Темний ліс уночі здавався іще темнішим через туман та хмари, що повільно й невідступно розповзалися по небі. Опале листя шурхотіло під колесами воза, на якому, якщо придивитися, окрім клумаків та сіна, можна побачити п‘ятеро постатей з темно-рудими головами. Найвища постать тримає віжки, що простягаються до кінської морди, ще дві тримають малих у себе на колінах. Навколо було темно, тихо й безлюдно, живі істоти позникали у норах і гніздах, і навіть дихати було важко через насичене вологою та ще бозна-чим повітря. Морок навіював страх забуття і смерті… Проте навколо мандрівників розгорталося невидиме полум‘я, сімейний затишок та упевненість людей навіть без даху над головами теплою хмаркою рухалися по стежці, не даючи малим плакати, а дорослим сваритися. Ще через півгодинки вони під‘їхали до хатини лісника, де зустріли старого, який вказав їм на потрібну стежку. Віз проминув хатинку й рушив далі крізь ліс.
– Майже вдома, – сказав чоловік, і його сім‘я втомлено посміхнулася.
Тієї ж миті у великому будинку біля лісу заверещало нове життя. Це був я – і я нарешті дихав. Мене терли долонями й рушниками, підіймали, перекочували, притискали до чогось, аж ось до мого рота потрапило щось смачне й потрібне. Навколо мене розгорталася страшна пожежа зі сміху, розмов, шурхоту та ще невідомо чого. Хтось укотре відірвав мене від м‘якого й теплого, підніс близько-близько до свого обличчя і через декілька секунд повернув на місце. Від цього обличчя віяло безпекою, та водночас страхом. Мене злякалися. Я відчув, як мене намагаються подумки змінити. Та вже за декілька хвилин зійшло сонце, і ліс навколо сповнився заспокійливим тьмяним світлом. Що було – загуло. Осіння ніч змінилася зимовим ранком.

Мене звати Хаян Еллі. Вісім років тому я народився уночі поміж осінню та зимою, у моєму домі, у будинку моїх батьків. Він знаходиться біля лісу. Ліс – це мій давній приятель. Він знає мене краще за будь-кого, а я знаю його. До того ж, він не може мене бачити. Людям, які мене бачать, дуже складно назвати мене своїм приятелем через моє обличчя. Я трохи їх розумію. Я також не хотів би мати справу з виродком. Моє обличчя схоже на шматок глини, з якого виліпили голову, яку потім декілька разів зіштовхнули на підлогу. Я не схожий на своїх батьків. У мене татів голос, мамине волосся й характер, проте людям приємно дивитися на моїх батьків. В них пропорційні, симетричні обличчя. Я не розумію, чому вони і всі інші люди привабливіші за мене. У дитинстві на день народження мені подарували шапку, яка майже повністю закривала моє обличчя. Але, коли я грався з хлопчиком у сніжки, вона злетіла, і хлопчик з плачем від мене втік. Я злякався, і відтоді більше не дозволяв батькам приводити мене до міста. Мені було добре і тут.
Як тільки сніданок закінчився, я звично повідомив батькам, що йду гуляти до лісу. Батько усміхнувся, мама нагадала про рукавички й віддала мене Лянше. Лянше – це помічниця мами. Вона допомагає дбати про мене. Більшість часу вона навчає мене різних предметів, також її можна вмовити погратися у лісі чи влаштувати пікнік у горах. Вона весела. Але вона звичайна людина, отож поряд зі мною їй має бути бридко. Чомусь це не так. Коли я уперше запитав Лянше, чому їй не бридко, вона відповіла, що звикла до мене. Я до цих пір не можу її зрозуміти.
Коли ми з Лянше попрощалися з батьками й вийшли з двору, я одразу побіг до лісу. Лянше – за мною, трохи відстаючи. Вона вміє бігти так, наче її нема. Це надає мені почуття свободи.

Ми з Лянше сиділи під великим дубом біля озера і мовчки вечеряли. Я намагався згадати щось важливе…
– Слухай, Лянше! Батьки колись пообіцяли мені, що, коли мені буде вісім, я зможу ходити у ту іншу частину лісу. Зараз мені вже вісім. Ми можемо туди піти?
Ми домовилися піти туди через тиждень, коли під ногами не буде так слизько. Проте через тиждень сталося погане: Лянше захворіла. Звичайно, батьки були проти того, щоб я ішов гуляти самостійно. Але я пішов. Після обіду я непомітно перетнув подвір‘я і побіг навпростець до західної половини лісу. Я вже не пам‘ятаю, коли був у лісі без Лянше, проте це було найкрутіше відчуття у світі. Коли я опинився під соснами, я застиг на декілька хвилин, щоб перевести подих, потім побіг далі. Мені хотілося опинитися у самому центрі лісу, у його серці. Я біг, здавалося, цілу вічність…
Зупинившись, я задер голову догори – випав перший сніг. Я ходив серед дерев, здирався на них, розглядав цей світ знизу і зверху… аж ось я побачив рух серед дерев. «Невже тут хтось є?» – подумав я, і підійшов до великого дерева, за яким хтось ховався. Він визирнув – це була низенька дитина, хлопчик чи дівчинка, замотана у шарф та ще якісь тканини, через що видно було лише налякані блакитні очі. Я ступив крок назад і собі швиденько загорнувся у шарф так, щоб повністю приховати обличчя. Було бажання втекти першим, щоб не бачити, як втечуть від мене. Проте я не втік. Не знаю, чому.
– Привіт.
Дитина все-таки розвернулася і спробувала від мене втекти. Я схопив її за лікоть.
– Зачекай! Хочеш їсти?
Дитина поглянула на мене. Повільно кивнула. Ми всілися біля того ж дерева, я дістав із сумки поцуплені зі столу бутерброди. Мені дуже хотілося їсти, проте для цього треба було розгорнути шарф. Дитина також не торкалася їжі, хоча очі її хижо палали. Врешті, вона взяла бутерброда і запхнула його під шарф, ніби чогось соромлячись. Це точно дівчинка. За хвильку я зробив те саме. Ми сиділи й жували, аж доки сніг повалив густіше. Голова дівчинки перетворилася на снігову кучугуру. Я хотів змахнути з неї сніг, але вона відхилилася, а я не розрахував силу і змахнув із неї шарф разом зі снігом. Ми остовпіли. Її обличчя було як моє, але іще кривіше. Декілька секунд я зачаровано її роздивлявся, а потім вона підхопилася і побігла крізь ліс, подалі від мене. Я без проблем наздогнав її, притиснув до дерева й здер із себе шарф. Якийсь час ми мовчки розглядали одне одного. Я зрозумів, що більше вона не втече, і відпустив її. Вона дивилася на мене крізь звірячі очі-щілинки, а я дивився на її зморшкувату шкіру, ніздрі-щілинки, трикутне підборіддя… «вона схожа на намальоване совеня», – подумав я. Наступної секунди «совеня» пхнуло мене прямо у сніг, але я встиг схопити її за рукав. Ми завовтузилися у снігу, і весь час дівчинка по-дитячому хихотіла і намагалася закопати мене у кучугуру. За хвильку мені захотілося, щоб вона зупинилася – гра мене лякала. Проте я не встигав і слова вимовити, як моє обличчя занурювалося у сніг під радісне хихотіння. Нарешті я відпихнув її і голосно вимовив: «Перестань!». Дівчинка перестала, швиденько піднялася і сором‘язливо опустила очі. Я розгубився. Вона лякала мене, як і всі діти, але через її зовнішність мені не хотілося, щоб вона пішла. Я завмер, не знаючи, що робити. Наважився зробити до неї крок. Я спробував забути, що вона дитина. Діти мене лякаються, а ця – ні. Я також не хотів її лякатися.
– Ти чого? – нарешті заговорив я. – Я не люблю грати в снігу, і все. Я тобі вибачаю!
Тоді дівчинка також зробила крок уперед. Не піднімаючи очей, обтрусила мій мокрий одяг. Я подумав, що це знак згоди.
Аж раптом десь далеко почувся дивний звук – це було, наче декілька птахів закричали. Я здивовано озирнувся. Зараз зима – крім ворон, у лісі нікого не чути. Дівчинка також озирнулася, а потім схопила мене за рукав і вказала у сторону, звідки долинав звук.
– Що?
Вона склала долоні дашком.
– А? Там твій дім? – здогадався я.
Замість відповіді дівчинка легенько потягнула мене за рукав.
– Піти з тобою до твого дому?
Нарешті вона кивнула. Я ніколи не бував у інших будинках, окрім свого. Лише дуже-дуже давно, коли батьки ще брали мене у місто. Цікаво, де вона живе і як виглядає її родина.
– Добре, я піду, – погодився я, і ми пішли туди, звідки лунало пташине розголосся.

На нас вже чекали: четверо людей на засніженій веранді. Сурмили у маленькі ріжки, і пташині крики виринали з-під їхніх губ. Вони зупинили гру, коли помітили, що хтось іде. Я також зупинився, побачивши їх. Руде волосся, зморшкувата шкіра і невимовно криві обличчя. Губи-черв’яки мені усміхаються, дівчинка біжить до дорослих і шепоче їм щось у вуха. Вони підіймаються, підходять до мене. Я вгризаюся поглядом у цих людей. Намагаюся відвести очі, але не можу. Жінка ласкаво запрошує мене пообідати. Чоловік стоїть за її спиною, схрестивши волохаті руки, двоє малих рученятами в крихітних рукавичках стискають її долоні.
– А ви… хто? – зривається з моїх вуст раніше, ніж я встигаю прикусити язика. Вони виглядають, наче… про таке соромно навіть подумати. Наче вони – моя справжня родина.
– Заходь. Усередині тепліше, – була мені відповідь.
Шість кухликів чаю, м‘ясо і каша з солоними огірками, розмова, яку мені важко переказати. Єдине, що я добре зрозумів – вони люди, але інакші. Їх родину звати Суре, вони приїхали звідкілясь здалеку вісім років тому, звідти, де усі такі. І вони добре знають про те, що їх зовнішність тутешні люди вважають потворною, через це оселилися подалі від міста. Хоча вони з цим зовсім не згодні. Я розповів про себе. Що я народився у нормальних людей. Вони кажуть, що я і є нормальна людина. Лише набагато симпатичніший за інших людей. Вітальня така маленька, що я можу порахувати жевріючі вуглинки у каміні і крихти на підвіконні. Мені здалося, наче я у якомусь іншому світі. Жінка розмовляла зі мною, інші лише час від часу кидали не мене погляди моторошно-вузькими сіро-бузковими очима. Коли дівчинка помічала, що я дивлюся на неї, кривила й без того криве личко у ледве помітній усмішці.
Коли настав час рушати, вони побажали мені дістатися додому без пригод. Точніше, жінка побажала. Сказала, що вони будуть раді, як я прийду іще. Наступної суботи вони приготують рибний пиріг. Дівчинка відвела мене до знайомої частини лісу.
Лежачи в ліжку, я думав про загадкових рудих. Ось, що я зрозумів: по-перше, вони жахливо криві. І дивні. Навіть для мене. Вони схожі на… на мене, але набагато гірші! По-друге, вони чомусь вважають мене гарним, і я не можу цього зрозуміти. Хоча ми схожі, ми бачимо одне одного, хіба ні?! По-третє…
Є дещо, що я запам‘ятав іще з дитинства: я не можу подобатися нікому, окрім батьків та Лянше. Вони особливі. Усі інші завжди мене лякаються. Тому я завжди буду від них ховатися. Я буду лякатися їх раніше, щоб не бачити, як вони лякаються мене.
…по-третє, я хочу прийти до них іще.

Я приходив до них іще. Кожної середи і суботи протягом року ми з Лянше збиралися і йшли крізь ліс до їх будиночку. Лянше довго звикала до їхньої зовнішності. Першого разу вона втекла додому, наступні декілька разів відмовлялася заходити до хати. Та вона звикла до них так само, як і до мене. Я також до них звик. Я звик, що Суре уперто називають мене на прізвище – Еллі. Кожного разу, коли ми з Лянше підходимо до їхнього будиночка, малюки вибігають на подвір’я і гукають мене з помітним акцентом: «Еллі! Ел-л-лі!» Також я звик, що Ляо – дівчинка – постійно намагається з вереском звалити мене у сніг. Вона тягне мене на вулицю за кожної нагоди, навіть якщо я лише звідти, змерзлий і голодний. Малі хлопці обожнюють мене щипати. До того ж сказати їм відвалити неможливо, тому що ніхто, окрім мами й тата Суре, не розуміє моєї мови. Ляо розуміє, але не говорить. Вони з мамою Суре заробляють тим, що збирають і продають хмиз, а також готують пироги. Тато Суре працює у місті. Суре втомливо живуть: постійно збирають хмиз, готують, слідкують за хлопцями. Але коли ми з Лянше намагалися допомагати їм збирати хмиз чи прати, вони відхиляли наші спроби. Суре ніколи не скаржаться. І не кричать. Вони лише сперечаються, але ніколи нікого не звинувачують. Коли я помітив це, я зрозумів, що вони зовсім не звичайні люди. Звичайним людям далеко до Суре.
Суре багато чого мене вчили. Після того, як ми з Ляо поверталися додому, Ляо йшла гратися з хлопцями, а я сидів біля мами Суре, поки вона готувала. Ми розмовляли. Інколи до розмови приєднувався тато Суре, коли не працював у місті. Чим більше було цих розмов, тим більше щось змінювалося всередині мене. Я більше не вважав себе – неправильним, Суре – кривими, відокремленими від людей. Це було схоже на відчуття, коли хтось виводить тебе з задушливої кімнати на свіже повітря.
В людей немає такого слова, щоб описати, ким Суре були для мене. Коли улітку я почав вивчати їхню мову, то знайшов слово, значення якого ніяк не міг повністю зрозуміти. Це слово звучить як «ао». Ао – це близька, дуже потрібна тобі людина, але не через те, що вона щось тобі дає. Ви можете бути окремо, можете навіть ніколи не розмовляти. Вона потрібна тобі лише через своє існування.
Вже була осінь. Завдяки Ляо я добре вивчив їхню мову, тепер ми майже могли розмовляти. Ляо стала трохи вища за мене, мама Суре навчила Лянше готувати рибний пиріг. Одного разу наприкінці листопада, засинаючи у своєму ліжку і знову думаючи про Суре – так само, як півроку тому – я зауважив дещо. По-перше, я перестав помічати їхню зовнішність. Тепер мені все одно. По-друге, я починаю довіряти їм більше, аніж батькам. По-третє…
…по-третє, я нарешті зрозумів значення слова «ао». Мої ао – це Суре. Інакше кажучи, моє усе.

Різдво. Народ Суре святкує його на два дні пізніше за тутешніх. Отож, ми з Лянше відсвяткували його двічі: з родиною Еллі та родиною Суре. Ми їли, співали у засніженому будиночку, розповідали про людські свята. Різдво у Суре було наче схоже на Різдво мого народу, а водночас було зовсім іншим. У них було так само тепло і смачно, але водночас викликало зовсім інше відчуття. Разом з Лянше ми зіграли Суре виставу. Ми тренували її декілька тижнів поспіль. Суре були у захваті, принаймні, так мені здалося. Щастя переповняло усього мене, коли вони аплодували мені й усміхалися. Коли була майже північ, Ляо шепнула мені на вухо:
– Еллі, чуєш? Зараз прийде дехто. Це різдвяна традиція.
– Хто?
– Побачиш, – у наступну мить тато Суре загасив багаття у каміні, Ляо задула свічі у підсвічнику. Я нічого не бачив, лише чув, як цокає годинник. За хвильку вже була північ. Аж раптом я відчув дещо – тепло навколо обличчя. Схоже на те, наче мене обіймали м‘якими долонями за найнеправильніше місце на моєму тілі. Хтось торкнувся того, що я завжди намагався прикрити – і я йому це дозволив. Коли це минуло, я подумав, що навіть якби ці руки були руками Суре, я все одно відчув би те саме – довіру. Довіру до того, хто торкався найпотаємнішої, найсоромнішої частини мене. Ця родина – щось зовсім незвичне, чого я усе ще не міг зрозуміти. Поруч з ними я почувався людиною, а не виродком.
Так я сказав татові і мамі Суре перед тим, як ми з Лянше пішли додому. У ту ніч розігралася страшна завірюха, і коли ми прийшли додому, мама негайно відправила мене у ліжко разом з ліками та молоком з медом. Я сильно захворів – уперше за багато місяців. А коли нежить та біль у легенях мене відпустили, була вже майже весна. Тепер я хотів чим скоріше побачити Суре.

Було близько десятої ранку, коли ми з Лянше вийшли на вулицю. Вона обіймала мене за плечі, щоб я не побіг і не змокнув на холоді. Хоча я був упевнений: якби не моя хвороба, вона б і сама вже зірвалася на біг. Їй також хотілося побачити руду родину.
Нарешті ми у лісі. Дерева, сніг, ворони… Ось і знайома стежка. Я відчув, як у мене швидко-швидко б‘ється серце. Підходимо до будинку, я звичним рухом дзвоню у металевий дзвіночок. Чекаємо, радісно усміхаючись. У Лянше тремтять руки – чи то від холоду, чи то від нервів.
Тиша. Я знову приводжу у рух дзвіночок.
– Можливо, вони у місті. Або пішли по хмиз і зараз повернуться, – невпевнено припускає Лянше. Ми стоїмо біля будинку вже не першу годину. Я мовчки притискаюся чолом до темно-коричневих дверей, Лянше кладе руки мені на плечі. Мені здається, що я чую, як по той бік дверей кричать: «Мамо! Еллі прийшов! Пусти Еллі!».

Ми не скоро здалися – приходили туди іще й іще, кожної середи та суботи. У будинку нікого не було. Аж ось одного разу у суботу я відмовився іти надвір – сидів у своїй кімнаті, щось читав, щось робив. Потім на мене найшов неймовірний сум за Суре. Я навіть не помітив, як заснув… Мені наснився жах. Це був цар усіх жахів. Мені давно вже вони снилися. У цих жахах хтось мовчки дивився, дивився, дивився… Коли мама приходила мене заспокоювати, спочатку я просто кричав, а згодом почав благати її, щоб вона перестала на мене дивитися. Я геть відвик від того, як це, коли на мене дивляться звичайні люди. І ось я знову прокинувся – вже була неділя – а мама ще не встигла прийти. Паніка і страх ще не відступили, отож я спробував чимось закритися – і знайшов помаранчеву хустку у шафі. Вона ніби чекала на мене увесь цей час. Я швидко зав‘язав її на потилиці, щоб було видно лише очі, ліг і приготувався до появи мами… так і заснув. Наступного ранку, коли подивився у дзеркало, зрозумів, що хустка усе ще на мені. Щось утримувало її на мені. Від цього мені стало млосно, та знімати її я не поспішав. Пройшов день, тиждень, місяць… помаранчева хустка наче приросла до мене, як друга шкіра, менш потворна. Батьки не розуміли мене, тому не переймалися. Єдина, хто розумів сенс цієї хустки, була Лянше. Коли вона розглядала нового мене, крізь її схвильовані очі прозирали очі мами Суре. Вони ніби казали мені: «Хаяне Еллі, не роби дурниць. Зніми це». Та я вже зробив дурницю, і не зміг собі відмовити. Суре вчили мене не звертати уваги на особливості мого обличчя. Вони вчили мене, що моя зовнішність – проблема інших, не моя. Але тепер більше нема кому було мене вчити, зцілювати, заспокоювати. Суре тепер не було.
Мої ао зникли.

…Це було чотирнадцять років тому. З тих пір змінилося майже усе: Лянше вийшла заміж, і я втратив останнього друга. Помер лісничий, і мій єдиний приятель дістався якимось підприємцям, які почали вирубувати його на папір. Мені було дванадцять, коли ми з батьками не змогли більше терпіти постійний шум зі сторони лісу і переїхали до міста, яке я майже одразу зненавидів. Я дуже швидко вчився різним мовам і наукам, які мені викладав один учитель. Читав багато книжок про медицину, про першу допомогу, про людей, про культуру… Звичайно, книжки і навчання не замінили мені ані Суре, ані Лянше, та вже скоро я зовсім про них забув. З нового будинку я майже не виходив, навіть вікон сахався. На вулиці було занадто шумно й людно. Щоб відволіктися, читав книжки і грав батькам маленькі вистави. Коли мені було шістнадцять, мені стало важко перебувати у цих стінах. Я постійно мацав своє обличчя, весь час торсав і перевіряв вузлик на потилиці. Спочатку не розумів, у чому справа. А справа була у тому, що я виріс.
Отже, я переїхав. Знайшов собі маленький будиночок подалі від головної вулиці, батьки дали з собою грошей. Те, що я геть не вмів заробляти собі на життя, мене не турбувало. Не настільки.
Втекти від однієї проблеми – значить знайти собі іншу. Так само, як усі інші чистять зуби й снідають, я починаю день із того, що зав’язую на собі хустку. І знімаю її лише тоді, коли лягаю спати. Людину без обличчя помічають набагато більше, аніж людину з його наявністю. Звучить, наче жарт, чи не так? Мої нові сусіди ділилися на два типи: перші намагалися на мене не дивитися, ніколи не віталися і робили вигляд, наче моє обличчя, якого не було, в них взагалі ніякого інтересу не викликає; інші, навпаки, виявляли до моєї хустки занадто бурхливий інтерес. Не знаю, хто відштовхував мене більше, але проблеми виникали саме через отих надто цікавих. Один чоловік, що жив навпроти, кожного ранку розпитував мене про «халепу», через яку я соромлюся своєї «травмованої фізіономії». Його планом було наступне: висловлювати різні варіанти, аж доки я себе не видам. Коли ж зрозумів, що нічого не виходить, перейшов на план Б: взяв за звичку голосно розмовляти про мене зі своїми знайомими, коли я знаходився десь поряд. Я не занадто через нього переймався, бо не лише він вдавався до таких дій. Люди навколо завжди пошепки щось обговорювали, а коли я до них звертався, різко змовкали й робили вигляд, що мене нема. Звичайно, ніхто не поцікавився моїм іменем. Я був для них «хлопцем з хусткою».
Декілька разів майже вирішував переїхати знову – на цей раз туди, де нікому буде мене обговорювати. Мене стримувала надія, що я щось придумаю і все зміню. І я придумав.

Удень я працював, переписуючи папери, увечері, близько десятої, йшов додому. Одного такого вечора я побачив, як люди грають якусь виставу. Навколо було темно, глядачі дивилися мовчки. Я підійшов, зупинився… додивився виставу до кінця. Після вистави підійшов до них і взяв їхню візитівку. Через тиждень я зважився до них прийти; це місце називалося «Театр Без Обличчя». Сама назва підказувала, що я маю бути тут. Я зіграв їм декілька імпровізованих сцен, звичайно, не знімаючи хустки, і вони мене прийняли.
Через місяць я уперше зіграв на сцені. Це не був дерев’яний поміст посеред вулиці, як я собі раніше думав. Так звані «вуличні вистави», як виявилося – це лише розвага. Справжні вистави відбуваються саме тут – у величезній темній залі. Замість хустки – маска. Лякало мене усе: темрява, люди, зала. Та коли почалася вистава, я забув про все довкола – і зіграв.
Ось тоді усе й змінилося. Я змінив місце роботи, багато репетирував. Мені добре платили. Одного разу я підійшов до ненависного сусіда, таємниче поцікавився: «То що, чи ви все ще бажаєте дізнатись, чому на мені ця хустка?»
Моя розповідь, натхненна Театром, була повною, повнісінькою нісенітницею. Та чолов’яга без сумнівів мені повірив – і вже через декілька днів її знали усі мої сусіди. Тепер моя хустка не була чимось загадковим – це був елемент того образу, що я його створив для знайомих.
Мені було вісімнадцять, коли я уперше зіграв головну роль. Життя змінювалося. Паралельно з постійними репетиціями мені доводилося самостійно піклуватися про будинок та себе. Помалу я вивчав місто. Легенда про мою хустку дозволяла мені бути чорною вороною серед чорних ворон. Із часом з’явилося таке відчуття, наче я постійно граю якусь роль. Допоки я її граю – я свій.
Було й багато хороших моментів. Друзям-акторам не було цікаво, що в мене там на обличчі. Вони швидко прийняли мене за свого, і ми частенько прогулювалися містом усі разом. Також, коли вистава у театрі завершувалася, глядачі мали за звичку вигукувати наші імена на знак поваги. Через декілька виступів моє ім‘я вигукувала ціла зала. І кожного разу я почувався так само щасливим, як колись у дитинстві. Лише називали мене вони «Хаян», а не «Еллі». Я нікому не казав свого прізвища.
Мені було двадцять три, коли я зрозумів – життя не може бути кращим, ніж воно є. На відміну від інших людей, я ніколи не зможу знайти когось, кому зможу себе розкрити. Отож, сім‘я й любов завжди залишатимуться для мене поза зоною доступу. Усе, що я зараз маю, я маю завдяки своїй легенді. Усе, що я маю робити – це піклуватися про її недоторканість, бути обережним. Так я вважав.

Я прогулювався головною вулицею, коли побачив його – рудий старигань у пошарпаному одязі з капелюхом під ногами. Він сидів на тротуарі та просив милостиню. Я підійшов до нього, зазирнув до капелюха – лише дріб‘язок. Поклав йому паперову п’ятірку. Підняв голову, а старий у відповідь зацікавлено зазирнув мені у вічі. Ось тоді я побачив, що це не старий. Це зморшкуватий рудий хлопчик.
Я думав, що мені лише здалося, та скоро їх стало більше. Вони сновигали вулицями, шукаючи роботи і допомоги, найбільше було жебраків. Люди не знали, звідки й хто вони, не розуміли, чому їх так багато, геть не сприймали за нормальних людей. Швидко з’явилися чутки, що це хвороба. Хтось тікав із міста, хтось наполягав на необхідності спалити «руду чуму», «рудих мавп», хтось навіть займався цим власноруч. Звичайно, на роботу рудих ніхто не брав. Усі вони могли лише жебрати.
Про мене було годі й казати – я з усіх сил намагався не воскрешати минуле, проте постійно згадував, що вони той самий народ Суре. Люди, які народили тих, хто колись був моїми ао. Я, напевне, єдиний з-поміж міських людей, хто знав, що вони – нормальні люди. Не прокажені, не мавпи, не інваліди… краще б мені було байдуже.
Я бачив безсилля й несправедливість на кожній вулиці, у кожному провулку. Щоразу, коли чув чи бачив, як хтось кривдить рудих людей, ледве стримував бажання кинутися й вдарити людину по її власній огидній пиці, згребти усіх рудих докупи й захистити від жорстоких «нормальних». Але я був хорошим актором. Я ніколи нічого не робив. Майже завжди поряд зі мною були мої друзі-актори, тож я проходив повз рудих, не припиняючи підтримувати веселу бесіду із виглядом повної байдужості та зневаги. Лише інколи, коли поряд нікого не було, непомітно кидав їм під ноги паперову п‘ятірку. У розмовах я навіть не намагався їх захищати. Чому? Бо це б зіпсувало мою легенду. Моя легенда – моє місце у суспільстві. Я вдаю людину, яка ніколи нікому не співчувала. В якої не було ані ао, ані здорового глузду, ані сумління. Яка ніколи не зрозуміє, як це – коли люди від тебе тікають.
Раніше, коли я був дитиною, я стидався свого обличчя. Дарма. Воно не заслуговувало на сором. Сором – це щось зовсім інше. По-справжньому соромно мені було саме тепер. Заради місця у суспільстві я відрікався від щирих своїх почуттів. Заради того, щоб не бути «інакшим», я ігнорував людей, які потребували допомоги. Я просто не міг втратити те, що я так важко здобував. Уночі я завивав від сорому й жалю, удень я посміхався. За це я по-справжньому себе ненавидів. Не шкіру, не кістки, не гени – саме себе. Цікаво, що сказали б на це Суре…

День. Я йшов головною вулицею міста. Поруч зі мною прошкували, теревенячи, друзі-артисти. Люди, попри сильний осінній вітер, повиходили з будівель на свіже повітря, і чим далі ми йшли, тим щільнішим ставав натовп. Руді також були тут, але ховалися за незчисленними ногами. Я був радий, що не можу їх бачити. Хтось запропонував піти до річки, де не так людяно і більше місця. Ми завернули за ріг будинку, поблукали вузькими вуличками і вийшли до великого кам‘яного мосту. Піднялися на міст. Цей міст був давньою міською пам‘яткою, його поруччя були низькими й широкими, людині десь по коліна. «Гей! – почув я збоку – Ти сліпий чи тупий?!» Декілька з нас, у тому числі й я‚ обернулися на чоловічий крик.
– Він що, випив? – зашепотів мій товариш. – Міст широчезний, а він примудрився в когось врізатися… – актор поряд закрив йому долонею рота.
Чоловік у декількох метрах від нас відступив на крок, і ми побачили того, на кого він горлає.
– Це руда мавпа, – промурмотів другий актор.

«Руда мавпа» – ці слова болісно врізалися мені у вуха. Акторський гурт одразу втратив інтерес до крику чолов‘яги, усі синхронно розвернулися і байдуже покрокували собі далі. Якщо він кричить на рудого – має на те право. Я також за звичкою збирався піти слідом, але з місця не рушив, споглядаючи сцену, яка розгорталася перед моїми очима.
– Хаяне? Ти йдеш? – гукнув мене колега.
А кремезний чолов‘яга тим часом кілька разів струсонув худого рудоволосого парубка в сірому одязі. Я бачив, як той намагається виборсатися. Аж раптом якась шматина, що прикривала його обличчя, сповзла, і я побачив, як здоровань різко відштовхує від себе хлопця, наче той був отруйним. Декілька секунд чоловік кривився від люті й відрази, а потім заніс здоровезну правицю і штовхнув парубка просто в груди. З подиву той навіть на встиг скрикнути – його тіло вдарилося об поверхню річки. А наступної миті хлопець щез під водою.

Я скам‘янів на декілька секунд. Скам‘яніло все: мої почуття, моє тіло, мої бажання. Я подивився на те місце, де тільки що був хлопець, потім – на ріку. Я відчув крижаний страх смерті, холод води, яка тебе поглинає. Я згадав про свою легенду, за якою мені має бути байдуже. Я згадав про одну дівчинку. Вона сміялася й штовхала мене у глибокий сніг. Потім я згадав про своє обличчя, і дівчинка перетворилася на чоловіка, а сніг – на глибоку холодну ріку. Мої холодні скам’янілі кінцівки сповнилися теплим, майже обпікаючим соромом. Цього сорому я не злякався. Сором перетворився на сумління, сумління – на рішення. А потім декілька секунд пройшли.

Я глибоко вдихнув, і вода вдарила мені в обличчя. Коли я відкрив очі, навколо мене була каламутна темрява. Я злякався, що не зможу його знайти, але змусив себе пірнути глибше. Коли руки дісталися твердого тіла, мені вже серйозно бракувало повітря. До того ж, я забув, де верх, а де низ. Злякався, що зараз помру, але вже через кілька секунд побачив, звідки крізь мул пробивається світло. Легені аж волали кинути важке тіло напризволяще, та я умовив себе терпіти. За останні секунди зробив кілька панічних ривків, і крижане повітря обпекло мої губи й легені. Від шоку я ледве не впустив свій вантаж, через силу погріб до берега. Тим часом хлопець якимось дивом прийшов до тями, почав штовхатися і борсатися, тим самим тягнучи під воду нас обох. Я знову ледве стримав бажання його відпустити. Наче уві сні дістався берега, до того часу хлопець наковтався води і знову знепритомнів.
Ми впали на пісок. Я втамував бажання вимкнутися й зробив те, про що колись читав у тих нудних книжках – і з його рота вилилася вода. Упевнившись, що він дихає, я закинув його собі на плечі й побіг додому. Стягнув з нього мокрі речі, трохи обтер і звалив на ліжко; розвів вогонь у каміні; написав термінового листа батькам, залишив листа перед дверима будинку; сів на підлогу – там і залишився. Жахливо хотілося спати. Через страшенно довгий час до нас прибігли батьки й сімейний лікар, і я нарешті дозволив собі вимкнутися, ледве-ледве доплентавшись до дивана. Наостанок ще встиг подумати, що щось не так.
Через тиждень, коли запалення легень, чи що там у мене було, трохи полегшало, і я нарешті прийшов до тями, я, не без допомоги, піднявся з ліжка й провів лікаря до дверей.
– Забороняю виходити на роботу ще мінімум півтора тижні, – попередив він мене у передпокої.
– Без проблем, – просипів я. – Дуже вам за все це вдячний.
– І чого ти так тяжко застуджуєшся? – лікар обережно поплескав мене по плечу. – Радий був тебе бачити, хлопче. Хоча тобі вже скільки… двадцять чотири?
– Скоро буде, – всміхнувся я. І знову мені здалося, що щось не так.
– В твого приятеля все гаразд, тільки ноги… Йому ще не можна ходити, ти мене зрозумів? Я прийду до вас післязавтра. О, до речі! – додав він вже в дверях, уважно мене роздивляючись. – Радий, що ти нарешті цього позбувся. Хай там що, а ця штука шкідлива для здоров‘я.
– Яка?..
Я зачинив за ним двері, замислено торкнувся підборіддя… і кинувся стрімголов до дзеркала. Першою моєю реакцією, коли я побачив себе без хустки, було заволати, але я зміг лише болісно закашлятися й швиденько затиснув собі рота. Я увесь цей час був без хустки?! Невже лікар увесь час мене таким бачив?! Дідько, дідько, дідько! Незважаючи на біль у горлі, я маніакально перерив увесь дім, але так нічого й не знайшов – хустка зникла. Єдине, що спадало на думку, це що вона злетіла з мене у воді. Аж раптом я помітив у дзеркалі рух: криволиций парубок присів на ліжку, окинув поглядом кімнату довкола і тепер втупився у мене. Я підійшов до нього, навіть не намагаючись закрити руками обличчя. Уперше за весь цей час ми дивилися один на одного, як рівні: я і криволица людина. Аж раптом він сказав:
– Еллі.
Запала мовчанка.
– Що?
– Ви… вибачте. Вас випадково звуть не Еллі?
Серце закалатало: «Еллі» вже вдруге пролунало у моїх вухах!
– А ви?..
Парубок дивився на мене заспаними очима-щілинками. Він взагалі зрозумів мене?
– А я? Мене звати… той… Гельрі. Гельріам Суре.
– Тебе… твоїх батьків звати Хіммель і Грехем Суре? Твоїх брата й сестру звати Доріам і Ляо? То ви… живі?
Хлопець, схоже, прокинувся, і тепер зачаровано мене розглядав. Під цим знайомим поглядом я відчув себе дитиною, хоча вочевидь був на декілька років старший за нього.
– То ти справді Еллі? – радісно запитав він, раптово перейшовши на свою рідну мову. А потім так само раптово простягнув руку й ущипнув мене за бік. – А ти зовсім-презовсім не змінився! Я тоді ще малим був, а все одно одразу тебе впізнав!
Гельрі розповів мені про свою родину. Після Різдва, коли я раптово перестав приходити до них, люди з міста приїхали до його родини, показавши якісь папери, звеліли швидко переселятися, бо була оформлена власність на ліс. Ось тоді вони й переїхали. Мама й Ляо відкрили власну пекарню, куди найняли місцевих робітників, щоб не лякати людей. Тато Суре усе ще працює на старій роботі. Вони живуть на правому березі ріки у власній квартирі, яка більша за звичайні, але менша за їхній старий дім. Вони зовсім про мене не забули. Щороку однієї ночі на межі осені та зими вони святкують мій день народження і, за традицією свого народу, спалюють для мене побажання. Вони будуть неймовірно раді дізнатися, що я тут. Через чотири дні, коли лікар дозволив Гельрі ходити, ми попрощалися й домовилися зустрітися під час осіннього свята, яке мало настати через півтора тижні.

Осіннє свято. А також перший день, коли мені дозволено вийти з дому. Я крокую головною вулицею, навколо мене крамнички з їжею, люди і різнокольорові ліхтарики. Серце шалено калатає: я вишукую декого у натовпі. Вони також вишукують мене, вони десь тут, десь поряд. Але це не єдина причина, чому моє серце калатає. Нижня частина мого обличчя свербить і палає від незнайомих, давно забутих почуттів: холодне осіннє повітря; тепла пара, яка здіймається з казанків; запахи їжі, парфумів і густого туману. Краплинки від цього туману осідають на моїй шкірі, дуже чутливій через відсутність сонця упродовж багатьох років. І головне – це погляди. Вони ніби є, а ніби їх і нема.
– Еллі!

Кінець.