НАЙКРАЩИЙ ПОДАРУНОК
Христинка стояла біля вікна у своїй кімнаті і тихо плакала. Вона вже давно навчилася отак тихо голосити. Так, щоб ніхто не чув. Особливо – мама, яка більше за всіх напереживалася… А, можливо, просто всі голосні сльози виплакалися. Іноді після таких беззвучних схлипувань було мокро засинати на подушці. От і зараз ці солоні, тихі сльози текли по щоках, скрапуючи на її улюблений фіолетовий реглан.
Он там, у дворі за вікном, її друзі грають у волейбол. Ось Оленка подає пас Максимові, а він, у свою чергу, кидає м’яч через сітку Олесеві, а Славко вправно відбиває. Біля нього кричать близнята Маруся і Олесь, підбадьорюючи на гарний кидок… Це все волейбольна команда їхнього 7-В. Лише Христини серед них немає.
Востаннє вони разом грали наприкінці листопаду, допоки не випав перший сніг. А потім настала ця довга, холодна та люта зима і Христина захворіла. Тепер все страшне позаду, але грати у волейбол вона не могла. Тому вона щодня підходила до вікна, так щоб її не було видно знадвору, і дивиться на їхню захопливу гру. Волейболісти щоразу гукали дівчинку потренуватися разом із ними, але вона завжди відмовлялася. Не тому, що їй було важко бігати, ні, була інша причина, про яку вона ніяк не могла їм сказати.
В несилі більше дивитися на вечірню гру своїх товаришів, Христина відійшла від вікна, сіла на ліжко, від розпачу обхопивши голову руками. Під своїми пальцями дівчинка не відчула жодної волосинки.
Останній рік радикально змінив Христинчине життя, зруйнував більшість її планів, мрій, сподівань. Перед очима знову промайнули лікарняна палата, крапельниці, медики з серйозними виразами облич, ця страшна лазерна лампа, нескінченні хіміотерапії… Дівчинка не хотіла прокручувати в пам’яті ті жахливі місяці, проведені у лікарні. І струснула головою, як вона раніше робила, коли у неї іще було розкішне волосся. О, як вона ним пишалася! Вона мала найдовше волосся зі всієї паралелі. Іноді навіть випадкові перехожі робили їй приємні компліменти. А зараз немає цього волосся, лише неприємні думки снують у голові, наче розсипаний пазл. Від жалю до себе Христина розплакалась. Хоча за цей час вона навчилася бути сильною і терпіти фізичний біль, але змиритися з відсутністю її каштанових кучерів вона ніяк не могла.
Як же їй хотілося піти до своєї «Волейбольної шестірки», щоб, як і раніше, грати у м’яча! Так хочеться побігати разом з ними! Ну чому у неї немає волосся? Понад усе Христинка не хотіла, щоб її побачили без волосся. Її друзі досі не знали, що вона лиса. Мама з татом спеціально купили парик, щоб ніхто не здогадався про це.
Згадавши про друзів, Христинка підійшла до вікна і знову подивилася на спортивний майданчик. Вони якраз засміялись, бо Славко незвично зловив м’яч, сплівши руки в химерний вузол. Дівчинка, сама того не помічаючи, висунулась із-за штори, постійного місця її невидимого спостереження за грою, і почала уявляти, наче і сама там бігає. Ось вона ловить пас від Славка і кидає м’яч Оленці, і одразу біжить, щоб зловити вправний кидок від Олеся, а зараз… Христина впритул підійшла до вікна, ледь не прилипши до скла.
Раптом вона помітила, що друзі перестали грати і дивляться на неї. Першу мить вони привітно усміхалися, Славко навіть помахав рукою, але потім вирази їхніх облич дещо змінилися з радісних на розгублені. Христина мимоволі почухала за вушком і похолола… Вона забула одягнути парик. Тепер дівчинка зрозуміла причину їхньої розгубленості. Вона зазвичай по квартирі ходила без цього штучного волосся, бо було спекотно і незручно. А коли спостерігала за дворовим волейболом, то зазвичай стояла на безпечній відстані від вікна, або ховалася за шторою. Сьогодні ж вона настільки захопилася грою, що забула про «небезпечну зону».
Усвідомивши, що друзі побачили її лисою, дівчинка зойкнула і від сорому затулила обличчя руками. Потім швидко рвонула від вікна і з розгону впала на ліжко, не стримуючи голосного плачу. Трагічності події додавало ще те, що завтра у Христини буде день народження, і волейбольні друзі мають прийти в гості. До кімнати забігла стурбована мама.
– Не вийду більше з дому, поки не відросте волосся! – наче сама себе переконувала Христина. – Я одна лиса на весь клас! Ні, на всю школу, на все місто! – плакала вона так голосно, як тоді, коли вперше дізналась про діагноз. – І дня народження я теж не хочу! Вони всі мене сьогодні побачили без волосся, а завтра прийдуть – і що я їм скажу?!
Мама ніжно обійняла донечку.
– Як би я хотіла, щоб ти могла з ними грати, моє пташенятко! – втішала вона. – Ти не винна, що у тебе немає волосся, і не маєш себе винити в тому, що твої друзі це побачили…
– Але ж мамо! – перебила її Христинка. – Я не зможу тепер нормально з ними спілкуватися в парику, знаючи, що вони бачили мене лисою!
– Якщо це справжні друзі, то вони тебе в жодному разі не залишать і не посміються, якою б ти не була! Пам’ятаєш, я тобі якось читала – «правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він робиться братом»?
Дівчинка схлипнула.
– А про День Народження не хвилюйся – все буде добре! – і підморгнула.
Обнадійливі слова мами подіяли, як лід на травмоване місце.
Коли дівчинка залишилась сама у кімнаті, то лягла у ліжко і почала думати про завтрашнє святкування. Раніше це було чи не найважливіше свято у році. Христинка вже за місяць до події починала закреслювати дні червоним маркером у своєму настінному календарі. А який нескінченний список бажань вона складала протягом усього року, що у батьків не вистачило б спільної місячної зарплати, щоб купити всі подарунки. Згадавши про сюрпризи дівчинка гірко усміхнулась. Якщо їй зараз запропонували найновіший айфон, або планшет останньої моделі, вона б не так йому раділа, якби їй це подарували рік тому. Христині хотілося повірити в існування доброго дідуся, типу Святого Миколая, який виконує будь-які мрії іменинників (на їхні дні народження). Вона б загадала всього два бажання: щоб у неї миттєво відросли її довгі коси, та щоб вона змогла пограти з друзями у волейбол, не соромлячись бігати без штучного волосся. Отак думаючи про добрих дідусів і бажання, які вони виконують, дівчинка не зчулася, як заснула.
«Давай, Христинко, кидай! – кричав їй позаду Славко.
«Як же гарно грати з друзями у волейбол! – думала вона і засміялась, жбурляючи м’яч на іншу частину поля. Зараз буде ще одне очко їхній команді!
Раптом дівчинка помітила, що іще один м’яч летить понад волейбольною сіткою. Вона хотіла його зловити, але ноги її перестали слухатись, вони стали, неначе ватні…
Несподівано хтось обережно торкнувся Христинчиного плеча. Дівчинка, ще не розуміючи що відбувається, розплющила очі, і зразу замружилась від лоскітного вранішнього проміння… Як шкода, що це був лише сон!
Перед нею стояли усміхнені мама з татом, тримаючи в руках пакунок. Проспівавши «Happy Birthday» вони міцно-міцно обійняли донечку і подарували їй величезного плюшевого ведмедя, з середини якого можна дістати м’який плед. Тут уже Христинка обійняла батьків, дякуючи за чудовий подарунок.
Але попри такий гарний початок дня, дівчинка все одно хвилювалася. Після обіду вона, як зазвичай, подивилася у вікно на спортивний майданчик, але друзів там не було. «Дивно… – подумала вона. – Завжди після школи вони грають, якщо нема дощу…»
«Дін-дон!» – дзвінок у домофон.
«Напевно, це вони! Що я їм скажу?!» – думала Христина, схвильовано надягаючи парик, і біжучи відчиняти. Але мама першою підійшла до дверей і впустила друзів до оселі. Вони всі прийшли: Оленка, Славко, Максим, Олесь та Маруся. В їхніх руках не було подарунків, але всі баскетболісти чомусь були в шапках, хоча надворі було тепло.
– Ну, як домовлялися! – вигукнув Славко. – Раз, два, три!
– З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!!! – пролунало п’ятиголосе привітання. І вони всі дружно зняли шапки.
У Христини потемніло в очах, ноги самі по собі підігнулися…
Волейболісти всі були лисі!
Вони підійшли до шокованої дівчинки і всі разом обняли її. Христина, не в змозі вимовити ні слова, затулила обличчя руками і розридалася. Тепер вона не сумнівалася, що в неї є справжні друзі.
Це, мабуть, було найкраще Христинчине День Народження! Вона ще ніколи такою радісною не була за останні півроку! Дівчинка по справжньому щиро сміялась!
Після святкового частування «Волейбольна шестірка», тепер уже у повному складі, пішла на спортивний майданчик під Христинчиним вікном. Під час гри іменинниця часто плутала своїх друзів, бо ще не могла звикнути до їхнього нового вигляду.
Несподівано їй згадався сон, у якому вона так само бігала і сміялась. Дівчинка навіть не пам’ятала, чи було у неї там волосся.
Тепер це було не важливо. Вона і без нього була щасливою, адже не сумнівалась, що має справжніх друзів.
Лише мама, стоячи біля вікна у Христинчиній кімнаті тихцем витирала сльози, радіючи за свою доньку.