Немає нічого гіршого в світі за дощове літо та хворобу. Це розуміють навіть коти. А тому безвихідь штовхає мою Хазяйку під час літньої відпустки до поїздки на село до подруги.
Село. Село? Село! Так, подивимося, що на цей рахунок нам видає Googl. Які ж переваги сільського життя? Так, тиша і спокій, навколо лише природа і майже ніяких машин, засмага, ніяких галасливих сусідів, свіже тепле молочкооо, яйцяяя і рай для домашніх улюбленців ̶ котів та собак. А це вже мені подобається! Подивимося на ваш Рай! І я з радістю заскочив до дорожньої сумки Хазяйки.
Перший ранок на селі виявився несподівано раннім. Через відкриту кватирку вже десь близько десятої вечора почало долітати прискіпливе «Ку-ку-рі-ку!». Спочатку я подумав, що це Хазяйка поставила нову мелодію на телефон (ну щоб наблизитися до природи), але коли спів повторився знову і Хазяйка встала з ліжка, щоб закрити кватирку, то я зрозумів, що стосовно тиші і спокою Googl дещо прибрехав.
А коли «спів» півня повторився близько півночі, потім о другій години ночі… я зрозумів, що марно вкотре довірився Інтернетові. Та вранішні пахощі яєчні вмить стерли неприємні спогади. Врешті решт він виконує свою «роботу».
Розімлілий і обважнілий після сніданку (смажене яйце, молоко, сир, курячі кісточки, знову молоко, смета- ік- на) я викотився на ґанок. Сонечко ще сюди не докотилося, а тому я міг спокійно привести себе до ладу, перш ніж знайомитися з «сусідами». Адже як я можу позувати з вусами, вимазаними у яєчних жовтках та грудях у крихтах сиру? Нарешті я досхочу нагуляюся на свіжому повітрі, підточу свої кігтики об усі стовбури дерев (і при цьому, зауважте, зовсім не буду боятися несанкціонованих ударів нижче поясу від своєї Хазяйки за зіпсовані меблі), а ще перенюхаю всі квіти біля ґанку (якщо ви вважаєте, що коти полюбляють лише запахи м’яса, сиру, сметани та ковбаси, то ви дуже помиляєтеся) та…
Поки я розмірковував над цим питанням моє вухо вловило тоненьке попискування, а потім я побачив жовтеньких пухнастиків. «Кульбабки на ніжках» котилися доріжкою, щось дзьобали, а потім раптово засинали, розхитуючись на тоненьких ніжках у такт вітерцю. А тоненький пушок на крихітних тільцях, здавалося, от-от відірветься і полетить у невідомому напрямку. Потім знову через мить кульбабодзьобики поривалися кудись бігти і знову засинали. Від цієї ідилії я забув навіть про те, що мав на меті причепуритися, а якось непомітно для себе почав тихенько на одних подушечках (як це вміють робити тільки коти) підкрадатися до цих ніжних створінь. Ну, скажіть мені, хто втримається від спокуси потримати в руках (перепрошую, лапах) оці клубочки? А ще мені схотілося вдихнути їхні аромати. Чим вони пахнуть? Все-таки м’ясом чи квітами? Чи м’ясом із трав´яними приправами. І тільки-но я наблизився до одного із курчаток, яке нічого не підозрюючи про мої мирні плани спокійно собі дрімало після черв’ячка на сонечку, повільно почав втягувати носом повітря, як страшенної сили удар нижче хвоста змусив мене побачити все подвір’я спочатку у чорних тонах, а потім у золотистому сяйві.
Не встигли зіниці знову розрізняти навколишні кольори, як удар повторився з новою силою. А потім я впав у глибокий нокаут і вже нічого не тямив. Лише довідка з Інтернету світилася перед очима: «…тиша і спокій…», «…тиша і спокій…».
Черговий удар був такої сили, що я зробив сальто і перекрутившись у повітрі зумів приземлитися на лапи попереду свого нападника. Переді мною стояв Чингачгук у повному бойовому забарвленні. І його погляд говорив про те, що він вийшов на тропу війни.
А я вперше у житті пошкодував про те, що коти не бувають зеленого кольору. Я б міцно притиснувся до землі і став би зовсім непомітним. А так… Єдине, що я міг зробити у цій ситуації ̶ це покликати Хазяйку на допомогу. І я щосили закричав, тобто занявчав, тобто видав із себе незрозумілі навіть для себе звуки. Від ганебної капітуляції мене врятувала вірна подруга бойового єдиноборця ̶ його вірна Скво. Доки вона підгукувала їхніх кульбабок до чергового черв’ячка, а татусь на хвилинку замилувався родинною трапезою, мені вистачило цього часу щоб стрімголов кинутися до будинку.
Коли я опинився у рятівному помешканні, то спершу не міг зорієнтуватися, адже дім був мені ще мало знайомим, а тому я біг не розбираючи дороги. В очах ще мигтіли бойові кольори Чингачгука та довідка з Інтернету: «…тиша і спокій…»…
Декілька днів я зовсім не виходив із будинку. Думаєте злякався? А от і ні! А чого я там не бачив! Скажете, та ти ж недавно говорив про свої наміри нагулятися, надихатися, перенюхати всі квіти… Ну то й що! Я що не можу змінити свої наміри чи що? І досить про це. В будинку також досить цікавинок.
Кімнату, у якій тимчасово ми мешкали зі своєю Хазяйкою, я вже вивчив як свій хвіст, то вирішив спочатку навідатися до кімнати, в якій спала власниця будинку. Добре, що не було нікого в домі, а тому я не поспішаючи вирушив на «екскурсію».
Перше, на що я звернув увагу ̶ це величезний годинник у формі кошачої голови на стіні. Дуже мило! Ха! Тільки чому люди не вішають на стіну своїх портретів-годинників? А чому, це так, як зараз кажуть, креативно… Тільки уявіть собі: величезне ваше обличчя з очима, які постійно бігають туди-сюди, туди-сюди… Що, не подобається? Так, звичайно, це ж ви. А в нас дозволу питати ніхто, як бачу, не збирався.
Одновуха кицька! А парфумів, то парфумів! Таке враження, що вона зібралася відкрити парфумерний магазин. Інакше навіщо їй стільки різних запахів? Якось я читав у Інтернеті (ви мабуть здивовані, що я часто говорю про Інтернет? Чи ви думаєте раз кіт, то не вміє читати й користуватися сучасними технологіями? Ще б пак! У наш час Інтернетом не користуються лише мухи. Чому, спитаєте Ви? А це дуже просто, бо їм не вистачає ваги тіла, щоб натиснути на клавіатуру. Хоча я спілкувався з однією мушкою, яка намагалася опанувати сенсорний телефон), що різні запахи дозволяють створювати відповідний настрій кожного дня. Та який же, перепрошую, настрій від запахів, які неначе спритні злодії залазять до вашого носу й намагаються оселитися там на постійне місце проживання? При цьому від їхньої присутності вам постійно хочеться чхати і у вас би паморочилося в голові. От я розумію пахли б ви смаженими яйцями, ковбаскою, рибкою…Оце був би настрій! А так…
А от ще цікаве питання? Як тоді вас розрізнити, що ви це ви? Тобто я завжди, коли виходжу прогулятися на вулицю точно знаю, хто до мене тут ще гуляв. Годину тому пробігав сусідській кіт Шахтар, он там під парканом спав пес Пірат, а на паркані в цей час сиділа ще одна сусідська кицька. А от якби вони користувалися парфумами? Знав би я тоді про це? Звичайно, що ні! А миші! Замість приємного аромату цих смачних божих створінь, я б відчував щось типу запаху диму, натуральної шкіри, горілої деревини та тютюну в поєднанні з екстрактом березової кори, ялівця та смол. Вам би приємно було таке вживати на сніданок? Отже, ви зрозуміли мою думку.
Так, а це що? Господи, які м’якенькі яскраво жовті клубочки! Невже збулася моя мрія? Нехай це і не живі курчатка, але так на них схожі. Зараз я понюхаю чим вони пахнуть та потримаю їх у своїх лапах. Так, секундочку, невеличкий розгончик, оп, вибачте, натуральні харчі дещо змінили мою фігуру, а разом із нею і мою кошачу спритність. Так, спроба, номер два. Оп! Ну, нічого, Бог, як кажуть, любить трійцю, опппп….
Не так вже й хотілося милуватися клубочками на столі. На підлозі набагато природніше. Тепер клубочки як справжні курчата, щоправда після натуральних продуктів, як і я. Та перш, ніж наблизитися до клубочків, які розкотилися по всій кімнаті, я все ж боязко озирнувся навкруги. Другої зустрічі із Чингачгуком я не хотів. Бо і під час першої він встиг мені висловити всі свої емоції.
І я піддався покликові природи, своїм інстинктам і… Гасав по кімнаті неначе навіжений. Пас лівою лапою, передача правою задньою, знову рулить передня ліва… Навкруги я не озирався. Мені імпонувало, що підлога зі світло каштанового кольору дедалі становилася схожою на вкритою осіннім листям. А я все більше й більше заплутувався у цьому листі, як в останній павутині. Коли задні лапи остаточно заплуталися в нитках, я не здавався. Брав клубочки передніми і підкидав їх до гори. Інколи пасував до задніх. Це нічого, що я не міг стати на них, але підкидати клубочки я ще міг. А мої «вгодовані курчатка» дедалі ставали все меншими й меншими, а деякі й зовсім зникли.
Я вгамувався лише тоді, коли став схожим на лялечку метелика в коконі. Я не те, щоб міг поворухнутися самостійно, навіть ковтнути слину від такого шаленого «полювання» було складно. Пити! Хочу пити! Агов! Хто-небудь, рятуйте! Але поряд нікого не було.
Чи то я втратив свідомість від спраги, чи то заснув від перевтоми, але краще б я не прокидався вже ніколи! Та тепер я твердо переконаний у хибності твердження про те, що сон ̶ це маленька смерть. Адже мертве тіло, перепрошую, не відчуває всіх відтінків болю від ударів брудним віником…
Звідки мені було знати, що ці клубочки з дуже коштовної кашемирової шерсті? Про це я дізнався потім, коли мене Хазяйка з Господинею розмотували та раз у раз боляче стурсали. А потім викинули на подвір’я подихати свіжим повітрям та подумати про свою поведінку.
Лише хвилин через п’ятнадцять, остаточно прийшовши до тями, я почув знайоме попискування. Ні! Ні! І ще раз ні! Ніяких курчат! Тільки куряче філе, курячі котлетки та курячі кісточки. Лише так і не інакше. А тому я розвернувся і попрямував у протилежний від попискування бік.
Так, що тут? Чудово! Ніяких тобі собак та курчат, дякувати Богові. Лише декілька вуликів із солодконосними красунями-бджілками. Про конфлікти котів із бджолами я не чув, а тому впевнено покрокував у напрямку до цих легкокрилих створінь. Я обережно підкрався до вулика й став спостерігати за ними. Це неймовірно! Одна за однією бджоли спритно приземлялися на дерев’яну підставку перед своїм вуликом та у ніби у різнокольорових панчохах приносили пилок. Милуючись цією ідилією, а як відомо, спостерігати за тим, як хтось працює, ніколи не можна втомитися, я відчув, що мені трішки спекотно. Що не кажіть, але у липневу спеку ходити у хутряній шубці не дуже комфортно. Тому я спробував лапами прикрити від прямих сонячних променів свою голову. Але… Чи занадто часто я смикав лапами, чи бджоли не розуміли мови жестів, чи вони перепрацювали сьогодні, чи… Я навіть не встиг висловити всіх імовірних припущень, як перша ракета полетіла прямо мені під око. Такого болю я ще не відчував ніколи. Сутичка із півнем була ніщо порівняно із цим бомбардуванням.
Я намагався захистися, пробуючи лапами спіймати бодай одну нападницю. Але це ще більше розлютило цих вояків. І тоді я вирішив ганебно тікати. Та й це мене не врятувало. Вони летіли швидше, ніж я біг, та ще й встигали на льоту страшенно жалити. Коли я добіг до кінця паркану, то переді мною постала дилема: куди ж бігти? До хати не можна, а з іншого боку на мене чекає… самець курки з пишним і різнобарвним хвостовим оперенням. Додаткова сутичка з ним стала б для мене останньою цього дня.
Що ж робити? На моє голосне нявчання ніхто не звертав ніякої уваги, біль був вже нестерпним, а напади не припинялися. А тому я вирішив прикинутися мертвим. Колись я читав, що лише нерухоме тіло змушує супротивників зупинитися. Я швиденько впав, відкинув голову і хвіст набік й міцно заплющив очі. Та, мабуть, актор із мене був нікудишній, тому бджоли продовжували жалити. Лише втрата свідомості вкотре врятувала мені життя.
Очуняв я вже у кімнаті. Спробував поворухнути лапою, щоб почухати за вухом, але вона мене не слухалася. З великими труднощами я спробував підвестися й подивитися на себе у дзеркало. Але з переляку знову втратив свідомість. А ви б не втратили? Коли на вас замість пухнастого, чепурного котика дивився страшенно опухлий мордатий кіт із перекошеним обличчям?
Скільки часу минуло до мого повного одужання я так і не дізнався. У короткі хвилини свідомості лише дві думки крутилися в голові: навіщо в природі потрібні такі нервові, перепрошую, «божі створіння» та вже знайома фраза: «…тиша і спокій…». Я намагався забути про цей конфлікт та майже щоденні кепкування Хазяйки та Господині не давали можливості мені це зробити. А ще фотографія, яку Хазяйка виклала у Facebook з дотепним коментарем.
Тому ви розумієте як мені хотілося повернутися до своєї затишної квартири. Але дні так повільно тягнулися, хоча Хазяйка чомусь кожного дня нарікала на те, що час так стрімко летить…
Більшість часу я проводив у будинку. По-перше, так безпечніше, а по-друге не так душно. Інколи я дозволяв собі обережно вийти на ґанок і помилуватися вечірніми сутінками. Одного разу мене зацікавив «сільський холодильник». Прочинені дверцята ласкаво запрошували до себе, а прохолода, яка йшла звідти, звабливо спокушала. Я довго не піддавався цій спонтанній ідеї, але цікавість перемогла. Вже стільки часу я тут, але жодного разу там ще не був. Ну, в принципі, його будову та функції я знав, але всередину ще ніколи не потрапляв. І що може трапитися кримінального, якщо я на кілька хвилин зазирну до льоху? От і зважився. Граціозно, як це вміють робити тільки котики, я прослизнув у двері, але, мабуть, дещо перехвалив свою пластичність. Задня лапа, напружуючись, зачепила двері й вони швидко зачинилися. Я опинився у цілковитій темряві. Ні, коти можуть бачити і у темряві, просто я… злякався. Вкотре я опинився у пастці. І чому це все мені? Чому й кроку я не можу ступити без перешкод?
Але не час панікувати. Потрібно думати, як діяти. Так, якщо й навіть я буду голосно нявчати, то мене не почують. А тому цей варіант хибний. Залишається сидіти і чекати. Я бачив, що господиня доволі часто бігає до льоху, а тому сподівався, що полоненим мені бути не довго. А поки у мене була купа часу, я вирішив дослідити це приміщення.
Картопля, капуста, морква, баняки з помідорами, огірками, варенням. О! А це що? На нижній полиці стояв глиняний горщик. Від нього віяло приємним ароматом… молочка. Ні, не магазинного, а справжнього. Ну ви розумієте про що я.
Спокуса скуштувати була надто велика. Ще більша, ніж зазирнути у прочинені двері. Якщо я поцуплю кілька ковтків, ніхто ж не помітить? Я обережно став на задні лапи і… Один ковточок, два, ще один, останній, ні, передостанній, ні цей точно вже останній… Ой, у горщику хтось є! Бідненький як же ж він туди потрапив? Можливо так, як і я? Бідолашний! Як же ж йому допомогти? Адже він захлинеться, втоне. Це його щастя, що я вчасно натрапив сюди. Але ж хто там? Швидше, швидше. Це нічого, що живіт вже повний. Я мушу врятувати цю живу істоту. Вона, мабуть, теж спокусилася на запах молока, але не втрималася й впала. Швидше, швидше, допомога вже поруч. Але більше не можу. Жодного ковтка. Все. Інакше лусну. Але ж що робити?
Я чув, що хтось у горщику ще живий. Покликати на допомогу? Так хто ж мене почує? І тоді я зважився на відчайдушний крок. Ви ж знаєте, як коти люблять воду? Навіть якщо це і молоко. Якось не хотілося занурювати лапи у цю вологу, але не міг я вчинити інакше. Перш, ніж я занурив лапу в молоко, у мене було декілька спроб. Але моя природня чутливість та співчуття додали мені снаги. Але ж як дістати тваринку, коли у вас кошачі лапи?
Я відчайдушно бив лапами по молоці, розхлюпуючи його на себе, стіни, підлогу. Нарешті! Є! З черговою порцією молока хтось випав на підлогу. О, Боже! Так це ж жабеня? Звідки воно тут взялося? Мабуть, його привабив не аромат молока, а прохолода.
Стомлений, але щасливий своїм вчинком, я заснув на старій ковдрі. Не були сили навіть привести себе до ладу та вилизати лапки та хутро. Але не зважаючи на це, я спокійно спав. Мені навіть щось снилося.
Пробудження не було таким щасливим. Я прокинувся від яскравого світла і у підвішеному стані в руках Господині. Я не відразу пригадав події минулого вечора. Так я ж герой! Я врятував життя! Але, перепрошую. З героями так не поводяться. Болюче падіння остаточно збило з мене лавровий вінок переможця. За що? Та я ж…
Але договорити мені ніхто не дав. Мене навіть не стали слухати. Бо всі присутні слухали довгий монолог Господині про кота-злодія, який не тільки розхлюпав усе молоко, але й викинув з глечика якусь дорогоцінну жабу, яку вона придбала за чималі кошти на ринку. Питання від неї сипалися одне за одним:
̶ Я розумію, що коти полюбляють молоко. Я розумію, що спокусився на свіженьке. Але навіщо ж було чіпати жабеня? Чи й не кіт-француз. Чим мені тепер охолоджувати молоко. А тут ще й, на зло, зламався холодильник.
Я не міг прийти до тями. Я відмовлявся щось розуміти. Який француз, який холодильник?
Лише потім, із підслуханої розмови я все зрозумів. Виявляється Господиня придбала жабу-холодушку для охолодження молока. Жаба прекрасно себе почувала у глечику і рятувати її не було потреби. Але якби я про це знав раніше! Але звідки ж було знати такі тонкощі міському котові?
Так, все. З мене досить! Жодних стосунків із представниками тваринного світу. Жодних! Та хіба ж мені й погано самому? Ну, не те, щоб і зовсім хороше, але й таких проблем мені не потрібно. Тому їжа, сон, сон і їжа. Такий мій розпорядок дня. Я все ж таки на відпочинку як-не-як! Можливо ще невеличкі прогулянки на ґанок. І все. На цьому крапка. Добре, що вже відпустка закінчується. Що не кажіть, а як кажуть: «дома й солома їдома, а в гостях і яйця не їдяться». От халепа, знову згадав. Яйця, курчата, півень…
Так, ще й жодних думок. Не хочу сам собі псувати настрій.
А щоб ні про що не думати, я вирішив просто прогулятися. Ні, зовсім недалечко. Це навіть прогулянкою назвати складно. Але з мене досить експериментів.
Я «елегантно» (як тільки можна елегантно після тарілки сиру, склянки молока та шматка риби) скочив на стілець, а потім на підвіконня. І чим не гулянка? По-перше, все видно, як у телевізорі. А по-друге, цілком безпечно.
Монотонний пейзаж спекотного літнього дня та повний шлунок швидко перетворили мою прогулянку на відпочинок. Я й не зчувся, як моя голова схилилася на лапки й заколихалася на хвилях сну. Скільки часу тривала ця релаксація я не знав, та крізь сон я почув якісь дивні звуки. Спочатку я їх проігнорував, бо очі вперто не хотіли розплющуватися. Але вуха продовжували ловити ці монотонні звуки. Я спробував пригадати, що б це могло бути. Та моя слухова пам´ять відмовлялася ідентифікувати ці коливання, які сприймалися моєю сенсорною системою. Цікавість перемогла і я розплющив очі. За вікном бився крильцями об скло білосніжного кольору метелик. Він нагадав мені велику сніжинку, Різдво, прохолоду… І мої очі знову повільно заплющилися самі по собі. Я вже знову хотів гойдатись на хвилях сну, але метелик наполегливо тріпотів крильцями і мені це заважало.
Я розплющив очі, сів і став думати. Чому метелик б´ється об скло? Цікаво стало, що там за вікном? Чи йому захотілося познайомитися зі мною? Подібні питання ще продовжували метушитися в моїй голові, а я пильно придивився до «гостя».
Виявилося, що метелик вже зовсім вибився з сил і його крильця були вже геть пошкодженими. Як же я раніше не зрозумів, що він просто збився зі своєї траєкторії польоту і тепер не може вирватися на простір.
Я забув про своє тверде рішення не втручатися в життя царства переважно багатоклітинних еукаріотичних (ядерних) організмів і швидко вирушив на допомогу.
Не буду вдаватись до подробиць порятунку. Скажу лише, що мені це вдалося! Метелик розправив свої крильця й повільно полетів у бік паркану. Я мимовільно задивився на його граціозний політ. Щоправда він був трішки сповільнений, але життя було врятоване!
Те, що я побачив наступної хвилини змусило мене на деякий час втратити дар мови. Вибачте, але я змушений був перейти на свою мову. Няв, няяяяв, нявнявняв…
Тепер я знову можу говорити. Ви б тільки бачили це диво! Біля паркану у заростях квітів пурпурного кольору майже в унісон змахували своїми білосніжними крильцями сотні (чи мені так здалося) білих метеликів. Так, я чув вальс Петра Чайковського «Вальс квітів», але чи бачив він вальс білих метеликів?
Я неодмінно мав це побачити якомога ближче. Я «прикинувся» метеликом (мені майже і не потрібно прикидатися. Бо моє хутро також білого кольору. Я маю голову і лапи. Різниця лише в тому, що у мене є хвіст, а у них ̶ крила. Але ж це дрібниці, для тих у кого є мрія. Чи не так? І повільно почав підкрадатися до танцюючих комах.
Чим ближче я до них наближався, тим більше вони мене зачаровували. Я вже не тільки бачив цей чарівний танок, але й, як мені здавалося, чув шелест їхніх бальних суконь. Мені схотілося взяти до лап смичок диригента й виступити у ролі постановника. Так, так, слухайте мене. Я заплющив очі й замахав лапами. Agitato, дівчата, аgitato (схвильовано). Потім presto (швидко), prestissimo (дуже швидко). Тепер con brio (з вогнем). Далі трішки уповільнимо темп ̶ allargando і commodo, brilliante ̶ спокійно, блискуче закінчимо танчики. Шквал аплодисментів. Завіса. Диригента на біс! Потім можна і танцівниць запросити ще раз, що не кажіть…
Я розплющив очі, але «танцівниці» не хотіли на мене навіть звертати уваги, не те, що підкорятися моїй виставі. Вони продовжували хоча й витончено, але хаотично виконувати свій танок. Та цього я вже стерпіти не міг. Якщо танцювати, то танцювати. А як краще, то я вже знаю, будьте певні. Ось я вам зараз ще раз покажу. І я сміло рушив їм на зустріч.
Але вони чи то вирішили мене подратувати, чи злякалися, але перелетіли на інші квіти й продовжили там свої зовсім не синхронні танцюльки. Це вже занадто!
Щоб їх не сполохати, але дістатися до них максимально близько, я вирішив протиснутися до паркану й поза квітами повільно наблизитися до них і ще раз висловити їм свою пропозицію щодо постановки шоу.
Але щось у моїх задумах пішло не так. Чим ближче я хотів наблизитися до паркану, тим міцніше хапали мене у свої обійми квіти. Та хіба це могло завадити моїй ідеї! Вони вперті, але я ще більше затятий. Невже рослини об´єдналися з комахами проти мене? Але чому? Я ж нічого поганого не зробив, навпаки… Ой, вибачте, не можу говорити. Це вже не обійми, це вже справжні тортури! Навіщо ж знімати з мене хутро? Навіщо ж мені відривати хвоста? За що ви намагаєтеся приклеїти до мене свої квіти. Я ж не дівчинка, щоб ходити у вінку. Я ж хлопчик! Чому як тільки-но я звільнитися від однієї квітки, мене намагається ще міцніше схопити інша? Стоп, секундочку, це я тут диригент і одночасно режисер вистави. Це я повинен пояснювати як рухатися, а не мені!
Поки я намагався визволитися від цих квітів-котожерів, метелики, наполохані моїми рвучкими рухами й голосним нявчанням, спокійно перелетіли собі на інших представників царства Зелених.
А мені було не до сміху. Ой, як не до сміху. Колюче листя боляче ранило моє тіло. І чим сильніше було моє бажання вирватися, тим болючіше листя різало мене.
Настала мить, коли я геть знесилився. Тому вирішив стояти і ганебно чекати на допомогу. Я знав, що дома немає нікого, а тому приречено почав відраховувати час до мого спасіння.
Хотілося пити, хотілося скинути з себе голки, а тут ще й сонце повернулося у мій бік. Пекло так, що я відчував себе ніби у мікрохвильовці, поставлений на режим: «Гриль».
Коли Хазяйка з Господинею повернулися додому, то я ледь не з третьої спроби спромігся видавити з себе єдине слово: «Рятуйте!». Яке вони почули як протяжне «Няяяявввв!».