На крилах метеликів

Категорія: Проза
Вікова група: 11-13 років

На крилах метеликів

(оповідання для сучасних дітей)

На крилах метеликів
Не близько і не далеко, в мальовничому передмісті Лондона, жила маленька дівчинка Ann. Як і всі діти її віку, вона щодня, окрім вихідних, ходила до дитячого садочку. І все було б добре, якби не оті букви, які вихователі примушували вчити. Дуже вже не любила навчатися Ann. А любила дівчинка прогулянки до парку і особливо спостерігати за метеликами. Такими вільними, безтурботними і до без тями красивими. Немов квіти, що піднялися в повітря, кружляючи в чарівному танку.

Одного суботнього ранку, прогулюючись по знайомих куточках парку, Ann помітила цілу зграйку метеликів, що кружляли біля маленької калюжки, яка залишилася від нічного дощу. Вона не могла залишитися осторонь, а тому не вагаючись підійшла до метеликів.
– Прекрасно..Чи не так?! – почулося зовсім поруч.
– Так!…- не замислюючись відповіла Ann і лише потім помітила поруч із собою старенького чоловіка із фотоапаратом.
– Часто приходиш до парку? – запитав незнайомець.
– Майже кожного дня,…коли у батьків є така можливість. Мені дуже подобаються метелики.
– Лише чисті душею можуть так милуватися красою природи… Ти напевно гарно навчаєшся у садочку…
– В садочку добре, але я не хочу вчити літери. Вони такі незрозумілі і їх так багато.
– Я тобі щось покажу – посміхнувшись промовив незнайомець і дістав із сумки фото метелика. Це тропічний метелик, якого я сфотографував коли подорожував Південною Америкою. Придивись, на його крилах також є літери . Ось бачиш – літера F.
– Еф – промовила дитина. Такої літери я не знала, але вже запам’ятала.
– Візьми фото собі на згадку. Я кожного дня приходжу до парку. Якщо хочеш наступного разу я ще принесу тобі фотографії.
– Так! – з радістю в голосі підтвердила згоду Ann.

Кожного разу коли приходили до парку Ann просила у батьків дозволу підійти до фотографа і завжди поверталася з фотографією нового метелика, де на крилах було чітко помітно якусь літеру. У батьків старенький фотограф викликав лише довіру та безмежну вдячність, адже вдома Ann вчитися зовсім не хотіла, а з ним у неї очі горіли від радості.
Минали літні дні один за одним, ранки ставали все прохолоднішими – наближалася осінь і одного разу коли Ann пішла до парку вона не зустріла, а ні старого, а ні метеликів. Лише фотографії 28-ми метеликів у дитячій кімнаті на стіні нагадували про старого та теплі літні ранки.
Прийшла осінь і дівчинка пішла до школи. Навчання Ann вдавалося легко і не вимушено, адже вона знала всі літери алфавіту. Кожна літера нагадувала якогось яскравого метелика із зображенням на крилах. Інколи Ann згадувала білобородого фотографа, якого вона більше ніколи не бачила.
І лише коли дівчинка Ann виросла і стала відомою письменницею вона дізналася, що той старий білобородий фотограф із парку був відомим на весь світ фотографом, що протягом 24-х років відвідав 30 країн світу з метою зібрати алфавіт із зображень на крилах метеликів.

Для когось він був славнозвісним фотографом та в її душі він залишився білобородим старим, що дивиться на неї з кожної фотографії на стіні робочого кабінету. Так і не змогла, вже доросла Ann, заховати їх в шафу припадати пилом. А на зауваження знайомих «Чи не пора змінити інтер’єр!?» Ann завжди має заготовлену відповідь «Метелики – це мої крила, а крила в шафу не ховають!»

Брехозуб звичайний
З кабінету природознавства п’ятикласники вийшли із радістю та захопленням. Замість стандартного домашнього завдання у вигляді параграфа з підручника чи повідомлення, вони мали змогу взяти участь у виставці «Палео – 2018». Це виставка знахідок давніх, допотопних тварин, точніше їх решток, адже до наших часів цілком зберегтися їм вдається дуже рідко.
Найбільш задоволеними були Артем та Олексій. Ще влітку вони знайшли невідомий зуб, як пізніше з’ясувалося , хижої акули, що жила тут багато мільйонів років тому. Вам стало цікаво – де акули на суходолі, адже вони живуть в океані?! Хлопцям теж було цікаво, аж поки в музеї під час екскурсії, вони не почули викриваючої інформації – на нашій території колись був величезний океан, де плавали риби і навіть кити та акули. Тож на перше запитання, яке їм могли б задати на виставці, вони вже мали відповідь.

Прийшовши зі школи додому, Олексій залишив рюкзак і хутко побіг до Артема – саме в нього зберігався зуб. Сівши на лавці біля будинку, Артем відкрив коробку з під сірників і вони довго дивилися на знахідку.
– Все добре, але якийсь він малий. Ми ж не зможемо просто відкрити коробку і виложити на стіл зуб. Це не матиме ніякого ефекту – тривожився Артем.

– Згоден – підтримав друга Олексій, – а давай закріпимо його на рамці, на пісочному фоні, ми ж в піску його знайшли?!Це буде більш привабливо, до того ж у мене є чудова рамка, яку я купив для грамоти за перемогу у легкоатлетичному забігові, …та мені не шкода.
Рішення було прийняте, хлопці піднялися на третій поверх до Артема, взяли рамку і по центру закріпили зуб хижої акули. Піском поки що не оформляли, – за ним необхідно було йти на дитячий майданчик в пісочницю.
– Чогось не вистачає – продовжував хвилюватися Артем, – така велика рамка і такий малий зуб…Треба щось робити, а то на виставці нас і не помітять.
– А що, якщо ми пофантазуємо і доповнимо зуб іншими кістками. В Інтернеті інформації вдосталь.
– Так, але ж у нас немає інших кісток?
– Всі кістки схожі між собою. Візьмемо із того, що маємо – впевнено тримався Олексій, – нещодавно моя мама варила холодець, так тих кісток залишилось пів каструлі.
– А ми готували вчора рибний суп, з якого також залишилися кістки – підтримав Артем. Він знав, що якщо рибний суп готується на природі на вогнищі – то це юшка, а якщо юшка готувалася на третьому поверсі багатоквартирного будинку – то це не юшка, а рибний суп. Так його навчив батько, що дуже захоплювався риболовлею та приготуванням страв на відкритому повітрі.
Хлопці переглянулися, все було вирішено. Зуб необхідно доповнити іншими кістками, щоб рамка не була пустою, а ефект був більш вражаючим. Олексій побіг додому за кістками із холодцю, а Артем почав промивати і висушувати кістки риби маминим феном. Через півгодини Олексій із пакетом кісток, що створювали легке цокотіння, вбіг до квартири Артема важко дихаючи, але із очима що горіли від нетерпіння почати роботу.
Посушивши кістки феном, хлопці розложили їх на стіл. Олексій запропонував роздрукувати скелет риби на принтері і за зразком, як конструктор скласти скелет, хоч і однозубий, але акули.
І робота закипіла. Хребці із холодцю стали хребцями акули, ребра судака стали, як не дивно, ребрами акули, а дві зяброві кришки окуня, легким помахом руки, перетворилися на дволопатевий хвостовий плавець.
– Щось малувата акула виходить – хвилювався Олексій.
– Підпишемо, що це не увесь скелет, а лише його фрагмент, я так бачив у музеї – впевнено відповів Артем.
Через годину робота була завершена. Залишалось лише оформити пусте місце піском та придумати назву. Саме з назвою було найтяжче та Артем і тут був на висоті. Він швидко зайшов Інтернет і з’ясував, що колись давно була акула Мегалодон, велика і небезпечна. Тому він одразу запропонував назвати палеонтологічний шедевр «Скелет мегалодона».

– Наукові назви складаються з двох слів – турбувався Олексій, – тож необхідно і нам дотримуватися правил; наприклад пишуть не просто «ромашка», а «ромашка лікарська».
– Ти маєш рацію. Тоді нехай буде «Скелет мегалодона гігантського».
– Та який же він «гігантський», коли поміщається на рамці з грамоти…
– Тоді нехай буде «Скелет мегалодлона звичайного» – знайшов компроміс Артем.
– Назва – це серйозно. Тут необхідно бути дуже обережними. Пам’ятаєш – тримав розмову Олексій – колись була виставка домашніх тварин і я приніс домашнього щура Коляна (так його назвав батько Олексія за мотивами якогось серіалу) і що ти думаєш? Ця назва цензуру не пройшла і на виставці мій Колян лупав очима під написом «Пацюк Микола». Так вирішила вчителька української мови. Але із «мегалодоном звичайним» я погоджуюся: «мегалодон» звучить серйозно, а «звичайний» – якось заспокоює і не викликає зайвих запитань.
Настав день виставки, увесь перший поверх школи був заповнений столами із знахідками. Віддавши вчителю свій шедевр ще зранку хлопці із нетерпінням шукали його на столах. Біля столів вже було багато люду та біля одного чомусь їх було аж занадто багато, деякі навіть займали чергу, щоб подивитися. Артем і Олексій теж стали позаду і чекали можливості подивитися на цікавинку. Та дочекавшись черги, хлопці завмерли в незрозумілих позах, їх очі бігали то на стіл, то на глядачів. Лиш зараз вони зрозуміли, що їх хитрий задум було розкрито. На столі лежала їх рамка та замість очікуваного надпису вони помітили інший «Брехозуб звичайний імені Артема та Олексія». Хлопцям стало соромно і вони швидко залишили приміщення школи, знайшовши затишне місце в шкільному фруктовому саду.
– Це фіаско, – із сумом промовив Артем.
– Згоден, – як завжди, погодився Олексій. Що скажуть однокласники, Катерина Василівна?
Ніби почувши хлопців, за їх спиною з’явилася вчителька біології Катерина Василівна і напівсерйозно, напівжартома поглянула на хлопців.
– Відпочинок юних палеонтологів?! – запитала вчителька і не чекаючи відповіді сіла біля хлопців.
Хлопці переглянулися між собою, але мовчали, як партизани. По їх спинах пробіг легкий холодок.
– Ми подумали, що так буде ефектніше – мовив Олексій – ми не хотіли нікого обманювати.
– Як справжні майбутні науковці, ви повинні серйозніше підходити до роботи – продовжила Катерина Василівна. Акули – це хрящеві риби, а тому хребців та ребер зберегтися просто не могло. Тож нехай ця історія стане вам уроком. Наука любить чесних та відданих. Я вірю, що ви не хотіли зла, тож не тримаю на вас зла. А однокласникам ми скажемо, що це був першотравневий жарт. Але пообіцяйте, що це було останній раз!
– Обіцяємо – ніби за сигналом керівника хору, відповіли хлопці.
Обнявши хлопців вчителька залишила їх на одинці із думками та хвилюваннями, які потроху розсіювалися.
– А із першотравневим жартом придумано добре – з деяким піднесенням мовив Артем.

– Згоден – з легкістю підтримав товариша Олексій.
Дорога додому була тихою та неквапливою. По небу пливли густі хмари непомітно змінюючи свої обриси. Найбільша з них витягнулася, її правий край став ніби хвостом, а лівий пащею акули.
– Ти це бачив?! Схожа на акулу – майже крикнув Артем.
– Згоден, – як завжди, погодився Олексій, і майже одразу засміявся.
– Така ж як наш «мегалодон звичайний» – ніби і є, а ніби і немає.
Силует акули в небі поволі зникав, а разом з ним і хвилювання хлопців. Здавалося б, палеонтологічна пригода доходила до свого логічного завершення. Втомлені хлопці брели піщаним пляжем, що був на шляху між домом та школою, підфутболюючи піщані горбки.
– Зуб. Я знайшов зуб акули. Тепер їх цілих два, – з усіх сил кричав Олексій, наводячи паніку на відпочиваючих.
Очі хлопців горіли від радості. Було зрозуміло – історія лише почалася…

Домашній Неулюбленець
Декілька останніх років Олексій мріяв про домашню тваринку, що стане його другом: маленьку, енергійну, слухняну, кудлату, яку можливо обійняти, яка може лизнути по щоці та зігріти своїм теплом у найпохмурішій та найхолоднішій життєвій ситуації. Найчастіше, мрія була про собаку, байдуже якої породи, але, все ж, напевно, собаку. В кого він її не просив: і у Діда Мороза, і у Святого Миколая, і у батьків, і у діда з бабою, але відповідь була одна: дикій тварині у міській квартирі не місце. Та тваринка у Олексія все ж таки з’явилася, на подив батьків, особливо, татка, несподівано, безкоштовно, і навіть не одна, а з цілою компанією. Але про все по черзі.
Одного літнього дня Олексій з Давидом прочитали у місцевій газеті про скарби, що затонули в річці, яка текла за містом. Річка, а точніше, декілька калюж, що від неї залишилися, текла, а точніше, дотікала до свого історичного кінця, і зараз.
– Її з легкістю влітку можливо перейти пішки – промовив Олексій, – я там бував, коли ми з татком ходили на риболовлю.
– Але ж як шукати, коли ті скарби, напевно, десь глибоко під землею, в муляці, – з сумом мовив Давид.

На лавці біля будинку, де сиділи хлопці повисла тиша, всі були в роздумах. Олексій мріяв про скарби, за які можна було б купити цуценя. Давид мріяв про все на світі: про новий сенсорний телефон, навушники до комп’ютера, футбольний м’яч…мрії калейдоскопом неслись повз хлопця, як кадри кінофільма. Всі мріяли.

– Я знаю, що ми зробимо!- вигукнув Олексій, чим трохи перелякав Давида, який навіть прикусив язика від несподіваного крику.
– Ти «цього кричиш» – з біллю в язиці видавив Давид.
– У мого старшого двоюрідного брата є металошукач, з його допомогою ми враз знайдемо ті скарби і здійснимо свої найзаповітніші мрії, – з надією, майже викрикнув Олексій.
Слово «найзаповітніші» у його розумінні мало хвіст, чотири лапи, мокрий ніс і веселу вдачу.
– Завтра зранку скажемо батькам, що пішли на рибалку, а самі – за скарбами, металошукач я беру на себе, – продовжував Олексій.
Все було вирішено. Прийшовши додому хлопці поставили будильники на 06.00, приготувалися «на риболовлю» і раніше, чим здивували батьків, лягли спати. Сон не йшов, бо мрії відганяли його раз по раз. Та все ж вибившись із сил вони заснули.
Ранок виявився несподіваним, адже Давид проспав не почувши будильника, а у Олексія чомусь він взагалі не спрацював. Як виявилося пізніше під ранок пішов дощ і його батьки виключили будильник, щоб їх «їх єдиний синочок і надія на щасливу старість» виспався і не дай Боже не застудився під холодним дощем. Сказати, що Олексій був злий, то нічого не сказати. Та як казав його дід Іван «і на його вулиці перевернувся фургон із пряниками» – вийшло сонце і день обіцяв бути теплим і не нести небезпеки його здоров’ю. Так він сподівався вирішать його батьки та бабуся, що жила з ними. І на щастя так і трапилося. Після того, як отримав дозвіл Олексій почав вести квапливий, але обдуманий збір у дорогу.
Бабуся, як «Леон-кіллер» із всім відомого фільму, носила драцену у вазоні, шукаючи найбільш комфортне місце, тато підспівував страшнючим чоловікам із гурту «Рамштайн», які горлали із монітору ноутбука, мама під татову мелодію відбиваючи м’ясо на кухні, одночасно, як справжня жінка, дивлячись серіал по телевізору та набираючи SMS подрузі іншою рукою, дивилася за молодшою сестро, що намагалася перевірити, чи якісно тато приклеїв шпалери у коридорі.
– Бувайте, -вигукнув Олексій, більше для себе, ніж для рідних, щоб переконатися, що його ніхто не помітив і тихо зачинив за собою двері. Через хвилину він вже був внизу біля будинку, де його чекав Давид. Не озираючись шукачі пригод вирушили вулицею в напрямку річки.
Швидко пройшовши територію двору хлопці завернули за ріг будинку і зупинилися, металошукач був важкенький, тож нести його вирішили по черзі. Дорогу обрали малолюдну, через старий парк та дитячу бібліотеку, де влітку, навряд, когось зустрінеш. Через годину Олексій та Давид вже були по кісточки в багнюці та з заляпаною спиною, по якій стікала таж сама багнюка. Захекані та повні сподівань вони несподівано з’ясували, що користуватися металошукачем, як слід, не вміють і лише бачили, як це роблять інші. Тож вирішили звернутися до найкращого порадника 21 століття – його величності Інтернету. Сівши під старою дичкою груші, Давид дістав сенсорного телефону, що дістався йому від старшого брата, у спадак, коли той купив нового, включив мобільні дані і увів у пошуковик слова «металошукач», «інструкція, правила користування». Відсіявши купу непотрібних сайтів, інтернет-магазинів та реклами, хлопці знайшли відео, у якому бородатий чоловік у камуфляжній формі розповідав «для чайників», тобто для таких як Олексій та Давид, як користуватися диво-технікою. І тільки стало щось прояснятися із металошукачем, вдарила блискавка і хлинув дощ, такий ніби хтось сидів на груші і лив із відра, не зупиняючись ні на хвилину. Стало зрозуміло, що пошуки завершилися.

Мокрі, з тяжким металошукачем і ще важчим смутком на душі, хлопці бігли в напрямку міста, бо груша аж ніяк не захищала від зливи.
– Поглянь, там можна пересидіти дощ, – викрикнув Олексій вказуючи на якусь невеличку конструкцію на окраїні міста. Розмірковувати не було часу, тож хлопці щодуху побігли до прихистку. Вже через хвилину вони сиділи в якійсь «конурі», як потім висловився Давид і це їх влаштовувало. Навіть те, що це насправді була майже конура, точніше прихисток для бездомних собак, які взимку могли сховатися, нагрітися біля труб теплого водопостачання і дочекатися на недоїдки від небайдужих мешканців міста.
Давид дістав телефон і переконавшись, що той не змок, був на сьомому небі від щастя. Олексій зручно примостився та поклавши голову на рюкзак спостерігав за тим, як краплі танцювали у вже і до того глибоких калюжах. Кожен думав про своє, а точніше, як потрапить додому і що буде говорити батькам.
– Може зателефонувати батькам, сказати, що у нас все гаразд, бо знаю, будуть хвилюватися, – міркував Давид.
– Воно то так, але під час блискавки розмовляти не можна, небезпечно, -в продовження міркував Олексій, – ти б краще телефон взагалі вимкнув, а то що я потім розкажу твоїм батькам, коли тебе блискавка підсмаже?!

Давид вдав ніби не злякався та швидкість, з якою він вимкнув телефон, говорила зовсім про інше.
Шум дощу заколихував, шепотів та наганяв на шукачів сон і коли вони майже задрімали, в обличчя щось блиснуло: яскраве, різке, аж мозок заболів від того сяйва.
– Хлопці, це ви? Олексію? Давиде? Озвіться! – голосно промовив чоловік.
– Це татко, – зрадів Олексій, а разом з ним і Давид посміхнувся в прожектор та підскочив ніби й насправді блискавка влучила в саме цікаве місце.
– Ой бешкетники й отримаєте вдома! Ваші матусі вже порвали собі очі, виглядаючи вас з вікон, а разом з ними і всі мої нерви, – стримано, але серйозно промовив батько Олексія, – швидко до машини!
Через годину шукачі пригод на те саме місце, в яке могла б влучити блискавка Давиду, вже були під ковдрами і з чашками чаю в руках. І хоч були вони на різних вулицях, в різних квартирах, думки були в них дуже схожі: «хоч би не дуже сварили, а то мама як заведеться, то будуть непереливки всім…». Та хлопці також були вже досвідченими розбишаками, тож вдавши, що сплять закуталися в ковдри і насправді заснули.
Здавалося б історія добігла свого логічного завершення, якби не одне але… На наступному тижні у Олексія проявилися чи то ознаки алергії, чи то його обкусали комарі, але сверблячка була нестерпна. Свербіло все, а особливо живіт, який він чухав немов шимпанзе, що ганяє блох в хутрові. А коли до його компанії приєднався й батько, то разом вони вже напевно нагадували сім’ю приматів, що страждали від паразитів. Для повної картини не вистачало лише вибирати їх один одному і куштувати на смак.
Звернувшись до дерматолога стало зрозумілим, що над сімєю Нестеренків навис карантин, адже в шкірі виявили якихось паразитів, яких лікар ласкаво назвав «коростяний свербун».
– Ну що Олексію – мовив батько, з яким у нього тепер було багато вільного часу, бо з кімнати їх мама випускала лише до туалету, – ти ж хотів домашнього улюбленця, тепер тримай ціле стадо коростяних свербунів, грайся з ними, дивись тільки не задави їх, коли будеш чесатися….
В кімнаті лунав довгий і добрий сміх.

Як з’ясував пізніше батько Олексія, в тому будиночку, де переховувалися від дощу хлопці, періодично зупинялися безпритульні собаки і навіть у літній період. Напевно, вони і залишили для наших героїв подаруночок, а точніше, ціле стадо маленьких, не помітних, але дуже кусючих коростяних свербунів, яких Олексій і приніс додому, по-родинному поділившись із батьком. Та вони обоє навіть були трохи раді, адже коли ще б вони в чоловічій компанії, цілий тиждень, розповідали цікаві історії, про які мамі краще не знати, слухали Рамштайн та мріяли про майбутні подорожі за скарбами.
Борщ перемагає «фу-какі»
Сьогодні був найкращий день у житті Андрійка. В крайньому разі, за останній рік та це вже напевно. Адже саме сьогодні зранку приїхав його дід Андрій по родинній лінії мами.
Хлопець дуже любив своїх батьків та сестричку, але до діда у нього були особливі почуття. Дід Андрій був його героєм з малих років. А чому б і ні!? Він все своє життя подорожував, відвідав багато країн, багато цікавого бачив і регулярно розповідав внукові, коли була така можливість.
От і сьогодні вони сиділи на лавці за будинком, в тіні високої груші, і вели без поспіху бесіду. Всі сусіди, що проходили повз них, одразу звертали на діда увагу, не лише тому, що він був новим у цьому районі, а й тому, що виглядав не як звичайний працівник гірничо-збагачувальної фабрики чи водій вантажівки. Його біла борода була заплетена в маленьку косу та коротко підстрижена потилиця робили його схожим на конанга вікінгів, що щойно зійшов із дракара. І це вони ще не бачили його татуювань під сорочкою, які демонстрували культуру різних країн, де бував дід за свою тривалу кар’єру палеонтолога.
– Діду, а де ти був цей рік? Я впевнений, що ти обов’язково бачив щось цікаве, – з нетерпінням цікавився малий Андрійко, в очікування почути щось неймовірне, як завжди.
– Нещодавно наша експедиція повернулася з Монголії. Ми шукали сліди Тиранозавра Рекса.
– Знайшли? – заглядаючи в очі дідові допитувався Андрійко.
– Було нелегко, але нам поталанило: ми відшукали череп хижака, в який з легкістю могли б ми поміститися обоє і стегнову кістку. Бачиш стовп лініїелектропередач!? Так от вона такої ж товщини. Та чого це я розповідаю…у мене ж є фото…
Дід Андрій дістав телефон ф вони занурилися у слайд-шоу. Хлопець не міг відірвати очей від екрану: то паща тиранозавра, то кістки такого розміру, що здається з них можливо було б приготувати холодець на все місто, то монгольські степи з вершниками на конях, то дивні помешкання місцевих жителів, що дуже нагадували великі розфарбовані рибацькі намети, то дід на розкопках із колегами…

– Діду привіт! – як відро холодної води на голову хлопця. То вибігла сестричка Марійка, їй було всього лишень три роки, тому вона не соромилася називати всіх «на ти» і говорила «привіт», а не «доброго ранку» чи « доброго дня», як це робив Андрійко.
– Як завжди, на самому цікавому місці! – нервувався хлопець.
– Не хвилюйся, я у вас буду ще цілих два дні!
Дід сказав «два дні» так, ніби це означало цілих «два місяці» чи, навіть, «два роки». Для хлопця ж це означало, що багато чого цікавого від діда він так і не встигне дізнатися. Це його трошки засмутило, але дід Андрій відчув тривогу і вирішив підбадьорити хлопця.
– А у мене для тебе подарунок! – піднесено мовив дід і відкрив рюкзак. Через мить в його руках вже була футболка. Передню її частину прикрашало зображення якоїсь дивної риби. Її плавці чомусь були схожими на ніжки, здавалося ще мить і вона зістрибне з тканин і побіжить на дитячий майданчик, де гуляла Марійка.
– Це латимерія! – продовжував дід. Колись вважали, що вони вимерли ще за часів динозаврів. Але на початку минулого століття її випадково впіймав рибак біля побережжя Мадагаскару і всім стало зрозуміло, що вона живіша всіх живих. Просто жила на великих глибинах і нікого не чіпала, от всі і вирішили, що її вже немає. Як бачиш, завжди є шанс, навіть якщо здається, що все втрачено. Нехай це тобі буде згадкою про мене і про те, що в світі завжди є місце для несподіванки та відкриттів. Головне не марнувати життя на дрібниці, мати мету і йти до неї незважаючи ні на що. Зрозумів!?

– Так. – з радість видав Андрійко, поправляючи щойно одягнену футболку. Я також маю мету – бути палеонтологом, як ви. В мене навіть є енциклопедія, де розповідається про динозаврів.
– Мета, це добре, – поплескуючи по плечі внука мовив дід, спрямовуючи свій погляд на двір, де все кипіло, кожен був зайнятий своєю буденною роботою. Бачиш того чоловіка, що вийшов із перукарні?1 Він вже 15-ту хвилину перекладає рушник то на переднє сидіння автомобіля, то на заднє; то то закриває одні двері і відкриває інші, то робить все навпаки; заглядає то під капот, то в багажне відділення…Ти розумієш сенс всього цього? І не чекаючи на відповідь продовжував: особисто я, ні! У деяких людей так так проходить все життя: багато руху і мало сенсу. А цей час він міг витратити на щось корисне, а не просто хизуватимуся кучею металобрухту, яка через 10 років піде на переплавку. А життя летить! Так,Андрійко, лети иииить!
– Діду, а ти відведеш нас в кафе?- знов включилася в розмову Марійка. Я хочу скуштувати суші, я їх бачила лише у рекламі по телевізору, а вони, напевно,такі смачні…..
В цей час Марійка смачно ковтнула слину, начебто в її роті було щось дуже для неї смачне.
– Якщо ваші батьки нічого не мають проти цієї ризико-о-о-о-о-ваної подорожі, т о я не згоден.
– Ні, батьки не проти, – майже кричала Марійка. А як же по іншому, вона татка умовляла піти до кафе починаючи з минулого тижня, а він все був зайнятий. А дід – вирішення всіх проблем: і діти ситі, і від роботи батькам не потрібно відволікатися.
– Ну що ж, – мовив дід Андрій, – кафе, так кафе, суші, так суші! Але ця страва не така, як вам мама готує на кухні. Не боїтеся?!

– Ні! – закричали діти. Малий Андрійко також перейнявся східною кухнею і вже був готовий хоч бігти за дідом. Та правду кажучи, він пішов би з дідом, якщо б там пригощали отруйною рибою фугу і , навіть, манною кашею з грудочками. З дідом все смачніше! Тим більше, він обов’язково розкаже щось неймовірне.
Дорога до кафе була швидкою та непомітною: кафе було поруч, а компанія весела. Тож за п’ятнадцять хвилин дід із внуками вже сиділи за столом, на яскраво жовтих стільцях, під кроною великої катальпи, аромат якої налаштовував на щось приємне. Та захищав від післяобідньої спеки.
– Ваш заказ, – почувся за спиною голос офіціанта. Кожен отримав порцію східного блюда. На гарній дощечці, а не в мисці, як вдома, лежали суші, поряд зеленкуватого кольору маса схожа на грудочку, в дальньому кутку – щось схоже на квашену капусту. Дід взяв соєвий соус і налив внучатам у спеціальні ємкості.
– А де ложки? – цікавилася Марійка. Їсти руками якось незручно, виховані люди так не роблять.

– В Японії, яка є батьківщиною суші, їдять спеціальними паличками, хоча це не обов’язково. Можна їсти і руками, навіть японці так іноді роблять.
– А що то за капуста? – надокучливо, але ввічливо цікавилася Марійка.
– Це імбир, замаринований імбир, – продовжував дід.
Марійка взяла шматочок імбиру, відкусила. Обличчя внучки змінилося не в кращу сторону. Напевно, смак для неї був незвичним.
– Схоже на капусту замариновану у таткових парфумах – дивувалася дівчинка, – колись випадково бризнувши одеколоном до рот, я відчула саме такий присмак.
– Це не капуста! Капуста ось! – на цих словах дід показав на грудочку незрозумілого матеріалу зеленкуватого кольору. Вона має назву «васабі», або «японський хрін» із родини Капустяні.
– Щось в цій Японії трішки не так, яку нас – не стримався Андрійко,- аж страшно таке до рота класти.
– Без паніки! Я першим з’їм шматочок, щоб ви зрозуміли, що воно їстівне. На цих словах дід, використовуючи дві палички, взяв один рол, саме таку назву має шматочок у японців, змочив у соусі і закинув до рота смакуючи кожну молекулу заморської страви.- От бачите, – живий і задоволений, чого і вам бажаю.
Марійка, надихнувшись вчинком діда, схопила рукою рол, змочила край в соусі і відкусила шматочок, бо весь рол до рота не помістився. Обличчя дівчинки було ще дивнішим, ніж коли вона скуштувала імбир.
– Все добре? – занепокоєно заглянув в очі онуці дід.
– Фу, кака!!!- приклавши неймовірних зусиль і дожувавши рол, випалила дівчинка, – а я ще була впевнена, що борщ – то найгірше що може бути. Виявляється, мамин борщ – то смачно!

Чоловіча частина компанії, тобто дід Андрій та його тезко унук Андрійко, названий на честь діда, реготали, що було духу.
– «Фу-какі», – гарна назва для японської страви, підбадьорив дід унуку, яка вже трішки відійшла від стресу і допивала півлітровий стакан лимонаду.
– Коли прийду додому, обов’язково поцілую маму і скажу, що її страви найкращі у світі.
– Ну що ж, хлопче, – з цікавістю звернувся дід до внука, – твоя черга скуштувати японських смаколиків.
Хлопець трішки зніяковів, але підвести діда не міг, томуз мужністю на обличчі підніс до рота рол, зробивши невелику паузу, ніби налаштувавшись, як перед стрибком у висоту і почав процес пережовування. Марійка сьорбала лимонад і не зводила очей з брата.
– А знаєш діду, не так вже й погано. Вони мені подобаються!
– Можеш взяти і мої «ролики», напевно, тобі вони будуть корисніші, – з подивом і полегшенням, бо не доведеться доїдати, мовила дівчинка.
Поки чоловіки заглиблювалися в тонкощі японської кухні, Марійка трішки сумувала, роблячи зачіску ляльці, яку вона завжди носила з собою. І коли їй стало вже ду-у-уже сумно, вона натякнула, що хоче додому, бо вдома є вареники з сиром та голубці. Хлопці вже доїли роли, поспілкувалися, тому задовольнили бажання Марійки.
– Жаль, Марійко, що тобі не сподобалися роли, -заспокоював дід Андрій внуку, – але це, напевно, означає те, що ти справжня українка, а мамин борщ найкращий у світі.
– Я вже хочу борщ та голубців, – зголоднілим голосом відповідала Марійка.
– Думаю, найбільшу користь із пригоди отримає наша мама, – продовжував хлопець, – адже тепер Марійка їстиме борщ зовсім по іншому, без сварки, зі смаком…
…і цибулею! – підхопила дівчинка.
Дід Андрій тихо засміявся, підхопив внуку на руки і посадив собі на плечі. Легкий вітерець обвівав обличчя Марійки, забираючи з собою легке розчарування від японської кухні.
– Отак, інколи буває, -підсумовував дід, -шукаєш одне, а знаходиш зовсім інше. Все як у палеонтології: шукаєш скелет риби, а знаходиш череп тиранозавра. Сюрпризи нас чекають всюди….!
– Так, так… думаєш, що борщ то зло, а виявляється, – смакота неймовірна, – підхопив думку діда Андрійко…
…особливо з цибулею !!!!

Меню