Це був звичайний зимовий день. Я сиділа на ліжку, читаючи книжку з математики.

«Щоб поділити два дроба потрібно ділене…»

Я згорнула книжку, зрозумівши, що нічого корисного там не знайду. Все одно зараз канікули і мені та математика, як зайцю п’ята нога. Раптом я почула гавкіт. Це моя собака Іриска захотіла вийти на прогулянку. Хіба вона не може зачекати? Я ж так не хочу вилазити з-під теплої ковдри і виходити на вулицю, де дуже холодно, мокро, брудно і слизько. Краще сидіти вдома і не висовуватись аж до весни.

Іриска вже наполегливіше загавкала. Що поробиш, треба йти.

Я без настрою вилізла з-під ковдри. Одягла теплі штани, взула чоботи, натягнула на себе пуховик, укуталась двома шарфами, наділа шапку, начепила поводок на Іриску і вийшла з квартири.

Зачинивши двері, я натиснула на кнопку виклику ліфта. На диво, він приїхав доволі швидко. Я зайшла туди і натиснула на перший поверх. Поки ліфт їхав, я без особливої цікавості почала читати написи на стінах. «Продам гітару», «Куплю самовар»…шкода, що неможливо купити хороший настрій і гарну погоду…

Поки я думала, ліфт вже приїхав. Ми вийшли з під’їзду, і я оглянулась навколо. Усе, як я і думала: мокро, брудно, слизько. Більше нічого не скажеш. Я опустила голову і похнюпившись почала ходити навколо будинку.

Ми з Ірискою все ходили і ходили. Та раптом Іриска підскочила і помчала в якомусь невідомому напрямку. У мене не виходило її зупинити, і я побігла за нею. Ми добігли аж до парку. Раптом Іриска різко зупинилася і я впала на землю…

Я отямилась на чомусь білому і м’якому. Трохи подумавши, зрозуміла, що це був сніг. Я встала на ноги і побачила дерева, всипані білим порошком. Біля мене сиділа Іриска і дивилася мені в очі.

– Ну і що ти зробила? – запитала я в неї.

Іриска продовжувала дивитись на мене своїми блакитними очима.

– Давай думати, як звідси вибратись, – сказала я їй і подивилася на стежку, що була навпроти мене і вела праворуч.

Я взяла Іриску на руки, бо її поводок кудись дівся, і ми рушили по стежці. Раптом почула якийсь звук, що ставав все гучніше і гучніше. Я ледь встигла відскочити, бо біля мене миттю просвистіли великі сани. Я почала бігти за ними. По снігу навіть іти було непросто, але мені було боязко виходити на стежку, бо раптом не встигну відскочити?

Ніби побачивши, що я намагаюсь бігти за ними, сани розвернулись і зупинились біля мене. Тільки тепер я почула, що в них лунала пісня «Jingle Bells».

Мої очі стали квадратними, а рот відкрився так, що в нього можна було помістити слона. В санях сиділа якась дівчинка, білка і заєць.

– Підвезти? – запитала дівчинка.

–  Ну, давайте, – відповіла я, навіть не думаючи про те, куди я зараз поїду.

– Окей, сідай. І собачку не забудь, – сказала дівчинка, і я з Ірискою сіла в сани біля зайця і білки.

Сани розвернулися і спокійнісінько собі поїхали. Це було дивно, бо кілька хвилин тому вони мчали з неймовірною швидкістю, та я вирішила не задавати зайвих питань.

– А куди ми їдемо? – запитала я у білки, навіть не сподіваючись на якусь відповідь, бо, як відомо, білки не вміють розмовляти.

– В будинок чарівників з мішками, – сказала вона з американським акцентом.

– Чарівників з мішками? – здивовано перепитала я.

– Єс! Це Святий Миколай, Дід Мороз і Санта Клаус. А також Пер Ноель і Баббо Наталле, але вони не змогли сьогодні приїхати. Вони всі чарівники з мішками.

– А хто такі Пер Ноель і Баббо Наталле?

– Пер Ноель – це французький Санта Клаус, а Баббо Наталле – італійський.

– Зрозуміло, – відповіла я і більше нічого не питала.

Всю дорогу, що залишилася, ми їхали, наспівуючи «Jingle Bells».

Через деякий час я побачила невеликий будиночок, прикрашений різдвяними вогниками. Вони переливалися усіма кольорами райдуги: червоними, синіми, зеленими…а сніжинки, що підлітали до них весело кружляли й усміхалися. Мимоволі, я задивилася на цю прекрасну картину!

– Ей! – почула я чийсь голос і відчула щось м’яке та волохате на моїй руці. Це був заєць.

– Ти довго там стоятимеш? Вже пора йти, – сказав він, і я миттю відірвала погляд від вогників і почимчикувала за зайцем.

Коли ми зайшли в дім, я побачила невелику кімнатку, в якій стояли два крісла, дзеркало, журнальний столик і дерев’яна шафа. Біля дзеркала були ще одні двері, які, мабуть, вели в коридор.

На одному з крісел сидів пузатий дідусь з пишною білою бородою і кучерявою чуприною. Він був одягнутий в піжаму, на носі мав окуляри, а на голові червону новорічну шапочку з помпончиком.  Дідусь читав газету.

Біля дзеркала стояв схожий дідусь, який намагався підстригти свою пишну бороду манікюрними ножицями, які там застряли. Цей дідусь був без окулярів.

– Що це таке? – вигукнув він з американським акцентом. – Хотів підрівняти свою прекрасну бороду, а ці жахливі ножиці в ній застряли! Неподобство!

З тих дверей, що вели в коридор вийшов ще один дідусь, але в синій шапочці і без окулярів.

– Санто! – сказав він, – я ж тобі сказав брати великі ножиці, а не маленькі.

– А це хіба не великі? – запитав Санта.

– Ні! Ось це – великі, – сказав дідусь в синій шапочці і взяв великі ножиці для нарізання паперу, – а ті, що в тебе в бороді – маленькі.

– Окей! – сказав Санта і заходився розпутувати свою бороду, – ще погано знаю мову. Сорі!

Але дідусь в синій шапочці вже не слухав. Він підійшов до мене і простяг руку:

– Святий Миколай. Можна просто дядя Коля.

– Дуже приємно, дядя Коля, – відказала я і здивовано потиснула йому руку.

– А я дідусь Морозенко, – відірвався від газети дідусь в окулярах і подивився на мене, – або просто – Дід Мороз.

– Приємно познайомитись, – мовила я й заходилася знімати куртку.

– А мене звати Санта Клаус, – представився дідусь, що розпутував бороду, – а ти хто?

– Еее…Віка, – я отетеріло подивилась на всіх дідусів, – а можна таке питання: де ми?

– В будинку чарівників з мішками, – відповів Дід Мороз.

– А що це за країна?

– Не знаємо, – відповів хтось за моєю спиною.

Я обернулась і побачила тих самих дівчинку, білку та зайця, які привезли мене сюди.

– А ви хто? – запитала я у них.

– Я Снігуронька, – відказала дівчинка. – а це Заєць-Стрибунець і Білочка-Вивірочка.

– Чесно кажучи, ти не дуже схожа на Снігуроньку, – мовила я і тільки тепер роздивилася її одяг: на ній були джинси, білий светр і чорні чоботи. В руках вона стискала блакитний пуховик, на голові мала новорічну шапку, а на шиї білий шарф. Єдине, що робило її схожою на Снігуроньку – це світле волосся, недбало заплетене в косу і ясно-блакитні очі, – Снігуроньки так не одягаються.

– Ну, колись вони одягалися в шубки, платтячка і все таке, але зараз інші часи, – відповіла вона, – джинси, светр і пуховик набагато зручніше і практичніше. До того ж у них та сама кольорова гама. Чим тобі не Снігуронька?

– Гаразд, я зрозуміла, – відповіла я, – але чому ви не знаєте, в якій ми країні?

– Не знаємо, – сказала білочка.

Я зрозуміла, що в мене не вийде знайти відповідь на це питання. Раптом Іриска несподівано нагадала про себе:

– Гав гав!

– Що таке, Іриско? – запитала я і взяла її на руки.

– Це твоя собачка? – запитав Дід Мороз і поглянув на годинник на стіні, – ой! Нам вже пора йти!

– Що йти? Куди йти? – не могла зрозуміти я.

– Скоро дізнаєшся, – сказала білочка.

Усе закрутилося і я впала на підлогу.

Я отямилась знову на снігу. Я встала і від несподіванки знову впала на сніг. Переді мною були сани, біля яких стояло шестеро красивих рогатих оленів.

– Щось ти не дуже добре переносиш такі способи пересування, – сказав заєць і подав мені свою волохату лапу.

– Які це способи? – здивовано перепитала я.

– Телепортація, – і оком не повівши відповів Стрибунець.

– Теле…що?

Та заєць не встиг відповісти, бо до нього звернулась Вивірочка:

– Стрибунцю! Ти що, знову на телепорт сів? Він нас до Франції переніс, а ці французькі олені нічого ні по англійській, ні по українській, не тямлять.

– Та не сідав я на нього, – ображено мовив заєць, – я ж говорив, що треба дорожчий брати, бо цей взагалі нікудишній. Я йому сказав: олені і сани.

– То треба було уточнити!

– Та уточню наступного разу. А де всі інші?

– Мабуть, вдома залишилися. Вертаємось.

І все знову закрутилося і я отямилась вже в будинку.

– Може, мій телепорт візьмемо, – пролунав голос Санта Клауса, – нещодавно купив.

– Давай, – сказав Дід Мороз, – а то наш взагалі нікудишній.

Я встала, але на мене ніхто не звертав уваги, бо всі обговорювали телепорт. Неподалік від мене сиділа Іриска і як тільки я її покликала, вона підбігла й застрибнула мені на руки.

– Вирушаємо, – пролунав чийсь голос.

І все знову закрутилося і коли я розплющила очі, то побачила над собою небо, верхівки дерев і вухо Стрибунця.

– Піднімайся, – усміхнувся він і дав мені лапу, – зараз полетимо.

– Куди полетимо? – здивувалась я, та коли піднялась, одразу зрозуміла, що я буду розвозити подарунки разом з Дідом Морозом, святим Миколаєм і Санта Клаусом!

Переді мною стояли три пари оленів і величезні червоні сани, прикрашені сніжинками.

– Пора вирушати, –  сказав Санта Клаус, взяв мене з Ірискою на руки і посадив в сани біля білки.

Дід Мороз щось сказав, і олені стали біля саней та злетіли вгору. Ми летіли над лісом, над будинками, над річками. Ми пролітали крізь хмари, я доторкалась до верхівок сосон і ялин. Мене навіть не дуже цікавило те, як ми летимо, я була настільки зачарована цією красою.

Ми приземлились на даху якогось будинку. Я оглянулась, і зрозуміла, що це мій дім. Дід Мороз встав з саней і поліз у вікно. Та раптом…

– Ей! Допоможіть! Я цей…застряг тут. Ні туди, ні сюди.

Я не втрималась і захихотіла. Заєць подився на мене, і теж почав сміятися. Санта Клаус сказав:

– Ну я ж казав не їсти багато вареників! Так би зараз тут не висів… – і теж захихотів.

– Вони ж смачні були. Ти їх, до речі, теж їв, – ображено відповів Дід Мороз, – і взагалі, в усьому Микола винен.

– А я тут до чого? – вигукнув Миколай, – ви ж знаєте нашу традицію: в грудні хоча б раз на тиждень їсти вареники.

– Так, але ж не в такій кількості! – сказав Дід Мороз.

– А треба в міру їсти! – мовив дядя Коля.

– Підтримую! – погодився Санта.

Раптом в розмову вступила Снігуронька:

– Я звісно все розумію, – почала вона, – але може вже витягнемо дідуся звідти? Нам ще купу подарунків розвозити.

Санта і Миколай погодились з нею і почали витягати Діда Мороза. На щастя, вони впорались.

Далі Дід Мороз відмовився розносити подарунки, і тому це робили Вивірочка зі Стрибунцем.

Ми доставили дуже багато подарунків. І коли ми приземлились на даху якогось будиночку, певне останнього, дядя Коля взяв мою руку і поклав туди якусь білу кульку. Я заходилася розглядати її. Та раптом почула як усі друзі, з якими я сьогодні познайомилась, кажуть мені «Бувай». Іриска застрибнула мені на руки, а усе навколо знову закрутилося. Я поспіхом поклала кульку в кишеню.

 

– Бідне дитя! – сказав чийсь голос.

– Може, швидку викликати, – мовив другий.

Я отямилась на снігу і розплющила очі. Переді мною нахилилися дві жіночки і дивилися на мене. Я сіла на сніг. До мене одразу підбігла Іриска. Жіночкам я сказала, що зі мною все добре і побігла додому. Посеред шляху я зупинилася і доторкнулась до кишені. Там була та кулька, яку мені дав Миколай. Я дістала її і заходилася розглядати. Вона була білого кольору, а на ній були три слова, виведені срібною фарбою: «З Новим Роком!».

 

Минув рік. Вже грудень. У мене в кімнаті стоїть пухнаста ялинка, на якій дуже багато іграшок. А найбільше виблискує та іграшка, яку мені подарували минулого року. Я досі не знаю, було це все насправді чи ні, але щирю вірю в те, що колись я знову зустріну своїх чарівних друзів!