Моя осіння пригода

Категорія: Проза
Вікова група: 11-13 років

Осінній ліс, осінній ліс…прекрасне місце, що надихає. Усі творчі люди приходять сюди, щоб помилуватися прекрасними барвами осені: жовтими, помаранчевими,  багряними, червоними, бурими…

Я теж чудово знаю це місце. Мені дуже подобається прогулюватися різними лісами та галявинами, бо саме ці місця є основними джерелами натхнення для поетів. Я обожнюю писати вірші! Тому сьогодні я і прийшла в цей невеличкий ліс, шукати натхнення. Буває, натхнення так неочікувано приходить саме, а інколи його потрібно шукати всюди: і в лісах, і в садах, і на галявинах, і на тихих вуличках, де здавалося б, час зупинився…
Сьогодні я вирішила піти сюди. Та раптом до мене «прийшла муза» і я зупинилась щоб занотувати декілька рядків:

Вже до зими готуються тварини,
Зривають ягідки шипшини,
Смаколики їдять вже білченята,
І їжачок з ведмедем хочуть спати.


– Як же тут гарно! – подумала я, – лише не вистачає чогось незвичайного…

Я вирішила трохи почекати, може це незвичайне скоро з’явиться? Та не потрібно було чогось чекати. Це незвичайне лише чекало того моменту, коли я стовідсотково здивуюся його появі.
Раптом я побачила кущ з ягодами. Я вже потягнула руку до яскравої червоної ягоди…аж раптом…

А! Хто це був? Невже вовк? Чи ведмідь? Може, мені лише здалось?

Певне, так і є. Нічого страшного, це лише мої фантазії…

Я вже доторкнулась до ягідки шипшини, але раптом відчула, як чиїсь волохаті лапи закривають мені очі.

– Вгадай хто!

Від страху я не змогла вимовити навіть коротеньке «ой».

Так я стояла, мабуть, цілу вічність, аж поки не почула той самий голос:

– Ну, ти вгадуєш чи ні?

– Аааааааааааааааааааааа! – закричала я, нарешті згадавши, що можу говорити.

Ці волохаті лапи миттєво зникли з моїх очей, а голос щось вигукнув. Що саме, я не зрозуміла.

Коли я повернулась до нього, то побачила когось рудого з довгим хвостом. Це був лис! Справжній, справжнісінький лис! Тільки якийсь дивний: він мав вуса, піджак, краватку і ходив на двох лапах. Лис тримався за вуха і бігав по всій лісовій галявині. Та раптом зупинився і почав говорити:

– Шановна пані! Мене звати Лис Рудько і я Ваш екскурсовод

Щось мені стало страшно. Хто зна, що той лис собі думає. Може, це злодій якийсь, заведе кудись в хащі, вкраде телефон й утіче, чи просто лис, що хоче мене з’їсти. І з якого це дива він говорить?

– Я навчався у Львівському інституті економіки та туризму, тому за освітою я тур-агент, гід та екскурсовод, – мовив лис. І сьогодні я хочу провести Вам екскурсію по нашому лісу. До речі, в кінці нашої невеликої подорожі, на Вас чекатиме подарунок від мера нашого лісу Михайла Михайловича Медовика.

– Гаразд…до мене можна на ти. Але що ти робиш у Києві? – отетеріло запитала я Рудька.

-Я? – запитав лис, – проходжу практику

-Добре, – сказала я.

– Ну що ж, почнемо нашу екскурсію, –  мовив лис і почав розповідати, – по-перше, наш ліс називається кленовим, тому що майже всі дерева в ньому клени. Також тоді багато кущів, наприклад, шипшина, чорниця, малина.

Поки лис розповідав, ми вже підійшли до невеликого будиночку.

-А це наш Лісовий магазин, – сказав лис, – називається Лісова Кишеня.

З Лісової Кишеня вийшла кабаниха

– Привіт! – сказала вона, –  я – Хрюня Кабанюня, власниця цього магазину.

– А я Віка, дуже приємно, – усміхнулася я.

– Хочеш щось купити? – запитав Рудько.

– Звичайно ж, – відповіла я і зайшла до магазина.

Там було дуже багато різних речей: магнітики, ручки, листівки. Також там продавалися різні продукти: молоко, хліб, печиво, сметана. Я собі обрала листівку з зображенням красивого заходу сонця.

– Скільки з мене? – запитала я.

-Нічого, – відповіла Хрюня-Кабанюня, – ти ж гостя.

Ми попрощались з кабанихою і пішли далі.

Ми йшли, йшли і йшли. Рудько мені розповідав дуже багато цікавинок про їхній ліс. Наприклад, те, що в їхньому лісі ростуть конвалії і їх ніхто не зриває. Чи те, що в усіх звірів, які живуть в цьому лісі є свої будиночки. І навіть про те, що у них є каналізація.

– Ого! – раптом вигукнув лис, – поглянь, що я знайшов!

Він присів донизу і заходився розглядати який листочок. Я підсіла до нього.

– Дивись, – мовив лис, – це чотирьохлистна конюшина. Кажуть, що це символ неймовірної yдачі.

– Пощастило, – усміхнулась я до лиса. Я не вірила в усі ці прикмети. Це просто якісь вигадки, бо наша удача залежить лише від нас. Але лису я нічого не сказала про це і пішла з ним далі.

Щасливий лис аж підстрибував від задоволення й увесь час торочив про свою знахідку, аж поки ми не підійшли до якогось будиночку з вивіскою «Смачний жолудь»

Лис відірвався від своєї конюшини і почав розповідати

-Це кафе «Смачний жолудь». Якщо хочеч смачно перекусити, можна знайти

– Із задоволенням! – мовила я і відчинила двері.

Зайшовши, я побачила білочку з дуже пухнастим хвостом.

–  Привіт! – привіталася вона, – я – Януся, директорка цього кафе. У нас є чорничний пиріг, горіхові кекси, вишневий компот і тістечка з жолудями.

– Ого! – сказала я. – Мене звати Віка.

Дуже приємно, – сказала Януся, – то що будете замовляти?

– Ну, давай чорничний пиріг і вишневий компот

– Чудовий вибір, – мовила Януся.

Вона спритно дістала з-за прилавку пиріг і компот та поставила на стіл.

Пиріг дійсно був дуже смачний, а компот як у мами.

Досхочу наївшись, ми з лисом почимчикували далі. Раптом ми підійшли до якогось будиночку з перекособоченою вивіскою, на якій великими білими буквами було виведено: «Мерія». А нижче була табличка з написом: «Михайло Михайлович Медовик. Відчинено з дев’ятої до вісімнадцятої. Взимку не чіпати. Бджіл не пускати». Я усміхнулась. Певне, цікавий тут мер.

Та раптом двері відчинились, і я побачила перед собою великого бурого ведмедя, що усміхався мені від вуха до вуха.

– Михайло Михайлович Медовик, – представився він, – можна просто Мишко.

– А я Віка, – відповіла я, – приємно познайомитися!

– Наскільки я знаю, Рудько тобі сказав, що наприкінці екскурсії ти отримаєш подарунок від мене. Заплющуй очі.

Я слухняно зробила це.

– Отже, – продовжував Мишко, – тримай!

Я розплющила очі й подивилася в руку. Там була…

– Шишка? – перепитала я, – звичайнісінька шишка?

– Так, шишка, – усміхнувся Рудько, – але та шишка, яку ти пам’ятатимеш усе своє життя.

Я здивовано дивилася на Рудька і Мишка. Раптом біля них з’явилися Хрюня-Кабанюня і Януся. Вони радісно усміхалися. Я теж усміхнулася. І…в один момент вони всі почали наче розчинятись у повітрі. Я знову опинилась на галявині біля куща. В руках я стискала шишку і зачаровано усміхалася.

Меню