Був чудовий сонячний ранок. Містер Швін прокинувся у доброму гуморі. Його бізнес процвітав, він уже мріяв, як вони разом із дочкою Джулією відправляться подорожувати світом, як вона буде вчитися в престижній школі. Містер Швін навіть уявляв себе на борту лайнера поруч із Джулією в красивій норковій шубці…

– Тату! Доброго ранку! – голос Джулії змусив містера Швіна повернутися в тісну квартиру в багатоповерхівці на околиці міста.

– Татусю! Ну коли ти вже мені покажеш свою роботу? – Джулія це питання ставила от уже кілька місяців.

– Ще не час, доню! Ходімо краще погодуємо твоїх тваринок! – відповів містер Швін. – До речі, ти бачила, я привіз тобі поранену норку?

– Так, я побачила її зранку! А де ти її знайшов?

– Учора ввечері я їхав на зустріч. Вона була запланована давно. Накрапував дощ, вітер знімав кольорове листя з дерев. Машин на дорозі було небагато. Тиха музика й краплі дощу…

– Тату! Знову ти включив романтика! Ближче до суті, благаю!

– Ну добре, доню! Буквально за кількасот метрів від місця зустрічі я побачив на краю дороги пухнастого звірка. Він ледь рухався!…

– І ти його вирішив забрати? Так? Так, тату? – Джулії нетерпілося вже бігти до норки, тому вона не могла дочекатися завершення розповіді.

– Так, ти ж знаєш, як я співчуваю нещасним тваринкам. Вони такі м’які, пухнасті, їхнє хутро так і переливається на сонці…

Але Джулія вже не чула й бігла в іншу кімнату до тварин.

Містер Швін також прийшов туди. Допоміг доньці обтерти норку від бруду, адже вона була дикою і могла вкусити, хоч і втратила багато сил. Потім вони нагодували кролика Мілку, собаку Лорда й кішку Черрі. І Джулія помітила, що тварини якось дивно реагують на її батька: Мілка притиснула вуха, Лорд піджав хвостика, а Черрі взагалі не підходила до своєї миски, поки тато не вийшов із кімнати.

«Дуже дивно… Дуже дивно…» – подумала Джулія. Але недовго, бо в голові в неї була лише норка.

– Тату, а можна назвати норку Хеппі?! Вона ж, мабуть, щаслива, що ти її знайшов!

– Звісно, назви! – сказав Містер Швін, обійняв дочку й зазбирався на роботу.

…Минув тиждень. Джулія доглядала за норкою: возила до ветеринара на уколи, годувала й навіть співала їй пісні, щоб тваринці не було сумно.

Аж от норка одужала, тому дівчинка запропонувала татові відвезти її туди, де знайшов.

– Так, доню, я й сам хотів запропонувати! Твоя Хеппі вже зовсім здорова! Тільки я б її відвіз у краще місце, ніж той ліс, у якому вона жила… – очі містера Швіна заблищали, і він усміхнувся.

– Куди ж це? – запитала Джулія?

– До себе на роботу, щоб Хеппі стала найщасливіша!.. А разом з нею і я! – сказав містер Швін.

– І мене візьми! Я теж хочу! – застрибала Джулія.

– Та ні, доню… якось згодом… – промовив Швін і почав готувати переноску для тварин.

«Ну цього шансу я не втрачу!» – подумала Джулія.

Поки тато вантажив норку в машину, вона забралася на заднє сидіння й причаїлася за водійським місцем, щоб тато її не побачив у дзеркало.

Їхали вони доволі довго. Тато наспівував якусь пісню, дощ тихенько капав… лише норка неспокійно дряпалася в багажнику. Нарешті машина зупинилася. Джулія дочекалася, поки тато вийде й відкриє багажник і обережно вилізла з машини. Перед собою вона побачила… клітки, клітки, клітки… дуже багато кліток, у яких сиділи норки… сотні норок.

Джулія не стрималася й зойкнула. Містер Швін повернувся на зойк і побачив шпигунку.

– Ну, добре! Якщо вже ти тут, я покажу тобі свою роботу… Поглянь навколо – яка краса! Яке хутро, які шикарні будуть шуби з цих норок! – містер Швін розмахував руками, його очі горіли, а голос тремтів від радості.

У Джулії раптом потемніло в очах. Татові слова дзвеніли у вухах. У голові все перемішалося, і вона знепритомніла.

Містер Швін підбіг до Джулії, почав трясти її:

– Джуліє, що з тобою?! Джуліє, отямся! Джуліє, це ж наше майбутнє! Це подорожі, твоє навчання, новий автомобіль! Джуліє!…

– Тату! Навіщо?.. – тільки й сказала Джулія й знову заплющила очі.

Коли дівчинка отямилася, то побачила білі стіни, якісь апарати, а поруч свого тата. Він сидів біля ліжка, і, здається, зістарився років на десять.

– Тату, – прошепотіла Джулія.

Містер Швін кинувся до неї, не стримуючи сліз.

– Доню, слава богу! Ти прокинулася! Ти жива! – голос його зривався, руки тряслися, а в очах була провина.

Джулія провела в комі кілька місяців, і містер Швін уже й не сподівався на її одужання. Щодня він молив Бога, щоб донька поправилася, кляв свою роботу й свою жагу до грошей. За ці місяці він ніби сам пережив той страх, який був у норок у передчутті смерті.

– Тату? Що ти зробив з норками? – було перше запитання Джулії.

– Я їх годую, доглядаю за ними, запросив ветеринара, щоб він оглянув їх, – затараторив батько. – Але далі не знаю, що з ними робити… Не випущу ж я їх просто в ліс?…

– Тату… – промовила Джулія. – Дякую!

Уже наступного дня Джулія могла сидіти й навіть переглядала новини в Інтернеті й постійно думала про нещасних норок на фабриці. Несподівано дівчинка побачила повідомлення захисників тварин про відновлення популяції норок у тих заповідниках, де вони майже зникли.

– Ура! – закричала Джулія. – Це ж вихід!

Джулія розказала татові. Він відразу зв’язався із цією організацією, і вже ввечері всі канали країни показували в новинах, як норок випускають в різних куточках, щоб вони там знайшли свій новий дім.

А ще за кілька місяців містер Швін очолив організацію із захисту диких тварин. Джулія була на сьомому небі від щастя. У неї найкращий у світі тато!