МОРЕ І ЛЮДИ

Категорія: Проза
Вікова група: 11-13 років

Цикл оповідань про море

МОРЕ І ЛЮДИ

Історія перша

Пірнаймо!

  • Татусю, а рибки великі? А з медузами можна погратися? А ми знайдемо морську зірку? А під водою будуть дельфіни? – маленька Яна засипала свого тата запитаннями.
  • Скоро все сама побачиш. – з усмішкою мовив Олег.

Сьогодні він з донечкою буде пірнати. Вони побачать дивовижний підводний світ! Казковий, незвичайний і абсолютно інший, повний цікавих різноманітних істот, до яких так і хочеться доторкнутися, погратися.

Сонечко щойно зійшло, ще прохолодно. Але вітру майже нема. Море – прозоре-прозоре, наче кришталь, сяяло під сонячним промінцями. Дуже низько літали чайки, торкалися крильми води, й утворювалися легкі красиві бризки.

Яна обережно ступила боса на прохолодний пісок і підійшла до води. Море лагідно лоскотало ніжки. З’явилося приємне відчуття спокою, якоїсь тремтливої радості і, можливо, ейфорії.

Це ранок був одним із тих дивовижних, прекрасних ранків, коли здається, ніби це сон. Казковий сон, мрія. Лише доторкнися рукою до поверхні води – й диво зникне, ти прокинешся вдома. У великому місті, де так багато похмурих ранків і шумних вечорів, де стільки однакових днів і ночей, де все щодня повторюється…

Але коли Яна зайшла у воду, нічого не зникло. Навпаки, з’явилося багато різних морських жителів.

  • Готова, принцесо? – спитав її тато, дівчинка ствердно схилила голову, і вони у своїх обладунках пірнули.

Підводний світ вражав, дивував, зачаровував! Під ногами в Яночки морські мешканці жили своїм життям. Пропливали зграйки маленьких яскравих рибок, кудись прямували медузи. А скільки дивовижних, унікальних камінців і мушель лежало на морському дні! Поруч із ними поспішали у своїх справах краби і раки-відлюдники, котрі так кумедно ховаються у свої черепашки. Дівчинка нахилися, підняла красиву велику мушлю. Тато побачив це, кивнув, і вони попливли до берега. Вже там, розкривши стулки, Яна побачила в середині перлину, що світилася, виблискувала на сонці… Маленька рожева перлинка…

  • Тату, а можна вона буде моя? – тихо мовила дівчинка, зачаровано дивлячись на свій трофей.
  • Звичайно, люба! – відгукнувся усміхнений Олег, щось тримаючи в руці, – тепер у нас є свої невеличкі скарби, – і він розкрив долоню, де лежала якась монета, з вигляду срібна, можливо навіть старовинна.
  • Бачиш, вона зовсім темна, значить, пролежала у морі дуже довго, можливо ще з піратських часів…

…Здалеку їм махала рукою мама, вона з любов’ю дивилася на чоловіка й доньку, що повільно наближалися до неї зі здобутими скарбами.

Історія друга

Пісочний замок

Захар ліпив замок з піску під розмірений шум хвиль. Цю справу він просто обожнював! Йому подобалося виліплювати башти і віконечка, будувати міцні мури і викопувати рів. На море він міг би поїхати тільки через це. Через пісочні замки.

Захар не любив купатися, не вмів плавати і тому набагато охочіше їздив у ліс.

Однак цього літа хлопчика навіть не спитали. Батьки просто зібралися і виїхали рано вранці, коли їхній син ще спав… Прокинувся Захар уже на морі. Одразу на пляж, ліпити замок!

Тато кликав його плавати, мама гукала збирати мушлі, але хлопчик не хотів. У нього була своя мета – зліпити омріяний замок з піску.

Інколи діти, пробігаючи повз, руйнували фортецю. Та Захар не зважав, він терпляче знову й знову відбудовував свою споруду.

Неподалік від нього зупинилася дівчинка. Вона довго мовчки дивилася, зацікавлено спостерігала, як той створював дещо красиве.

Захар не розмовляв з нею, навіть не жодного разу не глянув на дівчинку. Йому не потрібні були друзі, а тим більше подруги! Хлопчик звик гратися сам. Він був замислений, неговіркий, досить замкнений. Ні тоді в садочку, ні тепер у школі він не мав друзів, не був ні з ким близьким і щирим, хіба що з батьками. От не було ніколи друзів, то навіщо їх зараз заводити?

«Може вона скоро піде?» – сподівався в душі Захар.

Та дівчинка йти не поспішала. Вона так само зацікавлено продовжувала дивитися й дивуватися, як дивовижно з піску зростав замок, просто на її очах.

«Ну чого не йде?!» – розсердився хлопчик і скоса зиркнув на незнайомку. Це була дівчинка приблизно його віку з каштановим кучерявим волоссям і допитливими зеленими очима, загалом цілком симпатична дівчинка. Але це хлопця аж ніяк не тішило, його цікавив лише замок.

Раптом зеленоока незнайомка кудись пішла. «Ну нарешті!» – зітхнув Захар з полегшенням. Та незабаром вона повернулася! Повернулася з повною жменею мушель і красивих камінчиків.

  • Давай прикрасимо твій замок, – запропонувала дівчинка. – Він мені дуже-дуже подобається!

Захар здивувався, але не відмовив. І вже скоро на березі моря гордовито стояв красивий, величний замок, з баштами, мурами, оздобленими камінцями і мушлями. А діти весело плескалися у воді… Так у Захара з’явився перший друг, ну, власне, якщо точніше, – перша подруга.

 

Історія третя

Дива трапляються

Ілля похнюплено дивився, як діти на подвір’ї грають у м’яча. Зі свого вікна йому було добре видно двір, і за кожним матчем хлопчик спостерігав з особливою увагою. Ілля завжди мріяв про футбол, про м’яч, про велике поле, про команду і справжніх вірних друзів, про сім’ю …

Та саме цього він і не мав. Хлопчик жив у дитячому будинку. У нього не було друзів і подруг, не було батьків… А так хотілося мати хоча би когось рідного! Хоча б одну людину, з якою можна було би просто щиро поговорити! І колись Ілля мав таку людину… Раніше він жив зі своєю бабусею. Доброю, лагідною, дбайливою, вона була йому і мамою, і татом, і найкращим другом, і вчителем. Саме бабуся виховала Іллю сильним і мужнім хлопчиком. Вчила його, хай би там що станеться, не відступатися і жити далі, не опускати у відчаї руки.  Здавалося, вона знала… Знала, що незабаром їм доведеться розлучитися, а може, просто вразливе, сповнене любові серце відчувало?

Так чи інакше, але той день настав – бабусю забрали в лікарню. Вона захворіла… Тяжко… Їй потрібен був догляд… А Ілля потрапив до дитбудинку. Його запевняли, що це ненадовго, бо бабуня одужає, і все стане знов як раніше. Та минуло вже три довгих, сірих, безрадісних роки, а хлопчик так і жив тут, у дитбудинку. Він не плакав тихо в подушку ночами, не влаштовував істерик, робив так, як колись йому радила бабуся – просто жив далі. Звичайно, він не був щасливий, нічого не бачив навколо радісного, світлого, здається, перестав відчувати, припинив усміхатися…

Єдиною мрією, яка ще жевріла попри все десь дуже глибоко в душі, був футбол. Щодня він тренувався наодинці на задньому дворі, хоч і знав, що не стане футболістом, прагнув грати, як ті хлопці з села, весело, легко, безтурботно.

Одного дня, буцаючи м’яча спорожнілим подвір’ям, Ілля наштовхнувся на тренера сільської футбольної команди. Той відібрав у хлопця м’яч, віддав пас, оббіг, знову пас, кілька хвилин спілкування – і ось виявляється, що грає хлопчик незгірше за юних футболістів, і саме такого гравця потребує їхня команда! І почалися тренування… Тренер домовився з директором дитячого будинку, щоб хлопець регулярно мав можливість грати. А незабаром у Іллі з’явився друг, товариш по команді. Вони проводили багато часу разом, розмовляли про футбол, грали, ділися думками, спогадами, мріями… Ілля почувався щасливим! Данило був вірний, надійний, вмів підбадьорити, підтримати, розсмішити, і завжди був щирий. Найкращий друг!

За кілька місяців, за кілька безтурботних місяців саме Данилко передав Ількові неймовірну новину: їхня команда їде на море, на оздоровлення!

Море… Раніше він ніколи не бачив моря… Не чув хвиль, не дивився на місячну доріжку…

Море вразило Іллю до глибини душі, проникло до найпотаємніших куточків маленького серця і оселилося там назавжди… Хлопчик запам’ятав його безкраю синь, безкраю і бездонну, його дивовижні хвилі, їхній легкий заколисуючий шум, особливі пахощі моря. Ця мить зустрічі стала для нього дивом, таким бажаним, таким особливим …

Та якщо вже у житті хлопчика почали ставатися дива, чом би не відбутися ще одному великому, маленькому, неймовірному, звичайному диву? Гуляючи якось пляжем, він побачив постать, яка видалася знайомою, щось було таке близьке… І він промовив:

  • Бабуню? Бабуню, це ти?

Жінка озирнулася, поправила окуляри, намагалася роздивитися навпроти сонця… Це була вона! Його бабуся! Вже зовсім сива, чомусь худа, мила, рідна, смілива, жива! Він відшукав її! Чи то вона відшукала його? Раптом його серце почало калатати, стало дуже гаряче в грудях, а з очей полилися потоки сліз, все тіло його немов ожило і почало відчувати: ноги відчули гарячий пісок, плечі – сонячні опіки, збите коліно – сіль моря, а душа відчула, як наповнилася і розлилася без меж, то був невичерпний океан любові…

Вони простояли, обійнявшись довго, дуже довго… Потім пішли берегом, удвох, тепер разом, найрідніші…

Історія четверта

Гарячі пиріжечки!

«Пахлава мєдовая», «Раки варьониє», «Кукурудза молода, солодка!» ці слова знаймі всім, хто відпочивав в Одесі, або під Одесою. Комусь вони подобаються і надають якогось особливого шарму, когось дратують. Безліч людей ходять пляжем і продають їжу, сувеніри. Щодня вони дуже рано встають, беруть важкі торби, йдуть на узбережжя, цілими днями ходять, пропонуючи, і «смажаться» на сонці. Хочуть заробити грошей в курортний сезон, тому практично всі літні дні проводять мандруючи з товаром вздовж моря.

Надія Павлівна теж належала до таких людей. Це була мила старенька жіночка. Вона любила красиві довгі сукні і крислаті капелюхи. Завжди гарно одягалася, а в її домі був зразковий порядок і затишок. А ще Надія Павлівна вміла пекти неперевершені пиріжки. Одного дня літня пані зрозуміла, що як ніколи потребує грошей. І щоб хоч якось заробити почала робити і продавати на пляжі свою смачнючу випічку.

Тепер щоранку вона прокидалася о 5 годині, випікала свої фірмові пиріжки і йшла на пляж. Надія Павлівна, слід зауважити, завжди одягалася як на прогулянку, власне для неї це і була прогулянка. Вона простувала нагрітим морським узбережжям, а море лагідно торкалося її ніг. У великому плетеному кошику дивовижно пахли рум’яні свіжі, ще теплі, пиріжки.

  • Гарячі пиріжечки! Гарячі пиріжечки! – гукала літня пані.

Люди купували у неї ці витвори мистецтва, і жінка потроху заробляла гроші. Спершу Надії Павлівні не надто подобалася її робота, адже вона сильно втомлювалася через щоденні походеньки і виснажливу спеку. Та добра бабуся не скаржилася, адже розуміла, що нічого вона тут змінити не може: ні температуру повітря знизити, ні пляж зменшити, ні роботу іншу знайти. Ця пані доволі довго продавала свою випічку, вже трішки й грошей вдалося відкласти, але вона так звикла, що їй почала подобатися її робота. Так, справді, чудово рано прокидатися, пекти смаколики, гуляти пляжем, дивитися на людей, бачити, як вони насолоджуються, всміхаються, кусають великими шматками і кажуть заповітне «М-м-м! Смакота!». Так, людям дуже подобалися її пиріжки, і дорослі й діти із задоволенням наминали ласощі.

Але одного дня її життя абсолютно змінилося. Продаючи свій товар вона здибала цікавого покупця. Як виявилося, він був справжнім пекарем і легко знайшов спільну мову з жіночкою. А наступного дня Надія Павлівна вже пекла свої дивовижні пиріжки в пекарні.

Історія п’ята

Велосипед із сувенірами

Тихим, майже безлюдним пляжем їхав велосипед. Він був ущерть завішаний сувенірами і прикрасами. Дідусь, котрий віз цей велосипед, тихо йшов поруч і наспівував якусь веселу пісеньку. Час від часу він дзвонив у дзвоник, щоб привернути увагу відпочивальників. Цей літній пан не кричав, не рекламував свій товар, він був дуже делікатний і придумав чудовий варіант – дзвоник! Начебто нікого не дратує, нікому не заважає, та приємний звук привертає увагу.

Дідуся звали Василь. Щодня він ходив пляжем і продавав сувеніри. Йому подобалася ця робота. Увечері пан Василь купував яблука, або сливи і обов’язково морозиво. Його дружина не могла ходити, дні свої проводила в інвалідному візку, але пекла найсмачніші пундики у світі! І вони разом пили чай з пудиками і морозивом, на ґаночку, вдивляюсь у далечінь, милуючись заходом літнього спекотного сонця.

А взимку пили імбирний чай і дивилися на сніг, на нерухомі дерева, що поринули в сон.

Осінь була для них завжди особливою порою. В цей час, коли так швидко змінювався світ довкола, пан Василь і пані Маргарита згадували минуле, переглядами старі фото, музикували на своєму вірному фортеп’яно. Вони завжди були щасливі… Разом…

Дідусь йшов пляжем і іноді тихо калатав у дзвоник. Він чекав вечора, щоби купити яблук і морозива…

Історія шоста

Вечір спогадів

За вікном падав чистий пухнастий сніг. Невеличка кімната щедро пахла трав’яним чаєм і свіжою випічкою. У цій старій маленькій квартирі було так затишно і легко. Старомодні квітчасті фіранки погойдувалися, ніби підтанцьовуючи у такт тихій заспокійливій мелодії.

Бабуся сиділа на дивані в зручному фіолетовому халаті таким дорогим її серцю домашнім затишком. Вона гріла руки, тримаючи гаряче горнятко із запашним чаєм. На столику біля неї стояв розписний чайничок. На тарілці лежали пухкенькі булочки і хрумке безе. А сам стіл бабуся вкрила білими ажурними серветками і прикрасила квітами у вазі – своїми улюбленими хризантемами.

Пані Людмила зібралася провести спокійний вечір. Цей вечір мав бути сповнений спогадами. Вона любила такі моменти: згадати щось приємне, якусь подію, образ минулого і повністю віддатися тій миті, тим почуттям, згадкам.

Старий альбом із фотографіями… Він нагадував Людмилі про далеке минуле, її молодість і щасливі дні колишнього життя. Бабуня відкрила альбом навмання. О! Сторінка з морем! Фотографії зроблені давно, ще чорно-білі, пробуджували в її душі радісні і такі романтичні спогади. Теплі хвилі, Людмила буквально відчувала ці лагідні дотики, чула їхній шум, перед очима зринали красиві картинки – сходи і заходи сонця, відблиски небесних світил на воді. Яке море прекрасне! Завжди! Раніше вона нічого не розуміла. Ну, море як море… Велике, солоне… Лише зараз, дивлячись на чорно-білі фото, літня пані побачила яскраві, соковиті кольори моря! Такі різні, такі насичені, такі живі! Крізь мереживну пелену сліз бабуня бачила сонце, чайок, що кружляють над водою, квилять, опановуючи повітряні потоки, а ще себе, молоду, веселу, гарну. Вона всміхнулася крізь сльози, погладжуючи тремтячою рукою такі дорогі світлини. Людмила вважала, що фотографії дуже потрібні людям, бо бережуть забуті миті минулого, щасливі хвилини, які так приємно згадувати холодними довгими зимовими вечорами. Бабуся закрила альбом, встала, пройшлася кімнатою і знову сіла, цього разу вона поклала на столик перед собою листівки і заходилася їх підписувати… усім тим, кого вона знає, хто їй дорогий… І тут, треба сказати, їй знадобилося багато листівок, справді!

Історія сьома

Листи до моря

Вони завжди писали морю листи. Щозими всією сім’єю сідали за стіл і писали, попиваючи чай. Нікуди не квапилися, кожен описував свої думки і почуття, писав про спогади і мрії. За вікном пролітав сніг, і було дивно писати про море. Але, з іншого боку, в цій писанині був свій шарм і своя магія, доступна лише їм чотирьом.

Кожен лист був особливий. Зі своїм настроєм. Зі своїми емоціями. Кожен лист був неповторний.

Найцікавіші листи були у Лесі: щирі, дитячі, зворушливі. Спочатку вони були зовсім простенькі, з помилками. Коли ж дівчинка трохи підростала, листи ставали красивішими, однак своєї дитячості та оптимізму не втратили.

Цьогорічний лист був листом спогадів:

«Любе Море!

Сподіваюсь, тобі ще не набридли ці слова. Особисто мені вони подобаються. Я люблю писати тобі листи. Це завжди так цікаво! Наче переглядаєш фотографії, подорожуєш в минуле і майбутнє одночасно. І я, насправді, дуже рада, що мама започаткувала цю чудову традицію – таке листування, а тато щороку возить нас на море, щоб узимку було про що тобі писати.

Я тобі розповідала, який це для нас ритуал – написання листів? Певно, що так! Та я нагадаю ще раз. Дуже вже подобається мені про це говорити, бо тоді виникають неймовірні відчуття, відчуття затишку, спокою, гармонії, родинного тепла. Так багато спогадів і думок… І навіть трав’яний чай зараз смакує як тоді, на відпочинку. Він трохи прохолодний, принаймні у мене. Завжди забуваю пити чай, коли пишу тобі. Надто захоплююся, а напій холоне.

Хотіла подякувати тобі. Цього року гостювали в тебе – було чудово! Тепло, але не спекотно. Так, справді, по-морському. Спокійно, тихо. Без гамірливих і шумних людей. Вони ж, певно, набридають тобі? Співчуваю. Ми намагалися не заважати, поводилися чемно, правда?

А знаєш, яке ти прекрасне, коли сідає сонце? Або, коли сходить? А взагалі, ти прекрасне завжди!

Мені запам’ятався один вечір. Тоді ми сиділи з батьками на пляжі до заходу сонця. Було тихо і прохолодно. Кричали чайки, і ми спостерігали за тобою. Пам’ятаєш? У тобі тоді народилася така красива сонячна долина. Ти здавалося нам таким безмежним… Безкраїм. Вода злилася з горизонтом. А потім ми побачили їх! Побачили дельфінів! Ну, цих істот було доволі багато, вони припливли так близько! Великі, красиві, вони зовсім нас не боялися… Дельфіни так гарно пускають фонтани… Від них неможливо відвести очей! Гадаю, цю мить я запам’ятала на все життя. Навіть не знаю, чому… Вона для мене така щаслива! Наша сім’я, захід сонця, море і дельфіни. Від цього спогаду віє затишком і якимось тремтливим щастям. Дякую, море! Це ж ти постаралося, еге ж? Навіть, якщо ні, я знаю, точно знаю: у тому вечорі була певна магія. Звісно, я не бачила її на власні очі, не можу це довести, не можу пояснити… Просто відчуваю… Буває так, коли найбільше довіряєш почуттям, і найчастіше вони не помиляються.

Море! Дякую тобі! У цьому листі я зберегла один спогад, хочу, щоб він назавжди лишився зі мною. Упевнена, коли я перечитуватиму цю свою писанину, обов’язково почую шум хвиль і відчую подув вітерця…

З любов’ю,

твоя Олександра, або просто Леся. »

Дівчинка впевнено поставила крапку і заходилася пити вже геть холодний чай. Вона всміхалася, спогади про море переповнювали її. Думками Леся знов повернулася на узбережжя, в гості до моря…

А за вікном тихо падав сніг.

Меню