була чорна субота (це вже пізніше я дізнався, що у тому світі буває чорна субота замість нашої звичної чорної п’ятниці), бо магазини були переповнені людьми, одягненими у піджаки і сукні із сосисок. Розплачувались люди… зеленими листиками! На щастя ми з Мирославом вдома любили збирати гербарії, і в кишенях знайшилися старі записники з листям, розкладеним між сторінками для просушки. Тому купити товари у торговому центрі нам було дуже просто. Але на прилавках були лиш каміння, папір і медалі. Причому люди всеце вживали в їжу. А написи шокували! Медаль, 1 см  – 70,99 листочків, акьсраваб. Ми помітили, що якщо прочитати це задом наперед то вийде: баварська. Що це значить?

– Мирославе, у них тут все навпаки, давай підемо до будівельного центру? Може там буде їжа?

– Ага.

Він ще не відійшов від шоку. А я не відійшов від людини, яка прилипла до мене. От невдача, я зовсім не вдав до уваги, що ці людині липкі, бо мармеладні, і встиг наблизитись до якогось дядька на небезпечну відстань. І от маєш, відліплюйся зараз від нього!

А про будівельний центр я був правий. Фрукти, овочі, сосиски, ковбаси, солодощі, шоколад. Листочків в нас було достатньо на цілу домівлю із солодощів і їжі. Купивши усе, ми задалися питанням: де нам жити?

– Мирослав, а давай попросимося додому когось із цих мармеладних людей?

– Добре. Я зараз згоден на все.

На той час ми зовсім забули про те, що ми прибули разом із своєю домівкою. Проте, це не було важливо, адже ми б і не знайшли її зараз після довгої прогулянки по незнайомому світу. Тож, ми пішли знайомитися, аби знайти тимчасовий притулок.

 

Розділ третій

Що нам робити?

 

Незабаром ми потоваришували з веселою, доброю і розуміючою сімейкою, яка приютила нас та стала нашими провідниками по цьому світу. Ми їм розповіли про те, що з нами сталося, і чому ми такі дивні. Вони зрозуміли, але були шоковані тим, що існують інші реальності. І ми, і вони з розумінням поставилися до того, що кожен з нас їсть щось незвичне для других.

У нас з Мирославом була своя кімната, яка нам сподобалась. Правда… ліжка були зроблені із сухого молока та печива, та були розраховані на легких мармеладних людей. Тому ми спали на полу. Та вже вранці ми занепокоїлися поверненням додому.

– Мирославе, треба нам вибратися з цього місця, як би добре тут не було. На одних солодощах довго не протягнути.

– А навіщо? Тут рай для нас.

– Ах, так. Ну добре, а ти забув, що замість борща тут планшети їдять на обід?

– Повертаємося негайно!

– Стій! Нам ще розібратися треба, як нам вибратися з цього Всесвіту.

– Вам допомогти? –  Це були батьки тієї сімейки, яка нас приютила.

– Так!

– Що потрібно робити?

– Нам потрібно, щоб ми вибралися у свій Всесвіт, але так, щоб ще раз можна було повернутися сюди, –  це був я.

– Добре. Є в нас така ідея –  телепорт, що може пронести вас скрізь Всесвіти.

– Ого, із Всесвіту до Всесвіту? А я в своєму Всесвіті ніяк не можу це зробити. Ну добре, що нам потрібно?

– Ми й самі не знаємо, це тільки ідея.

– Кхм… Кхм.. Я вам тут не заважаю? –  зауважив Мирослав.

– Та ні,  не дуже, –  відповіли батьки сім’ї.

–  Все ясно… –  Мирослав пішов, а ми почали мозковий штурм на тему телепорта.

– Може зробимо просторові ножиці?

– Що?

– В мене з’явилась ідея: просторові ножиці. Несіть: ножиці, діоксид вуглецю, сапфіри – 1кг і білі алмази 3 штуки.

Вони принесли те що потрібно.

– Добре. А тепер нам потрібно розмолоти білі алмази і сапфіри до розмірів крупи. А потім замішати все це з діоксидом вуглецю. Після чого поставити на холод у скляній банці на 3 хвилини. А тільки після цього налити усе це на ножиці.

Пройшов визначений час, ножиці були виготовленні, і, нарешті, довгоочікуване випробування винаходу.

–  Я вважаю що можна спробувати ці ножиці.

  • Приготуватися! Ріжемо!

–  Аааааа!!!! Де я?

– Що там було?! Ти чого кричав?

–  Там світ страхів всіх людей мого Всесвіту! Відкладемо цю ідею.

– А може портальну пушку?

– Ну, давайте, що нам потрібно?

– Скляна колба, 3 кристали вісмута, 20 пучків трави, 75 книжок і 396 одиниць  просторово-часового контініума.

– Що?

– За контініум можеш бути спокійний, я його знайду, – відповіла мати сім’ї.

– Ну, добре, я пішов за пучками трави і кристалами вісмутами.

Вісмут, був у тому всесвіті, як будівельний матеріал. Тому знайти його не було проблемою. С пучками трави також не  виникло питань, тому я вирішив ще набрати книг із магазину продуктів.

– Я прийшов!

–  Це дуже добре! Ми якраз почали!

План батька був такий: спочатку книги і траву подрібнити на маленькі дрібки, змішати їх в одній мисці та додати просторово-часовий контініум. Сховати цей мікс у колбу, додати 3 стакана води і залишити до того моменту, доки з кристалів вісмуту не отримаємо ракетницю.

І з цими кристалами було більше всього мороки. Вісмут потрібно було нагріти у печі до 6000 градусів за Цельсієм. Після деяких маніпуляцій ми зробили ракетницю з розплавленого вісмуту. Тепер настоянку з книг, трави, води та просторово-часового контініуму виливаємо всередину пулі, і тільки зараз можна випробувати ракетницю.

– Усі готові?

– Так!

– Ну, добре.

Почувся вибух ракетниці, і все навкруги наче завмерло. Майже десять хвилин я мовчав.

– Мені здалося, чи я оглух на деякий час?

– Якщо і здалося, то не тільки тобі.

–  Стоп! А де пушка?!?

–  Здається вона вибухнула, ми перестаралися з кількістю контініума.

– Прикро… Ну, що ж, прийдеться, знову робити ракетницю тільки з меншими пропорціями…

А в той час засмучений Мирослав повертався додому. Його не захотіли вислухати і він вже третій час вештався по місту. Він вже зголоднів і зспересердя жував жмут трави зі смаком нуги. Позаду домівки Мирослав побачив якісь двері у паркані, що вела нібито в нікуди. Він кинув туди недоїдки трави… А вона зникла!

– Що? Вона зникла? Валеро! Гей, друзяко!

– Що там таке? Що’те потрібно?

– Та нічого, я просто знайшов якісь двері. Я кинув через них траву, а вона не пролетіла та впала на землю, а полетіла… кудись.

–  Ти думаєш про те, що і я? Вважаєш, то портал?

–  Зараз перевіримо, – я сміливо сунув рукув отвір дверей, та вона щезла. Тоді я спробував – була, не була! – зайти через двері увесь.

– Там наша домівка!

Щасливі і стомлені, ми з Мирославом вивалилися у мою кімнату.

Як виявилося, двері в мою кімнату – це тимчасовий портал у паралельний Всесвіт. І тільки раз на місяць ми можемо завітати до наших друзів з мармеладного Всесвіту. А наступна нагода буде лише через місяць. От тільки невідомо, як часто портал працює для переходу у наш Всесвіт. Отже, в мене у кімнаті завжди лежить купка каміння та листя для моїх нових друзів на випадок їхнього несподіванного приїзду.

Меню