ПОДОРОЖ ДО СЕБЕ

Категорія: Проза
Вікова група: 11-13 років

Після уроків Сем направлявся до виходу зі школи. Він майже вже вийшов, але, враз почувши своє ім’я, обернувся. Його покликали діти місцевих мажорів.

  • Гей, ботан! Йди сюди! Чи тобі два рази треба повторювати?!
  • Та добре, добре, йду.. Що вам треба? – невпевненим голосом сказав хлопчик.
  • Слухай, щось останнім часом ти не робив нам домашку. Чому це?
  • Ну, я б-був трохи зайнятий.
  • Тобто, ми з тобою по-доброму, а ти навіть не можеш приділити годинку на додаткову домашку?!
  • Ще кілька днів і… – його перебив один із парубків.
  • Вдома перед мамою будеш свої соплі намотувати.
  • Та як ти смієш? – майже закричав Сем та штовхнув його.

Друзі-мажори підтримали бійку, тому через пару секунд Сем лежав на підлозі.

  • Слабак! Навіть піднятися не може! Ахаха, – сміялися троє.

Поки поганці кепкували над Семом, він піднявся й швидко побіг до бібліотеки. А ті – за ним.

Коли хлопець забіг в приміщення, він не знав куди подітись, тому просто сховався в найбільшу шафу. Це була велика дерев’яна шафа, вся в пилу від старих книжок. Сему було важко дихати, але він мав почекати та впевнитися, що «тріо» пішло.

Парубки забігли майже одразу за Семом, але вони навіть не намагалися шукати хлопчика. Хлопці вхопили ключ від бібліотеки, який висів біля дверей, та зачинили школяра в аудиторії.

Незабаром Сем все-таки вийшов зі своєї схованки. Він обережно покрокував до дверей, але не зміг вийти. Хлопець стукав та прохав про допомогу. Через хвилини три Сем зрозумів, що це марна справа, бо ніхто його не почує. Тому, замкнений в бібліотеці на всю ніч, хлопчик не знайшов кращого варіанту, ніж зробити собі ліжко зі стільців та лягти спати.

Він відчув щось дивне, але не звернув на це уваги.

Коли Сем прокинувся, було десь о п’ятій ранку. За вікном почало з’являтися сонце. Ніжні рожеві промені пробивались у кімнату. І хлопчик вже не зміг заснути. Він пішов до дверей. Вони ще були зачинені. Тоді Сем вирішив взяти якусь книгу.

Проходячи рядами, він нічого не розумів, бо всі книги були на якійсь незрозумілій мові. Як тільки хлопець взяв одну з них, двері бібліотеки відчинилися, і до приміщення зайшла дівчина. На вигляд їй було років 14-15. Руде волосся та легка цвітаста сукня.

  • Ну, чого ти так довго? – запитала вона, – Я вже втомилася чекати.

Сем з подивом поглянув на неї.

  • Слухай, ти хто? Я тебе раніше не бачив. І взагалі, чого ти так рано у школі?
  • А тобі Річі нічого не казав?!
  • Хто?!
  • От дідько! Я ж просила його. Знову забув. І як на нього можна покластися? – швидко говорила руда.
  • Кхе, кхе, – кашлянув Сем.
  • А, ну так от, добре, тоді я розповім тобі. Це – паралельний всесвіт. Тут ми спостерігаємо за дітьми, у яких є проблеми. Потім влаштовуємо так, щоб вони потрапили сюди. Ми хотіли ще раніше тебе відправити, але ти ніяк не міг зайти на «точку».
  • На яку «точку»?
  • Ну, у вашому вимірі в нас є портали, через які діти потрапляють сюди.
  • А навіщо мені тут бути? – з непорозумінням сказав Сем.
  • Бо тут ти можеш зрозуміти, що треба зробити, щоб у твоєму вимірі тобі було краще. Ми допомагаємо таким, як ти, Сем. Розумієш?
  • Здається, так..
  • Так ідемо швидше!
  • Куди?
  • Побачиш.

Дівчинка схопила Сема за руку та потягла за собою.

Вони побігли коридорами школи. Сем не знав, куди прямує, тому покірно виконував накази дівчини.

  • Ліворуч! Нагнися! Праворуч! Вперед!

Через хвилин п’ять Сем виснажився.

  • Стій… – закехуючись вимовив хлопець.
  • Ти вже втомився?
  • Є трохи.. До речі, я навіть не знаю, як тебе звати.
  • Я – Марта, – дівчина посміхнулася.
  • А як ти сюди потрапила?
  • У мене теж колись були проблеми, і мене відправили сюди, – її обличчя враз стало похмурим. Ну добре, перепочили і досить, – сказала вона і побігла далі.

 

Врешті-решт підлітки дісталися великих скляних дверей. Марта постукала, і вони відчинилися. Сем завмер від подиву. Це було гігантське приміщення з купою різних відділів. В одному шили одяг, в іншому робили зачіски, в третьому була спортивна зала. Таких відсіків було настільки багато, що у Сема очі бігали, наче скажені. На середині приміщення висів інтерактивний екран.

  • Аа.. ооо.. хм.. – дивувався Сем.
  • Це наш офіс. Саме тут проходить «зміна» дітей. У кожного є свій гід, якщо так можна сказати, який допомагає новоприбульцям. У нас працює дуже багато людей, від 10-ти до 25-ти років. Гіда підбирають за емоційним станом та мовою, на якій говорить дитина. І, як ти вже зрозумів, я – твій гід.
  • А звідки ви всі узялися?
  • Ну, деякі випадково заходили в портал, інших ми забирали з дитячих будинків. Тут навіть є декілька з інших планет!
  • Ого! Нічого собі!
  • Сем, а хочеш подивитися свою кімнату?
  • Звичайно!
  • Заплющ очі. Заходь! – з радістю промовила Марта.

Сем зайшов та розплющив очі.

У кімнаті було масивне дерев’яне ліжко, письмовий стіл з купою паперу та різнокольоровими олівцями. Біля стінки стояв величезний дорогий телескоп.

  • Марто, а навіщо тут телескоп? Бо, якщо мене не підводять очі, тут лише маленьке віконце.
  • Почекай темряви, – загадково сказала дівчина та пішла.

Але Сем настільки втомився, що заснув одразу, як тільки торкнувся подушки.

 

Наступний день минув дуже насичено. Сему кардинально змінили імідж. Тепер замість старої сорочки, брюк та зношених чоботів у нього було фіолетове худі, джинси та кеди. Ще його підстригли та зробили укладку. Його круглі окуляри з товстою оправою змінили на лінзи. Сема було не впізнати. Він став схожий на молодого Ді Капріо, тільки одягненого по-сучасному.

 

Ввечері Сем у своїй кімнаті читав книгу, коли хтось постукав у двері.

  • Можна? – то була Марта.
  • Так, проходь.
  • Як тобі твій новий вигляд? – спитала вона та підсіла до Сема на ліжко.
  • Просто бомбезно! Я навіть став почувати себе впевненіше.
  • Ну от і чудово. Доречі, ти зрозумів навіщо тут телескоп?
  • Ні. Я вчора заснув, ще й дев’ятнадцятої не було.
  • Хм. Ну раз так, треба виправити ситуацію. Сьогодні повна темрява наступає о 20.47. А зараз котра?
  • 45 – з посмішкою сказав Сем.
  • Тоді швидко вимикай світло та лягай на ліжко.
  • А що буде?
  • Зараз побачиш. Але якщо будеш так довго розмовляти, усе проґавиш. Давай швидше!

За хвилину наступила темрява. І стеля стала прозорою. Було видно усі сузір’я північної півкулі. Міріади зірок мерехтіли своїм світлом, де-не-де пролітали комети, згораючи посеред неба. То ж була Семова заповітна мрія – стати дослідником космічного простору! Звідки ж Марта про це дізналася? Це було просто неймовірно! Десь з півгодини Сем з Мартою лежали, затамувавши подих, та дивилися на зорі, думаючи про життя на інших планетах, поринаючи у глибини космосу.

 

Наступний день вже не був таки кардинальний для Сема. Він ходив та розмовляв з іншими дітьми та гідами. Але хлопець зовсім не бачився з Мартою, тому ввечері він захотів з нею зустрітися.

  • Можна? – пролунав дівочий голос в дверях.
  • Так, звичайно.
  • Щось сталося?
  • Розумієш, Марто, мій одяг та зачіску змінили, але проблема в мені досі залишилася.
  • Добре, я слухаю тебе.
  • Ще з раннього дитинства я був дуже невпевнений у собі. Не вмів знайомитися з іншими дітьми, боявся кожного свого кроку. Мені було соромно спілкуватися з однокласниками через оті чортові брекети на зубах та окуляри розміром з ілюмінатори. Поруч зі мною завжди були круті хлопці у «DIOR», з величезними м’язами та на бомбезних тачках. Тому єдині друзі, що в мене були і є, – то книги. А мені ж так хочеться по-справжньому затоваришувати з кимось. Щоб ми говорили про космос, про наші мрії, про моделювання та про вірші. Щоб ми каталися на тарзанці та пірнали у озеро. Щоб я мав з ким поділитися своїми знахідками та іноді пригостити сендвічем. Адже моя мама готує – просто смакота! І знаєш, Марто, я ХОЧУ змінитися, але НЕ МОЖУ..
  • Сем, а хочеш я тобі розповім дещо?
  • Давай.
  • Колись, багато років тому, ми забрали сюди на деякий час звичайнісінького австрійського хлопчика, над яким постійно знущався батько. Хлопчик був дуже худий, слабкий та зовсім не вірив в себе. Але він надзвичайно хотів бути сильним. То ж після днів, проведених в нашому світі, він старанно і багато працював над собою і врешті-решт став тим, ким зараз є. І знаєш – як його звуть? Арнольд Шварценегер!
  • Та ну! Нічого собі, Марто! Я б і не подумав! – у Сема від подиву очі розширились аж на пів обличчя.
  • Розумієш, Сем, насправді вся сила в тобі самому. Немає ніяких секретів та таємних кодів. Ти сам завжди вирішуєш, ким тобі бути. Кожного дня ти все глибше подорожуєш до себе, знаходячи нові сили та підкорюючи нові всесвіти.

Ми тут лише допомагаємо це зрозуміти. Тобі. Йому. Кожному з вас.

Але шлях до своєї особистої мрії кожен проходить сам.

Поміркуй над цим, Сем, у тебе завтра останній день в цьому просторі.

Наступного дня Сем прокинувся з першими променями сонця. В голові була безліч думок, тому він вирішив пройтися ранковим парком.

Весна прокидалася з кожною хвилиною. Розбруньковувалися квіти, прокидалися та починали легенько бриніти бджоли, повітря віяло теплом та свіжістю. Все зеленіло, квітло, оживало.

Починався новий день.

Починалося нове життя.

Чи був він готовий до нього?..

 

Десь о шостій вечора на Сема вже чекали в бібліотеці.

Кожен дружньо обійняв його, а Марта ще й додала «Не бійся. Ми з тобою. В тебе все вийде!»

Це були останні слова, що почув Сем в цьому просторі.

Він помахав рукою та зник у шафі.

 

..Два місяці потому..

Під час обідньої перерви Сем зі своїми новими друзями сиділи на траві та жваво грали в «UNO». Жарти, сміх та веселий гомін чулися далеко за межами галявини.

За кутом школи стояли Марта з Річі та спостерігали за Семом.

  • Ну що, мій друже, «Mission is completed»! Наша місія виконана! В Сема стовідсотково буде все гаразд!

Вони дали один одному п’ять і щиро посміхнулися.

 

 

Меню