Жовтогаряче сито густо кидало тисячі тоненьких ниточок по всій землі. Стомлені люди виходили з-поміж височенного жита, яке, немов м’яка ковдра, вже декілька годин огортало схований у ньому натовп. Люд з’юрмився докупи й прямував по широкій дорозі, від якої зліва та справа лежало два нескінченних золотих океани, які від вечірніх теплих подувів вітру вкривалися численними хвилями. Жінки почали співати, і враз десятки голосів оповили вечірню літню землю. Чоловіки, похнюпивши голови від втоми, тягнули великі вози, на яких горами було складено жито. Чим нижче сито опускалося над землею, тим яскравіше сяяли зморені обличчя та солом’яні дахи, що пліч-о-пліч чекали на своїх хазяїнів вдома.

Повернувшись у село, люди вдихнули солодкий запах лип і щойно спеченого хліба. Діти, немов каченята, повибігали назустріч батькам. На розмальованих хатах жовтіли товсті смуги, на яких гуртом витанцьовували порошинки. Тіні високих дерев поза тином ставали дедалі довшими, а люди все спокійнішими. Здавалось, втомлена від золотого жару вогняна куля, видавлювала із себе останні теплі промені, поступаючись прохолоді блідого короля, що лляв на землю тихий спокій.

Люди раділи, адже робочий тиждень минає, і сьогодні, як і завжди у четвер, економ Всеволод Зенонович їде до міста. Селяни не любили його та нерідко називали «чортом у чоботях» через надмірну жорстокість, проте у цей день вони мали змогу позбутися упиря та дихати вільно – влада переходила до рук коваля, який з повагою ставився до кожного.

Аби хоч якось полегшити фізичну напругу, селяни щотижня влаштовували вечорниці. Вони знали, що немає такого свята, під час якого влітку їм можна було б відвідати «веселу хату», і що при викритті цієї забави, усе село буде покарано, та, незважаючи ні на що, люди відпочивали і були від того щасливі.

Коли чорна безодня із сотнями яскравих білих крихт поглинула сонячне проміння, сяйво перейшло до людських хат і запалило гнітики свічок. Гарно вбрані дівчата прямували до «веселої хати», сміючись, аби не виказати свого хвилювання, а могутні велетні-дуби, що утворювали браму у сонний ліс, віталися із кожним хто проходив повз. Коли стежки замовкли, засумували й дерева. Лише м’ята розповсюджувала свої таємні пахощі і нічні птахи купалися у світлі місяця. Два різних світи стояли так близько один проти одного: весела, світла хата та загадкова, тиха, літня ніч.

Десь у далечині, там, де світло блідого короля ще не встигло намалювати візерунки, наближалась фігура. Широкоплечий парубок у білосніжній вишиванці, що на комірі й рукавах була доповнена помаранчевими візерунками, та червоних штанях поспішав. Його чорні чоботи швидко цокотіли стежкою у нестримному бажанні кудись встигнути. Могутні дуби, повз які пройшов хлопець, вже не зашурхотіли, – природа спала.

Нічна літня прохолода вже спустилась на землю, тому Івась зайшов до хати. На порозі стояла гарно вбрана усміхнена пані, у яскравій хустці та намисті. Вона привітно глянула на хлопця, коли той, витягнувши із кишені, поклав їй на піднос шматок хліба. Хата була освітлена гасом, про що заздалегідь подбали хлопці. Жартівливий, веселий настрій передався також Івасю, що до того був чимось замріяний. Перша група хлопців сиділа і розмовляла між собою, друга – вже танцювала що є сил, підігріта оковитою, а деякі сиділи біля дівчат, від чого на їхніх рожевих щічках ще більше палахкотіла цнота. Біля віконця чотири подруги ворожили і жваво це обговорювали. Івась подався до хлопців, аби не чути дівчачих теревень. Присівши на дерев’яний стілець, він помітив, що чиїсь грайливі очі через усю кімнату дивляться на нього. Дівчина встала з печі та повільною ходою пішла до хлопця. Мала вона червоного фартуха, що оперізував її стан та підкреслював коричневу димку.

Все аж сяяло від своєї новизни, а вінок, до якого було прикріплено багато різнокольорових стрічок, нагадував корону. Чорне волосся було зібране позаду, хоча деякі пасма акуратно лежали на обличчі. Яскраві карі очі притягували усілякого, хто наважувався в них зазирнути.

— «Скільки я на тебе чекала?..», – проспівала дівчина, поставивши підборіддя на свою руку біля Івася.

— «Ой, скільки я на тебе чекала!», – підхопили деякі дівчата.

— «Серденько від любові латала…», – продовжила красуня.

— «Що не підійшла, я картала…», – заспівала уже ціла хата дівочих голосів.

— Ох і Галька… – мовив хтось, – не дасть спокою бідному хлопцю…

— Вже другий рік залицяється… – підтримав незнайомець.

— Дай Бог здраствувать, Галю, – мовив Івась та поцілував їй руку.

— А що це ти тут сам-самісінький? Невже нікого досі не знайшов? – намагаючись стримати страх перед відповіддю, запитала дівчина.

Івась промовчав, похнюпивши голову. Галина одразу пожвавішала.

— Так а нащо шукати, якщо щастя перед самим твоїм носом?

— Не знайшов я ще своєї зіроньки провідної…

— Та я ж… Я ж більше життя тебе люблю, Івасику! – дівчина відвела в сторону хлопця, взявши його за руку. – Я ж працьовита… Все для тебе буду робити, Івасику милий!

— Не можу я так… Не люблю я тебе… Хіба це щастя ділити моменти життя з людиною, до якої нічого не відчуваєш?

— Та це тільки зараз, Івасику! Ти ще не зрозумів своїх почуттів… Я ж…

— Не можу! – рвучко відповів Івась та вийшов з хати.

Люд почав шепотіти, поглядаючи на дівчину. Вона ще декілька секунд стояла нерухомо, дивлячись на двері.

— Я отримаю своє… – сумно промовила Галя. – Ти зрозумієш… Як сильно… Я тебе люблю… – теплі струмочки пробігли обличчям дівчини.

Свіже повітря дмухнуло прямісінько на Івася, коли він вийшов на двір. Запах лип та м’яти змінився на річковий, що насувався з лісу. Гучні жаб’ячі скарги луною відбивались у вухах хлопця. Він вирішив піти до озера, що лежало біля ріки і нагадувало величезне дзеркало, у якому яскраві крихти видивлялись своє відображення. Ще здалеку парубок почув шелест очерету, що чомусь приніс йому легкість та спокій. Впевненими кроками ступав Івась по землі, що давно поснула, та раптом зупинився – на свіжій пахучій траві сиділа постать та вдивлялася у фіолетово-синє полотно, де велично правив блідий король із своїми маленькими підданими. Івась мовчки підійшов та сів біля дівчини, а вона, не звертаючи уваги на хлопця, замріяно тонула в нічному мареві.

— Чаруюча ніч, – тихо промовив хлопець.

Незнайомка повернула свою голову, і густі пасма її коричневого волосся при сяйві місяця здались хлопцю фіолетовими. Івась зазирнув у глибокі чорні очі, що пильно вдивлялися в нього. Її тоненькі губи та маленький ніс освітлювалися білим світлом зверху, від чого обличчя ставало все чарівнішим. Блакитна, немов прозорі небеса, легка сукня дівчини, здавалося, займає всю невкриту очеретом ділянку галявини. На її голові був вражаючої краси вінок із семи однакових величезних фіолетових квітів.

— Я можу тобі довіряти?.. – раптом запитала дівчина, схопивши юнака за руку.

— З-з-звісно… – розгубився хлопець.

— Обіцяй, що нікому не розкажеш, що Місяць живий!..

— Та кому ж ці казочки розповідати?! Ніхто й не повірить…

— Як це? Як це не живий?.. – не розуміла дівчина. – Він живе! Він розмовляє! Інколи треба тільки подивитися на нього, аби побачити, як він до тебе промовляє, сміється… Я думала, ти знаєш це, тому і прийшов сюди. Хотіла застерегти тебе: нікому не можна знати про його таємницю, бо відкриває він свою силу не всім. Не всім… Я … – вона відвернулась.

— Як тебе звати дівчино-красуне?.. – все так само зачаровано дивився Івась на незнайомку.

— Зоряна… – мовила вона. – Часто ти сюди приходиш, Івасю?

— Звідкіль ти знаєш ім’я моє?.. – хлопець був вражений. – Ти тутешня? Із Чарівнохати?

— Тутешня, – відповіла Зоряна. – Як же тебе не знати?! Кожного дня то воза лагодиш, то у полі працюєш…

— Чому я ніколи тебе не бачив?

— Може… Долі так потрібно…

— А ти? Ти сюди часто приходиш? – запитав зацікавлений юнак.

— Мені інколи здається… – вона знову перевела погляд на нічне світило, – що стільки Місяць не живе, скільки я до нього ходжу.

Івась не знав, що й казати. Він був щасливий, що втік із тої «веселої хати», щасливий, що вкотре не піддався Галиним залицянням, щасливий, що просто зараз він і Зоряна сидять біля озера і вдивляються у Чумацький Шлях. Все затихло… Здавалось тільки іноді, немов, прокидаючись від чарівного сну, листя верб шурхотіло, створюючи легкий вітерець.

— Що це в тебе за квітка у вінок вплетена? – цікавився хлопець.

— Це магнолія. Квітка ночі, – усміхнулася Зоряна, подивившись в очі Івася.

— Не чув ніколи про таку… Хіба на Вкраїні є така рослина?

— А як же немає?! – здивовано мовила Зоряна. – Магнолія є символом людського життя, тому може зародитися будь-де, не залежно від місця: чи то спекотна пустеля, чи то вічні сніги, ба навіть наш рідний край. Появою квітки тільки Доленька керує… З її волі й Місяць плаче, і Любов з надр землі проростає… Чарівні магнолії…

— Чим же вони різняться?

— Одна магнолія росте собі днями і місяцями, та розквітнути може тільки поруч з іншою. Друга – леліє першу та стоїть поруч і у вітер, і у зливу, не шкодуючи власного цвіту, а третя квітка не може просто рости, допоки не розпустить своє коріння до інших та не спалить їх або себе.

— Зроду я не бачив такої краси… – говорив замріяний Івась.

— Фіолетові магнолії ростуть усюди, де є доброта, дружба та любов, – посміхалася Зоряна.

— А я не про квіти… – мовив хлопець.

Дівчина почервоніла та встала з місця. Довге її волосся впало майже до землі, а природа ніби ожила навкруги. Дерева зашуміли, озеро заблищало, очерет захитався і пташки, що літали, зацвірінькали.

— Завтра я працюю у Золотому полі. Хочеш на мою ділянку? – запитала Зоряна, і очі її заблищали у очікуванні відповіді.

— Хочу, – тихо мовив Івась.

— Зустрінемося там, Івасику, – усміхнулася дівчина і побігла до села.

Ще довго стояв хлопець у блідому світлі місяця, вдивляючись у білі барви на тлі темного, нічного озера. Він підняв світло-фіолетову пелюстку, що обірвалася із гарного вінка і ніжно сховав її у кишеню. Кишеню власного серця.

Полуденне вогняне коло набирало силу та, піднімаючись над селом все вище, жарило безжалісніше. Змоклий від спеки люд потроху втрачав свої сили, допоки чоловічий голос не лунав над ними:

— Чого лінуємось? До стовпа хочемо себе прив’язати?! – крикнув проїжджаючий у кареті наглядач. – Я це легко влаштую!

— Ох і Севка… – мовила одна з жінок, що поралась у високих стеблах золотої трави. – Він же так увесь народ ізведе! Ми вже скоро впадемо тут, про смерть благаючи!

— Менше теревень і більше роби, ледащо! – крикнув Всеволод, витягнувши батога та пригрозивши ним. Жінка демонстративно плюнула.

Єдиною розрадою у цю гарячу пору була подруга тінь, що із задоволенням пригортала до себе знесилених людей і дарувала їм чарівні миті прохолоди. Дерева, що своїм могутнім корінням погнули землю, росли по обидва боки жовтого океану, в якому, не жаліючи себе, купалася Зоряна. Її мокре від праці обличчя червоніло, проте серп у вправних руках продовжував невпинно працювати. Дотик. Хтось поклав свою велику руку їй на плече. Дівчина радісно розвернулася і побачила знайомі блакитні очі та біляве волосся.

— Івасику! Ти прийшов! – вона обійняла хлопця.

Парубок і дівчина сіли на м’яку траву. Мовчали довго, вдивляючись у небосхил – деякі хатки ближнього села вже починали готувати обід. Скоро багато тоненьких сірих ліній піднялося у високу блакить.

— Ну що? Трохи попрацюємо, а потім знову присядемо? – Івась хотів було встати, та рука Зоряни вчасно зупинила його і опустила на землю.

— Не треба. Сядь ще бодай на хвилиночку… Дай мені на тебе надивитися… – вона запустила свою ніжну руку в Івасине густе світле волосся. – Інколи здається, що один лише твій погляд – і я знаю тебе вже тисячі років, та одна лиш мить – і я не знаю нічого…

У кінці поля проходила жінка з білою пов’язкою на голові та чоловік з неголеною бородою.

— О! Поглянь! – махнув на хлопця і дівчину незнайомець. – Чого вони без діла сидять?! Поки ми горбатимось під три чорти, вони небо споглядають?!

— Якове, заспокойся… – ласкаво мовила жінка. – Вони ж закохані голуби!.. Колись і ми були такими… – вона усміхнулася та притулила голову до плеча свого чоловіка. Яків також повернув голову, а потім, посміхнувшись кутиками губ, він махнув і попрямував далі разом із розчуленим щастям на власному плечі.

Десь у сусідньому полі заспівали жінки. Повітря наповнилося ароматом польових квітів та колосу.

— Чому не ходила на вечорниці вчора? У тебе багато друзів? – поцікавився Івась.

— Не багато… Не можу я ходити на вечорниці, бо… Місяць без мене загине. А про друзів… Є в мене одна подруга. Євою звати.

— Ну і дивна ти… – усміхнувся Івась. – Твоя подруга така ж?

— Ой! Вам неодмінно треба познайомитись! Вона наймиліша, найпрекрасніша дівчина, яку я коли-небудь бачила! Її добра душа ллється так само, як джерельна вода впадає у блакитну річку! Її голос чистіший за спів ранньої пташки, а очі її такі ж глибокі, як твої… Вона єдина, хто у мене є…

— Ти не маєш батька й матері? – поглянув красень у чорні очі.

— Не маю. От тільки коралі у мене на згадку про сім’ю залишились… – вона витягнула з-під сорочки надзвичайної краси каміння зеленого кольору, що було прикріплене на мотузочку. – Ніколи їх не проміняю ні на що у світі… – Зоряна задумалась.

— Тяжко, мабуть, на світі жити без матері та батька… – зітхнув Івась.

— Гарно тут… – подивилась навколо дівчина.

Івась поглянув на неї. Чому людина, яку він бачить вдруге в житті викликає в нього такі незвичні почуття? Чого так тепло і спокійно йому на душі, коли він разом із нею? Івась не знав… Та раптом подув вітер. Її розкішне волосся затанцювало, а очі змокли. Вона лагідно усміхнулась, не зводячи з нього погляду. Він ніжно засміявся у відповідь. Могутні велетні-дуби, перейнявшись почуттями закоханих, затінили їх від сонця. Колоски зашуміли, сплітаючись у полудневу мелодію спеки та відпочинку. Вогняна куля сховалась за дерево, по-казковому розпускаючи свої ниточки в усі боки. Яскраво-зелена, свіжа трава, на якій сиділи двоє, запалала своїм цвітом ще більше, ще яскравіше. Здавалося, увесь світ квітне і розпускається, поєднуючись із сонним гомоном навкруги.

Галя несе величезні снопи жита, прямуючи в царство квіту. В її радісній душі жевріє вогник надії та щастя. Вона подивилася у небо: голубінь змінилася на помаранчеве полуденне сяйво. Дівчина захотіла насолодитися красою природи, що сьогодні так по-особливому вселяє в неї любов. Декілька кроків, і Галя зупинилась на краю урвища, з якого було добре видно усіх людей що працювали на різних ділянках поля.

Снопи впали на землю, як каміння. Колосся повилітало зі своїх в’язниць та безсило полетіло вниз. Галя тремтячою рукою затулила уста, а мокре полотно, що різко з’явилося перед очима не давало змоги бачити. На Золотому полі посеред галявини сиділо двоє із з’єднаними вустами. Вони були одним цілим, тому, притулившись одне до одного, нагадували закоханих лебедів. Ніщо у цьому світі не могло завадити їхньому щастю. Галя, забувши про роботу, кинулась геть. Плакала, бігла, не звертаючи ні на кого уваги. Її біль виривався назовні, а час уповільнювався.

— Стій!!! Куди?!! – луною відбивався крик Всеволода.

Знесилене від сліз обличчя дівчини знову відчувало жар полудня та нестерпну втому, що, поєднуючись із душевним болем, зводили з розуму.

Галя забігла до хати й зачинила її на замок, впала на лаву та, вхопившись за спітніле, пильне волосся тремтячими руками мовила:

— Як немає мені щастя на землі, – клубок у горлі заважав говорити, – то знайду я прихисток… У річці.

…Пізньої ночі Галина вийшла з хати під гучні куплети цвіркунів. Вона накинула на себе червону хустку, що майже повністю закривала обличчя, та швидко попрямувала у сторону трав’яного королівства. Десь за рікою завив вовк, виття підхопили, і воно покотилося луною по дідам пагорбам, немов таємнича колискова століть шепотіла істину. Дівчина зі сльозами на очах впевнено прямувала до дзеркальної води, аби там, на дні, відчути полегшення. Товсті стовбури і гілки мовчазних велетнів все частіше ставали Галині на заваді, та вона легко прибирала їх зі свого шляху, відрубуючи старим ножем.

— Добре, що хоча б розуму залишилося цю ржаву залізяку взяти… – сердито мовила дівчина.

Тепле повітря ночі діяло на Галю мов снодійне, з кожним кроком йти їй було все важче. Невідомо звідки з’явилися світляки, що кружляли навколо неї, а жіночий, приємний, чаруючий спів проти Галчиної волі затуляв їй повіки.

— Свят-свят-свят… – промовила вона, – нечиста сила поруч.

Галя перехрестилася. Відкинувши величезне листя, що затуляло їй прохід до річки, вона встала як укопана, побачивши незбагненної краси дівчину. Її нелюдські яскраво-блакитні очі не мали зіниць, і тільки світилися магічним світлом, що манило. Такого ж кольору було і тіло, а синювате волосся літало у повітрі, хоча вітру не було. Усюди на березі росли фіолетові магнолії. Біля цієї незнайомки сидів ще хтось. Галя вгледілась.

— Це… Зоряна?.. – ледь чутним голосом вимовила вона. – Що тут робить ця дівка?..

Зоряна, що сиділа і слухала, насолоджуючись співом, раптом промовила:

— Уся природа закохана у твій голос. Дуже гарно… – вона усміхнулась.

Дівчина, що співала, враз відкинула руки назад та, перекинувшись у повітрі, пірнула у воду, спричинивши бризки перламутровим, блакитно-зеленим хвостом.

— Єво! Припини! А-ха-ха-ха-ха… – засміялася Зоряна.

Шокована від побаченого Галя, затулила рот руками.

— Наша Зоряна із нечистим бавиться?.. – тремтячим голосом мовила вона.

— Де ж там мій Івасик? – зітхнула кохана хлопця.

— Прийде він, не переживай, – виринула з вода русалонька, мовивши ніжним, ласкавим голосом, – Кому як не тобі знати, що любить він тебе більше за життя? – Єва усміхнулася, дивлячись на Зоряну очима, що яскраво переливалися блакиттю.

— Знаю. Дякую тобі, Єво. Я так вдячна Богові, що однієї літньої ночі багато років тому ми зустрілися… Якби не ти, не знаю, де б я була зараз. Ти єдина, хто у мене є.

— Не кажи так, – сказала водяна красуня, сівши на камінь і піднявши свого довгого хвоста. Її чарівне волосся опустилося їй на плечі.  – Тепер у тебе є він. Ти не самотня. А я…

— Не правда! У тебе все тільки попереду! – Зоряна міцно стиснула ніжні ручки подруги, – Знайдеш ти свого любого, що волосся твоє перловим гребінцем причісувати буде!

— Як же… Попереду… – Єва відплила, а потім промовила: – Більше за все на світі я мрію про життя біля подруг… Біля моїх любих сестер… Та не відпускає мене батько… – вимовила засмучена русалонька. – Не витримає моє волосся туги, відпаде одного дня, і я разом із ним піду в нікуди. Бо гине усяка русалка, що волосся втратила…

— Євонько, ти тільки не плач… – Зоряна обійняла подругу, що підпливла, і сама відчула, як сльози навернулися на очі, – Не плач, мила… Водяник ще передумає!.. Хочеш, я сама спробую з ним поговорити?

Маленькі кришталики з очей морської царівни падали на воду, залишаючи після себе вузенькі кільця, що, розширюючись, поступово зникали.

— Не треба. Тато сказав, що свободу я отримаю, якщо буду на неї заслуговувати…

— А хіба ти не заслуговуєш?! – обурено мовила Зоряна. – Що він хоче, аби ти зробила?

— Я маю знайти камінці, що світяться… Мої сестри-подруги… Всім їм давно вже посміхнулася доленька, і вони вільні… Плавають у барвистих водах, а я плаваю тут. Майже геть самотня…

— Чому саме камінці, що світяться? – непокоїлась Зоряна.

— Батько вважає, що тільки так русалка здатна довести, що гідна жити окремо… Якщо Доля того хоче, то вона відкриє для мене хоча б один камінчик зі свого сховку. Усі мої подруги познаходили їх у нашій річці, та скільки б я не шукала… Їх більше нема, – очі Єви побіліли від сліз.

— Камінці, що світяться?.. – задумалась Зоряна. – Єво… Доленька хоче твоєї свободи…

Русалка із надією поглянула на подругу, зупинивши свій погляд на фіолетових магноліях, що були вплетені у її вінок.

— Це мої коралі… – Зоряна зняла з шиї сяюче зелене каміння. – Вони дісталися мені на згадку про моїх батьків, але якщо ти так їх потребуєш, то… Вони твої… – дівчина простягнула зелене намисто Єві.

— Невже ти… – не вірила русалонька.

— Будь вільною, Євонько, та ніколи не плач, – усміхнулася Зоряна зі сльозами на очах. Подруги з’єдналися у довгих обіймах.

— Дякую тобі… Дякую… – все ніяк не могла повірити русалка. – Моя люба Зоряно… – Єва приклала свою блакитну ручку до дівочої щоки. – Я хочу, аби ти мене пам’ятала. Не хочу, аби ти залишилась ні з чим, тому тримай. Візьми від мене на згадку ось це… – водяна жителька простягнула Зоряні кришталеву квітку, що при світінні місяця переливалася усіма можливими кольорами. – Це буде символ вашого з Івасиком кохання. Я вас благословляю. Будьте щасливі! – Єва усміхалася.

У Зоряни покотилися сльози. Подруги обійнялись.

— Зараз, Євонько, зажди… Я тільки перевірю, чи не прийшов Івасик до нашого з ним озера… Я миттю! Одразу повернуся, і ми ще поговоримо! Залиш поки квітку в себе, – Зоряна усміхнулась і побігла, а потім, озирнувшись промовила: – Чекай…

Білява сукня дівчини щезла між великим гіллям мужніх дерев. Цвіркуни співали вже приспіви, а вовки позасинали. Світляки мерехтіли біла волосся Єви, а воно, немов того і хотіло, літало у повітрі, переливаючись барвами. Галя, що стала свідком цієї зустрічі, ніяк не могла отямитись від побаченого.

— Зоряна черпає свою відьомську силу з нечисті… – широко розкривши очі, мовила вона. – Івасик думає, що вона чиста… Чиста, немов небо після зливи… Івасик пізнає твоє істинне обличчя, іроде… Усі… Дізнаються!  – стиснула зуби Галя.

Єва сидить на камінці та вдихає чистий, свіжий запах ночі. Навкруги неї розквітає природа. Жаби знову кумкали, нічні птахи співали, очерет шарудів тиху мелодію. Русалка чує кроки.

— Доброї ночі Вам, дівчино, – вимовила вона.

— Доброї… – тремтячим голосом мовила Галя, переступаючи з ноги на ногу.

— Ви навіть не тікаєте? Не боїтесь мене? Багато хто з людей помилково вважає русалок пога…

— Не боюся! – грізно перебила дівчина. – Ви всього лише нечисть, що насилає на людські голови тумани… – Галя підходила, а бісики в її очах грали, – Ви нечисть, що підсилює відьомське серце… – Єва відповзала на камені все далі, – Ваші чари не поглинуть Івасика…

Крик. Зоряна, що не знайшла свого любого на їхньому місці, здригнулася від раптового дівочого зойку, що одразу затих. У неї похололо у грудях, неначе найтемніша пітьма знайшла вхід у серце дівчини. Повільної ходою Зоряна йшла до берега річки, під мертву тишу: ні жаб, ні птахів, ні очерету. Безголосся природи дзвінко відбивалось у вухах – дівчина зупинилась, спираючись на старий дуб, проте він розсипався під її рукою, мов попіл. Поглянувши вгору, вона побачила, що могутній велетень, який донедавна охороняв ліс, зсох до останнього кореня. На гілці сидів чорний-чорний ворон, що своїми тьмяними очима вдивлявся у очі Зоряни. Із маленької круглястої безодні птаха швидко впала сльозинка. Полотно, утворене крилами ворона, розтануло десь у небі. Дівчина хотіла знайти спокій та підтримку у світлі свого друга, небесного світила, проте там, де раніше сіяв життя блідий король, зараз «убивав» багряний серп.

— Місяцю любий, – прошепотіла Зоряна, приклавши руку до серця, – що з тобою сталося?..

На кривавому небосхилі вмерли усі зорі і тільки серп сіяв вічний спокій. Ледве перебираючи ногами від моторошного передчуття, Зоряна наближалася до річки. Густий туман обволік воду, значно похолоднішало, і замість солодкого запаху лип відчувалась тільки сирість. Тремтячими ногами дівчина підходила до місця зустрічі з русалкою. Туман трохи розтанув – і від побаченого, коліна Зоряни підкосилися.

Блідий хвіст безсило хитався на поверхні води. Спина та побілілі зігнуті розпластані на камені руки застигли в одній позі на віки. Пусті очі, у яких ще донедавна грало блакитне сяйво, зараз широкі від побаченого жаху споглядали нескінченну безодню без ознак життя. Волосся, що, немов магічні чари, розливалося у повітрі, зараз довжелезними чорними пасмами плавало на знеціненій воді відрізане. Так і неподарована кришталева квітка, що була роздроблена від удару об камінь розкритої в мить руки, блищала лиш уламками, а поруч, немов фатальний удар, зрадливо тьмянів кимось забутий залізний ржавий ніж.

Звіриний крик вирвався зі знищеного, розбитого на тисячі уламків Зоряниного серця. Ноги не слухались, дівчина не могла підвестись. Вона повзла до своєї мертвої подруги, загрібаючи сиру, вогку землю під себе. Сльози бідолашної струменями били з очей, а крик не припинявся. Дерева навкруги почали сохнути та помирати, вода, у якій лежала вбита русалка, заболотилася. Магнолії, якими був рясно усипаний берег, від шаленого, вирваного горем душевного крику, чорніли та помирали. Знищена, розчавлена дівчина обвила русалку руками. Раптові імпульси ридань виривалися з неї знову і знов і вона, цілуючи та пригортаючи Єву, гойдалася на місці, немов божевільна.

Наступного літнього, проте морозного і похмурого ранку йшов дощ. Івась прямував до Зоряниної хати. Якийсь силует, дивлячись собі під ноги, вдарився об хлопця. Іван нахилився, аби побачити хто це:

— Зоряна?.. – тихо вимовив він.

Дівчина нагадувала темну тінь. Вона була уся у чорному, траурному одязі. Хустина навколо голови була схожа на колір її очей уночі, що зараз вона відвернула від хлопця.

— Що з тобою, зіронько моя?.. Ти вибач мені, не зміг я вчора прийти до озера вчасно, батько занедужав. Пізньою ніччю з’явився, а тебе вже не було.  Хотів до тебе податися та пробачення просити, але…

— Не треба, – тихо мовила дівчина. Вона розвернулася.

Івась побачив її заплакані, знесилені очі.

— Квіточко, чи тебе хтось образив? Я все зроблю, аби тебе заспокоїти, адже я твій, а ти моя…

— Немає більше нас і бути не може… – вимовила Зоряна. – Вчора вночі загинула Єва. Івасику, – вона взяла його за комір, – не може це бути просто так… Хтось дізнався про наші з нею зустрічі, а це означає, що ця страшна людина знає і про нас… – швидко проговорила налякана дівчина. – Я не хочу, аби через наше з тобою кохання ти постраждав… Тільки не ти…

— Але ми будемо у безпеці… Ми…

— Будь ласка… – плакала Зоряна, – пообіцяй мені, що не будеш до мене ходити і навіть говорити зі мною…

— Я не…

— Обіцяй! – крикнула з останніх сил бідолашна. – Або я піду з села…

— Обіцяю, – похмуро мовив Івась. – Дівчина відпустила його комір та швидкою ходою подалася геть.

Піднявся вітер. Десь далеко прогримів грім. Розгніваний Івась прямував до хати, аж раптом впав додолу. Піднявши голову до неба, хлопець побачив тоненьку, хворобливу скибочку Місяця у сірому тумані, який нашіптував сотні слів, намагаючись достукатись до спустошеного серця. Спалена блакить доторкнулася до обличчя хлопця блякло-жотвим променем і, заплющивши очі, перед Івасем прожогом пронеслись болісні картинки: ніч, Галя, Єва, страх, пітьма, біль… Шепіт припинився, а Місяць, освятивши правду, розчинився у тумані разом із промінем надії.

Лютий гнів розпалився у серці Івася, він стиснув кулаки та грізно попрямував до чужої хати.

Похмура цього дня Галя поралася по господарству. Її мати варила кашу в казані, що вже булькотіла та пахла у печі. Раптом двері відкрилися з такою силою, що аж зіскочили із завісів та впали додолу.

— Іди сюди, бісове кодло!.. – процідив крізь стиснуті зуби Івась та схопив дівчину за комір.

— Господи! Люди! Навіжений! Допоможіть! – кричала мати Галини на дворі.

— Івасику…

— Вбивця!!! – гаркнув хлопець. – Ти не здатна любити, тварино! – він трусив її у своїх руках, піднявши над землею. – Ти знищуєш усе, що інші люблять! Якби ти мене дійсно кохала, то відпустила б, гадюко!

Галя почала задихатися. Чоловіки позбігалися у хату на крик матері, намагалися відтягнути Івася від Галі. Той пручався та раптом прибрав руки від дівчини, сплюнув та вимовив:

— Ще через тебе на каторгу йти… Побійся Бога, Галю… Він усе бачить, а твоя кара не змусить себе довго чекати! – він вийшов, а за ним і усі інші, окрім матері.

— Мамо, вийдіть. – тихо наказала заплакана.

— Доню…

— Вийдіть!!! – мати пішла з хати, а Галя вийшовши на середину кімнати впала на коліна. Вона стискала кулаки, плакала, кричала, билася із повітрям допоки не заспокоїлась. У казані тихенько кипіла каша… Її звуки дратували Галю. Дівчина схопилася з місця, скривилась та голими руками влізла у вогонь, вхопилася за посудину, та зі всієї сили жбурнула її об стіну. Казан розлетівся, залишивши після себе дощ уламків та жирну пляму. Широкі шалені очі здичавіло оглядали хату. Її погляд зачепився на одній речі, в якій дівчина відчувала власне «я».

— Ох, Івасику Зірконебе… – прохрипіла навіжена, дивлячись на таємницю у руці, – відьом кохаєш? Що ж… Ти спалив моє серце! Тепер я відьма… – Галя вийшла з хати та побігла до лісу. Хлопчачий голос гукнув її.

— Івасику?.. – позаду дівчини стояв молодий парубок, що, посміхаючись, тримав букетик жовтих квітів.

— Галю, це тобі. Я давно тобі хотів сказати, проте ніяк не наважувався…

Це був не він. Дівчина озвіріла:

— Ненавиджу!!! – вибила з рук хлопця квіти, – Згинь!!!– дала йому ляпаса. – Згинь!!!

— Хто пограбував комори з насінням? Усіх підозрілих на площу! – оголошував Всеволод. – Хто пограбував…

— Він!!! – заволала Галя, з розмаху витягнувши руку на юнака.

— Що… – шокувався той.

— Здається, ми знайшли нашого крадія… – заговорив Всеволод, посміхаючись.

— Всеволоде Зеноновичу… Я… Не… Хрестом Богом молю! – гурт помічників «чорта у чоботях» потяг хлопця. – Благаю!

— Потім розберемося, хто винен, а поки… – запанувала тиша, – двадцять різок батогом. До стовпа його! – наказав чоловік.

— Ні! – пручався хлопець. – Ні!.. – дзвеніло луною.

Галя все швидше наближається до мертвого від учора, туманного лісу із подарунком у кишені, а десь у селі раз-по-раз лунають удари батога та чоловічі крики.

Ніч. Івась прямує до старої лісової хатини, куди у записці попрохала його прийти Галя. Десь у далині знову завиває вовк, співає цвіркун, а тяжко поранений нещодавніми подіями Місяць з усіх сил намагається створити білі візерунки світла. Здавалось, ніби природа відновлюється та заспокоюється від страшного горя, що ще вчора було нанесене їй людською рукою.

Відчинивши старі двері, Івась зайшов до хатини. Скрізь висіла павутина, підлога, вимощена довжелезними дошками, заходила глибоко у ґрунт, трохи скрипіла. Справа стояли давно усіма забуті дерев’яний стіл та стільці. Івась, роззираючись, звернув увагу на стелю, якої не було. Подув вітер і тіні від гілок дерев, сплітаючись, почали утворювати різні силуети. Скрип дверей змусив хлопця обернутись. Перед ним стояла Галя. Вона була вдягнена у білу до підлоги сорочку та мала розплетене скуйовджене волосся.

— Доброї ночі, Івасику… – промовила дівчина.

— Доброї, Галю. Я не збираюся стояти тут усю ніч, тому давай, будь ласка, до спра…

— Ч-ч-ч-ч-ч… Мовчати… Зараз говорю я, – прошепотіла дівчина.

Івась від несподіванки відійшов на декілька кроків.

— Я кохала тебе усім серцем, Івасику Зірконебе… Та ти обрав її, не дивлячись на жоден зі знаків долі… – говорила дівчина божевільним тихим голосом із широко розплющеними очима, від яких у хлопця пішов мороз шкірою. – Я вбила… – замовкла Галя, розплющивши очі так сильно, що навіть із далека було видно її червоні маленькі змійки в кутках очей. Потім вона вдихнула свіже повітря і продовжила: – Вбила ту бісову русалку… – її хворий шепіт був наповнений несамовитою жорстокістю, що пронизував хатину, як несподівані удари блискавки. – Аби показати, що без неї твоя нікчемна Зоряна втратить свої відьомські сили…

— Вона не відьма! – викрикнув Івась.

— Хм-хм-хм… – линув її біснуватий тихий сміх. Вона поглянула на свого коханого з-під лоба та посміхнулась. – Не хвилюйся… Не хвилюйся, милий… – заспокоювала дівчина, – Я знаю… Знаю, що ти закохуєшся у відьом… Та невдовзі твоя люба помре від втрати своїх сил, а я… Я буду жити ще довго… – швидким рухом Галя дістала подарунок з-під сорочки – хлібного ножа, що висів у неї на кухні. Івась сіпнувся від несподіванки та відійшов на крок. Галина нахилила голову і біле сяйво освітило її величезні синці під очами.

— Покохаєш мене, Івасику? – засміялася дівчина.

— Бога побійся, навіжена… Вбивство – страшний гріх. За це на каторгу відправляють… – все далі відходив хлопець, доки не відчув стіну плечем та не впав від несподіванки додолу.

— А хто сказав, що я тебе вбила?.. – здивувавшись, тихо запитала Галя. – Ти впав. А ніж, який, на горе тобі, мій любий, зісковзнув із цвяха… – фальшиво розчулилась дівчина, поки Івась подивився нагору та побачив цвях, – впав прямо тобі у серце! – процідила Галя та замахнулася на переляканого хлопця.

Раптом, крізь шпарину пробився паросток, що швидко виріс та відкрив свою яскраво-фіолетову голівку. Галя здивовано завмерла.

— Невже це… – мовив Івась та не договорив. Миттю уся підлога хатини почала трястися, та з усіх шпарин почали з’являтися фіолетові квіти. Дівчина, не втримавши рівноваги, впала. Івась, скориставшись моментом, відкинув ножа подалі. Раптом дошки, з яких була виготовлена підлога, почали гнутися, немов з-під них щось хотіло вирватись на свободу. Цвяхи, якими кріпилися дошки, викручувались та ламались допоки в один момент уся підлога не тріснула, і з-під неї вирвалось ціле поле фіолетових магнолій.

— Що… Це… – широкі очі Галі, якими вона сновигала по хатині, виказували жах.

Зі стін, зі столу, на стільцях виростали магнолії, що розпускались та квітнули все більше. Так само раптово як почалось, все припинилось. Двоє на підлозі відчули, що зверху щось летить до них, випромінюючи світло. Піднявши голову догори, Івась побачив свою Зоряну: блакитна, довга сукня, як під час їхньої першої з ним зустрічі, літала у повітрі разом із дівчиною, а білосніжні очі, від яких лилося тепле світло, вдивлялися кудись у далечінь. Одна єдина фіолетова магнолія була вплетена у волосся. Налякана до смерті Галя схопилася з місця та помчала геть. Івась хотів було бігти за нею, проте Зоряна зупинила його, опустившись на землю, та промовила:

— Не треба. Доля бігає швидше людських ніг.

Псевдовідьма мчала, плачучи і не помічаючи нічого на своєму шляху. Вона не бачила, як столітні дуби потроху схилялися над нею, а стежки плуталися. Крони дерев усе густіше опускалися над бідолашною, поки дівчина, що від відчаю впала на коліна, остаточно не щезла під густим ворожим листям.

Івась дивився на Зоряну у хатинці, що повністю заросла магноліями.

— Я прийшла, аби попрощатися… – тихо мовила дівчина, дивлячись коханому у вічі. – Ми не маємо права рятувати людські життя. А я врятувала…

— То відьма все-таки ти… – благально глянув на дівчину Івась.

— Я.

— Ми ніколи з тобою не зустрінемось?..

Вони прикипіли одне до одного у поцілунку. Зоряна почала танути білим, м’яким сяйвом, злітаючи.

— Я тепер завжди з тобою, мій любий Івасику…

Лісова хатина, яку магнолії обійняли у свої квітучі обійми, потонула у теплому фіолетово-білому сяйві, що поступово зникло, як вранішній туман.

Ще довго стояв хлопець у блідому світлі заплаканого Місяця, вдивляючись у білі барви на тлі темного, нічного озера. Він підняв темно-фіолетові пелюстки магнолії, що розлетілися з квітки на голові Зоряни, і з ніжністю поклав їх у кишеню. Кишеню власного серця.