Наймиліша ламана

Категорія: Проза
Вікова група: 11-13 років

Розділ 1.

-Кицю, ти головне не переживай! Там будуть такі самі діти, як і ти. Будь собою і нізащо не здавайся! Домовились? – давала останні настанови мама.

-Добре, – ледь чутно пробелькотіла Олеся.

Вона поцілувала матусю в щічку і попрямувала до школи.  Трішки було стрьомно йти в невідомість. Зараз 3 вересня . Перше і друге – були вихідними днями, тому Олеся тільки сьогодні йшла до школи в якості учениці.  Відсьогодні вона семикласниця і буде навчатись вже не вдома, як два роки поспіль, а в класі. Взагалі домашнє навчання Олесі підходило і подобалось. В своєму темпі, не зважаючи ні на кого, вона пізнавала все, що їй було цікаво. Учителі приходили до неї лише переконатись, що Олеся справилась з черговою темою.  І ось зараз, через 2 роки вона мусить йти до школи, бо мамі усі педагоги, вчителі та психологи разом узяті , говорять про необхідність її соціалізації!

-Трясця, до дверей лише сходи. Терпіти їх не можу! Що робити? Не хочу додаткової уваги. Певно має бути «чорний» вхід – думала дівчинка. На радість Олесі, «чорний вхід» таки знайшовся.  До класу , що розташовувався на першому поверсі, Олеся дісталась прямо по дзвінку. Вчителька спокійно глянувши в її сторону:

– Вітаю, Олесю. Мене звати Тетяна Степанівна, і я твій класний керівник. Діти, знайомтесь, ваша нова однокласниця . Прошу з розумінням відноситись до Олесі. Я впевнена, вона стає невід’ємною частинкою нашого колективу.  Вова і Віка покажуть після уроку нашу школу і ти можеш зайняти місце ось тут.  – Тетяна Степанівна показала рукою на четверту парту третього ряду. – Єгоре, прибери стільця від парти, щоб Олеся змогла під‘їхати до парти і зручно там розташуватись.

Хлопець невдоволено хмикнув і посунув стільця. Олеся скерувала свій візок до свого нового робочого місця.

 

Розділ 2.

2 роки тому, коли вся сім’я Дем’янчуків  поверталась від бабусі пізно ввечері якийсь п’янчуга підрізав їм шлях. Водій, Олесин тато, загинув відразу… Мама втратила слух і зараз змушена носити слуховий апарат. А Олеся…бідна дівчинка, якій тоді було лише 10 років, втратила можливість ходити, у неї відмовили ноги.

Після цього, Олесю перевели на домашнє навчання і цілий рік поспіль шкільний психолог навідувала її, адже дівчинка стала  заїкою і постійно боялась смерті. Проте зовсім не своєї, а когось з рідних. Їх постійно снились жахіття, в яких вона знову і знову переживала момент аварії і вона щоразу в своїх снах втрачала тата.  А оскільки єдиною по справжньому рідною людиною в Олесі лишилась лише мама, то вона дуже сильно боялась втратити і її. Зараз Олеся поступово навчилась жити із своїми жахами. Проте як жити з людьми довкола, в погляді яких можна було прочитати інколи жах, а інколи жалість  і які просто дозволяли собі думати і навіть вголос звати її «інвалідом» – ніхто не пояснював.  Дівчинка не розуміла, навіщо люди бувають такими жорстокими і для чого це їм потрібно.  Думки Олесі завжди лишались свіжими , лише серце туманилось, коли зустрічала когось , хто своїми особливостями розвитку був такий схожий і близький Олесі.

Розділ 3.

Як тільки продзвенів дзвоник, що сповіщав закінчення першого уроку, Тетяна Степанівна підвела підсумки і побажала дітям гарного і продуктивного дня. Вчителька вийшла з класу, а діти, відразу заговорили, про свої справи та проблеми. Олеся не відразу навіть зрозуміла, якою мовою говорять її однокласники. Річ у тому, що в Олесі коло спілкування було виключно україномовним: всі родичі, знайомі, ба, навіть минулі однокласники – всі спілкувались рідною мовою. Прислухавшись, вона навіть не відразу допетрала що ті розмовляють російською.

-О, сматрітє кто прішол. Какая то новєнькая. Нє панімаю, што она тут дєлаєт? Ей мєста – в інтернатє.- промовив чийсь писклявий, але владний дитячий голос.  То була дівчинка, середнього зросту, білявка з маленькими очима та невдоволеним поглядом.  Вона була оточена її подружками, що були обцяцькованими усілякими прикрасами. Хлопці також не лишались в стороні і долучились до розмови.

-Сматрітє,она малчіт, нє бось нє панімаєт, што ми гаварім. – промовив низький та пухкенький хлопчина.

-Усе я розумію, – втрутилась Олеся. Вона твердо вирішила дати відсіч відразу.

-Што? Што ти гаваріш? Я тєбя нє панімаю! Гаварі па-нармальнаму! – пирхнула сміхом білявка.

-Говорю, своєю рідною. Мова – українська. Це ви, власне, якою розмовляєте? Звідки ви і як зветься ваша батьківщина? – ледь стримуючи крик , говорила Олеся.

Вона дійсно не розуміла, як так? В її рідному місті, в Білій Церкві , яке по праву вважається одним із найдревніших в Україні, яке  стояло  біля витоків формування української держави і було центром зародження національного патріотичного духу волі і української самосвідомості, в місті яке своєю вотчиною вважав славний Мазепа-державотворець – саме тут розмовляють чужою мовою. Та ще й найсміхаються з рідної!

Всі в класі загиготіли, зокрема ті, що були навколо білявки і пухкенького хлопчини.

-Ти, как заучка- селючка! Но всьо же, віжу, што нє совсєм тупая. Я –Вєра. Очєнь пріятно пазнакомітся.  – З сарказмом видавила з себе нова однокласниця.

Віра, повернувшись спиною до Олесі, дала останній зрозуміти, що розмова закінчена. Вона зібрала всю компанію, і вийшли за межі класу. В класі лишилось лише декілька однокласників, що зібрались біля останньої парти і в гурті щось жваво обговорювали. Олеся вирішила таки розширювати своє коло спілкування, вона не була з сором’язливих, а «налагоджувати зв’язки» і «соціалізуватись» – це те, якраз чого і хотіла від неї мама. Тільки-но вона під’їхала до компанії, як всі відразу замовкли.

-Можна до вас?

Всі мовчали. Ця тиша сама говорила за всіх водночас. Олеся, зрозуміла, що тут зайва і почала розвертати своє крісло. Чомусь воно не слухалось, зачіплялось за парти. Дівчинка відчувала на собі погляди інших і свою немічність.  Нарешті їй вдалось скерувати свій візок вперед і так-сяк проїхати повз гурту. Піднявши погляд вона побачила худорлявого хлопеця, чимось схожий на персонажа з її улюбленої дитячої книжки з казками. Казки то були так собі, а от ілюстрації напрочуд гарні. На одній із них і був зображений Костій Безсмертний на якого от прямо один в один і був схожий цей хлопчина. Правда у книжкового Костія не було яскраво-зеленого ірокезу посередині  на гладко вибритій голові. Така собі модернізація чи вдосконалення старих і знаних з дитинства образів.

-Зачєм ти пєрєвєлась к нам? Нам здєсь і бєз тебя тошно. Хотя , давай пофілософствуем: клас – ето, как сєм‘я – так нам клас суха гаваріт. Но все знают народную мудрість – в сім’є нє бєз урода, то єсть –  тєбя! Ти обладаєш унікальнікальним даром бєсіть всєх і мєня в частності. Прочь с маєй дарогі.

Хуліган штовхнув візок, намагаючись протиснутись, щоб пройти. Проте трохи не розрахував свою силу. Візок, зачепившись за парту, перекинувся і Олеся упала на бік на підлогу.

Їй було не боляче, проте дуже образливо.

-Што ти дєлаєш? Нє відіш, єй самой тепер нє падняться! Дурак!  – до неї підбігла дівчинка в блакитних джинсах та рожевій кофтинці. – Ти как? Нормально?  – переключившись на Олесю, запитала однокласниця. – Я – Ліза.

-Все нормально, тільки самій , як ти і сказала, не піднятись. Я – Олеся.

-Нічєго, я памагу.

ЇЇ нова знайома підняла візок, і допомогла дівчинці сісти в нього.

Хлопець з зеленим ірокезом, якому Олеся про себе вже дала прізвисько «крокодил», дивився трохи розгублено, проте всім своїм виглядом намагався не показувати цього.

Розділ 3.

Уроки минали швидко. Олеся завжди піднімала руку, навіть на найкаверзніші питання вчителів, оскільки ці теми вона самостійно вивчала, коли перебувала на домашньому навчанні. Весь день вона на собі ловила погляди своїх однокласників: хтось дивився на неї з презирством, хтось із жалем… Найбільше Олеся ненавиділа саме жаль. Вона намагалась не помічати, або принаймні не подавати вигляду саме через оті витрішки.

На кожній перерві, Ліза ніяково підсідала до Олесі і перекинутись парою фраз, яка, звісно , була не проти. Напевно, Ліза і була тим єдиним позитивним моментом, що чекав Олесю в цій школі. Принаймні в перший день.
Після закінчення занять, Олеся склала всі свої підручники в рюкзак і виїхала на візку з школи.  Мама її вже чекала.
-Доню, привіт! Як справи? Як твій перший день?

-Мам, дякую, все добре – сказала Олеся, намагаючись всім своїм виглядом показати, що все так і є. Їй зовсім не хотілось засмучувати маму.

-Це добре! Так і має бути! Адже ти в мене найкраща, найрозумніша і найдобріша Олеся на всьому білому світі! – запевнила її ненька.

Направду ж дівчинка була на вигляд найзвичайнісінькою: чорняве густе і довге волосся, що було заплетене в косу, спадало до колін. Голубі очі з захватом дивилися на світ. Рожевий рум’янець червонів на щічках. Попри свою фізичну недугу, Олеся була дуже сильною духом та повною віри в добро дівчинкою-оптимісткою. Після автокатастрофи, вона любила залишатись наодинці в своїй кімнаті, де завжди знаходила затишок і могла відновити сили.

Розділ 4.

Вже вдома, згадуючи події та переживання минулого дня Олеся засумувала.  Вона вчергове згадала ту розмову з Вірою. І весь свій новий клас. Здається, вони зовсім не розуміють, що «кланяються не тим богам». Невже вони не читають, не чують, не знають своєї історії? Не може того бути! На думку прийшов роман  «Вічний Іван». Коли вперше Олеся його прочитала – вона місця собі не знаходила. Там описані події, що відбувались ось ту, зовсім поруч в селі Білоцерківсьького району! Радянілізація вбила чи найбільше українців за всю історію. Не війни, не природа, а саме радянські пропагандисти і прибічники теорії єдиного радянського народу. Ламались долі, знищувались українці не сім‘ми, а родами! Невже ніхто цього не розуміє? Невже для цього треба наступати на ці ж граблі і співати під дудку відвертих ненависників. Розмовляти їхньою мовою, це значить знищити усе в собі: свою сутність, своє єство…

ЇЇ обурення досягло апогею і Олеся просто в розпачі, відчуваючи своє безсилля перед обставинами.  Дівчинка під’їхала до свого фортепіано. Гра на фортепіано і була, власне, Олесиним хобі. Довгі тендітні пальчики Олесі торкнулись клавіш, з яких видобулись акорди, тризвуки, гармонії. Ніжні звуки найрізноманітніших мелодій залунали по всій квартирі. Дівчину грі на фортепіано  вчив колись  тато, то ж вона, наче оберігаючи пам’ять про нього, не припиняла вчитись.   Саме під час гри, Олесі здавалось, що вона таким чином може спустити його дух до землі, чи то піднятись самій до небес. Музика була її віддушиною, її медитаційним лікуванням від душевних ран, що не загоювались з плином часу. Вчителі завжди дивувались її обдарованості, говорили, що вона –справжній талант. А вона просто грала.  Виливши душу в музичні мелодії, переживши таким чином життєві події минулого дня, після півгодинної музичної медитації, Олеся взялась за домашні завдання. Для неї ті домашні завдання були залегкими, проте вирішила таки всі їх сумлінно виконати.

Олеся за цей день більше слухала. Однокласники розповідали про купу гуртків, що на них чекали після уроків: англійська, танці,  гімнастика. Разом з тим, вони про все це розповідали з сумом, оскільки зовсім не хотіли туди йти. Олесі лишалось цікавитись тим, що може собі дозволити вдома. Її життя, насправді, сумним теж не назвеш. Після уроків на неї чекали справи, якими вона любила займатись – малювання, читання книг, а ще написання віршів, які нікому-нікому, навіть мамі, вона ще не показувала.  Нещодавно вона зацікавилась кулінарією і мама записала її на онлайн-курси з відомим шеф-кухарем. Вчитись , повторювати, творити нові блюда з цікавими смаками , оооо, ця справа Олесі справді подобалась. Тим паче під керівництвом такого відомого майстра. Тут і фізика, і математика, інші скіли прокачуються- будь здоровий!
Виконавши всі завдання і зібравши рюкзак до школи, Олеся приготувалась до чергового уроку.
І навіщо її мама слухає отих, хто говорить про «соціалізацію»? Краще б вже швидше назад, до домашнього навчання… Ех, якби це спосіб вигадати, щоб таки переконати маму, що ніякої «соціалізації» їй, Олесі, зовсім не треба, і що вона чудово почувається вдома без школи, проводячи час за улюбленими заняттями.

Розділ 5

Пройшло майже 2.5 місяці. Олеся вже звиклася з постійними надокучаннями Віри та її улесливих подружок. Ні-ні! Вона їм зовсім не заздрила, проте вони постійно їй заважали! «Крокодил» , отой хлопчина з яскраво зеленим ірокезом, інколи підходив та тихо фиркав щось їй прямо в очі, але дівчинка вже зовсім не звертала уваги. Спочатку їй було дуже важко призвичаїтися до нового режиму, нового кола спілкування, але врешті, навіть до холоду в мінус 60 градусів люди звикають! Ліза та Олеся дуже потоваришували з моменту їхньої першої зустрічі. Дівчатка розповідали одна одній багато цікавого… Виявилося , що зараз дуже модно розмовляти російською в «висших кругах общєства» тому всі і наслідують дурний приклад Віри. І всі кепкували з Олесі через її вибір розмовляти української мови. Називали її «селючкою» через це.. Зараз дівчинка, сидячи за партою, роздумувала про життя без турбот… Без школи, домашніх завдань, обов’язків, взагалі без проблем! «Цікаво, чи є в когось життя без проблем?», – думки бігли одна поперд одною.

Тетяна Степанівна щось жваво виголошувала класу.

-Ауу! Олеся! Про що ти так глибоко замислилася? Я роблю дуже важливе оголошення і тебе це теж стосується! Прошу уваги! Скоро День пам‘яті жертв Голодомору. І тому,думаю, ви вже і самі здогадалися. На виховній годині я викличу декілька учнів до дошки і вони представлять свої проєкти класу. Можна готувати різні реферати, презентації, доповіді…Можна проявити фантазію і придумати щось цікавеньке!
Однокласники невдоволено гомоніли, типу вони не хочуть посеред класу стовбичити і розказувати   і так «ЗАЇЖДЖЕНУ « тему. Кожен рік – одне й теж саме! Нічого не змінилось! І все ж знову доведеться слухати нудні нотації вчительки…

Розділ 6.

Олесина мама завела донечку до класу тримаючи в руках важкий піднос накритий рушником. Недовго затримуючись вона поцілувала доньку і пішла на роботу. Через 10 хвилин продзвенів дзвоник.

Спочатку Тетяна Степанівна викликала до дошки тих, хто власне хотів виступити. В кожному класі такі є. Вони готуються вдома, пишуть реферати і готують доповіді сталими фразами з «гугла» чи з «вікіпедії». Нічого проти виступу їх сказати не можна, оскільки все співпадає з датами та числами. Проте сидіти і слухати їх – це найнудніше заняття, яке можна тільки придумати. Саме від таких доповідей хочеться тікати світ за очі, саме від них – відчуття «заїздженості» теми.  Коли потік таких бажаючих було вичерпано, Тетяна Степанівна ще раз обвела поглядом клас і запитала:
-Це все? Чи є в когось щось доповнити?
Всі й так втомились слухати, тому несміливо підняту руку Олесі всі спочатку сприйняли, як початок нових катувань і налаштувались поринути в своїх думках де-інде.
Олеся виїхала до дошки на своєму візку.  Вона виглядала дещо стурбованою. Навіть неозброєним оком було видно, що вона дуже хвилюється.

– Я готова, проте мені потрібна допомога. Попрошу звільнити першу парту.
ЇЇ однокласники, що сиділи на першій парті, змушені були перервати свої думки і з показним невдоволенням перебрались на вільні місця.
– Дякую.

Тут же на звільнену парту Олеся, за допомогою Тетяни Спепанівни поставили піднос, накритий рушником. Дівчинка  підняла рушник: на ньому лежало декілька страв, які з вигляду видавались узагалі не їстівними. По класу пронісся тихий смішок. Особливо давилась гоготінням Віра.
-Це, – продовжувала учениця, – їжа, яку їли під час Голодомору. Ось млинці з кропиви, а це – хлібці з висівок проса, інколи  ще лушпиння гречки додавали. Ось  перетерті жолуді і з них спечені оладки. До них, якщо пощастить, додавали ще картопляні лушпайки – це ті лушпайки, які ми обираємо, коли чистимо картоплю до супу чи до борщу. Були сім‘ї в яких навіть цього не було…тоді вони помирали.
Увесь клас вже слухав затаївши подих та в очікування подальшого розвитку подій.
-Так. Ось такі страви я сьогодні вам принесла. Хто хоче, може підійти і скуштувати. Нуж,бо! Я не додавала нічого не їстівного, але приготувала так, яке воно насправді було.
Тягнулась довга хвилина мовчання…  Всі думки однокласників, здавалось сплелись в одну єдину, що в‘язнула і тонула в цій мертвій тиші. Тут з місця піднявся «крокодил» і широким, впевненим кроком попрямував до столу з наїдками. Він демонстративно взяв цілісінький млинець з кропивою і засунув його до рота… Повільно розжовуючи, ковтнув останній шматок. Скривившись Данило промовив:
– Фу! Какая …мєрзость!  Як там українською – гидота?

Потім, помітно зніяковівши, хлопець сів за парту.. Всі здивовано дивились на нього. Але врешті, слідом за ним почали підходити й інші та пробувати різні страви. Нікому вони не сподобались після «ревізії».
Коли бажаючих скуштувати вже не лишилось, Олеся почала говорити. Спочатку несміливо, але поступово її голос ставав потужнішим і здавалось, торкався поснулих струн душ кожного з її однокласників, кожного громадянина і українця:
-Я в їдальні все бачила, як дехто з вас робив з хлібу кульки – вона обвела поглядом весь клас – і кидався ними в своїх однокласників!  Так от! Знайте! За 3 зернинки пшениці, вкрадених з поля, з яких навіть вашої кульки не спечеш – за цей « злочин» людей розстрілювали! Сотні тисяч загублених українців, мільйони не народжених життів! Розстрілювали лише за те, що вміли працювати, зростити, зберегти. Ви, пращури Мазепи, який боровся за незалежну Україну саме тут, в Білій Церкві.  А чи знаєте, що сам Мазепа віршував українською ще за 100 років до славнозвісної «Енеїди» Котляревскього? Його прибічник Пилип Орлик, саме під стіни нашого міста приходив відвойовувати принципи незалежності зі своєю найпершою в світі конституцією. Чи знаєте ви, що саме з нашого міста Богдан Хмельницький листувався з славетними монархами Європи?  Саме в нашому місті піднялось найперше козацьке повстання на чолі з Кшиштофом Косинським ! Невже не читали «Вічного Івана» нашого містянина Міняйла, де  описуються скалічені долі цілого роду, щоб знищити навіть згадки про нашу історію, мову, культуру! Таких Іванів було сотні тисяч, і вони всі – ми з вами. Не тільки ті Івани з Білої Церкви, а і зі Львова, Жмеринки, Харкова…За тих «вічних Іванів» автору Шевченківську премію дали, а ми з вами живемо і не знаємо. Чи не хочемо радше знати. Неймовірно, як ми живемо з тим незнанням і небажанням дізнатись в першу чергу про себе? Вони знищували, а ми піддаємось! Знищували за те, що ми українці! Радянська влада  виживала українські традиції, звичаї, а особливо мову! Ми просто собі не можемо дозволити говорити мовою ворога. Чесно, дивлячись на наш клас можна сказати лише одне – їм це вдалося! В нашому класі рідна мова взагалі зникла!  Хто цурається своєї мови, хай сам себе цурається. Всі ми українці, і ми господарі своєї землі, своєї мови, своєї долі. І тільки від нас залежить чи господарюємо в своїй хаті ми, а чи ворог нас переміг! Сьогодні , як ніколи, нам потрібно об‘єднатись і боротись за нашу Україну! Українську Україну! То ж прошу, якщо в вашому серці лишилась ще хоч краплиночка українського – говоріть, пишіть, спілкуйтесь українською! Бо мова – об‘єднує! Бо мова з‘єднує  нас з минулим, будує теперішнє і освітлює майбутнє! Пишайтесь, що ви українці, що живете і дихаєте саме на цій землі!

***

На перерві біля Олесиної парти зібралося чимало однокласників.
-Слухай..ми тут  подумалі.. – тихо прожебонів Вова – що не правільна ми з табо..тобою размавлялі…. Я буду старатися. Ну і ти не смійся, єслі нє будєт виходіть.
Його ламана українська на цей момент Олесі тішила душу і гріла її серце. Значить недарма вони з мамою витратили стільки часу.

Меню