Моніка в Лаонії

Моніці дванадцять років, і вона живе в сиротинці. Її батьки померли, коли їй було шість, і відтоді вона живе тут. Минулого року, вона підібрала песика з вулиці, і назвала його Еліотом. Відтоді, вони нерозлучні друзі, і навіть вчителі в сиротинці не забороняють Моніці тримати Еліота.
Розділ перший: Новенька з паралельного всесвіту
– Еліоте, як тобі ця спідниця? – Моніка показувала собаці спідницю, яку зшила сама із залишків минулорічної шкільної форми.
– Гав! – весело гавкнув пес у відповідь, і Моніка сприйняла це як схвалення.
Дівчинка сиділа на стільці, і продовжувала вдосконалювати спідницю. Раптом, в її двері постукала доглядачка Ліза. Ліза була дуже доброю літньою жінкою, але дозволяла усім називати її на ім’я. Коли Моніка взяла Еліота до себе, Ліза наполягла, щоб собаку дозволили залишити.
– Добридень, Моніко, – привіталася Ліза. – Сьогодні до нас в інтернат приїхала новенька.
– І вона буде жити зі мною? – запитала Моніка.
– Так. Я хотіла тебе попередити.
– Чи любить вона собак?
– Вона каже, що обожнює їх.
Ліза пішла, і через кілька хвилин повернулася вже з новенькою. Та була тендітною дівчинкою з хвилястим каштановим волоссям і глибокими синіми очима. Моніка усміхнулася і дівчинка приязно усміхнулася у відповідь.
– Привіт! – зраділа Моніка. – Як тебе звати?
– Мене звати Вероніка, але можеш називати мене Роні. А тебе?
– Я Моніка. Ти ж не проти, якщо тут також живе мій собака? Я знайшла його на вулиці і тепер це теж його дім.
– Ні, звісно! Я обожнюю собак, – запевнила щиро її Роні.
– Тоді ми, напевно, подружимося.
– Сподіваюся.
Поки Вероніка розкладала свої речі, Моніка роздивлялася її. Вона не помітила нічого особливого, аж поки новенька не зняла шарф, і Моніка побачила тату-скелет.
– Роні? –покликала вона.
– Так?
– А що це в тебе за татуювання на шиї?
Вероніка завмерла з широко розплющеними очима, а потім зітхнула.
– Ну що ж, це був секрет, я геть забула про шарф, але якщо ти вже побачила, я мушу тобі розказати. Тільки поклянися, що нікому не скажеш!
– Клянуся! – урочисто підняла руку Моніка.
– Добре… Я з паралельного всесвіту, і мої батьки – правителі на одній планеті…
– ЩО???? – Моніка не знала, реготати їй, чи повірити в цю нісенітницю.
– Так. Розумієш. У нас там зараз дуже небезпечно, на кожному кроці посіпаки мага Вальдуса. Він – найнебезпечніший маг і злочинець в п’яти різних всесвітах! Нас, нащадків законних правителів лорда Скелета, які народжуються під його знаком, зовсім мало, ми сильні, та не безсмертні. Вальдус ні за що нас не здолав би, якби не нападав тихцем, з-за спини, і якби посіпак у нього не було так багато. То ж правителі в усіх всесвітах, заховали своїх дітей, щоб врятувати від смерті до того, як ми увійдемо у свою силу. Маг розсилає свою прислугу, щоб полювали за нами і я не можу бути в безпеці навіть тут, – це все Вероніка казала пошепки, зі сльозами на очах. – Я так сумую за батьками.
Моніка усе не йняла віри, та сльози на очах у Роні не давали розсміятися. І, може, це й правда?
– А ти знаєш, як цього мага зупинити? Є якийсь секрет?
– Так. Треба забрати в нього золотий ключ, що він носить на шиї. Я хочу це зробити, але батьки сказали, що ніколи мене не відпустять. Але ж не можна вічно боятися, треба щось робити! Нас і так залишилося украй мало. Мусить хтось це зробити!
– Я знаю, що це божевільна ідея… Слухай! Але, чи ми можемо полетіти в твій всесвіт, і врятувати твій народ? – задумливо пробурмотіла Моніка. Якщо нова подруга все вигадала, зараз відмовиться від своїх слів або скаже, що ні, ніяк не можна, а якщо не вигадала – оце ж цікава пригода на них чекає. Про небезпеку раптових геніальних ідей Моніка ще не думала.
– Так! Мені лише й бракувало людини, яка добровільно погодилася б здолати зі мною цей шлях! – Вероніка аж застрибала від радості. – Твого собаку ми можемо взяти з собою. До речі, в нашому світі, всі собаки вміють розмовляти, вони – окрема розумна раса.
– Гав! – зрадів пес, ніби зрозумівши, що сказала Роні.
Розділ другий: В Лаонії
Світ крутився перед очима так, що Моніка не могла згадати, як і чому тут опинилася. Потроху швидкість почала знижуватися і перед очима виник знак: «Лаонія».
– Це що? Так називається твій всесвіт? – здивувалася Моніка, відмахуючись рукою від букв.
– Так. Лаонія. А це попереджувальний сигнал. Я бачила у вас такі у вас на в’їзді у місто, тільки вони старовинні, ще на металевих дошках.
– Круто! – гавкнув за звичкою Еліот, і здивувався. – Що? Я так умію? Моніко, мені вже подобається цей світ!
– О, Еліоте, ти розмовляєш! – засміялася Моніка.
Вероніка насунула на невеликий кирпатий ніс темні окуляри, обмотала шию шарфом, натягнула шапку на вуха, і подруги пішли. Моніці було дуже жарко навіть в нормальному одязі, в якому вона сиділа на своєму ліжку в притулку, вона дивувалася, як Вероніка може так іти.
Барвистий світ навколо не виглядав небезпечним, стежка у траві, схожій на земну, вилася далеко-далеко, то ж аж через декілька годин подруги прийшли до маленького синього будиночка, що стояв біля озерця.
– Тут живе моя подруга, Сусанна, – повідомила пошепки Роні, і постукала в двері. З-за дверей вийшла дівчина з чорним волоссям.
– Привіт, Роні! – усміхнулася вона. У дівчини був такий самий знак на шиї. – Ти ж була на Землі, хіба ні? Твої батьки не зрадіють, як дізнаються, що ти втекла звідти.
– Я повернулася, щоб врятувати Лаонію, – твердо відрізала Роні. – Це моя нова подруга, Моніка. А це її пес, Еліот.
– Вітаю вас в Лаонії, – привітно мовила вона. – Заходьте. Але Вероніко, серйозно, ти ризикуєш своїм життям. І не лише ним, а й життям Моніки, і моїм. Якщо за вами стежать, то скоро слід чекати гостей. І ми з тобою, навіть з Монікою та Еліотом, ніяк не захистимося від Вальдусових посіпак.
Сусанна поставила чайник, а Вероніка гралася з Еліотом. Запала тиша. Всі посідали за стіл.
– Вероніко, ви серйозно зібралися забрати золотий ключ у Вальдуса? – почала знову Сусанна.
– Так, це наш намір, – серйозним голосом відповіла Роні. – Ти підеш з нами?
– Ну… – задумалася Сусанна. – Це дуже небезпечно, я проти. Але я теж хочу врятувати Лаонію від цього безсердечного чарівника і, нарешті, звільнитися від нього! Сидіти весь час в цьому милому будиночку набридло жахливо.
– Тоді, й рушаймо, – сказала Моніка. – Нам далеко?
– Розумієш, яка справа. Це й далеко, і ні, треба лише перейти пустелю, а там дикі портали – природні «дірки», через які ми можемо втрапити до підніжжя гори, на якій стоїть замок Вальдуса. Але це дуже небезпечно. Сам Вальдус не може втрапити у портал – це шляхи нащадків лорда Скелета, але він знає, де вони можуть бути і на усіх підходах до замку чатує армія його посіпак, – попередила Вероніка. – Ми можемо спробувати усіх обхитрити, бо серед нас дівчинка без магії, яку не побачать Вальдусові слуги, але вона побачить їх, серед нас пес Еліот з гострим нюхом, а ще дві правнуки самого лорда Скелета, нехай ще й маленькі і не в повній силі, але разом вони – ого-го!
– Ми готові! – впевнено сказав Еліот.
Розділ третій: Анонімний лист
Наступного ранку, Сусанна зібрала рюкзак з їжею, і друзі вийшли в далеку дорогу. Вони йшли, і говорили про різні речі.
– Як класно у вашому всесвіті! – Еліот весело помахав хвостом.
– Ага, дуже, – саркастично сказала Вероніка. – На нас полюють!
– Це погано, – співчутливо сказав собака. – Але ми ж це виправимо. А можна, ми залишимося тут назавжди?
– Звісно! – засміялася Вероніка, перш ніж Моніка встигла заперечити. Роні здогадалася про її думки, і сказала: – Моніко, ви не завдасте мені клопоту. Я буду навпаки, дуже рада, що мої друзі житимуть тут.
Моніка усміхнулася, подумала, що, напевне, Ліза, її добра учителька, переживатиме. Друзі продовжили йти. Ще кілька годин вони йшли перемовляючись про школу, погоду, батьків і друзів, аж поки не почули гучне бурчання із Сусанниного живота.
– Ну що? – почервоніла Сусанна. – Я голодна! І вже трохи втомилася.
– Я теж, до речі, – підтримав її Еліот. – Давайте поїмо?
– Ну, добре, – неохоче погодилася Роні. – Але ми зупиняємося лише на поїсти, а потім продовжуємо іти, щоб встигнути?
– Гаразд!
Сусанна дістала з рюкзака чотири канапки, яблука, смачний домашній сир, запечені курячі крильця і флягу води. Друзі почали наминати їжу з задоволенням, адже вони втомилися, і дуже зголодніли.
– Моніко, чому ти не береш крильця? – поцікавилася Вероніка.
– Я не їм м’яса, – сказала вона. – Я вегетаріанка.
– Стоп, ти не їси м’яса, і ти вегетаріанка? Як це? – здивувалася Сусанна. – В нашому світі у нас є люди, які не їдять овочів і фруктів, лише м’ясо, але, щоб навпаки, таке чую вперше.
– Дивно, – засміялася Моніка. – В нас таких багато.
Після обіду продовжили іти. Вероніка почала наспівувати щось. Коли сідало сонце, на горизонті вже виднівся рудий край пустелі. Вона здавалася неосяжною навіть звідси, бо тягнулася в обидва боки і кінця не було видно.
– Вона здається дуже великою! – сказав Еліот. – І пахне піском. Нічого більше не можу внюхати!
– Так і є! – погодилася Сусанна. – Якщо все буде добре, ми будемо іти два дні. У пустелі нас знайти не зможе навіть навчений слідопит, пісок гарно приховує запах живого та магії.
– Сподіваюся, все буде добре, – прошепотіла Моніка увечері, дивлячись вже в зоряне небо.
Вероніка розставила намет, і вони всі лягли спати. Зранку ж, коли усі прокинулися, Моніка першою вилізла з намету, і помітила біля входу лист:
«Ви нікуди не дійдете. Повертайтеся, або на вас чекає смерть. Я слідкую.»
Розділ четвертий: Ми знайшли воду!
У Моніки в душі усе похололо. Вона дала почитати послання дівчатам. Коли Сусанна прочитала лист, зблідла. Вона розбудила Вероніку, щоб і та прочитала, і Вероніка почала плакати.
– Не хочу помирати! – плакала вона, а Моніка її обіймала, і намагалася заспокоїти. – Але так жити теж не хочу! Я втомилася.
– Так! – рішуче сказала Сусанна. – Ми тут, не щоб нюньки розпускати, а щоб врятувати Лаонію! І себе заодно. Заспокойся, і пішли. Нас четверо, і ми – команда. Ми не дамося себе убити, поки ми разом. Швидше за все, Вальдус не знає, де ми, це просто магічний посланець, закинутий у перший ліпший світ, щоб нас залякати, певно, спроби дійти до Вальдуса вже не раз вчиняли діти лорда Скелета!
– Сусанна має рацію! – Підтримала подругу Моніка. – А тепер йдемо!
Вероніка витерла сльози, глибоко вдихнула декілька разів, зібрала намет, і четверо друзів пішли в далеку дорогу. Вони зайшли в пустелю, і йшли до обіду, поки Сусанна не впала від знемоги. Було дуже спекотно, а вода закінчилася. Пісок не лише приховував магію від переслідувачів, він взагалі її поглинав, як з’ясувалося, ніхто із дівчат не міг видобути й краплинки води. Навколо розкинулися неосяжні піщані простори, добряче розпечені полуденним сонцем.
– Ви йдіть, а я не можу більше, – з’ясувалося, що без магії Сусанна слабшає значно швидше, ніж усі інші. Вероніка, натренована у немагічному світі, хоч і помічала, що тіло не підживлюється магічною енергією, ще цілком могла йти, Моніка взагалі не знала, що таке магія, її тіло не потребувало додаткової енергії, хоча пити й хотілося, а Еліот – пес. Він ще довго зможе бігти, висолопивши язика і весело хитаючи хвостом.
– Ні! – крикнула Вероніка, і взялася підіймати подругу на ноги. – Моніко, допоможи!
Моніка підбігла до подруг, і допомогла Роні підняти Сусанну на ноги. Вона ледь стояла, і казала:
– Ні, я не можу, – похнюпилася вона. – Я справді дуже втомилася.
– Ти сама казала, що ми все зможемо! – сердито сказала Роні. – А тепер здаєшся? Ну ні! Так не піде!
– Зачекай, в мене є ідея, ми з Еліотом постараємося роздобути воду, – задумливо сказала Моніка.
– Тільки не ідіть далеко, – попросила Вероніка. – Я не зможу вас знайти тут, якщо ви заблудитеся між дюнами.
Еліот вчув підземну, вірніше, підпіскову воду за двома сусідніми барханами. То ж Моніка із Еліотом почали з усієї сили копати яму в піску. Через годину, коли вже і Вероніка була знеможеною, хоч і заховалася з подругою у затінку величезного валуна, почула звіддалік:
– Є! Ми знайшли воду!
Сусанна розплющила очі – там була вода! Поволеньки дошкутильгавши до друзів, дівчата упали прямо на пісок і почали жадібно пити. Еліот нахилився до джерельця з задоволенням принюхуючись до запаху води. Моніка ж просто з усмішкою спостерігала за друзями, і чекала, поки вони нап’ються, щоб і самій попити.

Розділ п’ятий: Битва за Вероніку
Коли всі напилися досхочу, відпочили набрали води в обидві фляги, і в забутий Монікою у кишені поліетиленовий кульок, трохи підкріпилися, вирішили іти далі. Сусанна бігла поперед усіх, з новими силами, і усмішкою на обличчі.
Коли сонце почало сідати, Вероніка знову поставила намет, і всі залізли всередину. Вони дивувалися, що за цілий день з ними майже не сталося неприємностей, і це викликало в них переможну усмішку на обличчі. Здавалося, що все буде добре, вони легко доберуться до замку Вальдуса, заберуть ключ, і врятують Лаонію, та це лише здавалося. Скоро друзі заснули. Посеред ночі, Моніка прокинулася від дивних звуків, що звучали дуже близько до намету, та Сусанна її заспокоїла, мов це був вітер. Та краще вони б все ж перевірили…
Зранку, коли подруги прокинулися, Вероніки в наметі не було. На її місці лежала ще одна записка:
«Я попереджав! Вероніка у нас в полоні. Це недалеко, рівно на півночі від вашого табору. Віддамо її вам, лише якщо ви переможете нас в боротьбі. Або якщ повернетеся назад і здастеся усі разом на милість його магічності Вальдуса. Врахуйте, що вас троє, а нас десять. Відчуваю запах крові…»
Сусанна та Моніка дуже налякалися. То таки був не магічний вісник, за ними й справді стежили!
– Що ж робити? – злякано запитала Сусанна.
– Як що, йдемо туди! – відповів на це Еліот. Його хвіст аж тремтів від нетерплячки.
– Саме так! Йдемо подивимося. Хоч так, хоч сяк, у полон до Вальдуса втрапимо. – Якось прорвемося. Ми – команда, пам’ятаєш?
Через майже годину, вони прийшли до призначеного місця. Там стояло декілька дерев’яних будиночків, протікало джерельце з чистою водою, а на вулиці сиділо десятеро триметрових, міцних створінь. В тісній металевій клітці сиділа Вероніка. Вона не могла торкатися клітки, адже метал був гарячим, і тільки вона його торкалася, її зразу обпікало, тому вона просто сиділа на місці, і не рухалася. Коли вона побачила своїх друзів, її обличчя осяяла надія.
– Це що, вони? – налякано прошепотіла Сусанна. Та відповіді не отримала, адже Моніка і сама налякалася.
Істоти побачили Сусанну, Моніку та Еліота і повернулися до них. Найвищий з них встав, і підійшов до них.
– Що, дрібното, налякалися? – глузливо запитав він і решта гігантів зайшлися огидним сміхом.
– Зовсім ні! – раптом осміліла Сусанна, і Моніка здивовано витріщилася на неї. І велетні посунули на невелику компанію із зовсім невисоких наших друзів.
Вороги були великими, і тому постійно плуталися, перечіплялися через ноги один одного, падали, і ніяк не могли зловити нікого, бо хоч Моніка, Сусанна та Еліот були малі, та дуже прудкі і верткі. А в Моніки скоро виникла ідея. Шепнула швидко друзями і вони почали бігати між ногами велетів і заплутувати їх. Скоро, велети попадали від знемоги, у них страшенно крутилися голови, що настільки заплуталися, аж не могли піднятися без допомоги інших. Поки вони не прийшли до тями, Моніка вихопила ключа, що висів на шиї найбільшого велетня і підбігла до клітки, щоб її відчинити. Сусанна тим часом обшукала табір, знайшовши потужну електро-магічну передавальну станцію, за допомогою якої за ними стежили. Еліот знайшов кілька мотків надміцної мотузки, скрутив ворогам руки і обережно запхав ноги дивних істот до клітки, в якій сиділа Вероніка так, щоб вони не могли їх вийняти. Ключ від клітки закинув далеко-далеко у дюни.
– Я так рада, що ми знову разом! – закричала Вероніка, і кинулася обіймати всіх. – Але нам час утікати, поки вони не отямилися.
Розділ шостий: Повідомлення від Вальдуса.
Наступного ранку Еліот був найенергійнішим з усіх, він біг спереду, спогади про неприємну зустріч були ще свіжими.
– Швидше! – раз по раз вигукував він.
– Еліоте, не поспішай так! – сміялася Сусанна. – Ми все встигнемо. Ми пройшли вже майже половину пустелі.
Коли сонце досягло середини неба, Моніка запропонувала зупинитися. Всі погодилися.
– Ну що ж, друзі, ми пройшли половину пустелі, – сказала Вероніка. – Якщо продовжувати іти таким ж темпом, скоро ми вже будемо біля гори Вальдуса.
– Це дуже добре, – відповіла Моніка.
Сусанна дістала магофон, який кілька днів не чіпала. Заряду майже не лишилося, у пустелі магофони розряджаються надто швидко, тому вона дуже швидко почала читати повідомлення.
– Вальдус надіслав всім лаонцям нове повідомлення! – здивувалася Сусанна.
– Читай! – зацікавлено сказали решта.
«Зараз у мене є двадцять людей зі скелетами на шиї. Завтра після заходу сонця я їх вб’ю, звісно, якщо ніякий сміливець не захоче їх врятувати. Чао!» – прочитала Сусанна.
– Нам треба поспішати! – сказала Моніка, і різко встала. – Треба рятувати в’язнів!
– Однозначно, – погодилася Вероніка. – Сусанно, збирай все швидше, і ми йдемо далі.
– А як же сон? – поцікавилася Сусанна.
– Сумніваюся, що сьогодні нам доведеться поспати – незвично похмуро, навіть сердито відповів Еліот. – Навіть я розумію, що від того, чи прийдемо ми вчасно, чи ні, залежить, чи вб’є він їх! Ми не можемо спати! Та й пора уже рятувати світ від цього маніяка!
Розділ сьомий: Верблюди
Друзі ішли. Вже зайшло сонце, та вони не зупинялися. Завтра можуть померти двадцять людей, нащадків лорда Скелета, тому вони мусять поспішати, щоб врятувати їх.
– Я трохи втомився, – прошепотів завжди енергійний Еліот, похитуючись на своїх чотирьох лапах.
– Еліоте, друзі, ми не можемо зупинятися, – таким самим втомленим голосом, відповіла йому Вероніка. – Від нас залежать люди!
– Я дуже втомилася, – визнала Моніка. – Ми не зможемо нікого врятувати, ані себе, ані бранців, ані Лаонію в такому стані! Нам треба хоч трішки відпочити. Навіть якщо не розставляти намет, просто притулитися один до одного і подрімати.
– Тут дуже холодно вночі, – закотила очі Вероніка. – Ми замерзнемо.
– І все ж, лягаймо! – Еліот першим впав на ще теплий пісок пісок і, не зважаючи ні на кого, заснув. Дівчата повалилися поруч, лише Сусанна дістала зібраний намет і просто накрила його полотном себе і друзів, щоб хоч трохи врятуватися від пустельного холоду. Через трохи часу друзі відчули, що їх хтось штурхає. Будили дітей найвідлюдькуватіші на цілій планеті дивовижні пустельні верблюди.
– Що ви тут робите? – поцікавився найбільший з них,.
– Ми ідемо рятувати Лаонію від Вальдуса! – підхопилася Вероніка.
– Видно, – з усмішкою відповів найменший. Напевно, це була сім’я верблюдів, а найменший був їхнім сином. – Ви спите!
– Ми зупинилися перепочити, бо дуже утомилися, на нас вчора ще напали Вальдусові посіпаки, але дуже дякуємо, що ви нас розбудили, – вклонилася їм Роні.
– То ви справді йдете до Вальдуса? – запитав найбільший.
– Так, і дуже поспішаємо, – відповіла Сусанна. – Нам до заходу сонця сьогоднішнього дня треба бути в його замку, інакше загинуть люди!
– Ми чули цю новину від інших верблюдів, – сказала мама-верблюд. – А ще, пустельні ящірки переповіли, що четверо сміливців ідуть рятувати Лаонію. От, і вирішили вас пошукати, раптом треба допомога?
– Ми вас можемо підвезти! – зрадів маленький верблюд. – Ми теж хочемо, щоб Лаонія була безпечною, як раніше. Можна, татку? – з надією в очах, подивився він на найбільшого.
– Справді? – перепитала Роні. – Це було б прекрасно, дякуємо!
Вероніка із Монікою сіли на найбільшого верблюда, а Сусанна з Еліотом на середнього. Маленький просто біг біля них, бо ще не міг возити людей, проте до його горба була причеплена здоровенна торба з водою. Вони так бігли аж до світанку, поки нарешті побачили зелений край пустелі. Коли невтомна сім’я верблюдів доставила їх до самого кінця, друзі злізли на землю, і подякували.
– Дякуємо вам дуже, – ще раз подякувала Вероніка. – Не знаю, що б ми без вас робили!
– Так! – погодилася з нею Моніка, і приязно усміхнулася верблюдам.
– Завжди просимо, – відповіла мама-верблюд. – Ми були раді вам допомогти. Не лише вам допік Вальдус. Удачі.
Розділ восьмий: Гора Вальдуса
Друзі трохи розім’ялися, заскочивши у перший ліпший дикий портал, і подивилися вперед. Гора була високою, а прямо на вершині, стояв похмурий замок чарівника. Він був величезним і похмурим.
– Це ось ця гора? – перепитав Еліот.
– Саме ця, – запевнила його Роні.
– Вона занадто висока! – злякався собака. – Собаки – не альпіністи, хоча я читав, що на Землі є породи собак, виведених спеціально для високогірних пошуків…
– Еліоте, заспокойся! Ми тобі допоможемо, та й ти у нас і так сильний! – заспокоювала друга Моніка. – Ми мусимо це зробити!
– Ага… – погодилася Сусанна, і дивилася вгору з роззявленим ротом. Вона теж думала, що вони ніколи не залізуть на цю стрімку кам’яну гору.
– Годі роздивлятися! Вперед! – рішуче сказала Моніка.
Вона пішла перед усіх, і почала видиратися на гору. Друзі її наздогнали, і теж собі почали лізти. Сонце було далі, ніж на середині неба, а рятівники були лише на середині скелі, а вони досі не змогли видертися на гору, адже вона була дуже крутою.
– Нам треба поспішати, – задихаючись сказала Моніка.
– Це точно! – Сусанна показала пальцем на сонце. – Вночі ми тут замерзнемо.
Нарешті стежка трошки вирівнялася, з-під ніг перестало сипатися дрібне каміння. Моніка схопила Еліота і подерлася нагору першою. Сусанна та Роні почалапали за нею. Ніби у неї відкрилося друге дихання, Моніка вийшла на гору швидко, сонце не встигло заховатися за обрій, поставила Еліота біля себе, подруги, побачивши її зусилля, теж поспішили.
– От, сюди ми дійшли. А як нам туди пробратися? – показала Моніка пальцем у замок із високими, неприступними стінами. Хоч їх ніхто не чекав на крутих гірських схилах, тут навколо сила силенна Вальдусових посіпак.
Розділ дев’ятий: Охоронці
– Там скрізь охорона! –прошепотіла Моніка.
– А чого ти чекала? – здивувалася Вероніка. – Це замок найнебезпечнішого мага в п’яти різних всесвітах, ясно що його будуть захищати!
Дівчата думали, а Еліот сидів збоку і дивився на них. Цього разу ідея з’явилися в Сусанни.
– Давайте перевдягнемося, як охорона? – запропонувала вона.
– Як? Ми ж удвоє нижчі, ніж найнижчі з них?! – витріщилася на неї Моніка. – І в нас немає їхнього одягу, бачите?
– Ні, не удвоє, хіба трохи нижчі за отих, – хтось показав пальцем у дальній куток призамкової площі. Там справді стояли кілька невисоких створінь ростом майже, як Сусанна.
Тихенько, по затінку від стіни друзі перебігли до того місця, де стояло лише троє охоронців. Ніхто не чекав побачити тут трьох дітей і собаку, то ж ніхто і не вдивлявся у густі вечірні тіні, які зовсім трошки ворушилися і тихенько переговорювалися. Дівчата швидко скрутили малих охоронців, зняли з них їхнє вбрання і уже збиралися забігти у невисоку арку в стіні.
– А я? – запитав Еліот.
– На тебе немає шапки, та тобі й не треба, – відповіла Роні. – Собакам можна входити просто так, адже Вальдус обожнює собак.
– Серйозно? – перепитала Моніка. – Клас! Еліот зможе його відволікти.
Розділ десятий: Ми прийшли!
Сусанна та Моніка побігли до входу, а Роні взяла на руки Еліота, і пішла за ними. Дівчата, лише товстих охоронець провів їх поглядом і знизав плечима. Зайшли всередину, і побігли довжелезним коридором. Там не було світла, лише подекуди тьм’яно моргав і коптив факел, тому було темно і погано видно.
– А куди ми біжимо? – втомлено запитала Моніка.
– Як куди? До центрального залу, Вальдус завжди там сидить, – відповіла їй на це Вероніка. – Так кажуть.
– Ти знаєш, де центральний зал? – здивувалася Моніка.
– Так, я в цьому замку була мільйон разів, поки тут жила моя бабуся, – сумно відповіла Вероніка, не зупиняючись, – вона стала однією з перших Вальдусових жертв.
До заходу залишалося ще трохи часу, і дівчата прибігли до центрального залу. Там, зверху, висіло двадцять кліток, в яких сиділи перелякані, побілілі, заплакані люди. Вальдус не помітив дівчат, і звернувся до бранців:
-Ну, що ж, – почав він. – Ніхто не захотів вас рятувати, отже, на превеликий жаль, нікому ви не потрібні. Зараз, ви помрете, і я отримаю ваші скелети до колекції!
-Ми прийшли! – почулися сердиті голоси знизу, і Вальдус здивовано глянув туди.
Розділ одинадцятий: Ключ
-Ха, ха, ха? – гучно зареготав він. – Ви? Ви, дрібното, навіть не наділені повною силою, постанете проти мене?!
– Так, ми! – Сусанна крикнула серйозним, як ніколи, голосом. – Ми врятуємо цих невинних людей, і провчимо тебе!
– Що ж, це буде навіть весело. Побачимо, хто кого, – розсердився Вальдус.
Він почав кидатися в них вогняними кулями, блискавками, і іншими небезпечними штуками, якими лише можуть кидатися в закритому приміщенні найнебезпечніші маги п’яти всесвітів. Подруги ухилялися як могли, поки Вероніці в голову прийшла геніальна ідея, одна з тих, які завжди приходять в критичних ситуаціях.
– Я буду потихеньку до нього підходити, а ви тут стрибайте. Він зосередиться на мені, розлючений, нічого не побачить. Ех, було б у нас якесь снодійне, щоб стрельнути, як у ведмедя, а він у упав?
– Це дивно, але я про всяк випадок захопила з собою кілька порцій із татових запасів, він колись ходив на порятунок великих бурих маговедмедів, – пошепки відповіла Сусанна.
Моніка та Сусанна почали бігати зигзагами, прямо перед очима у лиходія, ухилялися від магії Вальдуса, а Вероніка схопила Еліота, і побігла по сходах вгору, ближче до чарівника, який її зовсім не бачив, зосердившись на зухвалих дівчиськах, що бігали у нього перед носом, не даючи себе убити.
– Еліоте, тепер твоя черга, – Верніка шепотіла на вухо псові. – Зараз ти станеш поперед мага, щоб він на мить відволікся від тебе і хоч трохи постояв рівно, а я в цей час встромлю йому у спину укол зі снодійним. Тут порція, як на маго ведмедя, має вистачити на Вальдуса. А тоді ми заберемо ключі.
– Зрозумів!
Еліот побіг до ніг Вальдуса, тернувшись об довжелезну полу мантії, зазирнув чарівникові увічі. Вальдус це помітив, і зупинився на мить. Все ж, він і справді любив собак. Маг уже майже присів до Еліота, а тим часом, Вероніка підійшла до Вальдуса ззаду, настільки тихо, наскільки вона могла. Але раптом, Вальдус обернувся.
– Що ти тут робиш? – гаркнув він, і запустив в Вероніку блискавкою. Подруга не змогла ухилитися, і полетіла вниз, а снодійне випало з її рук. Еліот зловив снодійне пащею, швидко встромив голку у литку під коліном, надавивши на поршень.
– Роні! – крикнула Сусанна, стрімко біжучи до сходів, щоб упіймати подругу. Вероніка впала на Сусанну, і та не втрималася на ногах. Щось голосно хруснуло.
– я, здається, щось зламала, – перелякано сказала Вероніка. – Я не можу поворушити ногою.
– Я усипив Вальдуса! – переможно крикнув Еліот зверху. – Спить, як маговедмідь!
– Сусанно, допоможи Вероніці, – скомандувала Моніка. – А я заберу ключ і відчиню клітки!

Розділ дванадцятий: Спасіння людей
– Моніко! – радісно закричала Роні, незважаючи на страшний біль. – Ти дістала ключ!
– Ні, не я, – відповіла та, таємниче усміхаючись. – Це ми дістали ключ!
– А тепер, відкрий тих людей, що сидять в клітках, будь ласка.
Клітки висіли в повітрі і дівчинка уявлення не мала, як до них дістатися. Еліот почав тертися їй об ноги, та вона не звертала уваги.
– Еліоте! Що з тобою? – розсердилася вона. – Я намагаюся сконцентруватися, і думати, як їх звідти спустити, а ти мені заважаєш!
– Бачиш он ту велику кнопку зверху? – собака показав лапкою на стелю. – Вона спустить клітки донизу.
– Уявлення не маю, як до неї дістати! До неї два метри, а я так високо не вмію стрибати!
– А стільці для чого придумали? – обурився Еліот. – І ще треба якусь довгу палицю, щоб стати на стілець, і дістати до кнопки.
Моніка побігла шукати стілець, а Еліот – довгу палицю. Скоро вони обоє повернулися зі знахідками. Сусанна стала на стілець, взяла палицю, натиснула на кнопку, і клітки почали спускатися. Дівчина разом із собакою побігли донизу, і повідкривали всі клітки. Люди вибігали звідти, і були готові розцілувати друзів за порятунок.
– Ми вам дуже вдячні! – сказала маленька дівчинка із маленьким скелетиком на шиї.
– А ми раді, що змогли вас врятувати, – підморгнула їй Сусанна, і показала свій знак.
Хтось із дорослих допоміг Вероніці, вливши у неї крапельку сили, щоб заживити перелом. Хтось скрутив міцно Вальдуса – без чарівного ключа той, як виявилося, був дуже посереднім магом, просто вічно злим і заздрісним. Посіпаки Вальдуса без утримуючої сили перетворилися на звичайних людей – і що вищим та міцнішим був слуга, то помітнішим і яскравішим у нього виявлявся знак лорда Скелета. Вальдус перетворював своїх бранців на слухняних рабів.
Розділ тринадцятий: Герої Лаонії і прочухан від батьків
Друзі вийшли надвір, і сіли, дивлячись у зоряне небо.
– Вероніко, а замок твоїх батьків далеко? – поцікавилася Моніка.
– Ні, поруч, – відповіла Роні.
– А мені ще через всю пустелю повертатися додому… – засумувала Сусанна. – Мої батьки і не знають, де я.
– Уже ж не треба повертатися, поки ти залишишся у мене, ми повідомимо твоїх батьків – заспокоїла її Роні.
– А як же Моніка?
– А що Моніка? Буде у нас придворною леді. У нас в палаці точно є вільні кімнати. Ходитимемо до школи, робитимемо, що захочемо, без Вальдуса можна буде навіть подорожувати!
– Це класно, – погодилася Моніка. – Але хіба ми не завдамо клопотів твоїм батькам? Їм же ще відновлювати усе після Вальдуса.
– Ні, ви що, – пирхнула Роні. – Мої батьки будуть раді бачити моїх подруг. Ходімо уже!
– Пішли, – підтримав її Еліот, і друзі повільно пішли.
Всі були страшенно втомлені, адже дві ночі майже не спали, ще й боролися з чарівником, та ніхто не хотів зупинятися, щоб перепочити, адже чим швидше вони дійдуть, тим швидше зможуть почати жити нормальним життям, в замку.
На світанку, друзі нарешті прийшли до замку, з якого обсипалися чорними клаптями Вальдусові чари. Кілька хвилин, вони просто стояли перед воротами, і дивилися, але потім Моніка порушила цю тишу.
– Чому ми стоїмо?
– А що, як мої батьки розізляться? – стурбовано запитала Роні. – Вони казали, щоб я залишалася на Землі, і ні в якому разі не поверталася, а я не послухала їх.
– Вероніко! – обурилася Сусанна, але зразу зайшлася сміхом. – Ти врятувала Лаонію, і з тобою все в порядку, не враховуючи маленького і вже полікованого перелому.
– Так, – погодилася Моніка. – Можливо, вони трохи розсердяться, але гордитимуться тобою!
Думаєте? – невпевнено перепитала Вероніка.
І друзі пішли всередину. Там, в тронному залі, сиділи батьки Вероніки, навколо них метушилися придворні, роботи було дуже багато, король та королева виглядали вкрай втомленими, але задоволеними. Побачивши доньку, король на мить завмер, зблід і уже збирався щось сказати, та королева устигла першою: стрімко встала і підійшла до неслухняної доньки.
– Вероніко! – крикнула королева, заодно обдивляючись доньку – чи ціла. – Що ти тут робиш? Ні! Я мусила здогадатися! Неслухняне дівчисько!
– Ми ж домовлялися, що ти залишишся на Землі! – долучився король. – Ти безвідповідальна дитина, що поставила під загрозу нашу боротьбу і порятунок Лаонії!
– Але ж це ми врятували Лаонію від Вальдуса! – втрутилася Сусанна.
– Що? – перепитала королева, не вірячи своїм вухам, переводячи погляд з однієї дитини на іншу. – Сусанно, ти теж мусила тихенько сидіти в себе, щоб тебе не знайшли Вальдусові посіпаки! Про що ви думали, дівчата!
– Ось! – Сусанна дістала чарівний ключ із кишені, і показала його батькам Вероніки.
– Це правда? – реготнув король. – Ви врятували людей? Моя маленька Роні – рятівниця п’яти всесвітів?! Оце я розумію! Оце, моя кров! Як же ти вибралася з Землі? Там же була умова, що ти зможеш вибратися звідти, хіба тобі хтось повірить і згодиться з тобою дістатися до Лаонії, покинувши рідну планету.
– Так… – Роні нарешті сказала щось. – Моніка. Ми з нею в сиротинці познайомилися. А потім ще йшли пустелею. І на нас напали посіпаки. А верблюди допомогли. І скеля. А потім я ногу зламала, правда, мені допомогли, – Вероніка важко зітхнула і схлипнула.
– Роні, нічого страшного, – полагіднішав король. – Але це було дуже небезпечно, і ви ризикували своїми життями! Та я радий, що все добре закінчилося.
– Татку, треба повідомити батьків Сусанни. І можна, Моніка залишиться жити тут? На Землі вона була сиротою і тут їй теж нема, куди йти.
– Звісно, – усміхнувся він. – Моніка отримає місце придворної леді і може займатися чим завгодно. За мужність і порятунок Лаонії, вона отримає значну винагороду.
То ж заспокоєні подруги пішли займати кімнати і відпочивати від пригод. Коли вони прокинулися, під замком стояло багато місцевих репортерів та журналістів, і людей, які дізналися про сміливий поступок чотирьох друзів.
– Що тут діється? – запитала Сусанна, вийшовши надвір разом з Еліотом, до батьків Вероніки. Сьогодні мають приїхати по доньку її батьки. Нарешті вони можуть бути разом!
– Ви популярні! – повідомила королева. – Весь лаонський народ прийшов вам подякувати! До речі, а де Моніка із Роні?
– Вони залишилися всередині, Роні не може нормально ходити. Їй все ще болить нога.
Через декілька хвилин, Сусанні набридло стояти надворі і усміхатися всім, тому вона зі швидкістю світла помчала до подруг, щоб повідомити їм цю новину:
– Ми стали популярними! – засяяла вона. – По-справжньому популярними. Я, напевно, хотіла б залишитися з вами. Придворними леді, напевно, цікаво бути.
Розділ чотирнадцятий: Життя в Лаонії
Через декілька днів, Сусанна та Моніка записалися в школу, і подруги мали піти в один клас із Веронікою. Тепер у королівському палаці аж троє учениць, відомих на всю Лаонію і один дуже розумний, хоробрий пес Еліот. Хоч він і не хотів до школи, бо де це видано – пес за партою, та його вмовили, що навіть собаки у Лаонії мусять бути грамотними, щоб потім прислужитися на королівській службі. Зрештою, герой мусить уміти читати новини про себе!
– Я в школі вже не була п’ять місяців, ще від початку канікул! – схвильовано говорила Вероніка, нервово міряючи кімнату кроками.
– Все буде чудово, – запевнила її Моніка, яка переживала не менше. – Як думаєш, твої однокласники нас приймуть?
– Звісно! – сказала Роні. – Вони дуже добрі і привітні люди, і я вірю, що вони вам сподобаються.
– Це добре, – кивнула Сусанна, і всі засміялися. – Бо я у школу не ходила ще з тих часів, коли мусила ховатися у будиночку на озері.
Наступного дня, подруги та Еліот прийшли в школу, а однокласники дивилися на них із захватом. Всі лаонці вже знали, що зробили ці троє сміливців та їх собака, і всі були їм дуже вдячні за те, що повернули спокій.
– Привіт! – сказала якась дівчинка, і підбігла до Вероніки. Потім, вона повернулася і до Сусанни з Монікою. – Мене звати Валері, і я однокласниця Вероніки, а тепер ще й ваша. Сподіваюся, ми подружимося.
– Точно подружимося! – впевнено сказала Сусанна.
Так пройшло кілька тижнів. Дівчата набули популярності в школі, здобули багато друзів. Вони вчилися, допомагали одна одній, веселилися, шукали нових пригод, тільки цього разу, не таких небезпечних.
Здавалося б, якщо ці троє будуть разом завжди, набриднуть одна одній? Це неправда. З кожним днем, їхня дружба зміцнювалася все більше і більше, і вони з звичайних знайомих стали найкращими подругами.
Лаонія процвітала. Без Вальдуса, світ став прекрасним і добрим, яким був і до нього. І нехай начувається кожен лиходій, який замислить проти Лаонії і п’яти всесвітів зло!