Мої чужі вірші

Категорія: Поезія
Вікова група: 11-13 років

Мої чужі вірші

Коли вірші пишу, то спокій відчуваю.

Думки усі збирають в одну.

І враз проблеми і тривоги,

Мов вир на річці, я мину.

 

Це відчуття піщинки у пустелі,

Стаю частиною чогось значного,

І наче всесвіт весь я розумію,

І в тиші звуків прислухаюся до нього.

 

Це відчуття ні з чим не порівняти,

Я наче в темної води глибинах,

Дивлюсь без розуміння на предмети

І не шукаю правди у новинах.

 

Коли думки зринають тихо і неспішно,

Мов певні, що зробили щось погане,

Втрачаю лік тоді годинам,

Межа можливостей нечутно тане.

 

І я уже не та дитина,

Що із веселкою життя вітає.

На іншу перетворююсь людину,

Яка в житті вже досвід має.

 

Багато мудреців відомих,

Хто таїну творіння знає,

Казали, що поезія – мистецтво,

Що стан душі відображає.

 

Та я кажу: для мене це неправда,

Бо іноді сама не розумію,

Як у своїх віршах, малих й великих,

Передаю я певну дію.

 

Тож так скажу:

«Для мене це – не стан душі,

А звичайнісінькі

Мої чужі вірші!»

 

Хто живе в моїх думках

Хто живе в моїх думках?

Плач чи радість,

Гнів чи страх?

Хто керує там усім,

Хто дає накази всім?

Зла чи добра я сьогодні –

Знає він напередодні .

Що за друг цей на віка,

Що живе в моїх думках?

І згадала тоді я,

Що керую всім цим я.

Мені серденько підкаже,

Ну а там… як карта ляже…

 

 

Осінь

Школа, уроки скінчились,

У місті вечір настав.

Діти із вулиць розбіглись,

Маючи купу справ.

 

А в парку пустому тим часом

Під тьмяним світлом ліхтаря,

Мов долею змучена жінка,

Осінь ходить стара.

 

Не має ні рідних, ні дому,

Вже вік доживає свій,

Іде і не дивиться вгору,

Бо знає: не раді тут їй.

 

Похмурі кущі і паркани

З-під лоба на осінь глядять,

Не хочуть із нею тут жити,

Але і не можуть прогнать.

 

Та раптом все різко змінилось,

І погляди м’якшають вмить,

Бо осінь якраз починає

Про біди свої говорить.

 

«Ви з парку мене не прогнали,

Хоч важко мене вам терпіть.

В які б не постукала двері,

Ніхто не бажає впустить.

 

Ще змолоду і вже аж до скону

Доля є в мене одна –

Блукати чужими місцями,

В безодні шукаючи дна.

 

Марно я намагалась

Цю тяжкую долю змінить.

Як бачать мене, зачиняють

Всі вікна й двері умить».

 

Після сказаних слів цих коротких,

Тишею їх закінчивши,

Осінь заплакана гірко,

Дощем рясним парк весь омивши.

 

Й дерева заплакали з нею,

Скидаючи листя, мов сльози.

На клумбі із жалю до гості

Зів’яли червонії рози.

 

Лиш клен старий і великий

Не пустив ні одної сльозинки,

Дивився кудись він мовчазно

Так ще з дві-три хвилинки.

 

І ось, набравшись відваги,

Повернув до осені віти,

Сказав він таке, що на клумбі

Знов розпустилися квіти.

 

«Ти осінь стара, і для когось

Можеш страшною здаватись,

Насправді ти добра, я бачу,

Тож можеш у парку лишатись».

 

Після слів цих коротких

Осінь знову розквітла,

Перестав капати дощик,

А з неба линуло світло…

 

         Життя

Хто я така:

Чи та, що все на біле й чорне хоче поділити,

Чи в хаосі усе життя і світ весь потопити?

Хто я така? Питання спірне.

І достеменно це іще ніхто не знає,

Бо це питання підсвідомості глибин самих сягає.

 

Як народилась, у душі двох зміїв я тримала,

Та вже тоді поміж цих двох я обирати мала.

І ось настав той судний день, як треба вибирати:

Чи хаосу, чи поділу життя своє віддати.

 

Перед очима став вогонь. І що ж із ним робити?

Чи повністю його прийнять, чи частку загасити?

Якби увесь вогонь взяла, то хаос би лишила.

А як частину – то тоді б з водою поділила.

 

Не знаю і не можу знать, як вибір той зробила:

Одного змія вбила я, а другого лишила.

І ось живемо ми із ним, в душі він підростає,

І ще не раз в моїм житті про себе нагадає.

 

Смерть – не привід вмирати

Багато хто вірить у світу кінчину,

Як помре на планеті остання людина,

Як упаде із дерев останній листок,

Як від звірів лишаться грудки кісток.

Пророчать оце нам у різні роки,

Й легенда ця – байка – живе на віки.

 

Та я цих пророцтв уже не боюсь,

Бо знаю я правду й за неї борюсь.

Наш Всесвіт великий, і він не зникає.

Комусь він дає, в когось забирає.

Тим душам, що в небі, життя тут дарує,

А тим, що вже тут ждуть, він крила малює.

 

Й усе б це нічого, усе б йшло, як слід,

Та душі-крилаті ідуть, полишаючи слід.

Вони ж бо у кращі місця відлітають,

А на їх рідних лише порожнеча чекає.

І як їм поясниш, що правильно так?

Як в їхніх очах уже смуток закляк.

Він у серцях їхніх діри проїв

І, наче монстр, їм душі спалив.

 

А час пролітає, і смуток минає,

Та біль – справжня мука,

Бо він не зникає.

Й як думає хтось, що смуток убито,

І в радості й щасті продовжує жити,

То смуток живий, він сидить і не спить,

А все піджидає на слушную мить.

І тільки-но радість із щастям мине,

Вогонь чорний в душу він знову жене.

Вогонь розгориться, але  не згорить,

А ж поки знов душу не спопилить.

 

У той час, як десь хтось сумує,

Інший із щастям у ногу крокує,

Бо душі, що в дар отримали жити,

Мають в житті цім хоч щось та й уміти.

А хто ж їх тим навичкам й звичкам навчить,

Як не сім’я, що їх буде любить…

 

Усім, хто сумує, я хочу сказати:

Не заздріть, як в домі у інших є свято.

Прості ці слова ви завжди пам’ятайте,

І заздрощів дрова в вогонь не кидайте.

Смерть, я скажу вам, – не привід вмирати,

Бо Бог наш дає перед тим, як забрати.

 

Меню