Пухнасті сніжинки крижаними лезами впиваються в рожеві щоки, намагаючись протверезити, сивою вуаллю накриваючи синяво-чорне, матово поблискуюче, волосся. Він підставив вологе від сліз обличчя сухому вітру і папірусному небу, відчуваючи себе розбитим, непотрібним, зайвим.

Помітивши жовтуватий кабошон місяця, Денис струсив алмазну розсип з вій і, заховавши змерзлі руки в кишені зимового пальто, понуро рушив на зупинку, подалі від кам’яної будівлі кінотеатру, звідки віяло могильної тугою.

Напівпорожній тролейбус, запітніле скло і похмурі обличчя незнайомих людей. Цікаво, що вперше він дивився на них не як на декорації до сценічної п’єсі про його нелегку долю, а як на тих, у кого теж є щось особисте, щось хворобливе або радісне: свої драми, секрети, ідеї, думки. Своє життя. Але такого філософського настрою вистачило буквально на пару хвилин – і знову бляклі силуети вроздріб попливли перед очима, синхронно забулися, а в голові накочували власні нові хвилі суперечливих  занепокоїнь.

Згубне, майже відчутне, повітря заповнило  імлистий простір. Так хотілося відчути тепло шорстких ніжних вуст і хлопець за інерцією потягнувся тремтячими пальцями до своїх відкритих губ, раптово відчуваючи, як все болючіше б’ється серце о кістляву білизну клавішної  гладкості ребер.

Що йому залишилося? Лише по засипаним сніжної лупою слідах грудня повзти до крайньої зупинки. Попереду його вже нічого не чекає.

Тіло б’є озноб, коли він стискає паперовий пом’ятий квиток. Майже всі вірять, що панацеєю від розбитого серця, запалення легенів і сухот є переїзд у нові краї. Звучить чудово, але, якщо буде той же ефект, що і від його незграбного благородства – таких пропагандистів добра спалювати треба.

Вокзал уже цілу годину тримає в своїх кайданах, відгукуючись невиразним голосом автоінформатора десь на периферії свідомості, а хлопець стоїть під прикриттям небосхилу, спостерігаючи мільйони бісерних сузір’їв. Коли дивишся вночі в небо, то починає якось дивно щемить у грудях, а незрозуміла туга з дещицею ще більш незрозумілої радості змушує забути про земляне покриття під ногами. Може, це туга за рідною домівкою, адже, є ж припущення, що ми всі звідти? Якщо так, то інтерсіті точно не допоможе йому з поверненням до рідних  космічних корінь.

Цікаво, а він теж звідти? Такий неправильний, відчужений. Сповний загадки, височини над буденним, але, у той же час, ласий на земні й ниці блага. Кожен раз куштує грішне, як перший: з трепетом, благоговінням і спрагою.

Інопланетянин.

Десь далеко лунає довгоочікуваний гуркіт, що розриває незайману тишу, підтримуваний тужливим диким виттям голодних бродячих собак. Все ж правильно, так? Так і треба. Він по осколках збирав їхні почуття, він змушував відкинути всі сумніви, посіяв любов і бажання в серцях обох, він зробив те, що повинен.

Велетенська сталева машина виділяє мазутовий пар, зупиняючись за півметра від кінчиків його теплих чобіт. Краєм ока хлопець помічає, як одна його власна рука сама по собі простягає іменний квиток провідниці, а друга заштовхує рюкзак у середину вагона, який вже кишить тимчасовими жителями.

Потягу стояти двадцять хвилин. Нікого більше немає на цій платформі. Повертається до відкритого проходу й незрячими очима дивиться на засніжену дорогу, що веде до виходу зі станції. Поглядом окреслює рівні кола світла від кожного вуличного ліхтаря. Намагається не думати абсолютно ні про що. Не зараз, будь ласка. Під ребрами холоне люта північ. Літня жінка в службовій формі щось говорить про п’ять хвилин і йде, залишаючи молоду людину наодинці зі спробами приборкати думки. Він не хоче думати зараз: якщо почне, то все переосмислить, зірветься і кинеться назад, у тепло рідної домівки, у павукові тенета власних слабкостей, до нього на шию, щоб відчути, щоб доторкнутися …

Разом з тліючим голосом видихає хмарку пари:

– Я так тебе люблю.

***

   У кам’яних джунглях не знайдеш тепла, але їхні мешканці все одно його шукають: серед снуючих туди-сюди машин; між незатишних кав’ярень; на пустельних алеях парків; у склепах неживих багатоповерхівок … Іноді навіть доводиться синтезувати в домашніх умовах місця для душевних зустрічей. Хтось звертається до освітніх гуртків, комусь весело просто гуляти з приятелями, хтось долучається до мистецтва, деякі взагалі його творять, а хтось просто і є мистецтво.

Дениса любили всі: від вчителів до продавщиць. Від вуличних кішок до банькуватих рибок за склом акваріумів в зоомагазинах. Не за якісь особливі заслуги, на кшталт медалей або зразкової поведінки, зовсім ні. Просто він був сплеском іскор феєрверку радості серед непроглядної ночі цього міста.

Він був не просто соціальним, у ньому плескалася нестримна любов до людей. До нових знайомств, до старих друзів – він любив усіх. Йому було легко знаходити спільну мову з усіма, починаючи з зовсім ще дрібних дітей з ясел, закінчуючи глухими пенсіонерами в чергах. З петеушнікамі-хуліганами, здатними побити беззахисного п’ятикласника; з поціновувачами праць Канта, що чахнуть над запиленими фоліантами; із безтурботними тусовщицями в досить вульгарних нарядах, але не з ним.

Те, що в голові звучало осмислено, перетворювалося на якусь абсурдну дурницю; зазвичай чудове почуття гумору випаровувалося, а хороші жарти набували форму бородатих анекдотів. Глибокі ідеї, переживання, підкріплені фактами, історіями з життя й цитатами з якісних книг виливалися в сумбурний потік нісенітниці. Так не було ніколи і ніколи не повинно було бути.

Ден з’являвся саме тоді, коли комусь потрібна була допомога. Ласкавим світлом і теплом огортав того, хто цього потребує. Він посміхався так, що не можна було не посміхатися у відповідь, змушував забути про розбите серце, про можливий незалік з фізики, про що завгодно. Від його щирого, повного відкритості й чесності сміху ставало так легко й просто на душі, хотілося обійняти це матеріальне джерело радості, і він сам обіймав. Вічно приховувавший нездорову худорлявість за мішкуватими толстовками з дивним принтом, хлопець пах кавою і карамеллю, носив до жаху смішні вузькі штани і безглузді шапки, уславившись дивакуватим, але наймилішої  душі, нечупарою.

Якщо його просили прикрити, він, зрозуміло, прикривав, вигадуючи витончені виправдання, а люди іронічно хитали головами в унісон, але посміхалися й майже вірили. Якщо від нього вимагалося побути “жилеткою для сліз” – він мовчки гладив по голові ридаючу людину, міцніше притискаючи до себе. Хлопець знав, що потрібно людям, яким було погано і давав їм це. Від нього брала свій початок безпека, здавалося, що поки він поруч, уже точно нічого невиправного не станеться, що завжди буде так затишно і спокійно.

Фадєєв пам’ятав їхню першу зустріч. Це було так, ніби вони були знайомі з самого дитинства, хоча це відбулося всього лише три місяці тому. Він тоді в найкращому настрої біг з подругою на день народження до одного з численних приятелів, човгаючи по мазутним калюжах кумедними гумовими чоботями. Повітря вже просочилося запахом прілого осіннього листя, дощів і випічки. Надворі розкинув своє строкате мереживо володінь мінливий жовтень.

Його подруга, руда блогерша з чудовою фігурою та незмінною конопатістю – Влада. Незважаючи на величезну кількість товаришів, у його житті була лише одна людина, якій він міг довірити все: душевний біль, пікантний секрет, п’яну  маячню о другій годині ночі, сумнівну плітку, і саме цією людиною була Колосенко – кирпата дівчина родом з його дитинства. Разом кидали брязкальця у дворі, будучи п’ятимісячними немовлятами; разом стріляли з плювалок на тихій годині в дитячому садку й разом вивчали культурну столицю після успішного вступу до вишів.

Петляючи лабіринтами сонних вулиць, Денис з розгону врізався в когось, не встигнувши пригальмувати на повороті, але застережливо випнув назад руку, щоб подруга не повторила його помилку. Потираючи забитий ніс, він, не піднімаючи очей, почав нишпорити руками по асфальту в пошуках незамінних окулярів:

– Вибачаюсь, я дуже незграбний, – бурмотів він, несподівано збентежившись від дошкульного сміху Влади, як раптом перед очима блиснуло відображення стекол і в долоню опустилися цілісінькі окуляри. Сильні руки підхопили його і допомогли піднятися.

– І ти вибач, – на нього з розгубленою посмішкою на блідому обличчі дивився молодий хлопець. Зацікавлено пробігся поглядом по принадній фігурі Колосенко і, злегка перекручуючи вимову, протягнув з невеликим акцентом, – мене звати Хеннінг Штольц.

Незнайомець був високим, з білим кучерявим волоссям і чудовими волошковими очима. На витончені плечі накинута дорога шкірянка, поверх білої бавовняної сорочки з моторошною інопланетної пикою; спортивні ноги обтягнуті модними джинсами, що контрастували своєю темної тканиною з фірмовими яскравими кросівками. У руці він тримав святковий коробок.

– Денис, – посміхнувся у відповідь Фадєєв.

Незручного мовчання не було, як виявилося, іти їм потрібно було до однієї  людині. Забулося безглузде зіткнення, немов його й не було, а цікаві теми для розмов знайшлися миттєво.

На вечірці в цей день було шалено весело й качово: дівчата в коротких спідницях майже не зависали в інстаграмі, а крутилися на імпровізованому танцполі; практично тверезі хлопці придивлялися до нових подружок і загадково переглядались під час повільних танців. У квартирі панував веселий хаос, що наповнював душу скороминучим щастям з дешевих конфеті й пакетного вина.

Вони сиділи вдвох на залитому пепсі старому дивані зйомної квартири, за яку було сплачено за годину п’ятдесят гривень з сьомої години вечора й до восьмої ранку. Вони сиділи вдвох у квартирі, яку здавала вдова із середнім достатком і двома дітьми, посеред людного міста, де чашка кави за вартістю рівноцінна майже будь-якій книзі нелімітованого випуску. Вони сиділи вдвох у квартирі, а навколо миготіли зникаючі у вогнях псевдорейву фігури малознайомих людей, а вони говорили про принади сюрреалізму в сучасності. Недоречна, пихата й пафосна тема, але вона, здавалося, ідеально вписувалася в ці моменти, що розтанули разом з кубиками льоду в неоновому напої.

***

  Листопад бив колючою зливою по перехожих, то укутуючи в снігові завірюхи, заставши зненацька посеред дня, то підставляючи стомлене молоде обличчя згасаючим променям тліючого сонця.

Небосхил був оповитий сизим дощем, що мрячить третю добу поспіль, а Денис біг  палітурками вулиць, звертаючи за прямі кути «хрущовок». Він поспішав, повторюючи в голові завчену на зубок адресу. Вітер бив скло замерзлих вітрин, а туман, що  клубочився по п’ятах за хлопцем,  норовив заплутати незваного гостя цього району. Збити зі сліду. Застерегти. Урятувати.

Сьогодні був перший раз, коли Штольц запросив його в гості. Два місяці з дня їхнього знайомства пролетіли, як одна мить, закрутивши їх у вирій подій. Фадєєв не зовсім розумів, що сталося, але знав одне – можна скільки завгодно підбирати кожній людині дорогоцінний камінь під колір очей, але це залишиться просто красивою метафорою, а його очі були наче синій кіаніт. Вони здавалися повністю байдужими до зовнішніх метаморфоз, яскраво світилися дорогим світлом, у них дійсно можна було потонути.

Випадкові дотики під час бесіди або прогулянки розрядом струму відгукувалися по всіх кінцівках, розриваючись диким салютом в голові.

“Люблю тебе. Ти такий простий, з тобою хочеться співати”, – одного разу повідомив винуватець незрозумілого урагану почуттів, так і не дізнавшись, що цієї ж ночі, втупивши щасливий погляд в обшарпану стелю, Денис так і не зміг заснути, прокручуючи одну й ту ж нудотно-рокову фразу.

А зараз він, змерзлий і втомлений, м’явся на порозі чужої квартири, стискаючи в руках шапку і пачку чипсів, не наважуючись натиснути кнопку дзвінка.

– Як відчувати, – хитро посміхнувся Хеннінг, різко відчинивши двері і мало не з’їздивши тому по носі. – Заходь, досить мерзнути. Або ти б просто піти додому, якби я зараз не вийти?

Роззувшись на порозі квартири, хлопець пішов за її господарем і намагався зачепитися поглядом за щось в інтер’єрі, що допомогло б охарактеризувати його хазяїна  як людину. Усюди витав прохолодний запах м’яти і хвої, розбавлений ароматом завареного зеленого чаю. У промайнулій на пару секунд залі розміщувалися досить нудні предмети побуту. У передпокої стояли три вішалки і масивна дерев’яна шафа. На білосніжних шпалерах висіли дивовижні чорно-білі мінімалістичні фотографії якогось невідомого йому моменталіста. Зображені на них дивно геометричні предмети і люди здавалися далекими від звичайного життя, недоступними, відчуженими і … космічними.

Денис як зачарований поїдав поглядом футуристичні вишукання сучасного мистецтва, зупиняючись то на химерних обрисах гір, то на загадкових силуетах оголених жінок, то на самотніх зів’ялих голівках квітів, і не помітив студеного подиху над вухом:

– Подобається? Я зробити ці знімки, коли ще жити в Німеччині. Хороші часи.

Фадєєв хотів буденно поцікавитися, чи нудьгує той за домом, але слова застрягли в горлі, варто було йому побачити останню фотографію: на пустельний піщаний берег одна за одною накочували чорнильні хвилі, погрожуючи збити з ніг застиглу в часі тендітну фігуру голої дівчини. Довге густе волосся кольору воронячого крила розметалось по змерзлих плечах, приховуючи частину блідого обличчя з правильними тонкими рисами, однак, не сховавши пронизливий насторожений погляд похмурих величезних очей, обрамлених штрихами вугільно-чорних вій. Не чекаючи очевидного питання, Хеннінг посміхнувся і потягнув його далі:

– Це Єва, вона полячка. Exfreundin. Я не особливо любити про неї говорити, тому що вона досить слизька і неприємна людина. А фото гарне, так?

Але скляні очі переслідували постійність пам’яті Дениса, навіть коли минуло досить багато часу й хлопці намагалися насолодитися переглядом старого британського детективу. Поїдаючи одну за одною солоні чипсіни, він ніяк не міг вникнути в хитромудрий сюжет і зрозуміти, від кого ж цей чоловік в чорному пальто ховається?

«Забавно виходить. Тобто, у мене ніяких шансів? Хоча … Я ж і сам не розумію, чого хочу. Що в такому випадку я можу вимагати від нього? » – він понуро сьорбнув фанти з щербатої чашки.

«Не можу ж я весь час себе переконувати в тому, що він мені не більше, ніж непоганий приятель. А я для нього хто?» – він спідлоба подивився на захопленого драмою юнака.

Денис заплющив очі. У пам’яті воскресали теплі спогади цих двох місяців, які зв’язали їх двох.

Гарячий чай з м’ятою і лимоном в паперових стаканчиках, коли Хеннінг зателефонував наступної ночі після вечірки й запропонував пройтися набережною. Вони обидва мовчали, знаходячи в цьому дивну радість, боячись порушити місячну тишу, яка огорнула дрімотою всі  квартали.

Кислий грейпфрутовий сік на даху багатоповерхівки, коли на вулиці було особливо спекотно й можна було загоряти. Вони того ранку обговорювали всілякі екологічні проблеми планети і жбурляли фантики, немов серпантин, на крихітних людей, що метались під несподівано палючими променями осіннього сонця. На пам’ять залишилася фотографія, де Штольц сміється, уткнувшись йому в плече. І в цю мить він відчував себе чомусь не щасливим, а приреченим, хоч і не знав чому.

Гіркий лате на узбіччі дороги в сирий і безсонячний день, який вони присвятили подорожі на Лису гору з метою отримати певний рівень адреналіну від містичної енергетики, що бриніла  в її околицях. Промокли до нитки від розігравшоїся зливи, видихнулись, насміялися від душі, але так і не дійшли до потрібної точки, сівши на похідні рюкзаки біля краю автостради і, притулившись один до одного в очікуванні когось, хто зможе підкинути їх до дому.

Обпалююча горло текіла фосфоричним вечором в авангардному закритому клубі, де вони були такі далекі від глючної молоді під тріпом.

Дену вистачило однієї стопки, щоб перед очима попливли обриси особи його супутника.

Дену вистачило двох стопок, щоб перестати відчувати підлогу під ногами й забитися в дикій істериці, моторошно регочучи від недолугості та контрастності картини, що відкрилася розфокусованому погляду.

Дену вистачило трьох стопок, щоб, немов за рятувальну соломинку, вхопитися за по-хлоп’ячому кістляві плечі і, не усвідомлюючи нічого, крім відчуженої порожнечі в голові, навалитися на Хеннінга, зафіксувавши на його шорстких губах незграбний п’яний поцілунок.

Секунди тяглися нескінченною ниткою одна за одною, уповільнивши свій швидкоплинний перебіг.

У вухах барабанним ритмом пульсувала кров, у голові віддавалася болем гучна музика, дихання перестало вистачати, але Штольц чомусь не відсторонювався. Денис розплющив очі й зніяковіло відсунувся від нього, доторкнувшись пальцями до припухлих губ.

«Тепер він точно мене вб’є», – промайнула в голові перша зв’язна думка й миттєво потонула в шквалі бурхливих емоцій, які наскочили від усвідомлення скоєного. По тілу відчувалося неприємне поколювання, шуми затихали, а світло стало приглушеним. Він тільки встиг помітити напівпрозорі брижі перед очима, як світ повний запахів, кольорів і звуків перевернувся і канув у непроглядну темряву.

***

  З тих пір минуло чимало часу, а події, що відбулися тієї ночі, так і залишилися для нього невідомими.

Він боявся запитати в Хеннінга хоч щось, бо навіть згадувати неприємно, як соромно було прокинутися у нього вдома з потворним головним болем, а потім ніяково мовчати за сніданком. Він прекрасно пам’ятав, як невпопад відповідав на його питання, як його знудило на дорогий килим і як потім він тиждень не відповідав на дзвінки та СМС, боячись уявити, що хлопець про нього думає.

Тільки через кілька тижнів Денис зважився сам зателефонувати і, почувши запрошення на чай, миттю кинувся збиратися. Тепер, схрестивши по-турецьки ноги, він сидів на м’якому дивані і намагався виглядати максимально поглинутим фільмом.

– Нам треба поговорити, так? – Хеннінг поставив плеєр на паузу і глянув на приятеля.

– З чого ти взяв? Усе нормально … – пробурмотів Ден, опустивши вії і мнучи пальцем кінчик подушки, відірвавшись від самосаботажних роздумів.

– Ти не брав трубку. Чому? Я думав, ми поговоримо, після того, що між нами трапитися?

– А що трапилось? – роздратовано перервав його Фадєєв. Йому категорично не хотілося порушувати цю тему.

– Ти мене поцілувати, – спокійна відповідь, від якої простим нерозуміючим кліпанням війок не звільнишся. – Знаєш, тебе було досить важко тягнути до мого будинку, я думаю, що заслужити хоча б пояснень.

Фадєєв відчув, як червоніє: абсолютно нечесно було грубити тому, хто терпляче чекав, поки він перестане вести себе як неврівноважена дитина. Діватися було нікуди.

– Вибач, будь ласка, – ледь пробурчав, – мені просто дійсно дуже соромно за те, як я себе поводжу і за те, що зробив.

Він зробив ковток і поставив чашку на стіл. Хеннінг пильно дивився на нього, і хлопець буквально сприймав дотиком неприємну судому в тих місцях, куди падав цей важкий погляд. Пронизливо-синя райдужка стрімко чорніла, його мигдалеподібні очі звузилися в поганому прищурі. На високих вилицях юнака виступали жовна, здавалося, він дуже злий. Ліниво бігли стрілки на настінному годиннику, плавно карбуючи кожен свій крок.

У квартирі повисло мовчання, і Денис старанно напряг слух, щоб тиша в повному обсязі його не скувала: за пластиковим вікном тихо-тихо падав густий лапатий сніг; по затягнутих льодом калюжах проїхалася легкова машина і повернула за ріг будинку; в теплій кімнаті ледь помітно гудів комп’ютер і щось потішно булькало в батареях.

Блондин глибоко втягнув повітря, немов готуючись закотити славну тріаду, і дійсно почав монолог:

– Я дуже довго думати, щодо ситуації, що склалася, – почав Штольц, помітивши, як захвилювався співрозмовник, – у мене не бути досвіду в подібному. Я зустрічатися з величезною кількістю дівчат, але знаходити нормальними ті почуття, які відчувати завдяки тобі. Ти здаватися мені exzentrisch перший час, але думка скоро змінитися, коли я зрозуміти, наскільки ти добрий і … е-е-е … піклуєшся іншими?

–  Здатний до співчуття, – на автоматі підказав Денис.

– Так. Я не знати через що це є більше, ніж дружба, але я радий. Я бачити в тобі не тільки товариш, а кохана людина. Я зустрічати тебе з пар, обнімати, бачити дивні погляди твоїх одногрупників. Я боятися сказати, я знати, що у вас це не є нормально, це переслідується. Але я любити і сподіватися, що ти розуміти. А потім ти поцілував мене. Це було важко, я забути про те, що ми не в Німеччина, що це може бути погано, я про все забути… – він винувато посміхнувся, але продовжив: – Я розгубитися і думати тільки про те, що ти теж любити мене, я боятися злякати. Ти втекти … втік, і мені довелося шукати, дзвонити, але ти відсутній і лякати мене, я думати, що зробити все не так, я не спати вночі, я … – він запнувся і вологими від сліз очима, не моргаючи, подивився на юнака, не в силах додати ще хоч щось.

Фадєєв мовчав. Він просто не знав, як пояснити, що він відчував те ж саме: той же страх бути відкинутим, те ж незрозуміле почуття любові, те ж хвилювання при спілкуванні. Зрозуміло було, що слова в цей момент стали б зайвими.

Він схопив Хеннінга за руку й притиснув до себе, уткнвшись носом у його теплу шию. Стало так затишно й спокійно, як ніколи раніше. Вони сиділи, обійнявши один одного і ледь дихали, боячись порушити довгоочікуване умиротворення, але Фадєєв усе ж зважився прошепотіти слова, які могли перевернути все їхнє життя, і принести не стільки радості, скільки відчаю і нерозуміння. Ті слова, які могли привести їх до щастя або ж скинути в ряди тих, кого соціальні щури громадськості зжеруть і обгризуть до кісточок.

– Я люблю тебе.

***

   Похмурі останні дні осені поспішно змінилися святами грудня. Передріздвяна веремія  торкнулась навіть найвіддаленіших куточків Львова ще в перших числах місяця, наповнюючи й без того затишні місця чимось домашнім, казковим і зворушливим.

У спальних районах червононоса малеча влаштовувала снігові баталії між дворами; з вітрин центральних магазинів на перехожих у хитрому прищурі дивилися усміхнені фігурки сивочолих Святих Миколаїв, соромливих сніговиків з крихітними відрами на головах і гордовитих оленів, з брязкітливими  бубонцями; на ринкових площах віяло теплом з ярмаркових дерев’яних будиночків із сувенірами, випічкою і гарячими напоями. Усе навколо димилося, кудись поспішало, лунало, зливалося в нескінченний потік веселощів і безтурботних канікул, обіцяючи незабутню зиму. Натовпи дітей металися по всіх закутках, підтримуючи старовинні традиції, насолоджуючись українським вертепом і радуючи батьків.

Рум’яні дівчата в строкатих бабусиних хустках, тягли старі мішки з подарунками; старанно переодягнені в кіз діти різного віку хвацько скакали через величезні замети, регочучи в дикому передчутті чогось нового, дивного; солідно виряджені хлопці, завершуючи кожну гучну процесію, тягли яскраву картонну зірку – фольклорний символ Різдва, прикрашений гірляндами та фольгою. Це не просто егоїстичне бажання заробити грошей або цукерок, це щира спроба повернути і віддзеркалити у воскресінні старовинних традицій культуру нації, яка з року в рік увінчується успіхом.

– Коляд-коляд, колядниця, – так по-рідному чулося в кожному дворі дорогих приватних будинків, на околиці міста.

– Гарна з медом паляниця, – упевнено вторило з порогів прикрашених квартир, де на кухні сочилась паром  свіженька кутя.

– А без меду не така, – дівочім заливистим голосом тяглося в кожному кварталі.

– Дайте дядьку п’ятака, – підхоплювали хлопчачі дзвінкі наспіви, змішуючись в один.

– А п’ятак не такий, дайте рубль золотий! – гучним хором лунало навколо, запалюючи всередині кожного маленький вогник приємного почуття, що з’являється тільки в цю пору року.

У різдвяних розвагах беруть участь не тільки найменші: старички комфортно влаштовуються на кухні, в очікуванні онуків, мрійливо дивлячись у підсмикнуті по кутах морозними візерунками стекла; мами і тата готують традиційне меню з дванадцяти страв, утомлені, але щасливі за своїх чад, які пихтять, бундючаться, забувають слова, але урочисто розповідають простенькі чотиривірші, підглядаючи в клаптик паперу. Студенти, які склали сесію, перші дні перетравлюють факт виконаного, потопають у сльозах, бурчать на викладачів, але наполегливо готуються: свята не обходять стороною нікого.

– А ти дійсно цього хочеш? – прискіпливо роздивляючись у дзеркалі розцвічений костюм скомороха, саркастично поцікавився Хеннінг. – Просто, я, наприклад, навіть уявити не можу, що це буде весело, як ти описував.

– Це традиція, – терпляче пояснив йому Денис. – Я обіцяю, то буде незабутньо. Виглядає дурнувато, але це справді чудове свято. До того ж, у мене не має вибору: декан просто мене відрахує через завал математики, якщо я на це не погоджусь, тож, між пів години позору і життям безхатька обираю перше. Тобі дуже пасує червоний колір, не сердься, –  він підбадьорливо усміхнувся і закинув на плече торбину.

– Готов? Вирушаймо!

***

   Багряні лаштунки повільно розійшлися, відкривши зору величну залу з різноманітною аудиторією, яка сиділа в очікуванні чергової сценки. Хеннінг відчув, як швидко-швидко б’ється його серце і перехоплює подих від хвилювання, але, судячи зі всього, його напарники зовсім не хвилювалися щодо виступу: хтось нетерпляче крутився на місці, хтось мовчки чекав, поки його нова знайома Влада впевнено співала лихацькі пісні:

– Всі колядки заспіваймо,

Хай танцюють ноги,

Святу Діву прославляймо,

Й богаті, й убогі, йех!

Під  стародавні мелодії  чарівної трембіти театральні гуцули  і скоморохи підхоплювали красунь-дівчат і пускалися в запальний танок. Було лише видно, як швидко то вгору, то вниз злітають строкаті спідниці та  блищать у світлі прожекторів крихітні обцаси. У пристрасному, непокірному і переповненому життям танці миготіли розчервонілі обличчя із зсунутими на лоба квітчастими трикутнями і хутряними шапками. Він не помітив, як опинився поряд з партнеркою, а просто віддався на свавілля зимової пісні, яка розкручувала їх, то зводячи до купи, то розкидаючи по різних кутках сцени, змушувала змінюватися пари, зводячи різних людей. А Влада все співала. ЇЇ глибокий, пронизливий голос розганяв кров по тілу, зривав з губ глядачів захоплені вигуки, зливався з ритмом танцю та линув до стелі, повертаючись знову і не спиняючись, не спиняючись.

Зупинившись в урочистому поклоні, захеканий спітнілий хлопець під щирі оплески зустрівся очима з Денисом і, посміхнувшись йому, окинув поглядом присутніх людей. Веселі, святкові й вдячні – це чудово. Але він відчув на собі холодний ворожий погляд і не відразу зміг знайти його володаря в надрах переповненої зали, поки не подивився на передні ряди. Зігнувши губи в лукавій посмішці, на нього глумливо вирячився студент, бидловатої зовнішності.  Його немов окропом обдало від  різкого почуття тривоги, але акторів уже запрошували до нагородження, тож Хеннінг  швидко змішався із натовпом, через хвилину забувши про предмет свого неспокою.

***

   – А я казав, що буде весело, – повідомив Денис, мрійливо підхоплюючи на долоню сніжинку, що миттєво розтанула на теплій людський шкірі. – Ти чудово танцював, не дарма на репетиціях до вечора пахали.

 

–  Ще б пак! Мені все більше і більше подобатись ваші традиції. І люди у вас щирі, вдячні, – засміявся у відповідь Штольц, взявши його за руку.

–  Не кажи, – меланхолійно пролунало позаду, викликавши мурашки по всьому тілу в обох, – і мені дуже не хочеться, щоб ви – двоє непорозумінь – псували наш прекрасний народ своїм існуванням.

Синхронно повернувши голови, хлопці перелякано затихли: недалеко від них стояли десь п’ять студентів із місцевого універу.

–  Я тебе знаю, – тихо відповів Фадєєв, відчуваючи, як тремтять коліна від поганого передчуття. – Ти Максим Грот з четвертого курсу, так? У тебе щось сталося?

Відповіді не прослідувало. Компанія мовчки наближувалася до них і, навряд чи, щоб привітати з Різдвом. У сутінках цього провулку ще блукало декілька перехожих, що вряди-годи наполохано дивилися на поки що пасивний конфлікт, поспішаючи сховатися в під’їздах своїх будинків.

–  Я гадаю, нам не треба пояснювати причину нашого вами незадоволення? – іронічно поцікавився ватажок.

–  Чесно? Було б непогано. Ми щось не те зробили? – Денис не зовсім зрозумів, яким чином рот перестав його слухатись і почав говорити сам по собі. Не те, щоб його переповнювали на даний момент відвага та впевненість у своїх силах, тому доволі дивно було відчувати змикання-відмикання власних щелеп і напруження голосових зв’язок, що призводило до виникання певних звуків і перетворення їх у слова. У дуже зайві слова: – Якщо у тебе проблеми…

Нажаль, договорити не вдалося: пропахлий дешевим тютюном кулак з силою прилетів йому по обличчю. Наступний удар прийшовся по ребрам, і хлопець, не витримавши, повалився на сніг.

–  Це в тебе проблеми, покидьку.

В очах потемніло від страху і тупого болю, що повільно, але впевнено поширював холодні липкі щупальця під шкірою, невгамовно вводячи в стан дурного спокою, розпилюючи ядучі метастази образи і безсилої люті. Він не міг ворухнутися: хтось притискав його обличчям до асфальту, а хтось заламував руки за спину, не даючи можливості вирватися чи хоча б затулитися від штурханів. По спині нещадно били ногами, обличчя саднило, постійно соваючись об  асфальт, розбита губа розпухала і кровоточила. Але його це все мало турбувало: у голові залізним набатом билася одна думка: «що з Хеннінгом?». Через власне жалюгідне скиглення і крики азартного натовпу аматорів-правосудників, він абсолютно не чув нічого, як би цього не хотів.

–  Як тобі, солоденький? – в повному ейфорійному забутті ватажок схопив його за волосся й розгорнув до себе так різко, що шийні хребці затріщали, а по м’язах  струмом пробігли спазми. – Подивись на свого коханого, – він стиснув його обличчя пальцями і смикнув вправо.

Фадєєв побачив, як Штольц тяжко розпластався на землі, важко видихаючи, і з дивним, але впевненим викликом дивився на кривдників. З його носа текла густа чорнувата кров, аристократичні  білосніжні кучері злиплися від поту і стали брудно-іржавими, від замшевої куртки залишилися тільки шматки, які сміттям  валялися поруч. Але виклик було проігноровано: більше ніхто його не чіпав, лише глузливо кидали порожні погрози в повітря.

–  Якщо ще хоч раз я побачу вас – нікчемних шматків м’яса, поряд один з одним… – запаливши цигарку почав Максим і замовк на хвилину, ніби зціпенівши у роздумах. – Я доведу, що сьогоднішнє «попередження» було забавкою, фершетейн? – він з відтяжкою потушив недопалок об шию Дениса, відчувши, як той напружився, але не намагається йому завадити, відреагувавши лише болісним шипінням.

Вони пішли.

Денис мовчки дивився на хлопця, що тихо лежав на спині, вдивляючись в бузкове сутінкове небо. Він не знав, що казати, як вибачатися, як взагалі тепер діяти. Але він точно знав, що ніколи більше не допустить, щоб Хеннінгу хоч раз довелося пережити щось подібне. Це він, Денис Фадєєв, винен у всьому, що сталося. Це він не думав своїми мізками про наслідки їхньої любові.

Брехня. Він усе знав. Він знав, що знайдуться незадоволені. Він знав, що багато хто цього не схвалить. Він знав, що ні він сам, ні Хеннінг не буде готовий до відповідальності за цей нахабний, обурливий, невірний прояв кохання. Але як же він не хотів собі в цьому зізнаватися. Не серед цих людей можна бути щасливим. Не від них можна очікувати смирення і радості за чуже щастя. Не в цей час.

У будь-якому випадку винних, окрім нього самого і його безрозсудного егоїзму, немає. І правосуддя в образі цих скажених студентів все одно рано чи пізно спіткало б їх. Він сам тягнув їх на дно своєю відверто наївною поведінкою, безглуздим признанням і самовпевненістю, яка була зовсім недоречна в цій консервативній системі сірого мерзенного соціуму.

–  Будь ласка, пробач мені, – зважився прошепотіти він. Відповіддю йому слугував сумний смішок.

***

   –  Ну і бовдури ж ви, хлопці, – Влада вже третій день поспіль обробляла їм рани. – Це ж треба було нарватися на цих гомофобів.

Узагалі-то дівчина з самого початку була проти стосунків приятеля  з цим іноземцем. Вона з ліпшим другом дитинства все менше й менше проводила час разом, віддалялася та переставала спілкуватися. Колосенко подивилася на винувато посміхаючогося німця. Красивий, гад такий. Витонченні риси обличчя, примхливий погляд, струнка фігура. Вона відчула, як червоніє та швидко відвернулася. Соромно було зізнатися Денисові, що вона, як школярка, закохалася в його хлопця ще з першої зустрічі, але змовчала. Було в ньому щось таке суворе, холодне, потойбічне, неначе він прибулець з космосу – мовчазний, загадковий. Колосенко побачила, що Фадєєв пильно дивиться на неї й весело підморгнула, повернувшись до склянок і бинтів.

– Я справді бовдур, – напівмертвим поглядом вдивляючись в безмовну порожнечу комунальної квартири, погодився Денис. – Це я не розумів, що неправильно, не можна так відкрито, нічого не приховуючи зустрічатися хлопцю з хлопцем у цьому гнилому суспільстві.

– Нечесно гребти всіх під одну гребінку, – відповіла Влада, – не всі в цьому світі проти вас. У будь-якій ситуації знайдеться незадоволений, що вже казати про таку делікатну тему. Кохання – це чудово, але це важке мистецтво, це… Ну, знаєш, як шибарі: ниточка до ниточки – і шедевр. А один невірний вузол – і всій красі гаплик. Та розумієш, цей вузол можна розв’язати, як і будь-яку проблему в нашому житті.

– Красиве порівняння, – нещиро посміхнувся він, – якщо любов – шибарі, то все, що в мене на даний момент вдало виходить – це скрутити петлю з цього вузла, рідненька.

– Я розумію. До речі… Не хочу бути песимістом, але, крім суспільства, є ще дехто: батьки. Наскільки я пам’ятаю, вони в тебе суворі, – співчутливо нагадала дівчина. – Ти певен в тому, що вони нормально відреагують на ваші стосунки?

– Я ні в чому вже не певен, – роздратовано прокричав Фадєєв, різко піднявшись зі стільця. Його любов наперекір бажанням вийшла йому боком, занозою під нігті, що заважає жити, але якщо намагатися витягнути – буде ще болючіше. Його кохання не стане приводом для масового написання ліричних творів сучасних графоманів, а буде забуте і похоронене ним самим у цьому місті.

Щоб якось поліпшити обстановку Хеннінг обняв Владу:

– Дякую за піклування, ти дуже добра.

–  А ще красива, розумна і скромна, – засміялася у відповідь. Та жарт не викликав очікуваної реакції – він з неприхованим дивним вогником в очах мрійливо дивився на неї пару секунд, але схаменувся і відвів погляд. Денису вистачило цього, щоб у голові миттєво дозрів грандіозний план, здатний таки похоронити його невдалі почуття.

«Так буде краще для всіх, – промайнуло в голові, – усе ж таки, Влада дійсно дуже красива». На мляво-блідому обличчі застигла псевдопосмішка:

–  Не проти сходити в кіно? Знаю, не найкращий час, але це ліпше, аніж вдома сидіти. Все одно ми не заснемо, а скоро – нічний сеанс.

***

   Пухнасті сніжинки крижаними лезами впиваються в рожеві щоки, намагаючись протверезити, сивою вуаллю накриваючи синяво-чорне, матово поблискуюче, волосся. Він підставив вологе від сліз обличчя сухому вітру і папірусному небу, відчуваючи себе розбитим, непотрібним, зайвим.

Помітивши жовтуватий кабошон місяця, Денис струсив алмазну розсип з вій і, заховавши змерзлі руки в кишені зимового пальто, понуро рушив на зупинку, подалі від кам’яної будівлі кінотеатру, звідки віяло могильної тугою…