Був звичайний собі день, який нічим не відрізнявся від інших. Сліпуче сонце ледь-ледь нагрівало землю. Люди притоптували ногами сонний сніг, перетворюючи його на брудну болотнисту кашу. Втомлені хмари поволі пливли небом, майже повністю заполонивши його. Лиш де-не-де визирали з-під пухнастих обіймів промінці, немов діти, та з часом слухняно ховались за білими батьківськими плечима.

Гримнувшись на диван, я згадала, що залишила в кабінеті батька книжку з хімії. Попри власну лінивість, я все ж подалася на її пошуки. Зайшовши в кабінет і перевіривши всі тумбочки та все, що було схоже на них, я не знайшла книги. Останнім місцем де вона могла бути, була величезна шафа, що височіла аж до стелі. Найчастіше тато тримав там усе своє хімічне обладнання, проте тут могла завалятись і моя книжка. Відкривши скриплячі дверцята, я спершу оглянула нижні полички, а потім подалась до верхніх. Моя рука відчайдушно шукала щось на кшталт книжки, проте натомість на мене гучно вивалився штатив з пробірками. Пробірки розлетілися навсібіч, а кімната помалу заповнювалась блакитним димом, що немовби пожерав усе у ній присутнє. Я відчувала, як по голові стікала напрочуд густа рідина, і яким був мій подив, коли крізь клубки диму, я вгледіла маленьке тільце, що дивно було схожим на моє. Шовкове рідке волосся і маленькі зеленуваті очі. Вона була моєю копією. На секунду, я відволіклась і попрямувала до вікна, щоб відкрити його. Я заспокоювала себе і говорила, що це всього лиш тимчасові галюцинації, які згодом пройдуть. Надихавшись свіжого повітря, я повернула голову в бік столу і не на жарт перелякалась, коли побачила на землі ту ж мою копію. Вона ніяково поглядала на мене і відштовхувала від себе клубки диму, які ще не вивітрились. Невпевнено потупцявши на кухню і випивши ліки, я подумала, що сходжу з глузду. Повернувшись в кабінет, я побачила, що дівчинка оглядала все в ньому присутнє з неабиякою зацікавленістю. Згодом вона підійшла до мене і простягнула свою руку на знак привітання. Я ще не вдосталь впевнилась у реальності даних подій, тому не відповіла взаємністю. Протягом 30 секунд ми стояли непорушно, але потім вона запитала мене:

– Хто я? А як звуть тебе?

– Навіщо це тобі? Моє життя надзвичайно просте і нудне, немає чого розповідати.

– Я послухаю.

Вона продовжувала витріщатись, тому я змирившись зі своїми галюцинаціями, почала сумну історію власного життя.

– Мене звуть Моніка Аткінс. Мій батько ­ Адам Аткінс – хімік, проте це не є головною частиною його біографії. Через його нестандартний вигляд і дивну поведінку, більшість оточуючих знаходять різноманітні прізвиська для його опису: дивак із копицею сіна на голові, псих, а часом навіть троль з пробіркою в руці. Є безліч версій для його назви, тим паче ніхто не сприймає його всерйоз.  Моя бабуся − Клара Бенсон  є ворожкою зі стажем, навіть чародійкою. В своїй магічній будці вона має безліч еліксирів, сумішей, трав і масок людей з різними гримасами. Часто мені доводиться допомагати їй, хоч я не надто насолоджуюсь цим процесом. Біганина за скаженим привидом о третій ночі і порятунок кошеняти силою думки зовсім не є унікальністю, радше буденністю. Часом здається, що мене нічим не здивуєш.

– А як же твоя мама? – зацікавлено запитала дівчинка, посьорбуючи щойно зроблений морс із журавлини.

Кімната заповнилась моторошною тишею, проте я все ж продовжила свою розповідь:

– Моя мама померла під час експедиції, коли мені виповнилось сім.  Вона часто відправлялась у навколосвітні подорожі і привозила багацько закордонних подарунків. Часом мама брала мене з собою  і ми проводили багато часу разом. Коли мені було сумно, вона підтримувала і розповідала кумедні історії із своїх поїздок. Згадую, як у день перед моїм сьомим днем народженням  я запитала у бабусі чи приїде мама. Вона запевняла, що її дочка ненадовго затримається у Африці, але неодмінно приїде. Старенька одразу спохмурніла, а я продовжувала радіти подарункам,уявляючи матусю, яка безстрашно осідлала африканського буйвола. В той безтурботний момент, я навіть не могла здогадатись, що більше ніколи не побачу її.

Німотна тиша вкотре заполонила кімнату, проте її відчайдушно перервав мій голос:

– Деколи бабуся зв’язується з мамою через псевдо «ритуал» і тому я маю змогу поговорити з нею… Знаю, звучить дуже дивно, проте я не маю з ким поговорити окрім неї.

– Зрозуміло, – винувато похнюпившись, відповіла моя копія.

Від бурхливого зростання емоцій в моїй голові, я зовсім забула про творче завдання, яке мала зробити на завтра. Я вихором погналась у свою кімнату, сівши на тверде робоче крісло.

– Що ти робиш? – вкотре запитала дівчинка.

Відволікшись від геніальних філософських думок, я все ж відповіла:

– З зарубіжною літературою у мене геть кепсько. Наша вчителька сказала, що мої недооцінки зможе врятувати лише індивідуальне творче завдання, перед цим вилаявшись на мене за «раптове падіння».

– Про що ж воно?

– «Роль друзів і рідних у моєму житті». Хіба не найбезглуздіша тема із усіх? Я можу обійтись без них, навіщо мені їхня присутність?

Копія вдумливо вглядалась у глибоку і темну безодню моїх очей і, здавалось, хотіла віднайти ліхтарика, що неодмінно залежався десь поруч. Спершу дівчинка говорила про якісь безглузді речі, на кшталт любові і підтримки рідних, а майже кожне її слово закінчувалось моїм пирханням. Проте пізніше вона вирішила змінити свою стратегію і розповідала про різноманітні дурненькі випадки і веселі пригоди, все ще не відходивши від теми. Можливо вона не настільки безнадійно-нудна, як я гадала? Опустивши голову внаслідок безладу власних думок, я почула її голосок:

– Ти часом не голодна?

– Голодна.

– Зрозуміло. Ходімо на кухню, приготуємо щось попоїсти.

Вечерявши, ми певний час сиділи мовчки, але згодом дівчинка промовила:

– Мені потрібне якесь ім’я, що думаєш про це?

– Як хочеш, – обурливо прицьмокуючи, відповіла я.

– Я знайшла посібник з різними іменами на твоїй полиці, допоможеш мені обрати, – промовила вона.

– Можливо Емма?

– Ні, це занадто ніжне ім’я.

– А Шарлотта чи Олівія?

– Я не хочу, щоб моє ім’я асоціювалось з їжею.

Ми цілу годину не могли обрати їй ім’я, але через певний час вона згодилась на ім’я Джессіка. Позіхаючи від втоми, я почала складати портфель до школи і промовила до сестри ( чомусь я почала звати її сестрою, хоча достеменно не знала чому):

– Лягай спати. Я закрию двері на замок, тому ніхто не помітить тебе. Завтра я піду до школи, а ти почекай доки тато піде на роботу і тоді відкрий двері. Я прийду додому о 16:00.

– Добре.

Ми обоє заснули на моєму ліжку, бо Джессі лякалась нічного ліхтаря, тьмяне поблимування якого не давало її полохливій натурі заснути. Я дивилась у вікно, де немов приголомшений пастух, яснів повний місяць, шукаючи своїх улюблених овець, що нерозсудливо порозбігались по усьому нічному небі і стали зорями.

Ось так, рахуючи зорі, чи то овець, я не помітила як погрузилась у сон.

…

 

Наступного ранку  до мене передзвонила бабуся. Справді, вслухайтесь в це слово:” б – а – б – у – с – я “. Ще декілька тижнів тому, вона не вміла розблокувати свій мобільний телефон, а зараз… Мушу сказати, це справді неймовірно. Тепер я буду страждати від її постійних дзвінків.  Піднявши трубку, я відчула її похрипування і здавалося, що за нею гналося стадо екстрасенсів, яким вона перекрила шлях до заробітку. Вона ледве вимовила:

– Котусику, ми потрапили в халепу…

– В яку тепер? – відгаркнула я, нервуючись через те, що бабуся називає мене котусиком.

– До мене в дім ввірвався злий дух. Я намагалась перемогти негідника, проте його енергетика виявилась напрочуд сильною. Вперше, я не встояла перед таким маленьким бісенятком. Його потрібно якнайшвидше позбутися, адже через нього ми не зможемо зв’язатися з твоєю мамою. Таке дрібне, але яке прудке, – шипіла вона в трубку.

– Але як я зможу побачити його? – перепитала я.

– А тобі хіба не передалось це від мене? – ніяково відповіла вона.

– Та ні…

– Я згадала, – крикнула в трубку бабуся. Ти можеш відчути присутність духа, якщо зосередишся. А потім зможеш слідкувати за ним. Коли відчуєш щось схоже, передзвониш мені.

– Чому ти сама його не зловиш?

– В мене сьогодні ціла будка відвідувачів, так що не заважай. Бай-бай.

Бабуся поклала трубку. Тепер вже дві новини за сьогодні  здивували мене. Я відпросилась з останнього уроку, мовляв через те, що у мене невимовно болить живіт. Не кажіть, що ви ніколи такого не робили!  Відкривши вхідні двері будинку, я почула різкий крик з однієї із кімнат і вихором подалася до кухні. Хрусткі пластівці раз у раз потрапляли Джессіці у рот. Вона з неабиякою швидкістю спустошувала тарілку, адже дивилась захоплюючий хоррор фільм. Я стояла немов вкопана, Джессі ж загіпнотизовано втупившись у монітор, все ще не помічала моєї присутності. Прийшовши до тями, я голосно скрикнула:

– Джессі!

– Що? – відповіла вона, навіть не поглянувши у мій бік.

– Послухай мене, це важливо.

Я розповіла Джессі усю ситуацію і вона спокійно відповіла:

– Доречі, я можу бачити духів. Сьогодні один тут розгулював, але пішов кудись.

– Що? В мене обмаль часу, піднімайся.

–  Я ще не до… , – не встигла відповісти вона, бо моя рука стрімко повела її на двір. Я спробувала зробити те, про що мене сповістила бабуся. Закрила очі і зосередилась. Виглядало так, ніби я медитувала. Спершу не вийшло, та після тривалих зусиль, я все таки відчула щось. Я побачила червоний і зелений вогники. Червоний вогник позначав місце в якому знаходилась здобич, а зелений – наше місце знаходження. Схоже було на навігатор в моїй голові. Ми домовились працювати спільно і триматися разом. Насправді, це була ідея Джессі, проте без неї я провалила б це завдання. Я мала направляти нас до духа, а Джессі відповідала за те, щоб побачити його. Коли ми підійшли ближче до місця, де він мав бути, Джессі раптом скрикнула:

– Ось він!

Маленький прозорий дух, що був схожий на сіру хмарку, поволі прогулювався вулицями і робив різні пакості. Він був з мене зростом і виглядав достатньо прудким. Принаймні таким його бачила Джессі. Він вів себе спокійно, але коли на нього налетіла моя сестра, одразу побіг. Джессі бігла несамовито і швидко. Вітер розвіював її шовкові локони, а вираз обличчя був не з найкращих. Люди зглядались на нас, адже ми виглядали трішки не здоровими. Дух продовжував бігти, але згодом пройшов крізь двері якогось старого будинку. Вже сутеніло.  Мені стало лячно, Джессіка ж погналась за ним. Двері не були замкненими і вона рвучко відкинула їх від себе. Я побігла широкоми сходами, а потім розлогим коридором, наслідуючи Джессіку.

– Ми загубили його. Скажи де він зараз, – промовила вона.

Я не могла зосередитись. В моїй голові було багато червоних вогників і лише один зелений.

– Напевно в цьому місці багато духів. Я не можу знайти саме його.

– Зосередься краще і все вийде, – відповіла Джессі.

‌В моїй голові коїлось щось дивне. Один з червоних вогників почав швидко віддалятись від місця знаходження, тому я вмить сказала про це сестрі, і ми подалися за ним.
‌Вийшовши з старої будівлі, ми побачили, що було вже зовсім темно. Маленького духа врятувала темна і дивна тітонька ніч, обгорнувши в чорному, як вугілля полотні. Ми попрямували додому, адже більше не було сенсу шукати його.
‌

…

 

Наступний день почався з безкінечних дзвінків моєї бабусі. Спершу я думала, що це був будильник і одним розмахом пальця виключала його. Проте через певний час я остаточно прокинулась і побачила 13 пропущених дзвінків від бабусі. Я швидко передзвонила їй, але навіть не здогадувалася, що потрібно буде затуляти вуха руками. Її шалений крик підвів мене на ноги:

‌- Котусику, я знаю де носить цього безсоромного! Він не далеко звідси переховується у домі місіс Девінгстон. Якщо ви не зловите його до заходу сонця, то сила бісеняти значно зросте і він зможе повністю оволодіти порталом твоєї мами, а ти не зможеш надалі спілкуватись із нею! Я забула розказати як його зловити, тому уважно слухай мене. Якщо ти пам’ятаєш, для того, щоб відкрити портал до  потойбічного світу я брала підвіску на твоїй шиї. Знаю, що вона є дуже цінною для тебе, але це потрібно для того щоб зловити цього вишкварка. Я обов’язково придумаю новий спосіб бачитись з мамою. Так от. Щоб зловити його, тобі потрібно буде заповнити енергію підвіски сонячним промінням, а потім стрімко направити її на духа. Не гаючи ні секунди, ти маєш вдарити її об землю… Це все. Я вірю в тебе. Бай-бай.

‌Її слова не дуже сподобалися мені, радше ні крапельки. Від сьогодні я не зможу бачитись з мамою через якогось духа!

– За кого він себе має! – обурливо викрикувала я, гупаючи ногами по холодній плитці.

Джессі вже давно прокинулась і чула нашу з бабусею розмову. Вона дивилась на мене трішки здивовано, адже не могла зрозуміти звідки в мені зародилась така ненависть. Ми обоє зі швидкістю світла погнались до дому місіс Девінгстон. Двері як звично були відкритими, ніби то, закликаючи відвідувачів. Навіть, килимок біля дверей запрошував літерами:‌

«Welcome!»

Я зосередилась і побачила ті ж два вогники: червоний і зелений. ‌На руках у місіс Девінгстон вмостився пухнастий рижий кіт з маленьким герцогським нашийником, і саме він був червоним вогником. Побачивши нас, кіт швидко зліз з рук місіс Девінгстон і побіг в бік дверей. Тітонька відчайдушно скрикувала:

‌- Мусику, куди ти побіг, на дворі холодно і брудно!

‌Ми ж подалися на двір. Я зосередилась і навігатор направив нас до парку. Дійшовши туди ми побачили людей, які спокійно гуляли і насолоджувались чудовим днем. Оскільки дух не міг вселятись в людей ми звертали увагу виключно на тварин, але нічого не знайшли. Чому він не міг цього робити? Цей вишкварок ще не доріс до такого рівня. Вкотре зосередившись, ми зрозуміли, що він забіг у якусь стару будівлю, що була чимось на кшталт музею. Ми вмовляли охоронця впустити нас всередину, але він продовжував бубніти про обов’язкову наявність квитка. Це так дратує! Ми ганялись за бісеням до п’ятої години дня і зовсім знесилились. Лиш мізерна наснага пручалась десь глибоко усередині. Дух стояв навпроти Джессі і радісно вишкірював зуби, імітуючи усмішку. Здавалось, його зовсім не знесилювала ця довготривала гра, на відміну від нас.

Сонце майже заходило за обрій і залишалось обмаль часу на те, щоб зловити духа. Пекучий холод пронизував усе тіло, а очі наповнялись колючими, немов шипи троянд, слізьми. Я втратила віру. Гіркі сльози невпинно стікали по багряних, від біганини, щоках. Єдиним, що я побачила, була метушлива бабуся, що продавала обереги у будці поруч з нами. Вона тупцяла на місці, потираючи долоні одна об одну і закликала прохожих придбати щось з її товару.  Зі всієї люті і відчаю, я видерла один із оберегів з-під її рук і щосили жбурнула в духа. Джессі голосно скрикнувши, витягнула з моєї кишені підвіску і направивши на червоняве сонце, перевела на духа і вдарила об землю. Кулон розлетівся на маленькі уламки, що все дрібнішали і дрібнішали, ховаючись у все ще блискучих кучугурах снігу. Пекельний вітер жбурляв людьми у різні боки, забавляючись із ними, немов з театральними ляльками. Я все ще не могла зрозуміти що сталось. Джессі щосили обняла мене і промовила:

– У нас вийшло!

Якась раптова радість охопила мене, проте ненадовго. Я відштовхнула Джессі і запитала:

– Що ти зробила?

– В оберезі, що його ти кинула в духа напевне був ладан. Саме він знесилює усіх духів і власне був причиною того, що вишкваркові стало не по собі. Це було прекрасним шансом для нас, тому я направила твій кулон на духа.

Ми повернулись додому о 20:00 і одразу полягали спати. Я зовсім забула сповістити бабусю про все, але вона не дала про себе забути. Вона подзвонила і запитала мене про духа. Я відчула нотки переляку в її голосі, але спокійно промовила:

‌- Все обійшлось, я зловила цього поганця.

‌- О Леле, як тягар з плечей! А чому ти так впевнена?

– Навіть коли я зосереджуюсь, не можу побачити його місця знаходження.

‌- Зрозуміло. Ти молодець! Скоро я прийду до тебе і спечу твій улюблений пиріг з чорницею. Можливо ще якихось ласощів прикупити?

‌- Як хочеш.Я стомлена…

‌- Добре, котусику. Бай бай.

Я старалась говорити радісно, проте всередині мене все роздирала думка про те, що я більше не зможу зв’язатись з мамою. Ми вляглись у ліжко. Тата вже як другий день не було дома, через « важливу поїздку », тому я навіть не зачиняла кімнатні двері.

За ці декілька днів я зрозуміла, що Джессі стала рідною для мене. Вона єдина хто підтримує мене і розуміє з-пів слова. Хоча вона дратувала мене на початку, я стала залежати від її існування. Не побоявшись цього слова,скажу, що я люблю її.

Ніч сьогодні була особливо темною, а надворі вкотре посвічували тьмяні ліхтарі.

 

…

 

Борсавшись у ліжку, я скрикувала щось уві сні. Прокинувшись з плюшевим ведмедиком в руках, я прийшла до тями. Мені снився жахливий сон, у якому цей недодух якимось чином вирвався з підвіски і жадав напасти на мене, а я боролась з ним кинджалом! Нісенітниця, еге ж? Потім я второпала, що насправді кинджалом був мій плюшевий ведмедик – Саймон. Обернувшись на інший бік, я запримітила відсутність Джессі. Сьогодні у школі був вихідний, тому я не поспішаючи, направилась на кухню. Я помітила, що з моєю псевдо сестрою коїться щось дивне. Складалось враження ніби її морили голодом. Стоячи біля раковини, вона стакан за стаканом пила воду. Хочу сказати мені було дуже лячно і водночас сумно бачити її такою. Її ноги і руки тремтіли, очі зі звичних зеленувато-карих перетворились на  блідо-сірі, шкіра стала зовсім блідою. Вона пролежала в ліжку цілий день, я ж старалась вилікувати її усіма методами. Настала ніч. Ми з сестрою повлягались спати. Повний місяць освітлював усі маленькі веснянки і ямочки на її лиці. Моєму переживанню не було меж, проте сон все таки переміг цю довготривалу битву.

…

 

Розплющивши очі від сонячних променів, що пробивались крізь фіранку вікна, я перевела погляд на татовий стіл. Так, забула сказати. Ми спали у його кабінеті. Саме тут було єдине в нашому домі  розлоге двохмісне ліжко. Припіднявшись з нього, я попрямувала за мітлою, адже вирішила позамітати уламки від пробірок. Так-так, я ще досі не поприбирала їх. Кожна пробірка була підписана, проте навіщо хімікові підписувати кожну пробірку? Хоча, мій батько часто плутав складники і напевне зробив це заради власної ж безпеки. Назви були мені незнайомими, та моя цікавість все ж перемогла. Через секунду, я стояла біля величезної шафи і відшукувала схожі назви речовин. Читаючи опис на задніх частинах баночок, я хотіла знайти щось цікаве, але дарма. Єдиним, що я запам’ятала було «створення аналога» і «тривалість дії: 6 днів». Спершу я не надавала цим словам ніякого значення, проте під час сніданку, буквально вилетівши з-за столу, я побігла в татовий кабінет. Довго вдивляючись в надпис, я скрикнула:

– Я все зрозуміла.

Виходить, що ці дивні речі стаються з моєю сестрою тому, що скоро вона помре? Невже я більше ніколи не побачу її веселого обличчя і грайливих цуцикових оченят? Я кілька разів прочитала опис на баночці, проте нічого нового не знайшла. Тільки впевнилась у вже прочитаному. Я довго плакала, сидячи на бавовняному килимку, раз-у-раз поглядаючи на бліде лице сестри. Це все тривало до часу, коли вона прокинулась. Пройшло чотири дні… Отже час на пошуки ліків на її видужання всього два дні. Мене все не покидала ця думка.

Я наказала сестрі залишатися дома, а сама відправилася у велику будівлю, де мій батько виконував свої хімічні досліди, в надії на те, що знайду якусь протиотруту чи ліки. На щастя, батько все ще був на екскурсії зі своїми напарниками, тому сьогодні його точно не треба було чекати тут. Ключі від будівлі, як я і здогадувалась, лежали під сірим від пилюки килимком, при вході. Хіба це не надто очевидно?
Зайшовши туди, я побачила гори таких баночок, як у мене вдома. Спершу, я почала перевірку з нижніх рядів. Там нічого не було. Потім з середніх, верхніх і знову з нижніх… Настав вечір. Згадавши про сестру, я вихором погналась додому. А якщо з нею щось трапилося за той час поки мене не було? Прийшовши, я побачила, що вона все ще лежала в ліжку. Я обійняла її і пообіцяла, що все буде добре, насправді вагаючись у цьому. Ми знову заснули.

…

 

Ранок неохоче змінив ніч, котра як звично, засиджувалась на роботі. Був останній день, коли я мала змогу бачити сестру. Повернувшись на інший бік ліжка, я побачила, що її руки і ноги почали зникати. Вони ставали прозорими. Я сидячи біля неї, шукала якісь ліки в Інтернеті, потім навіть дзвонила до бабусі, яка жила за три квартали звідси. Нічого не допомагало. Я поїла її різними таблетками, що були у мене вдома. На моїх очах їй ставало все гірше і гірше. Я ледве стримувала сльози, що наполегливо хотіли вибратись на волю. День тому я настільки вірила в диво, щиро вірила в те, що зможу врятувати її. Жахнувшись, я зиркнула у вікно. Сонце заходило за обрій.
‌            – Ні, не може такого бути! – кричала я на весь будинок.

Я не помітила, як у цей момент, зайшов додому  тато і побачив все, що коїться. Він ніяково поставив руку мені на плече і запитав:

– Доню, що трапилося?

Ледве дихаючи, я старалась пояснити йому, все, що відбувалося. Я не надіялась на те, що батько повірить,  та він нічого не сказавши, побіг в свій кабінет. В той час додому залетіла моя бабуся. Вона не звертаючи уваги на сестру і мій нещасний стан, почала лаяти мене за те, що так злякала її і вона змушена була пертись сюди. Бабуся також нічого не сказавши, побігла за якимось «чудо зіллям». Після нього сестрі стало трішки краще, проте не до кінця. Ми чули якісь дивні звуки, спалахи і крики невдоволення в кабінеті тата і зовсім зневірилися у видужанні сестри. Я перестала відчувати її руку… Вона зникла повністю, а потім друга.

Доходила одинадцята ночі. Розлючений дощ, безупинно, тарабанив по зеленому даху, стрімко стікаючи по срібній гірці. Таємничий морок повністю стих, заховавшись десь посеред темряви.

Тато вирвавшись з кабінету, ніс якусь баночку із яскраво зеленою рідиною. Була без п’яти опівніч. Сестра майже повністю зникла. Ми дали їй випити цю «диво рідину» і вона ледве проковтувала її. Годинник пробив опівніч. Ми всією сім’єю сиділи і чекали, що ж буде далі. Сказавши по правді, ніхто з нас не вірив на одужання Джессі, але на диво вона не зникла. Протягом ночі сестра повністю видужала.

‌

…

 

На наступний день за столом усі сиділи мовчки. Я навіть не думала, що вони настільки довіряли мені, тому я почала розмову першою. Вони уважно слухали мене, а сестра чалапала ложкою по глибокій тарілці. Після того, як я закінчила свою розповідь, бабуся промовила:
‌            – Онученько, за все моє життя я бачила гори різних таких трюків. Думаєш, я сильно здивована? Мій син бувши молодим, натворив багато всіляких дослідів, адже він хімік.
‌            Вони радісно усміхнулися, а тато доповнив:
‌            – Доню, яка б халепа з тобою не трапилась, ми завжди допоможемо і підтримаємо тебе. Ми повіримо у кожне слово, яке ти промовиш. Не переживай, ми завжди будемо з тобою.

Ось так і закінчилась ця дивакувата історія, а я хочу підвести їй гідний кінець. Саме надокучлива оптимістка Джессі відкрила мені очі на те, що сім’я – це не просто люди, що живуть під одним дахом, а люди, що розділяють власні проблеми і вирішують їх, переживають свої взлети і падіння, радіють і приносять щастя, і все це роблять разом.