Подорож до мрії

Країна Рожевих Мрій

Жив на світі рожевий вислючок Шарк, був він справжній мрійник, оскільки проживав у далекій країні Мрій. Її мешканці ніколи не їли і не пили, тільки мріяли, цим вони займалися цілісінькі дні і ночі, дивлячись на білі хмаринки у безкрайньому синьому небосхилі, або на далекі яскраві зорі, що тихо мерехтять серед темряви, розмовляючи з усіма мрійниками.
У нашого героя була невелика хатинка серед рожевого лісу, але до неї він ніколи не з’являвся, бо мріяв про величезний мармуровий палац, тому блукав лісними стежинками, роздумуючи про свої амбіції. Одного дня пішов несподівано дощ з рожевим снігом і градом, небо освітлювали яскраві блискавки, це геть збентежило Шарка, та примусило його піти до своєї хатинки. Ось уже стало видно кривенький дах з соломи: “Швидше би мені вже знайти той омріяний мармуровий палац,” – думав віслючок.
Взявшись за дверцята, він відкрив їх, але не зміг зайти всередину, вхід перегородила величезна рожева гора.
– Ти хто такий і що робиш у моїй хатині? – запитав Шарк.
– Я великий рожевий слон, мешкаю тут три роки і нікого не зустрічав, думав господарі покинули цю хатину назавжди, тому оселився у ній, – відповів слон.
– Це моя хатина, поки на дворі йде рожевий шторм, мені треба десь пересидіти негоду, – сказав Шарк.
– Звичайно проходь, – відповів слон і відсунувся у бік, даючи місце.
Віслюк ледве протиснувся, зачинивши дверцята. Стояти мовчки було нудно, тому вони почали звичайну для цієї країни розмову про мрії.
– Про що ти мрієш? – запитав Віслюк.
– Ось бачиш, які у мене великі вуха, вони чують усе й завжди. Одного разу, я проходив поруч двох лисиць, вони були страшенно товсті, їх животи майже лежали на землі, так от, вони розповідали, що за самою високою горою розташована інша держава. Уявляєш, у ній взагалі не мріють, а тільки їдять. Їжі там стільки, що вона росте на деревах, плаває у ріках, літає в повітрі та ходить по землі. З того часу, я прагну туди потрапити, пішов до тієї гори, але так само розпочався страшний дощ, я з переляку заліз у цю маленьку хатинку. Коли дощ закінчився, то почав вилазити з неї, але не зміг, боячись розламати її. Так і сиджу тут сам – самісінький усі ці роки, мріючи про ту країну. Справжня вона чи ні? А твоя яка мрія?
– Знаєш, я завжди мріяв про мармуровий палац, але почувши твою дивовижну історію, тепер теж мрію потрапити до тієї країни. Як добре, що та гора поруч, ось як раз, після дощу збігаю туди, гарнесенько все роздивлюся і дізнаюся. Потім повернуся та все тобі розповім. А ти залишайся тут і чекай на мене.
– Та куди я подінуся, застряг тут назавжди, навіть не уявляю, як я сюди колись затиснувся.

Країна Смачної Їжі

Шарк, покинувши домівку, нарешті дібрався до підніжжя величезної гори, що гордо дивилася у небо. Цікаво як сюди заліз би отой слон, він же такий великий і неповороткий.
Камінчик за камінчиком, ледве не зриваючись униз він ліз угору. Так минула ціла година, та дійшов Шарк лише до великого зеленого каменя.
– Хм, я таких каменів ще не бачив, – подумав віслюк та помацав знахідку копитом.

Різко по вухах вдарила гучна музика, а очі побачили блискавки, озера й ліси.
– Ніби я лечу, – подумав Шарк та гучно гупнувся на землю на усі чотири ноги. – Дивно, як я ще не помер!
– Стій, хто це прилетів до нас?! – запитали стурбовані голоси з усіх сторін.
– Я віслюк Шарк.
– Ти точно не свиня?
– Я вже ж відповів.
– Ну, добре, проходьте.
Величезна брама відчинилася перед самим носом.
– Ласкаво просимо до нашої чарівної країни Смачної Їжі, – заторохтіли величезні товсті зайці. Вони тримали у лапах безліч шампурів шашликів та одразу запропонували пригоститися.
Наш герой уперше бачив перед собою їжу, тому одразу усе з’їв.
– Видно, що ти з Країни Мрії, там живуть справжні дурні, які взагалі ніколи і нічого не їдять.
– Ой, як у вас смачно, а можна ще поїсти?
– Та проходь уже, у нас цього добра досить, ще встигнеш наїстися і напитися з наших великих озер.
– Ну, дякую вам, ви такі добрі, – сказав наш герой.
– Та йди, швидше!
Віслючок зробив перший крок, але зрозумів, що з землею щось не так, вона була м’яка й гарно пахла. Він принюхався, упав на неї, починаючи їсти усе, що було перед очима, вигризаючи великі шматки землі – їжі. То були справжні паляниці, сири, масло, галявини з шоколаду і цукерок. Підвівши голову Шарк побачив, що на деревах теж росла їжа: яблука, груші, персики, вишні й сливи.
– Дивовижно, чому у моїй країні також є дерева, але на них нічого не росте, крім рожевого листя? – подумав наш герой, але у нього виникла справжня проблема, як залізти на дерево та скуштувати усю ту смакоту.
Ці дерева такі високі, пошукаю трішки нижчі, щоб дотягнутися. Він йшов і йшов, але алея дерев усе не закінчувалася. Бідолаха аж втомився і спітнів, та знову захотів їсти. Аж ось на шляху опинився ларьок з написом “Рибка”, він підійшов ближче. З ларька висунувся здоровенний ведмідь, із ще більшим пузом.
– Вибачте, ви не підкажете як мені скуштувати оці солодкі плоди з дерев, – запитав Шарк.
Ведмідь, махнувши лапою, відповів:
– Та кому треба усе те їсти, плоди самі падають додолу, ніхто крім птахів їх і не куштує.
– Ти ось краще не забивай голову дурницями, а купи у мене риби.
– А що таке купи?
– Як, ти не знаєш, що таке купи? Звідки ж ти? Я думав ти з країни Грошей, ця дорога веде саме до них, тому я й поставив свій ларьок, щоб заробити на тих дурнях. Якщо ти не звідти, то бери безкоштовно, бо у нас уся їжа за так, бери усе що тобі подобається.
– Мені подобається ось це, – показав віслючок.
– Добре, – ведмідь величезною лапаю зачерпнув велику купу смачних сріблястих шпротиків.
Віслюк так наївся, що ледь дихав, він забув й думати про дерева й про те, що на них зростає.

– Як я зрозумів, ви їсте свиней і рибу. Мене теж на вході запитали, чи я не свиня, але чомусь не запитували чи я не риба?
– Так це і так зрозуміло, що ти не риба, вони ж не розмовляють. Їх відразу хапають і роблять з них їжу. Народ нашої країни не повинен голодувати, нам треба їсти, їсти й їсти, вдень і вночі, з року в рік.
– Дякую вам, у вас дійсно багато смачної їжі, мені тут дуже подобається.
Шарк поплентався далі, ледве пересуваючи ноги і згадуючи слова ведмедя, що той там молов про країну Грошей, чому вони комусь потрібні. Як же тут гарно, аж душа співає. Він зійшов з дороги, що вела до країни Грошей і пішов до гори з величним палацом, але не з мармуру, а зі смачної їжі. Ковбаси – колони тримали окорока, піці переплетені спагетті, змащені кетчупом, смажена картопля звисала униз гірляндою, вежі з французьких батонів, круасани і торти замість вікон.
– Що за диво?
Очі Шарка роздивлялися з чого ж зроблена покрівля палацу, він не одразу помітив, що опинився у натовпі страшенно огрядних тварин, запливших жиром. Йому наступали на ноги та дихали у спину, тисли й штовхали.
– Так я тут не один, що за тиснява? Шарк не встиг додумати, як відчув страшний поштовх і гепнувся у фонтан з вином. Вино плюхало йому у боки, заливалося не тільки до рота, а й у ніздрі та вуха. Від здивування і несподіванки Шарк не ворушився, доки його не запитав голос зверху:
– Агов, Віслюче! Ти не місцевий, як я бачу?
– Ти де взагалі?
– Я сиджу на фонтані, – відповів голуб у чорних окулярах. – Будь обережний, не дивись знову на палац, а то підпадеш під чари їжі, та станеш огрядним як інші мешканці.
– А …, нарешті я тебе побачив. А що це у тебе таке на голові? Звідки ти взяв таку чудернацьку річ?
– Це моєї матері, дивовижні чорні окуляри з країни Гарних речей, але її вислали звідти. Так я опинився серед цих ненажер, майже сам ледве не став таким. Та матусині окуляри мене врятували, я збагнув, що на їжу не потрібно дивитися, бо будеш її жерти і жерти. Заплющ очі, та вилазь з фонтану, доки не сп’янів. Від цього вина всі падають на ноги, та залишаються тут назавжди. Ми втечемо разом звідси.
Голуб усівся Шарку на шию, та скерував отетерівілого віслюка проти бурхливої течії товстих тварин. Довго йшли вони через поле й ліс до розваленої хатини, яка нагадувала велике гніздо. Через отвір у стіні вони опинилися у житлі Голуба.
– В мене є план втечі, – сказав Голуб. – Я дізнався, що з Країни Ненажерлевості є один вхід – з країни Рожевих Мрій, і один вихід в країну Золотих Грошей. Але проблема потрапити туди – це наявність грошей, після смерті матері у мене залишилося лише два золотих, а потрібно – п’ять.
– Я знаю, де узяти потрібні кошти, у Ведмедя! – весело відповів Шарк, згадуючи доброго знайомого.
Вони гарно відпочили, вночі подивилися на зорі, послухали спів пташок, а вранці – вирушили до алеї, ведучої до країни Золотих Грошей.
Ось уже й знайома дорога, якою нещодавно брів Шарк у пошуках пригод, а ось і ларьок Ведмедя з рибою. Разом вони підійшли до завжди відкритого віконця, носи їх відчули смачні аромати.
– А, старий друже! Знову шпротиків захотілося, – добрий Ведмідь насипав друзям по величезній жмені смачних рибинок.

– Нажаль, це останнє, що ми тут їмо, – сказали вони, куштуючи делікатеси. – Ми вирішили залишити цю країну і піти до країни Грошей, але в нас трішки не вистачає коштів…
– Та ось беріть в мене, – відповів Ведмідь, жбурнувши гроші на прилавок.
– Цілих десять золотих! – здивувалися друзі.- А як же ти? Хіба тобі самому не потрібні гроші?
– Та в мене їх уже досить, нещодавно зграя мавп з країни Грошей занеслася до моєї крамниці і покинула тут цілий мішок з монетами. Я й сам увечері вирушаю з нашої країни, бо через постійне об’їдання вже важко дихаю, тільки свої пожитки зберу. Новий світ манить мене, хоча я і не знаю, що там на мене чекає.
– О, як добре! Ми теж йдемо туди, до зустрічі в Золотій Імперії, – друзі подякували Ведмедеві й рушили далі.
Дерева схиляли гілки, переповнені їжею, але вони швидко промайнули і почалися луки заквітчані ковбасами. Наші друзі, не спиняючись йшли все далі, їжа їх більше не приваблювала.
Назустріч їм мчала Мавпа з грудою золотих монет у лапах. Гроші постійно падали додолу, але Мавпу це зовсім не турбувало. Шарк підібрав декілька і тільки хотів повернути хазяйці, а тої й слід загув.
– Оце так диво! Яке марнотрацтво! Дивні ці мавпи, геть не цінують грошей, таке відчуття, що вони не їхні.
Подорожні безтурботно продовжували свій шлях, не озираючись, аж раптом уперлися в високий паркан з воротами. Збоку від воріт здіймалися величезні башти. На варті, як і на вході в країну Їжі стояли товстезні зайці з повними лапами різних смаколиків і шашличків. До них раптом підскочив вгодований Заєць – інспектор:
– Доблий день! – від забитого їжею рота він вже не міг вимовляти букву “Р”, ось до чого призводить ненажерство. – Залишаєте нас? Несподобалося?
– Та ні…
– Так ви вирішили мені зблехати? Я вас не випущу ні за що!
– Ах ти жирна потвора! – з розсердя Шарк штовхнув пузатого кроля у живіт копитом, а голуб дзьобнув у носа мерзенного інспектора.
Відразу на допомогу інспекторові підскочили інші вартові, та пхнули наших друзів так сильно, що вони падаючи відкрили ворота власними спинами.
– Не думайте повертатися до нас невдячні, бо ми вас самих з’їмо, к чортам. Ти бачиш, битися вздумали.
Голуб велично помахав тріснувшими окулярами зайцям, та друзі пошкандибали далі до своєї мрії.

Країна Грошей

Перед поглядом постала інша картина, зникли кошики з їжею, дерева обтяжені смаколиками, луки з приваблюючими ароматами різноманітних страв, бурхливі винні ріки та шоколадні фонтани. Все було звичайнісіньким, око не тішило нічого цікавого.
Аж ось на горизонті з’явилися чотири башти з золотої цегли, між баштами стояли срібні ворота з коштовними замками. Сонячні промені відбивалися від них з надзвичайною силою, засліплюючи очі.

– От бачиш, ці окуляри, як раз доречні й в цій країні, через дурних зайців вони тріснули, – зітхнув голуб.
Посеред дороги, зовсім незручно так, що можна було спіткнутися, стояв смугастий стовпчик з написом великими літерами: “Державний кордон величної могутньої безкінечної й найкращої імперії Золотих Грошей його величності Хряка ІІ, ясного сонечка”.
– Непогано, – сказав Голуб отетеревілому Віслюку. – Як я бачу, ти читати зовсім не вмієш.
– Йдемо далі, – відповів Шарк. – Сонце сильніше припікає, вже зараз ми самі спечемося.
Друзі не помітили, як перед ними відкрилося віконечко з п’ятаком товстої свині. Свиняче рило обнюхало новоприбулих, зажмурило маленькі оченята та пророхкало:
– Вітаємо вас у країні його Хрячества! Гонить гроші, раби нещасні.
Голуб, спеціально тягнучи час, повільно почав класти копійку за копійкою на золотий піднос, протягнутий йому, перед цим ретельно розглядаючи їх. Відрахувавши рівно десять за прохід у країну, у Голуба ще залишилося дві матусені монети, але цієї ж миті, хряк гучно чхнув, монети випали з крила та опинилися у підносі свині.
Кабан розреготався:
– Не треба роздивлятися мої грошики, я цього не люблю. Проходьте швидше, доки не роздумав.
Срібні ворота з тріском відкрилися і ледь не впали зі завіс.
Одна із свиней розкричалася:
– Дурні мавпи! Як вони зробили ці ворота, їх геть неможливо відчиняти, того і гляди приб’ють когось із нас.
– Що з них візьмеш? Вони ж єдині, хто згоден працювати на нас, виконуючи усі наші забаганки. Більше таких дурних і не знайдем.
Шарку і Голубу в очі вдарило ще більше світла, вони здивовані пошкандибали уперед. Тільки друзі почали все роздивлятися, як страшенний гуркіт і крики свинячої охорони перелякали їх. Ворота таки впали, придавивши хряка, але той, любуючись золотими копійками, навіть не помітив, що потрапив у халепу. Золото таки творить дива і є лікувальним для таких ось істот, подумали наші мандрівники.
Країна дійсно була прекрасна! Починалася вона з помпезної алеї, дорога була вимощена рубінами, смарагдами і сапфірами. Обіч стояли колони у стилі бароко, з дорогоцінного металу, невідомого походження, на них висіли штандарти імператора.
– Ти диви, такий самий прапор, як у країні Їжі, тільки має різне значення: там він символізує, що свиней треба пожирати, а тут – що у них уся влада.
– А-а-а, я нічого не бачу, – розгубився Шарк.
– Та підніми голову угору!
– Я не бачу не через це, а тому що геть засліп, від цього блиску, аж очі печуть.
– Бідолаха, треба буде і тобі десь купити окуляри, а поки що будемо продовжувати свій шлях уночі. Давай зупинимося і перепочинемо.
Вони присіли під колоною, Шарк заплющив очі й одразу ж заснув. Сон його був тривожний, йому снилися картини з минулого життя, їжа і ненажери з країни Їжі, зайці, коштовності, і раптом у сні з’явився рожевий слон. Він уважно споглядав, спокійно стояв, хитаючи головою. Від погляду сумних очей Шарк аж прокинувся, він сильно змерз, холод почав обгортати з усіх сторін, проникаючи у самісіньку душу і серце.

Що цікаво, Голуба поруч не було.
– Дуже добре! Я опинився зовсім один в цій неприглядній країні свинства без друзів і грошей. – Що мені тепер робити?
Шарк підвівся на ноги та пішов на світло, що в темряві поширювалося від міста, на щастя, вночі очі від нього вже не засліплювалися.
Підійшовши до міста, Віслюк одразу побачив Голуба, той сперечався з Мавпою через свої окуляри. Вони кричали та смикали їх кожен собі. Голуб вже втрачав сили, але Шарк поспішив на поміч другові, жбурнувши величезну каменюку в Мавпу. Та від несподіванки відпустила здобич. Голуб одразу вхопив окуляри і полетів до Шарка.
– Які дурні істоти, не мають зовсім совісті, хапають усе, що погано лежить. Доки ми спали, вона вчепила мої окуляри та побігла, як гарно, що я прокинувся і почав переслідувати цю крадійку.
– Я вже вирішив, що ти мене покинув назавжди.
– Ага, зараз, ти ж мій товариш, за кого ти мене маєш? – образився Голуб. – Повернув би свою річ й одразу до тебе!
Друзі обнялися, озираючись вони помітили, що знаходяться в самісінькому місті, столиці Великого імператора.
На горі, над самим містом нависав позбавлений смаку, нагромаджений абияк палац. Сто прожекторів освітлювали його кострубаті стіни, зроблені у різних стилях, з різних матеріалів, складалося враження, що кожний хряк – король, будував собі нові приміщення, башти, на свій свинячий смак, не враховуючи попередні перебудування. Так і з’явилися ця химерна будівля, що перетворила красиве місто в посміховисько над архітектурою й здоровим глуздом. Штандартів вони начепляли теж через край, різних розмірів і кольорів, свинячі рила майоріли звідусіль, викликаючи не захоплення, а регіт наших друзів.
– Голубе, я усе життя мріяв мати мармуровий палац, бо в країні Мрій в мене є лише невелика хатинка, але побачивши це жахливе свиняче створіння, я розумію, що моя хатина набагато краща і гарніша. Як вони взагалі живуть у такому несмаку?
– Не звертай уваги, краще йдемо до моєї країни Гарних Речей. Ти будеш здивований, який у нас гарний смак, прекрасний одяг, розкішні прикраси, розвинені технології. А у твоїй країні, лише пусті думки і мрії, убогі домівки, в яких ніхто не живе й якийсь там рожевий ліс.
– Я і сам розумію, що моя країна не така й гарна, порожня від усяких див. Дякую, що ти мене запросив до себе.
Друзі розмовляли, стоячи біля вікон палацу, раптом льох під їх ногами відчинився, вони покотилися по сходинкам униз. Приятелі об щось вдарилися, а жахливий голос, відбиваючись луною від стін запитав:
– Прийшли красти мої грошики? В нас туристів немає, тільки вельмишановні свині й дурні мавпи.
– Ми хотіли лише пройти до Країни Одягу через ваші землі! Ніякі гроші нас не цікавлять.
– Дуже цікавлять! Я тільки-но придумав закон про збільшення платні за перетин моєї країни, а ось вже і підписую. Так що поки ви не працюватимете на мене, заробляючи гроші, нікуди звідси не подінетесь. В мене надзвичайна влада, я настільки могутній, що можу покарати навіть мешканців недоумкуватої країни Мрій, й не думайте зі мною сперечатися.
Від здивування Голуб із Шарком аж роти роззявили.

– Ви, мабуть, бажаєте спитати з чого почати свою працю, дуже розумно! В мене виникла невеличка проблемка: свині так розжеріли від догляду мавп, що не можуть керувати отими дурниками. Мені золоті монетки нашептали, що мавпи готують революцію чи зраду. Вчора зламали головні ворота, прибивши мою охорону, а зараз, будуючи нову вежу, стовідсотково її завалять, розтрощивши мій чудовий палац разом зі мною. Швидше йдіть на будівництво, керуйте і доглядайте, можливо теж збудуйте якусь прекрасну вежу, а за працю я вам заплачу, е-е-е… я заплачу тим, що відпущу звідси, адже не розумно тратити на вас кошти, а потім брати плату за вихід? Ой, який же я кмітливий і бережливий. Йдіть вже, чого зволікаєте, справи вже чекають на вас.
Навіть не дожидаючись наступного дня, а відразу друзі опинилися на будівництві. Там серед ночі кипіла робота, мавпи передавали одна одній золоті цеглини, кидали їх, не дивлячись як і куди, тому часто травмувалися, та ніхто на це не звертав жодної уваги.
Свині хоч перебували поруч, але цікавилися лише рахуванням коштів, сном, лежанням, та зовсім не звертали уваги що там витворяють мавпи. Колись мавпи хоч якось намагалися будувати. Однак з часом геть розлінувалися, складали цеглу криво – косо, а потім і перестали замішувати цементний розчин і клали просто цеглину на цеглину, від цього башти були нестійкі й кожної миті могли впасти та поховати під уламками будівельників.
– Мавпи, хто у вас тут головний? – запитав Голуб.
– Иги, я – величний Орангутанг. Що вам треба від мене?
– Імператор прислав нас допомагати вам, но я, як бачу, ви і самі досить гарно вправляєтесь.
Голуб підлетів до самого верху будівництва, уважно обстежив споруду й одразу повернувся до Шарка.
– Справи йдуть погано, – тихо прошепотів він. – З хвилини на хвилину будівля впаде, перетворюючись на гору сміття й пилу.
Так воно і сталося, величні незграбні вежі затріщали, сама велика з них похилилася в бік, наче пригинаючись, трішечки постояла і повалилася, перетворюючи сусідні споруди на бруд. Гігантська чорна хмара піднялася аж до самого неба, покриваючи увесь блиск міста брудною пеленою, зчиняючи страшенний гуркіт. Пил потрапив в очі Шаркові, він ледь встиг їх продерти, як хтось потягнув його за хвіст.
– Швидше, швидше, – погукав Голуб. – Доки свині не отямилися від пережитого, тікаймо звідси.
Поклавши Шарку на спину важкі мішки, Голуб полетів попереду, показуючи дорогу. Шарку було тяжко йти і навіть дихати, бо окрім мрій у своїй голові він нічого не носив.
– Що це ти на мене навантажив? – запитав Шарк. – Вже не можу ступати.
– Та це ж справжнє золото, що підрахували свині. Доки все руйнувалося, я тихенько поцупив його, вони навіть не помітили.
Від слово “золото”, Шарк не тільки почав жваво переставляти ноги, а й навіть підстрибував, а згодом заспівав. Ось, що золото робить зі звірами в країні Золотих Грошей.
Таким темпом вони швидко відійшли від міста і побачили вказівник під яким дорога розбігалася праворуч – до країни Рожевих Мрій, ліворуч – до країни Гарних Речей.
Шарк зовсім не вагався й браво поспішив ліворуч.
– Ти що, не хочеш додому? – запитав Голуб.
– Кому потрібні оті мрії, від них ні холодно, ні тепло. Я йду з тобою, гарних речей я ще ніколи у житті не бачив, окрім твоїх окулярів.
– Пішли далі до виходу звідси, не будемо гаяти часу, – відповів Голуб.
І знову обіч дороги зустрічалися золоті дерева з прикрасами, помпезні колони, статуї, нарешті все це змінилося звичайним степом.

Як і у попередній раз з’явився свинячий пост зі стягом Великого імператора зверху.
На стовпі була вивіска з написом “Ви покидаєте країну Золотих Грошей його Величності Хряка ІІ, чим більше заплатите грошей, тим щасливішою буде ваша дорога!”
З віконця будки висунулося товсте ожиріле рило, та аж застрягло так, що не змогло промовити й слова. Лише, блимаючи очима вказувало на торбу під віконцем з наліпкою “Сипте всі свої гроші сюди.”
Голуб, не вагаючись, пересипав усі їх гроші до свинячої каси.
– Що ти робиш? – заволав Шарк. – Залиш хоча б нам трішки!
– Куди залиш? Якщо у моїй країні знайдуть гроші, то знову викинуть нас до країни Їжі, як мою матусю.
– Говори, що хочеш, – буркнув Шарк та легенько копитом витяг із мішка чотири золоті монети, сховавши до рота. Товстому охоронцю не було видно цієї махінації, він, важко дихаючи, засунув рило назад, захлопнувши віконце.
Дві свині розчинили ворота, але тут піднявся жахливий галас.
– О, ні, нашого Великого імператора привалило палацом. Дурні мавпи таки прибили його. Беріть гармати і мчить до міста розправитися з душогубами! Зачиняйте швидше ворота! Нащо ви їх розчиряпили у таку скрутну годину?
Доки вартові не отямилися, Шарк з Голубом миттю проскочили до країни Гарних Речей. Ворота з гуркітом зачинилися, але це вже не турбувало наших друзів. Перед очима була омріяна Країна Одягу.
– Нарешті я вдома, – прощебетав Голуб, хоча раніше ніколи цього не міг. Більшість свого життя я мріяв опинитися тут, хоча я ніколи у цьому місці не був, але відчуваю усім серцем кожнісінький куточок, це мабуть тому, що у кожного є своя рідна земля, до якої прагнуть повернутися з самих далеких далечінь. Як же тут добре!
– Що за дурню ти мелеш! Ось я, навіть і не думаю повертатися додому. У кожній країні є щось прекрасне, щось не дуже, але вони все одно кращі за мою, – сказав Шарк діставши перед цим потайки гроші з рота та не знаючи куди б їх переховати, озирнувся.
Прямо по шляху були розкидані різні речі, одяг, прикраси. Віслюк вхопив перше, що було поруч. Це виявився коштовний каптан, гаптований золотими нитками з прекрасними великими кишенями. Туди й були заховані золоті монети.
– О, ти вже сам зрозумів, що у нас можна брати і користуватися будь чим, що бачиш, головне, не купувати, бо депортують. Як тобі личить одяг!
Голуб, озираючись навколо, теж підібрав собі невеличкі голуб’ячі штанці, жовту сорочку, та коштовний бархатний піджак. Начепивши наряд, він став виглядати, як звичайнісінький павлин, тільки менший за розміром.
Приятелі, обережно переступаючи розкидане вбрання, просувалися уперед. Інколи підбираючи собі щось новеньке. Шарк теж почав виглядати по останній моді, копита і то прикрашали червоні чобітки, призначені дятлові, залишається загадкою, як він примудрився їх натягти. Вид у друзів був клоунський, хоча в цій країні ніхто не знав що це таке, тут одягали на себе все й одразу, декілька шарів поспіль. Сама б капуста позаздрила майстерності тутешніх мешканців обряджатися, але вона, на щастя, не мала очей.
На горизонті показалося місто, від нього не віяло ні помпезністю, ні блиском. Воно складалося з глиняних будинків із солом’яними дахами. Невеличкі вікна не мали скла, двері теж були відсутні, замість них висів шматок кольорової тканини, що ніколи не зупинялася від гойдання вітру. Безліч тканин і одягу розкидані повсюди, бо кожен мешканець весь час переодягався, беручи що заманеться. Місто прикрашали самі городяни, кольорове й рідкісне ошатне вбрання було сенсом їхнього життя.

– Як тут спекотно, так хочеться їсти й пити, – зітнув віслюк. – А окрім самісінького розпеченого піску та одягу різних фасонів тут нічого немає. Я б повернувся до Країни Їжі.
– Вода у нас є у колодці та ставку, вона трішки чорна, та згодом ти звикнеш.
– Звідки тобі це відомо?
– Це закладено генетично, як і любов до цієї землі, я просто божеволію від щастя, від цих краєвидів, ніякі стейки та жалюгідні копійки не зрівняються з шикарними нарядами.
– Краще б я голий ходив, – відповів Шарк.
Місцевий базар був праворуч, він спеціалізувався на продажі килимів. Різного розміру і кольору, старі й нові вони були усюди.
– Давай візьмемо собі цей коштовий килим, – запропонував Голуб.
– Нащо він нам, якщо в нас немає де жити?
– Чому це у вас немає де жити? – раптом запитала чарівна голубка. – Я запрошую вас до себе у гості.
Здивуванню товаришів не було меж, Голуба геть заціпило.
– Ну, чого стоїте, полетіли разом зі мною.
– Що за дурня, я можу полетіти тільки головою униз, – роздратовано відповів Шарк.
– Заспокойся, пішли, будь ласка, з нею, – запрохав Голуб. – Здається я заховався, не руйнуй мені життя, ти хіба не бачиш, яка вродлива ця краля?
– Закохався він! Ти що з глузду з’їхав, я майже нічого не роздивився у цій країні, пішли краще пити.
– Я тебе не розумію, як ти взагалі колись був мрійником? – роздратовано відповів Голуб.
Шарк погодився і поплентався услід закоханим голубам, розуміючи що негарно нищити щастя товариша.
Вони пройшли декілька провулків, піднялися скрипучими сходами на третій поверх занедбаного будинку, кімната була чистенькою, необтяженою зайвими речами.
– Проходьте, сідайте отут на килим, я піднесу вам води, раніше в мене була заморська кава з Країни Всього, але закінчилася. У вас раптом її немає?
– Навіть ніколи не чули ні про каву, ні про таку країну. Де вона? – запитав Шарк.
– Та отам, за озером, кажуть, що там є усе – усе: золото, їжа, одяг, мрії і ще купа чогось, – відповіла Голубка.
– Та, я вважаю, що мрії, то зайве, – заявив Шарк. – Ви вкажіть краще як туди потрапити?
– О, це досить важко! Треба узяти по одній речі з усіх чотирьох країн: якийсь одяг, гроші, шматок їжі та щось рожеве з Країни Мрій, що то таке, я не уявляю. Та нащо то вам, краще пригощайтеся, ось ваша вода. – І Голубка подала їм два глечика з чорною водою.
– Є-є-є, – захотів, але не зміг промовити ані слова Голуб.
– В тебе такі гарні окуляри, одяг, та й сам ти досить вродливий, – перейшла в атаку Голубка. – А маєш щось золоте, кажуть, воно зараз у моді?
– Та звідки? Але я можу збігати до свого друга імператора, він дасть скільки завгодно мені грошей, коштовного каміння, їжі, та всього, що я забажаю, – розпетушився Голуб.
– Що ти верзеш там, – Шарк боляче штурхнув Голуба копитом. – Хіба можна так брехати? Який ти друг імператору? Хіба ми не бачили, що його прибило вежею, а ти в цю мить поцупив у свиней десятирічну зарплатню! Що з тобою?
– Давай – но вийдемо на двір, – буркнув Голуб.
Приятелі швиденько спустилися униз, залишивши Голубку в хаті.
– Ну, ти і зрадник – ідіот, Віслюче! Нащо заважаєш мені залицятися й будувати сім’ю?
– З ким, з тією куркою? Хіба не бачиш, що вона в тебе вимагає якісь там речі? І себе занапастиш, і її не здобудеш! Підемо, радше, подорожувати до Країни Всього!

– Нікуди я з тобою не піду, чотирилапий бовдур!
– А я гадав, ми друзі…
– Ти ніколи не був мені справжнім другом, я лише скористався тобою, щоб повернутися додому, а тепер – ти мені не потрібен, лише створюєш проблеми!
– Отакої, – зітхнув Шарк. – Піду тоді сам. Прощавай!
Відповіді не було, Голуб покинув його назавжди. Але Шарка теж не так вже це й турбувало, він вирішив, що краще йти вночі, щоб не зустрічати ніяких напарників.
Примостившись на купу різнокольорового одягу, заплющив очі та одразу захропів, цього разу йому навіть нічого не снилося, сон його був міцний і безтурботний.

Подорож до Країни Всього

Шарк відкрив заплющені очі, підвів їх угору і побачив у безкрайньому небі нескінченну кількість далеких зірок. В голові був вакуум, жодна думка не виникла у нього, гарно відпочивши, він не згадував ні старі подорожі, ні старих друзів, майбутнє теж його не турбувало.
Віслюк підвівся, та почемчекував по дорозі, залишаючи місто позаду. Тільки тепер почали з’являтися думки: “Як же я скучив за грошима, їжою і всім іншим, так хотілося б швидше дістатися до загадкової нової країни.” Він почав перевіряти наявність речей, що слугували перепусткою до країни.
– Одяг на мені, гроші у кишені. Так, їжа? Треба щось дістати.
Він обернувся навкруги, побачивши кактус ретельно його огледів. На одній з голок дрімала маленька муха. Шарк, не вагаючись, безжально її прибив та поклав до кишені:
– Ну, а що ж, ця дурниця для ящірок також їжа.
Шарк ще трішки пройшов і побачив сяйво, що виходило прямо зі землі.
– Ой, це мабуть вхід до нової країни. Треба швиденько знайти щось рожеве. Ох, і дурник же я! Геть забув, що сам рожевий від народження.
З такими думками, рішуче наблизився до величного озера. Стоячи біля краю води, віслюк глибоко вдихнув чужоземне повітря, подивився на яскраві зорі, та підготувався перейти через озеро, шукаючи вхід. Опустивши голову, підняв копито і раптом побачив, що на нього з води дивиться сірий – сіресенький звичайнісінький віслюк. Шарк миттєво відсмикнув копито від сріблястої води та застиг мов укопаний
– Що це за страховисько? Невже то я став таким?
Шарк гірко заплакав, сльози розпачу краплинка за краплинкою котилися по щоках і падали у чорну воду. Він все збагнув та озвіріло почав зривати з себе одяг, викинув з кишені золоті гроші й бідолашну скривджену муху, нічого не жаліючи, і не залишаючи собі. Все поглинула темна безодня, але віслюк цього не побачив. Як і минулого разу, по вухах різко ударила знайома гучна музика, а в очах засвітилися блискавки, промайнули озера й ліси…

Знову вдома

Вдарившись об щось тверде, Шарк підвівся на ноги і відчував, що на нього приємно ляпає теплий, ласкаво ріднесенький рожевий дощ. Краплини турботливо омивали усе його тіло, повертаючи бідоласі такий жаданий рожевий колір. Зі всіх ніг він кинувся через любий рожевий ліс до рідної хатини.

Нарешті серед рожевої гущини з’явилася жадана рожева стріха, знайомі завжди розчинені двері, та бовтаючийся рожевий хвіст величного мрійливого слона.
Шарк призупинився, оговтався від стрімкого бігу і тихесенько протиснувся в домівку, притулившись до старого друга головою.
– Я знав, що колись ти повернешся! – радісно вигукнув слон, огортаючи мандрівника хоботом. – Аж стомився, чекаючи на тебе, ну що, є щось за тією горою?
– Нічого там немає, лише крижана пустеля порожніх душ.
Побратими міцно притислася один до одного, мріючи про подорож до рожевого лісу, про сонце й небо, про легкі хмари і буйні вітри, невтомні ріки і високі гори, про близьке й далеке… Мрії їх розквітали, підносячись до самісіньких зірок, мить щастя зупинилася тут на завжди.
А що ще потрібно для щастя справжнім мрійникам?