Незабутня подорож Іванки

Категорія: Проза
Вікова група: 11-13 років

НЕЗАБУТНЯ ПОДОРОЖ ІВАНКИ

 

– Допоможіть! – долинуло з глибини печери. Іванка та Богдан швидко побігли на голос.

– Рятуйте! – не переставав хтось кричати.

– Боже! – схопилася за серце Іванка. Кругом усе було у воді. Кожної хвилини її ставало все більше й більше.

– Ми всі помремо! – став скиглити Мирослав…

 

ПРОЛОГ

Стоп. Почнімо все спочатку. У невеликому містечку, серед  безкраїх українських степів, жила Іванка Підгірна. Вона була жвавою, сміливою дівчинкою, дуже любила коней. Улітку вони з татком часто їздили на пасовища, де Іванка вчилася різних трюків.

Коли юнка відмінно закінчила восьмий клас, батьки преміювали її путівкою до дитячого оздоровчого табору в Трускавці. Дівчина не могла стримати емоцій і, підстрибуючи, защебетала:

– Мамусю, таточку, дякую! Я дуже хотіла туди поїхати! Я ніколи не була в Карпатах!

– Раді це чути доню, але виїзд вже сьогодні, тому кроком руш збиратися!

– Слухаюся, капітане!

І вона стрімголов кинулася складати валізи.

Якби ж ти знала, дівчино,  які пригоди на тебе чекають…

 

1 ЧАСТИНА

Наступного дня Іванка була вже біля ганку  головної будівлі табору. Батьків попередила, що сама зможе влаштуватися. Вони ж вирішили дозволити їй бути самостійною. Однак за тим, як дівчина поводилася, було зрозуміло: хвилюється.

– І де ж усі? Агов! Є хтось? Л-ю-д-и!

– Чого кричиш, панянко? – із посмішкою запитав  невисокий хлопчина з білявим волоссям і фіолетовим чубчиком, з’явившись невідь-звідки.

– Овва! Налякали ж ви мене. А ви хто будете?  – на всяк випадок звернулася до нього на «ви» Іванка.

– Я ваш супутник, провідник, – теж перейшов на «ви» спантеличений увагою хлопець.

– Хто-хто?

– Кажу ж, вожатий  ваш, Михайло. Ласкаво просимо до оздоровчого табору «Смерека».

– Ой, дуже приємно! А мене Іванка звати.

– То проходь усередину, Іванко, не соромся!

І Михайло провів її до кімнати, де сиділи  діти.

– Нарешті ми всі зібралися, – сказала тендітна русява дівчина з глибокими, як Синевир, синіми очима.  – Моє ім’я Соломія, я ваша вожата. Наш загін номер три має назву «Лісовичок».

– А мене звати Михайло. Я буду допомагати Соломії . Зараз ми покажемо ваші кімнати.

Іванка опинилася в кімнаті з Софійкою. Та мала каштанове витке волосся й великі зелені очі.

– Привіт, мене звати Іванка. Рада знайомству.

– Привіт, а я Софійка, навзаєм.

Дівчатка хутенько розклали речі.

– Ходімо до їдальні, уже кличуть! – сказала Іванка.

– Іди, я зараз наздожену, – відповіла Софійка.

У їдальні на Іванку чекала несподіванка. Дівчина побачила вільне місце біля чорнявого красеня, який їй щиро усміхався. Намагаючись не виявити хвилювання, вона підійшла й сіла поруч.

– Пропоную познайомитися, – сказав хлопчина, – мене звати Мирослав, а це мій товариш – Богдан.

– Дуже приємно, Іванка.

У цю ж мить до столика підбігла спантеличена дівчинка:

– А мене звати Софійка!

І всі гучно розсміялися…

– Що відбувається? – гукнула їм вожата –  і діти затихли.

А по обіді, виявляється, був тихий час.

 

2 ЧАСТИНА

–  Підйом, через 5 хвилин шикуємося на полуденок. Підйом, – кричав Михайло, намагаючись розбудити загін. – Підйом, тихий час скінчився, підйом!

Софійка ще спала, та й Іванка ледве піднялась із зручного ліжка. Але треба було вже йти на полуденок. Та, зайшовши до їдальні, Іванка дуже здивувалася. Софійка, яка ще 5 хвилин тому лежала в ліжку, сиділа на її місці поруч із Мирославом. Вражена Іванка швидко підійшла до столу:

– Софійко,  це моє місце.

– Було твоє, стало моє, – відповіла усміхаючись Софійка.

Іванка дуже засмутилася, бо хотіла сидіти біля Мирослава!

– Софійко, Іванка справді сиділа  біля мене, – сказав, усміхаючись Іванці, Мирослав.

Ображена Софійка все ж таки знайшла своє місце.

Того дня Іванка зрозуміла, що сусідці теж подобається Мирослав… Виходить, вона її конкурентка?

«Та я її розумію, – думала Іванка, – як він може не подобатися? Завжди гарно вдягнений,  модна зачіска, привітний, дотепний. Та ще й із Києва! Не те що тихоня Богдан, з якого й слова не витягнеш».

Наступного ранку була екскурсія  містом. Трускавець розкинувся в мальовничій долині в передгір’ї Східних Карпат. Яке це вражаюче місто! Воно буквально потопає в зелені садів і парків. Он чарівна смерека здійняла віти, ніби вихваляється перед оточенням модним вбранням; а на стрункому тисі, мов вогники,  червоніють ягідки; посеред парку казковий велетень-дуб, а біля ставка похилила віти плакуча верба. Відчуття захвату не полишало Софійку.

Екскурсія почалася з курортного парку, що в центральній частині міста. Соломія, немов досвідчений гід, розкривала підлеглим дива місцевої фауни. Діти раз у раз вражалися побаченому.

– Зараз ми йдемо курортним парком Трускавця, – сказала Соломія.  Він закладений ще в 1895 році. Тут велике розмаїття хвойних та листяних дерев. Парк чарівний у будь-яку пору року.

Діти зосереджено роздивлялися рослинність – і раптом побачили пухнасту білочку.  Вона довірливо спустилася вниз. Соломія гостинно простягла їй  горішок, знала, що пустунка обов’язково зустрічатиме їх, як і завжди. Вивірка спритно схопила смаколик і застрибала по стовбуру вгору, до дупла. Мабуть, запас робитиме. Усі весело взялися фотографуватися.

Проходячи повз мальовничу алею, діти помітили скульптуру чарівної дівчини.

– Це джерело «Юзя», – пояснила вожата Соломія. –  Цікаво, як воно виникло? За однією з легенд, у передгір’ях Карпат жила дівчина Юзя. Вона була нетовариська, сором’язлива, до того ж, обділена вродою. Жила вона в самоті, ходила в гори, випасала худобу й зайвий раз не з’являлася на людях. Юзі частенько доводилося ночувати в лісі, тому зранку вона вмивалась  у лісовому джерелі. Одного разу повернулась додому –  і  ніхто її не впізнав, бо перетворилася на красуню. Коли люди віднайшли це джерело, то назвали його ім’ям дівчини – Юзя.

Пройшовши через парк, загін «Лісовичок» вийшов на невеличкий майданчик.

– Дивіться, дивіться тут є цирк, – радісно вигукнув рудоволосий хлопчина.

Усі засміялися, а вожатий Михайло весело пояснив:

– Ні, це не цирк. Ця споруда називається бювет, і призначена вона для лікування мінеральними водами. Вони унікальні. Тут  є лікувальні води з джерел «Нафтуся», «Марія», «Софія», «Братислава». Сюди приїжджають не лише з різних куточків України, а й з цілого світу. Усім відомо про цілющі властивості цих джерел.

Після того, як екскурсанти попили цілющої водички, загін піднявся вгору й Іванка промовила:

– Дивіться, Тарас Григорович Шевченко!

– Так, діти, ми зараз знаходимося на майдані Кобзаря. Тут у 1991 році  встановили пам’ятник великому українському поету Тарасові Григоровичу Шевченку, – пояснила Соломія.

– А праворуч –  пам’ятник великому Каменяреві. Його було відкрито  2016 року, до 160-річчя з дня народження Івана Яковича. На урочистя навіть приїздив Роланд Франко, онук митця. А в музеї історії міста-курорту відкрили виставку робіт Тараса Франка, сина Івана Яковича, –розповідала далі Соломія.

 

3 ЧАСТИНА

Вечір. Сьогодні незвичайний захід. Іванка із Софійкою йдуть на зустріч товариств.

– Ти братимеш участь у концерті? – запитала Софійка.

–Так.

– І що ж ти будеш робити?

– Співати.

– Ти співаєш?

– Так, іноді.

– Зрозуміло, – відповіла Софія з ледь відчутними заздрісними нотками.

На вечорі були всі загони. Концерт почався о 17.00. Першим виступав козацький хор міста Трускавця. Потім ансамбль «Барвінок» станцював гопака. І нарешті настав час Іванки. Вона дуже хвилювалася, але все ж таки сміливо взяла в руки гітару й ніжно заспівала:

Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари.

Я без тебе всі дні у полоні печалі…

У цю мить, здавалося, увесь табір замовк. Співаючи, Іванка іноді поглядала на Мирослава. Його вуста всміхалися. Але вона не помічала, як поруч із Мирославом сидів Богдан і захоплено дивився на неї. Коли дійшло до приспіву, табір почав співати разом з Іванкою:

Червону руту не шукай вечорами,

Ти у мене єдина, тільки ти, повір.

Бо твоя врода –  то є чистая вода,

То є бистрая вода з синіх гір.

Усі були в захваті від виступу дівчини. Лише Софія змарніла від заздрощів, бо побачила, як  Мирослав гучно плескав у долоні, вітаючи Іванку.

Після концерту загін «Лісовичок» зібрався в коло  біля вогнища.

Соломія почала говорити перша:

– Ну що ж, друзі, час познайомитися поближче. Як ви вже знаєте, мене звати Соломія, я зі Львова. Сюди приїхала на педпрактику, бо навчаюся на педагога й люблю дітей. А тепер по черзі розкажіть про себе. І діти  почали розповідати.

– Я – Богдан Соловей,  приїхав із міста Стороженець, обожнюю реп.

– Я – Квітчак Мирослав Едуардович, можна просто Мирослав, приїхав із Києва, люблю малювати, а поруч зі мною сидить чарівна дівчина, і я передаю їй слово.

Іванка зашарілася й сказала:

– Мене звати Іванка Підгірна, я приїхала з Чернігівки, співаю й танцюю. Це в мене від бабусі. А ще люблю коней.

Софійка теж поспішила представитись:

– А я Софія Пархоменко, приїхала з Одеси, залюбки вишиваю.

І кожен з дітей і далі по черзі називав своє ім’я, уподобання. А Іванка слухала й думала: чому Мирослав назвав її чарівною дівчиною? Іваночко, тебе це дійсно хвилює?

 

4 ЧАСТИНА

Для Іванки дні в таборі проминали дуже швидко. Їй подобалося тут усе: зелені дерева, кришталеве чисте повітря, запашні квіти, смачна їжа, інтелектуальні батли, походи. Вона міцно здружилася з Богданом, Мирославом, Софійкою. Вони проводили разом багато часу. Дівчатка були в захваті від Мирослава. Він такий дотепний, привітний, товариський. Дуже часто четверо друзів збиралися біля вогнища: Іванка співала пісні під гітару, Мирослав з Богданом розказували дотепні історії, Софійка слухала їх і з кожної історії сміялася, навіть якщо було не дуже смішно. Їй так хотілося привернути увагу Мирослава! А сміх у неї був такий заливчастий. Це Іванка відзначила ще під час першої зустрічі.

Одного ранку вожаті покликали всіх на збори.

– Сьогодні ми їдемо на екскурсію, – сказав Михайло, – ідіть збирайтеся й візьміть із собою щось тепленьке, виїзд через годину, зустрічаємося біля центрального входу.

– Напевно, це буде цікава екскурсія, – промовила Софійка.

– Чому ти так вирішила?

– Соломія сказала, на цілий день їдемо.

– Ого, круто, та я вже готова, а ти?

– Майже…

– До екскурсії ще півгодини і, що нам робити?

– Чекати.

Дівчатка нудилися в очікуванні, коли до кімнати увійшов Мирослав! Софійка лагідно промовила:

– Мирославчику….

– А стукати тебе не вчили? – спитала Іванка.

– Ой, – відмахнувся Мирослав, – мені зараз дуже потрібний зарядний пристрій!

– Можеш узяти мій, – сказала Іванка. –  А ще краще –  тримай павербанк, ми ж на цілий день їдемо, не встигнеш підзарядити.

– Мерсі, мадемуазель, – посміхаючись, подякував Мирослав і вийшов з кімнати.

– Напевно, треба вже йти, – сказала Софійка.

–Так, звісно, ходімо.

Через п’ять хвилин усі були біля автобуса. Соломія перелічила свою групу – і подорож почалася. Іванка сиділа біля вікна. Перед нею відкривалися дуже гарні краєвиди: високі гори, стрімкі ріки, безкраї полонини, на яких випасалися коні.

– Виходьмо з автобусу, діти! Приїхали! – гучно сказав Михайло.

– Софійко, прокидайся, ми вже на місці! – звернулася до подруги Іванка.

– Га? Що?

– Кажу ж, приїхали!

– Уже? Я ж тільки заснула.

Діти вийшли з автобуса й зібралися біля вожатих.

– Ми знаходимося поруч із горою Високий Верх, – почала інструктаж Соломія. – Її висота 1242 м, і належить вона до  гірського масиву «Сколівські бескиди». Зараз ми йдемо на парнокрісельну канатну дорогу, яка побудована в 2005 році. Її протяжність – 2800 м. Це найдовша канатна дорога Карпат. Нею ми піднімемося на вершину гори. Це триватиме десь 30-40 хвилин. Може бути прохолодно, одягніть щось тепленьке. Попереджаю, що під час поїздки треба дотримуватися правил безпеки. Тож ніхто нікуди не розбігається. Поки є час, познайомтеся із загальними вимогами.

  • А краще – учіть напам’ять, – пожартував Михайло й раптом серйозно додав: – Береженого Бог береже. Ідемо разом одним загоном. Якщо виникнуть якісь проблеми, звертайтеся до мене або до Соломії. Збираємося всі на вершині гори. Прошу йти за нами й не відставати, – завершив інструктаж Михайло.

– Мирославчику, можна сісти з тобою? – благально спитала Софійка.

– А чого ж не можна? Сідай!

«Ну от, – подумала Іванка, – і з ким мені тепер сидіти?»

– Іванко, с-сядьмо разом, – невпевнено запропонував Богдан.

– Так, звісно! – зраділа дівчина.

Уже підійшла черга  Софійки й Мирослава сідати  в кабіну. Вони швиденько вмостилися й задоволено рушили.

– Наступні! – закричав Михайло.

– Ми! – відгукнулися Іванка та Богдан.

– Нарешті й ми поїхали, – із захватом сказав Богдан, – я ніколи не був на канатці!

– Ага, на вершині  буде круто!  Богдане, а тобі скільки років?

– Тринадцять, а що?

– Та ні, нічого, просто цікаво. А Мирославу  скільки?

– Здається, чотирнадцять…

Дмухнув  вітерець – і їх кабінку хитнуло. Іванка зойкнула, але Богдан міцно взяв її за руку. Дівчинка зразу заспокоїлася. Їй було так затишно й спокійно отак сидіти, тримаючись з Богданом за руки. Вони летіли над вершинами столітніх дерев, споглядали соковиту зелень карпатської хвої, вдихали її пахощі. На горизонті простягалися прикрашені пишною рослинністю гори, а під ногами виднілися невеличкі села. Богдан посміхнувся Іванці. Їм було добре вдвох. Вони розмовляли, сміялися, робили селфі й навіть не одразу помітили, як здійнявся вітер. Канатну дорогу зупинили.

– Що трапилося? Допоможіть!!! – волав хтось.

– Ми що всі помремо?! – доносилося зверху

Спочатку Іванка з Богданом не зрозуміли, звідки чувся крик. Як виявилося, це зверху галасували Мирослав і Софійка. Вони відчайдушно махали руками й ногами, а лице Мирослава зблідло.

«Невже він настільки злякався?» – здивувалася Софійка.

За кілька хвилин рух відновили. Мирослав уже сидів спокійно, наче нічого й не сталося.

Як гарно було на вершині гори! Усі збирали чорницю, малину, фотографувалися.

– Діти, ви  зголодніли? Тоді гайда до колиби, – запропонував Михайло.

– А що таке колиба? – спитав Петрик.

Колиба – однокімнатна дерев’яна хатинка без вікон, без підлоги та пічки.  У давнину це було житло пастухів і лісорубів на полонинах. А зараз  це невеличкий ресторанчик, у якому можна смачно поїсти, – відповіла всміхаючись Соломія.

Коли діти зайшли до колиби, у них з’явилося відчуття, наче вони потрапили в хату до гуцульської сім’ї: на стінах багато традиційних карпатських речей, зроблених з натурального дерева; навкруги – старовинні експонати, що красномовно розповідають про побут гуцулів,  їхні звичаї й історію. У центрі колиби знаходився камін, де горів живий вогонь.

– Як тут затишно, – зачаровано сказала Софійка.

– І це ще не все, – промовила Соломія, – подивіться, які тут смачні гуцульські страви: банош з бринзою й білими грибами в сметані, бограч, деруни, кров’янка та ще багато смачненького.

– Сідайте до столу, – запросив Михайло.

Діти смачно пообідали, посідали до автобусів – й  екскурсія продовжилася.

– Куди ми далі? – запитав хтось позаду.

– Зараз  їдемо до скелі Довбуша. Прошу вас бути дуже уважними й не відставати від загону.

– Я дивилася прогноз погоди, і , здається, по обіді буде злива з грозою, – пошепки промовила Михайлу Соломія.

– Та то нічого, якщо почнеться дощ, швидко повернемося до автобусів, – спокійно відповів Михайло.

Софійка заметушилася:

– Напевно, ми їдемо до небезпечної зони.

– Чого це? – не зрозуміла Іванка.

– Я чула, що там навіть є печера завбільшки із сірникову коробочку! Прикинь! Має назву «Чортова ущелина»!

– Ого, а як же ми там проліземо?!

– Не знаю. Люди якось пролазять.

Поки Іванка з Софійкою так спілкувалися, автобус уже встиг доїхати й зупинився.

– Виходьте з автобуса, молоді люди, зараз наш супутник Михайло проведе екскурсію, – сказала Соломія й разом з усіма вийшла надвір.

– Пані та панове, зараз ми йдемо до унікального скельно-печерного комплексу, який  був названий на честь знаменитого ватажка карпатських опришків  Олекси Довбуша. Народився  Олекса в 1700 році в селі Печеніжин (Івано-Франківська область). Його батьки були бідними селянами, тому з дитинства Олекса бачив злиденне життя свого народу. Він залишив родину, пішов в опришки й очолив загін.

– А хто такі опришки? – поцікавився Петрик.

– Гарне запитаннячко! Опришки – учасники селянського повстання в Галичині.  Люди  вважали їх народними месниками, адже награбоване майно опришки роздавали селянам. Саме тут вони переховувалися від ворогів.  Ну, от ми й підійшли до «Чортової ущелини». Вона 20 сантиметрів завширшки. Якщо вірити легенді, то той, хто пройде через неї, позбудеться гріхів. Так що доведеться докласти багато зусиль, щоб улізти в цю маленьку щілину. Хто сміливий – за мною, а хто боїться – Соломія покаже обхідний шлях, – вів далі  Михайло.

– Я, мабуть, піду із Соломією, – трохи знітившись, сказав Мирослав.

– І я, – мовила Софійка.

– Іванко, ходімо зі мною до ущелини, – запропонував Богдан  і  міцно взяв дівчинку за руку.

Іванка трохи побоювалася, але рішучість Богдана дивним чином передалась їй, і вона згодилася.

  • Ходімо, спробуємо, – промовила вона.

Іти крізь ущелину було й страшно, і цікаво. (Усі, хто був з Михайлом, ще довго потім розповідали про свої враження). Раптом стежка пішла круто вгору. Загін пройшов через величезні приголомшливі скельні нагромадження. Темний перехід через Грот, а потім високо над стежкою за стовбурами могутніх смерек вхід у Печеру Довбуша. Її показав Михайло.

– Тепер вхід у печеру завалений з міркувань безпеки. За легендою, саме тут Довбуш заховав свої скарби. Якщо ви знаєте чарівне слово й наполегливо шукаєте, то скарби обов’язково будуть ваші! Поруч скеля заввишки з 25 м. Це Скеля Довбуша. А поблизу є залишки оборонного рову й валу, на якому був частокіл. У скелях три видовбані залізними тесаками глибокі печери. Трохи вище видовбана в камені криниця, де зберігався запас води.

– От ми й на вершині скелі. Дивіться, тут помітні півтораметрового діаметру чаші, які одні вчені вважають за жертовники, інші – за посудини для спалювання смоли для подання сигналу про наближення ворога. Подейкують, що кожна скеля не просто мертвий камінь. Це частина душі  опришків, – розповідав Михайло.

  • А ось пам’ятне місце, де туристи зав’язують вузлик із стрічки на знак того, що вони тут були. Зараз і ми з вами це зробимо.

Пов’язавши стрічки, усі рушили далі.

– Іванко, сфотографуй мене біля цієї скелі, будь ласка, – попросила Софійка.

– Ну, добре, тільки швидко, а то можемо відірватись від загону!

– Та, звісно, що швидко, – зраділа Софійка.

Богдан і Мирослав одразу помітили, що дівчата кудись зникли.

– Де ж вони?– схвильовано спитав Богдан.

– Не знаю, ходімо назад, пошукаємо, – спокійно відповів Мирослав.

– Може, скажемо вожатим?

– Та ні, пішли краще самі пошукаємо, а потім наздоженемо їх.

– Ну, добре.

Хлопці таки знайшли дівчат. Вони були налякані, а Софійка мало не плакала:

– Хлопці, слава Богу, що ви нас знайшли! Я лише на хвилиночку попросила Іванку сфотографувати мене. Буквально три фото зробили, а від загону відірвались!

– Нумо швидше наздоганяти усіх, – хвилюючись, сказала Іванка.

– Діти, увага, зараз у вас є вільний час. Ви можете сфотографуватися, погуляти, але не запізнюйтеся, зустрічаємось о 17: 00 біля автобуса, – сказав Михайло.

– Ну, нарешті ми зможемо пофотографуватися –задоволено сказала Софійка.

– Ні, у мене є краща пропозиція. Ходімо до печери Довбуша, яку ми бачили під час екскурсії, – сказав Мирослав.

Іванка, Софійка та Богдан зацікавлено попрямували за Мирославом. Як і казав Михайло,  вхід у печеру був завалений камінням, досить вузький і ледь помітний крізь зарості шипшини.

– Здається мені, що в цю печеру давно ніхто не заходив, це може бути небезпечно, –  застеріг Богдан.

– Ти що боїшся? Михайло ж сказав, що, за легендою, в одній із печер лежить скарб опришків. А якщо саме ми їх знайдемо? –дивлячись на Богдана, сказав Мирослав.

– Хлопці, не сваріться, Богдан правий, це може бути небезпечно, – підтримала Богдана Іванка.

– Та ні, гайда в печеру, – підморгнувши Мирославу, сказала Софійка й перша стала пробиратися крізь кущі шипшини.

За нею пішов Мирослав та неохоче Іванка з Богданом. Вони розчистили вузький прохід до печери. Усередині було дуже темно, і Мирослав увімкнув ліхтарик на телефоні. Діти побачили довгий вузький прохід, стіни в печері були дуже слизькі та вологі.

– Ой, не подобається мені ця витівка, – схвильовано промовила Іванка, – тут навіть зв’язку немає.

У цей же момент у печері щось гримнуло, наче небо вдарилось об землю. І це насправді було так. Ошелешені підлітки почули грім і зливу зовні.

–А-А-А-А-А, тікаймо звідси! – заскиглив Мирослав.

– Запізно, Мирославчику! Тепер ми потрапили в халепу! – обурено гримнула Іванка, – доведеться перечекати зливу тут.

Зовні вчувалося, як завивав шалений вітер, рикав грім, спалахувала блискавка. Налякані діти навіть не розмовляли один з одним.

– Михайло, швидше збираймо загін, бо зараз почнеться злива, он як миготить блискавка, – стурбовано промовила Соломія.

– Так, і буря здіймається, як перед зливою. Діти, хутчіш біжімо до автобуса! – гукнув Михайло.

Дітей довго вмовляти не довелося. Через п’ять хвилин Соломія уже рахувала 25,26…

– Михайле, не вистачає чотирьох дітей! Що робити?! Якщо зараз не виїхати, автобус може застрягнути в багнюці, – перелякано сказала Соломія.

– Ви їдьте, а я залишусь і пошукаю їх. Виклич рятувальників, – рішуче відповів Михайло.

У цей час у печері все ще не було чути ані звуку. Раптом пролунав страшний гуркіт. У печері стало ще темніше.

– Що сталося?! – запитала налякана Софійка.

– Мирославе, ходімо подивимося, що там! – попрохав Богдан.

– Н-н-і-ізащо! – відмовився Мирослав.

– Ой, ну добре вже! Я піду! – сміливо сказала Іванка.

Богдан увімкнув свій ліхтарик –  і вони з Іванкою, тримаючись за руки,  почали обережно пробиратися до виходу. І дуже здивувалися, коли побачили, що виходу не було.

– Схоже, нас завалило каменюками, – невпевнено сказав Богдан.

– Боже мій! І що ж нам робити?! – налякано запитала Іванка.

А надворі вирував вітер, не вщухала злива, гримів грім та шалено миготіла блискавка, наче дуже розізлився бог Перун.

– Допоможіть! – долинуло з глибини печери. Іванка та Богдан швидко побігли до своїх товаришів.

– Рятуйте! – не переставав хтось кричати.

Боже! – схопилася за серце Іванка. Кругом усе було у воді. Кожної хвилини її ставало більше й більше.

– Ми всі помремо! – скиглив Мирослав.

– Так, ми всі помремо! – вторувала Софійка, наче не сама вона першою згодилася йти до печери.

– Не панікувати! Це не допоможе,– раптом упевнено й рішуче сказав Богдан.

Той Богдан, який завжди був тихий, нерішучий, неговіркий. Іванка подивилася на нього іншими очима. Зараз він для неї був наче Олекса Довбуш, відважний  та прекрасний, який примчав на допомогу. І вона вже нічого не боялася. Але вода швидко прибувала, треба було щось робити.

– Ходімо швидше, спробуємо розчистити вихід, – запропонував Богдан.

Але це виявилося не просто: каміння було дуже важке й слизьке. А вода все швидше  заливала печеру.

Михайло продовжував шукати дітей. Урешті приїхали й рятувальники. Попри бурхливі потоки води й бруду, вони продовжували шукати зниклих. Блискавка розривала небо на частини.

У печері було чути лише жахливий грім, і від цього ставало ще страшніше.

– Мені вода вже майже по шию! – верещала Софія.

– Богдане, ти куди?! – злякалась Іванка.

Хоробрий хлопчина пірнув під каламутну воду й знайшов палицю.

– Нащо тобі палиця, Богдане?

– Зараз побачиш!

Він націлився на невеликий камінець і підштовхнув його до виходу, і ще один, і ще…

– Дивіться, – закричав один з рятувальників, – з тої печери летять камінці, може, діти там!

Усі швидко побігли туди, почали голосно гукати, перекрикуючи грозу –  і таки почули неголосний відгук. Сумнівів не залишалося: за кам’яним завалом були діти. Рятувальники взялися за справу й невдовзі звільнили з полону наляканих до жаху, мокрих і змучених дітей…

 

ЕПІЛОГ

 

2 серпня. Кінець зміни. Настав час прощатися з друзями, до яких Іванка вже так звикла.

– Мирославчику, ти вже зараз  їдеш? – засмучено спитала Софійка.

– Так, на жаль, уже час… Прощавай, Софійко, я ніколи не забуду твою посмішку, до зустрічі, Іванко, ти була дивовижна.

– Прощавай, Мирославе.

Через п’ять хвилин хлопчина вже поїхав з батьками на джипі.

– Іванко…

Перед дівчиною стояв її герой – Богдан. Чомусь саме зараз вона зрозуміла, наскільки цей хлопець прекрасний. У його руках Іванка побачила букет ромашок:

– Це мені?

– Звісно, тобі, тримай! Ходімо погуляємо: до нашого від’їзду ще дві години.

– Ходімо…

Він міцно тримав дівчину за руку, а Іванка відчувала себе в безпеці поруч із ним. І згадалося бабусине: «Не все те золото, що блищить, Іваночко!» Тепер вона точно знає, що так і є. А нагадуватиме їй про це гілочка засушених між сторінок путівника по Трускавцю ромашок, принесених на прощання вірним другом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Меню