Артур Ломакін
Повість майбутнього
Слово автора
Ця книга присвячена моїй мамі, яку я дуже люблю.
Хочу висловити подяку своєму татові за ідею створення цієї повісті, своїй сестричці Жені за підтримку та натхнення.
Приємного читання!
Глава I. Вступ
Сашко сидів мовчки і дивився у вікно. В цей момент його душі було важко, наче її закидали камінням. Насправді, він не знав якими словами просити вибачення. Ні, не тому що він не ніколи цього не робив, просто чомусь так виходить, що коли ображаєш людину, то не думаєш, а потім просити вибачення буває дуже важко. От і зараз так трапилось із Сашком. “Напевно хтось навмисно такі слова як «Вибач» та «Прошу пробачення» такими складними придумав” – міркував Сашко. Він, навіть в Інтернеті почав шукати, може є якісь простіші слова для вибачення але нічого не знайшов.
Сашко був звичайним хлопчиком у звичайній родині і його подружка Даяна теж була із звичайної родини. І ніхто не міг подумати, що вже через місяць вони потраплять у такі фантастичні пригоди!
Але про все по порядку.
Сашко та Даяна разом навчались в одній школі та дуже дружили. Ходили один до одного в гості, спілкувались та багато часу проводили разом. Даяна дуже любила спорт, завжди приймала участь у різних спортивних змаганнях. А Сашко любив сидіти вдома та читати книжки. Спочатку він перечитав усі книжки, що були у нього вдома, потім, які були вдома у Даяни, всі газети та журнали, а потім записався до бібліотеки. Тепер Сашка не можливо було зустріти без книжки. Він був з книжкою у школі на перервах, у трамваї і, навіть у туалеті.
Той день Сашко пам’ятає і досі. Вони з Даяною грали у футбол. Вони завжди грали в одній команді. Так було і цього разу. Сашко був воротарем, а Даяна – нападником. Але на воротах Сашко читав книжку, тому і проґавив гол. Даяна розлютилась та зашипіла на нього:
- Я не буду з тобою грати, ти тільки нашу команду підводиш! Геть з команди!
- Я більше так не буду! – почав виправдовуватись Сашко.
Для Сашка, звичайно, важливо було дружити з Даяною та й книжки він не міг не читати, але цього разу свою книжку відклав. Хоча Даяна й забила 2 голи та вони виграли 2:1, вона з Сашком не розмовляла цілий день. Він дуже боявся, що Даяна може не вибачити його, тому що знав як для неї важливий спорт та перемога.
Всі домашні співчували Сашкові. Навіть кіт разом з ним мовчки сидів на підвіконні і, судячи з виразу напруженого котячого обличчя, намагався згадати, як просити вибачення.
- А ти подзвони або смс напиши своїй Даяні –пропонувала Сашкові мати.
- Не переживай, якось буде, – казав тато. Він завжди так казав.
Але, Сашко був невтішний. Нарешті він наважився вибачитись і набрав знайомий номер:
- Не ображайся, ми ж виграли, – залепетав Сашко. – Просто до мене дуже цікава книжка потрапила. Вибач.
- А ще я хотів сказати, хотів сказати… Давай помиримось! Гаразд? – випалив він.
- Гаразд! – весело відповіла Даяна. А я вже давно не ображаюсь. Ти ж мені вибачив, коли я твій компас зламала.
- Так, вибачив! – весело зареготів Сашко.
- А давай ти будеш один день книжки читати, а один день з нами у футбол грати? – запропонувала Даяна.
- Добре, – погоджувався Сашко, – а ти будеш читати книжки разом зі мною.
- Домовились.
У Сашка, ніби камінь з душі впав, бо цілий день він був сам не свій. Книжки не читались, навіть, комп’ютер, став не таким цікавим. А тепер знов усе стало на свої місця.
Так вони і стали робити. День у футбол грають, а день книжки читають. Даяна більше за все любила читати про різні пригоди, а Сашко наукові книжки. А після того як Сашко прочитав книжку про Гагаріна, він «захворів» космосом. Цілими днями він тільки про космос і розповідав.
– Особливо мені подобається Меркурій, – мріяв Сашко.
– Чому?- здивувалась Даяна.
- Тому що він частіше за всі інші планети буває найближчим до Землі.
- А як це? – ще більше здивувалась Даяна.
- А ось так. І Сашко почав малювати Меркурій, Землю, Сонце та ще якісь дивні кола та формули. Даяна що було сили намагалась щось зрозуміти, але так нічого і не зрозуміла. Їй стало нудно. І нарешті вона сказала:
– Давай підемо до лісу гриби збирати. Самі відпочинемо та батькам допомога буде.
Сашко задумався. Йому не хотілось в ліс, бо саме зараз він дочитував книжку про фізику майбутнього. Страх, що Даяна дуже засмутиться, якщо він відмовить не давала йому спокою. Але, раптом, йому в голову прийшла геніальна думка: «Ліс, то ж не футбол. Чому я не можу в лісі свою книжку дочитати? Я ж цим не ображу Даяну». І він вирішив:
– Пішли, тільки давай на вихідні – так часу буде більше. А то після школи не встигнемо, – вимовив Сашко.
А Сашкові завжди потрібно було щоб все якнайкраще вийшло. Якщо гриби збирати, так щоб найбільший гриб в світі знайти. Одного разу мама попросила його палку ковбаси в магазині купити. Так Сашко найбільшу вибрав. Вони її цілий тиждень їли, вже й сусідів пригощали та знайомих. І всі нахвалювали Сашка, яку він гарну ковбасу купив. Отакий був Сашко.
Глава II. Зерно
Вихідні настали дуже швидко. Зібрались вони та й пішли по гриби. Ходили, ходили по лісу цілий день, гриби шукали. Точніше Даяна шукала, а Сашко книжку читав.
- Ми так нічого не знайдемо, – скаржилася Даяна.
- Нічого, ми зараз далеко у ліс зайдемо. Чим далі в ліс, тим більші гриби ростуть – заспокоїв її Сашко.
Але скільки вони не шукали, жодного їстівного гриба не знайшли – одні отруйні їм зустрічались. А які ж гарні вони були! Наче казкові: і з білими плямами, і з червоними голівками, і навіть у спідничках.
- Давай вже підемо додому, скоро стемніє, – каже Даяна.
- Я не піду додому, поки хоча б одненького грибочка не знайду, – буркнув Сашко.
Ну, пішли вони знов шукати. Напевно, так далеко в ліс ще ніхто не заходив. Аж страшно їм стало!
- Я маю тобі свій сон розказати, – сказала Даяна.
- Про що саме?
- Мені приснився сон, що Земля опинилась у цілковитій темряві. Мені було страшно, і раптом навколо себе я побачила як темрява поступово перетворюється у білий туман. Я захотіла вибратись з нього і тільки-но ступила вперед, як у мить опинилась на якійсь дивовижній планеті з гігантськими рослинами.
- А що було далі?
- А потім мене розбудила мама і я пішла з тобою до лісу.
- Сон класний. Якщо додивишся, – розкажи, чим закінчилось.
Взагалі, Сашко не вірив у пророчі сни, тому що це не доведено науковцями.
На небі вже з’явився блідий місяць, туман поступово заповнював простір навколо.
- А ти дорогу запам’ятав? – спитала Даяна.
- Ні. Я ду-ду-думав ти слідкуєш, – пролепетав тремтячим голосом Сашко.
Зупинились вони і стали думати, що далі робити, як додому потрапити. І тут Сашко аж на місці підстрибнув. Прямо перед собою він побачив величезне дерево, на якому висіли дивні зерна. Вони були схожі на пульти від телевізора з різнобарвними кнопками.
- Якщо грибів не назбирали, то давай хоч зерняток нарвемо з собою, – каже Даяна.
- Як же ми їх нарвемо, вони ж високо? – здивувався Сашко.
- Може ти щось вигадаєш, – запропонувала Даяна. – ти ж багато розумних книжок читаєш.
І Сашко почав думати. Він сів на пень, обхопив голову руками і почав думати. Сашко завжди так робив.
- Коли я закриваю голову руками, моїм думкам нічого не заважає, – казав він.
Поки Сашко думав Даяна уважно роздивилась дерево з усіх боків і знайшла одне зерно, яке біля самої землі висіло. Вони його зірвали та взяли з собою. Довго вони ходили і ледь-ледь знайшли дорогу додому. Вже ніч була, та ще й сильна злива почалася.
Біля самого дому Сашко опустив руку в кишеню, але там були тільки різні шурупи та гайки, якими зазвичай були набиті кишені Сашка. А ще там було дві цукерки на всяк випадок – для себе і для Даяни. А зерна ніде не було. Сашко дуже засмутився. Він хотів розревітись але згадав що хлопці не плачуть та в розпачі луснув себе по чолу.
- Це я у садку загубив, як об камінь зачепився – схлипнув Сашко.
Робити нічого – вертатись без нічого було не в правилах таких, як Сашко. Пішли вони в садок, шукати. Довго повзали по піску, всі коліна обдерли. Даяна й каже: «Давай краще завтра раненько пошукаємо, зараз ми все одно вже не знайдемо. Вже темно, та й дощ іде». А дощ ставав ще сильніший, наче сказився. Навіть повінь почався. У цю ніч Сашко довго не міг заснути. Цілу годину він лежав у ліжку, крутився і думав: «Знайдуть вони зерно чи ні».
Глава III. Дерево
Коли Сашко прокинувся, було так темно, що, здавалося, темніше не може й бути. Він одягнувся і миттю вибіг на вулицю.
- Привіт. – почув Сашко десь за спиною знайомий голос.
- Привіт. – сказав тихо Сашко, навіть не обертаючись. Він знав, що то була Даяна, яка теж вже не спала.
Треба сказати, ранок був пречудовий. Але Сашко з Даяною цього не помічали. Вони обоє виглядали вкрай розгублено. Все відбувалось як у ві сні Даяни. Здавалося, що якийсь величезний птах затулив своїми крилами всю Землю. Лише дрібні краплі води, розчинені в повітрі, подекуди спалахували сріблясто-сірим світлом. Крізь темряву вони тільки змогли розгледіти, що на тому місці, де ще вчора стояв їх садочок, був незвичний дерев’яний паркан.
Очі поступово звикли до темряви і можна було розгледіти той паркан. Здавалося, що він простирався аж до місяця, крізь зірки та хмари він ледь-ледь доторкався місяця, і затуляв більшу частину неба. Після складних логічних досліджень та суперечок вони прийшли до висновку, що це фантастичне дерево виросло із зерна, яке Сашко загубив вчора на цьому самому місці.
- Треба терміново щось робити. Залишати місто у темряві надовго не можна. Це дуже небезпечно, – підсумував Сашко. – Спочатку необхідно щільно дослідити плоди цього дерева, а потім приймати рішення, що робити далі.
І тут Сашко згадав: «Мені ж на день народження друзі подарували телескоп!» І вони з Даяною побігли Сашкові додому.
- Куди це ти так рано телескоп тягнеш? – мама, звичайно, вже не спала.
- Це ми з Даяною нову зірку відкрили і необхідно її обов’язково роздивитись, – збрехав Сашко.
Він дуже хвилювався, що мама не дозволить йому телескоп на двір винести. Але мама дозволила.
Коли вони прийшли з телескопом, біля дерева вже зібралося пів міста. Всім кортіло подивитись на чудо-дерево. Серед людей були і діти і дорослі, які прийшли подивитись на таке незвичне явище. В телескопі вони побачили величезні плоди: яблука, груші, сливи, апельсини, та щось таке величезне, що й неможливо розгледіти. Всі стали висувати свої пропозиції, як ці плоди збирати:
- Потрібно високу драбину побудувати, – запропонував один хлопчик.
- Ні, треба з гармати по ним стріляти, – заперечував один високий дід з чорними вусами та у військовій формі з погонами.
- Ні, стріляти ми не будемо, – суворо сказав Сашко, – у мене є один знайомий вчений. Я йому зараз зателефоную і він щось вигадає.
Знайомого Сашка звали Менделей. Він працював у науковій лабораторії та був наймолодший вчений. Вони познайомились у бібліотеці та почали спілкуватись. У них було багато спільного. Більш за все Менделей любив хімію та біологію і також мріяв побувати на інших планетах.
Сашко завжди розмовляв по-діловому по телефону. По-діловому – це коротко і лише про важливі справи. Він не розумів, як деякі дівчата цілими годинами сидять з телефоном та розмовляють про одне й те саме 10 разів.
- Алло! Привіт, Менделею. Це Сашко.
- Привіт! – зрадів Менделей. Він завжди був радий поговорити з Сашком.
- У мене до тебе є важлива справа, – схвильовано сказав Сашко і почав розповідати, що з ним сталося за останні дні.
Менделей дуже уважно вислухав Сашка та запропонував полетіти на гелікоптері у небо і зірвати плоди. Його лабораторія якраз вивчала забруднення повітря та мала власний гелікоптер.
- Це чудова ідея. Я знав, що телефоную до «правильної» людини! – зрадів Сашко.
Вже через годину Менделей на гелікоптері прибув на місце головних подій. Але коли вони піднялись у повітря, то стало зрозуміло, що такі величезні плоди не влазили в гелікоптер і їх непросто зірвати. Першого разу вони повернулись ні з чим. Наступного разу всі добре підготувались – взяли з собою пилку, гвинтівку та канат, щоб спускати плоди. Плоди прив’язували канатом, відпилювали та спускали на землю. А найбільш величезний плід виявився кавун. Він був такий величезний, що коли його спустили, то він ледве розмістився на стадіоні.
Коли діло було зроблено, урожай зібрано і спущено на землю, приступили до другого етапу. Розрізати плоди ножем було важко, тому взяли електропилу та розрізали плоди на шматки, розклали у великі корзини і кожен охочий міг скуштувати скільки хотів. Плоди виявились дуже смачні: яблука були соковиті і ароматні, груші такі солодкі, що неможливо їх наїстися. Один дідусь з’їв вже 3 корзини яблук і не міг зупинитись. А одна бабуся сказала, що за все життя не куштувала таких смачних слив. А от кавун так розрізати і не змогли.
Глава IV. Кавун
Жителі міста їли фрукти та не помічали нічого навколо. І тут у місті почали відбуватися страшні речі – почали пропадати діти. Скоро на всьому майданчику не залишилось жодної дитини. І тільки дідусь, який сидів на лавочці та пильно стежив за своєю онучкою, побачив як вона заводить дітей у кавун і вони звідти не повертаються. В кавуні були маленькі дверцята, у які могли пролізти тільки діти, а дорослі не пролазили. Тоді Сашко вирішив подивитись, що там відбувається. У кавуні він побачив, що діти їдять цукерки, які були навіть більше за них самих. У цих цукерок була одна цікава особливість: скільки їх не їсти, ніколи і ні в кого не болів живіт та не псувались зуби. Тому не дивно, що у місті майже не залишилось дітей. Їх усіх можна було зустріти у кавуні. Батьки цілий день дивились телебачення, і бачили, як діти залазили в кавун і їли величезні цукерки. Там вони могли впізнати своїх дітей. Це відео зняв Сашко на свій планшет і виклав в youtube. Але найцікавіше сталось наступного ранку…
Глава V. Чудові властивості плодів
Наступного ранку надзвичайні пригоди відбувалися по всьому місту. Хтось став дуже низький, що не міг дотягнутися до кнопок у ліфті і вимушений був іти пішки додому. Хтось став таким високим, що його ноги звисали з ліжка. Одна бабуся, яка дуже любила сливи та працювала продавцем на ринку, змогла з легкістю пересувати шафи та навіть автомобілі. А дідусь, який наївся яблук, взагалі зміг дістати руками до третього поверху. І тільки з дітьми нічого не відбувалось, вони як і раніше ходили по відділеннях кавуна та поїдали незвичайні цукерки.
У місті терміново створили телефонний номер «100», на який можна було подзвонити і розповісти все, що з тобою відбувалось. Вчені, які збирали всі скарги та пропозиції, помітили, що ті хто їв яблука – виріс, хто їв груші – став маленьким, хто їв сливи – сильнішим, а хто їв апельсини – слабкішим. Тоді Менделей запропонував розробити спеціальну таблицю множення, за якою можна було визначити скільки яблук та груш треба з’їсти, щоб стати таким як раніше. Таблиця виявилась дуже складна, але її повинні були вивчити напам’ять всі дорослі, а дітям не потрібно було її вчити, бо з ними нічого особливого не відбувалось. Проводились спеціальні контрольні на знання цієї таблиці. І якщо ти погано написав таку контрольну, тобі більше не видавали яблук, груш та апельсинів.
Глава VI. Відкриття
Менделей дуже любив свою роботу. Він міг цілісінький день проводити свої дослідження. От і став він з диво-фруктами хімічні досліди робити. Він їх і смажив і варив і у різні розчини додавав. А одного разу Менделей помітив, що ці яблука та груші притягують до себе залізні речі: ножі, виделки та інше. І він вирішив зробити генетичний аналіз цих фруктів. Та виявив, що це були фрукти з генетично модифікованим геном росту. Менделей розповів іншим вченим про результати свого дослідження. Вся лабораторія уважно вислухала Менделея, та було прийнято два рішення:
- Повісити на біг-бордах та в ліфтах оголошення про шкідливість модифікованих фруктів.
- Прийняти закон про використання цих фруктів виключно в наукових цілях.
В цій науковій лабораторії був один дуже старий вчений, який вже погано бачив і постійно щось переплутував. Так вийшло і на цей раз: він випадково заправив свою машину сливовим соком замість бензину. Але на диво машина поїхала. Причому автомобіль мчав напрочуд легко. Коли почали досліджувати, що сталося з машиною, помітили, що на автомобільному комп’ютері було написано замість «бензин» – «невідомо».
Але відкриття на цьому не закінчились. Цей старий і мудрий вчений почав розводити сливовий сік з водою та іншими соками. Та відкрив, що сливово-грушевий сік чудово підходив до автомобіля. І був набагато дешевше. З того часу всі автомобілі стали працювати на соку замість бензину. Сашко дуже радів, що тепер не буде забруднюватись повітря від бензинових газів.
А ще Сашко запропонував створити космічну ракету, двигун якого буде працювати на сливово-яблучному соку, який виявився набагато ефективнішим за будь-яке паливо. За це відкриття Сашко був призначений головним за політ. Планетою польоту був вибраний, звичайно, Меркурій.
Глава VII. Набір на космічну ракету
Космічну ракету побудували дуже швидко. Вона вийшла досить простора та комфортна. І, здавалося, могла вмістити все місто.
Спочатку вирішили брати всіх охочих. Для запису на Меркурій завели спеціальний журнал, куди могли записатись всі бажаючі. Але він швидко заповнився. Потім завели другий і третій, четвертий… Але бажаючих виявилось так багато, що цілий клас був заставлений журналами до самої стелі. Тоді було прийняте рішення брати тільки тих, хто підтягувався 50 разів. Створили спеціальну комісію для перевірки кількості разів підтягування. Виявилось що таких всього 10 хлопчиків та 2 дівчинки. Одною з цих дівчат була, звичайно, Даяна. Як ви пам’ятаєте, вона дуже спортивна дівчинка і тому першою склала іспит на підтягування.
Після чого всі почали тренуватись. І вже за тиждень, ті хто підтягувались 45 стали підтягуватись 48, ті хто підтягувались 48 стали підтягуватись 50. І журнал поступово заповнювався. Жив у тому місті один хлопчик, якого звали Василь. Він був досить товстенький і взагалі не вмів підтягуватись, але дуже хотів потрапити на Меркурій. І він почав тренуватись кожного дня. І вдень і вночі він підтягувався і підтягувався.
І от коли запис вже майже скінчився, до комісії прийшов Василь і сказав, що він хоче записатись на Меркурій. Всі почали з нього сміятися, але Сашко сказав, що ми маємо все одно перевірити. Коли вони почали перевіряти, з’ясувалось, що він підтягнувся більше всіх. І його вимушені були записати в журнал. Даяна сказала, що хлопці з такою силою волі, нам конче потрібні. Після чого оголосили, що запис завершено і через 3 дні відбудеться старт.
Сашко був дуже задоволений але переживав за ракету, бо в одній книжці він читав про ракету, яку вкрали інопланетні мешканці. Тому він ходив декілька разів на день перевіряти, чи на місці ракета. На щастя, ракета завжди була на місті.
Глава VIII. Політ на Меркурій
Може решта мандрівників спала із задніми ногами, а Василь точно спав без задніх ніг. Справа в тому, що він настільки звик підтягуватись, що навіть зараз, коли його записали в журнал польоту на Меркурій, він все одно продовжував тренуватись. А в ніч перед польотом він також підтягувався і заснув, висячи на перекладині. Це ще добре, що мама його побачила та розбудила, а то б він так і проспав як кажан до ранку. Зранку Василь прокинувся і зрозумів, що запізнюється на ракету. Він вистрибнув з ліжка як ошпарений, одягнувся і побіг. А коли він прибіг, ракету вже зачинили та загерметизували. Він почав кричати що є сили «Впустіть, це я – Василь!!!» та стукати у люки. Прийшлось відкривати ракету, та політ було трохи затримано. І ось нарешті прозвучало довгоочікуване «П’ять, чотири, три, два, один – ПУСК!!!». Всі закричали Ура! Ура! Ура! І ракета миттю зникла в небі.
Вже в ракеті з Василем трапилась неприємна історія. Він був мокрий та стомлений і, звичайно, захотів вмитися та прийняти душ. Але це виявилось не так просто. Якраз коли Василь зайшов у душову кабіну та відкрив кран, виник стан невагомості. І вода, наче повітряні кулі розліталась куди завгодно але чомусь тільки не на Василя. Він потихеньку отямився, закрутив кран і став ловити водяні кулі в повітрі та намазувати ними обличчя. Зробити це було непросто та після довгих тренувань помитись Василю все ж таки вдалося.
Ще одна історія сталася ще з одним хлопчиком, який дуже любив гречану кашу, та взяв із собою в політ цілу каструлю. Коли він намагався її поїсти, вона розлетілася по всій ракеті і в нього нічого не вийшло. А потім ще довго діти знаходили залишки каші в різних кутках ракети. Він не знав, що вся космічна їжа зберігається у тюбиках.
Взагалі політ проходив дуже весело. Діти їли космічну їжу і дивились мультфільми. Час пролинув миттєво і ракета приземлилась, тобто «примеркурилась» на Меркурій. Всі вийшли з ракети. А Сашко на всяк випадок прив’язав ракету до великого каменю, який лежав поряд з місцем посадки.
Сила тяжіння на Меркурії була майже в 3 рази менша, ніж на Землі, тому ходити по Меркурію було дуже важко, тобто навпаки дуже легко. Але коли ти ходиш, то виходить так, що ти наче підстрибуєш і від того ноги дуже втомлюються. А от Василю дуже сподобалось. Напевно тому, що він був товстенький, та на Землі йому було важче за інших бігати та стрибати, а на Меркурії було якраз зручно.
Василь казав: «Мені на Меркурії так подобається, що я можу залишитись тут жити». Ніхто йому, звичайно, не повірив але Василь це серйозно сказав.
Того ж дня було сформовано експедицію з 7 чоловік. То були: 2 вчених, Василь, Сашко, Даяна та ще один хлопчик. А ще був лікар, про всяк випадок. Усі крім Василя поприв’язували до ніг важкі речі: банки з консервами та навіть каміння, щоб ноги не так втомлювались. І вони вирушили в глибину Меркурія.
Глава IX. Фосфор
Вони йшли і йшли все глибше на Меркурій, навіть вчені стомилися. І тут раптом їм стало дуже холодно. У Сашка навіть зуби заскреготіли.
- Треба дізнатися звідки такий холод, – ледве відкриваючи рота промовив Василь.
- Краще спочатку одягнемось тепліше.
Всі понатягували шапки прямо на скафандри, а у Василя був такий великий скафандр, що шапка луснула. Але в нього була ще одна велетенська шапка, яку йому дав батько, який дуже хвилювався за його здоров’я.
Холодом віяло не то з печери не то з колодязя, який був прямо перед ними.
- Я хочу полізти подивлюсь що там таке, – закричав Василь.
- А чому ти? Я перший побачив печеру. – зашипів на нього Сашко.
І вони мало не побились, але Даяні вдалося їх присмирити. З канатів, якими вони прив’язували до ніг каміння Даяна зв’язала одну довжелезну мотузку, по якій мали спускатися мандрівники. Зверху залишився один вчений, Даяна та лікар, а всі решта по черзі спустились в печеру. Від побаченого вони застигли з відкритими ротами, наче скелі. З висоти печери, наче салют, падали яскраві камінці, світло від яких сліпило очі. Падаючи на підлогу, камінці застигали, перетворюючись на неймовірно красиву картину. В печері було дуже холодно і слизько. Особливо складно було старому вченому, якому прийшлося вдягнути кригоходи.
- Що це за камінці? От би нам таких назбирати, – першим порушив тишу Василь.
- Не чіпайте! – що було сили закричав старий вчений. – Спочатку треба дізнатися чи не містять вони якоїсь отрути.
Дослідження вирішили проводити вже в ракеті. Для цього дуже обережно узяли декілька найяскравіших камінців, поклали їх у спеціальну коробку та повернулися в ракету.
Всі з нетерпінням чекали на результати досліджень та сперечались, що то можуть бути за камінці.
Одні казали, що то коштовні камінці такі як золото або срібло. Інші казали, що то отруйні камінці і їх треба терміново позбутися поки всі не потруїлися.
Більш за всіх нервував Василь, який не знаходив собі місця та через кожні п’ять хвилин бігав до космічної кухні, яка знаходилась біля лабораторії і випивав склянку води. Від того він ставав, здавалося, ще товстіший.
І ось нарешті відкрилися двері лабораторії, та старий вчений з’явився з камінцем в руці.
- Це найчистіший фосфор, який я бачив у своєму житті! – вигукнув він. – Цей камінь дуже подібний до нашого земного фосфору але набагато сильніший.
- А що таке фосфор? – спитав наймолодший хлопчик, якого звали Роберт.
Прийшлось пояснювати, що фосфор це такий камінь, який має одну цікаву особливість. За день він наче засмоктує в себе сонячні промені, а вночі світиться, як ліхтарик. Він буває різних кольорів, а білий фосфор виявляється навіть отруйний. Фосфор з Меркурію за день всмоктував стільки енергії, що міг світитися цілий рік без «підзарядки». Від того, він майже ніколи не переставав світитися. Цілий тиждень наші мандрівники перевозили фосфор з печери в ракету на спеціальному велосипеді, аж поки в печері не залишився тільки білий отруйний фосфор. Всі вже мріяли як вони будуть використовувати космічний фосфор на Землі. Одні пропонували використовувати фосфор в фарах автомобіля, другі в нічних ліхтарях, треті – навіть у звичайних лампочках. Це було б дуже зручно та зекономило б багато електричної енергії. Головною проблемою було тепер, як виключити ліхтар, бо включати його не потрібно – він і так горів день і ніч.
Одного разу, коли Сашко був в печері він помітив невеличкий отвір, схожий на той коли він ховався за шафою як грали у хованки. Він пообіцяв сам собі обов’язково повернутися і залізти у цей отвір. Він розповів про свою таємницю Даяні, та вони вирішили завтра вранці обов’язково піти знов у цю печеру.
Глава X. Машина часу
З самого ранку, рівно о 6:30, Даяна і Сашко узяли з собою фосфорні ліхтарики та сівши на велосипед миттю домчали до печери. Ввімкнувши ліхтарики вони пролізли у цей отвір та опинились у величезній залі, що у Сашка мало не запаморочилась голова від побаченого.
У самому центрі залу стояло щось дуже схоже на звичайний земний автомобіль. У залі було темно і тільки фари цього автомобіля були ввімкнені. То була машина з дверцятами, сидіннями та віконцями, але коліс в неї не було.
- Ти вмієш водити машину? – спитав Сашко.
- Ні. А ти?
- Я тільки на дитячій в парку їздив, а на такій великій ще ні.
- Може спробуємо?
- Давай!
Даяна запропонувала Сашкові сісти на місце водія а вона біля нього.
- А як ми сюди зайдемо? – спитав Сашко.
- Дивись на даху є вхід у машину. Ти що не бачиш?
- Добре, давай спробуємо зайти.
І вони по черзі стрибнули через дах у машину. Замість керма, там знаходився сенсорний комп’ютер з багатьма кнопками.
- Я щось подібне бачив у свого однокласника на мобільному телефоні. Дивно, що на Марсі існують комп’ютери та комп’ютерні ігри.
- Давай спробуємо вибрати якусь гру.
- Вибирай!
Вони вибрали кнопку з написом якогось міста та цифрами “XI ст. до н.е.”, ввели свій номер телефону та натиснули «Далі». У ту ж мить щось загуділо, зашипіло і їм стало страшно. Але це було недовго.
Глава XI. Політ у минуле
Через декілька секунд за вікном вони побачили густий ліс. У цьому лісі вони побачили людей зі стрілами та майже без одягу. У якихось дивних шкіряних шортах.
- Схоже на сучасну 3D гру. Правда? – Аж підстрибнула Даяна.
- Класна графіка! Я схожу бачив у грі Town XP, але у цій грі дерева набагато вищі та яскравіші.
- Так. Але чомусь трохи страшно, – відповіла Даяна.
За кущами Сашко побачив здоровенного, кремезного «богатиря». Він був засмаглий, з довгим волоссям та сильними руками.
- Він схожий на величезну мавпу – з острахом вигукнула Даяна.
- Найголовніше – це вибрати сильного героя та класний шолом – сказав Сашко, який розумівся на комп’ютерних іграх.
Сашко спробував вибрати цього «героя» на комп’ютері, але це не працювало. Досить швидко вони зрозуміли, що знайшли звичайнісіньку машину часу та потрапили у минуле. Вони швиденько натиснули кнопку «Меркурій» і знову опинилися в печері.
Глава XII. Земля
Коли наші мандрівники повернулись у ракету, щоб розповісти про свою знахідку, годинник показував 06:30. Це був саме той час, коли вони покинули ракету. Тому, не дивно, що спочатку у їхню розповідь ніхто не повірив.
Події розвивались дуже швидко, і вже за тиждень на Землі все перевернулось догори дриґом. Всі ліхтарі було змінено на фосфорні, машини заправляли соком, або фосфорними кульками, з яких Менделей навчився видобувати електричний заряд. Два рази на тиждень відбувався політ на якусь планету, в минуле або в майбутнє Землі. В один з таких польотів, Менделей дізнався, що будь-яка людська хвороба – то є наслідок помилки в генетичному коді. З того часу, переважна більшість захворювань перестала існувати.
Епілог
Сашко з Даяною були щасливими батьками, попри те, що Сашко все ж таки сумував за машиною часу. У них було двоє дітей, Ліза й Мишко. Кожного вечора Сашко розповідав їм казки і цей вечір не був виключенням. Цього вечора казка починалася так:
«Мишко сидів мовчки і дивився у вікно. В цей момент його душі було важко, наче її закидали камінням…»
ЗМІСТ
Глава V. Чудові властивості плодів. 19
Глава VII. Набір на космічну ракету. 23
Глава VIII. Політ на Меркурій. 25