Місія”Різдво”

Категорія: Проза
Вікова група: 14-16 років

Місія «Різдво».

Різдво — чудове свято. Про це знають дорослі й діти. Увечері, коли уся родина збирається за одним великим різдвяним столом, дітлахи розгортаюсь подарунки, а коли усі ситі та задоволені, сідають на килим або диванчик біля комина, п’ючи гарячий шоколад і слухаючи різні історії. Особливо, якщо ця історія про маленьких чоловічків Зондиків. Вони живуть в маленькому містечку Донді. Щоправда, ось ніхто ніколи їх не бачив, а на місто, як подейкують місцеві жителі, накладено особливе закляття, щоб його не змогли знайти. Ні, ми не говоримо про наш світ, мова йде про паралельний світ Льовідон. Там немає магії або чогось подібного. Всім заправляє сам Льовідон. Маленькі чоловічки Зондікі- охоронці Різдва, помічники по розносці подарунків, професійні пекарі ….

Кожен малюк відповідає за певну пору року, дня, місяця і свята.  Подейкують, що коли настає 5 січня, у Мілла, Різдвяного малюка в будинку влаштовують бал.  За традицією він триватиме тиждень, після чого 11 січня, Зонди віддають свої речі в коробочку бажань і вони виконуються!

Але перейдемо в інше місце, де не існує ні казок, ні чудес, де немає веселощів і любові: Едензуртская школа — інтернат + пансіон. Стара, зруйнована, холодна і безрадісна будівля з суворими правилами та законами. Іншими словами “Пекло”. Наша історія почнеться тут.

Люрка і Софіан — брат і сестра. Малютці Люрке всього 5 років, а її старшому братові Софіану 9,5. Вони сироти. Софі потрапив сюди з сестричкою, коли йому було 6, а їй 1 рік. Дівчинка не знає, що таке мама і тато, іграшки, любляча сім’я, що таке диво. На жаль, їй не дано, навіть говорити. Німа дитина не може виражати свої почуття, думки, ідеї та це пригнічує ще більше, роблячи закритим від всіх і нещасною. А ще гірше, коли у когось є мрія або одне-єдине бажання, знаючи, що воно не здійсненне, вбиває зсередини.

Глава 1. Нові знайомі.

– Підйом! У вас п’ять хвилин на збори, а потім сніданок. Час пішов! – І ось так щоранку протягом 4 років. Мене звуть Софіан. Скоро у мене і Люркі буде день народження. Ми народилися 7 січня. Я дуже довго хотів собі братика або сестричку та Анон — Бог нашого світу, почув мої прохання і подарував мені на мій день народження Юрку (я скорочую ім’я Люрка. Юка, Юрка,Юрика, Люра або Люка). На жаль Анон, не може виконати моє друге прохання: якщо не мені подарувати люблячу і турботливу родину, то хоча б Юці. Вона маленька, потребує медичної допомоги й опіки. Я і так віддаю їй все, що в моїх силах, ну ви та самі розумієте, що в цьому “Аду” можна дати маленькій дитині. Майже нічого. Але давайте не будемо про погане. Треба розбудити сестричку і подумати, що подарувати. Хочеться все-таки зробити маленьке свято, ну хоч якесь, але свято. І так, головне, щоб Світлана Василівна нічого не дізналася, а то вона навіть звичайні привітання не схвалює, ну це таке, ще й не найстрашніше.

 

– Юко, сестричко, вставай, а то у нашої мучительки сьогодні настрій поганий, змусить ще 3 поверхи прибирати.  – Ех, як не хочеться будити сплячого янголятка, але треба.  Нам же потім тільки гірше буде.

– угу – все, що змогла відповісти мені Люрка.  Я допоміг їй одягтися, зачесатися, зав’язати черевички, а зверху накинув свій піджак.  Рано вранці і ввечері завжди холодно в пансіоні.  Мій одяг складався зі старих штанців, футболки, зношеного светра, шкарпетки, які особливо не гріли ноги, враховуючи, що черевички легкі і холодні.  У дівчаток форма складається з светра, який, напевно, теж вже не гріє, старої суконьки, яку зашивали, перешивали, в латках до колін, шкарпетки і черевички на шнурках. Юрика спить зі мною.  Їй страшно перебувати вночі одній в іншій кімнаті, до того ж холодно спати під тими покривалами які нам дають, мовляв для того щоб не замерзнути.  Вона укривається  пледиком і я зверху ще накриваю своїм.  По дорозі в їдальню ми наткнулися на новеньких.  Походу вони не можуть відійти від того, що потрапили до нас.  Ми вже звикли – значить, звикнуть і вони.  На сніданок нам давали хліб і кашу і знову ми залишилися голодні, тому що каша холодна і не смачна, а хліб черствий. Нам звично ходити цілими днями голодними. Влітку краще, у школи є сад. Там яблуні, груші, черешня,сливи і багато-багато інших фруктів та овочів, можна забігти перед вечерею( все рівно не слідкують, ходимо ми їсти чи ні) та нарвати на ніч. Щоправда, животи потім болять , але повірте, краще нехай болить від фруктів, аніж від того, що не їли цілий день. Взимку важче, доводиться прокрадатися на кухню. Новеньким, доведеться навчитися тут виживати, а у нас «старих» досвід вже є. Дзвінок продзвенів, пора на урок. Математика.

– Хто мені скаже, скільки буде (2*3) – 5? Може дорога Люрка мені відповість? – с насмішкою спитала Світлана Василівна.

– Вона не може сказати, Люра не вміє говорити – заступився я за сестру. У такі моменти мене охоплювала злоба. По-перше, як п’ятирічній дитині вирішити цей рівняння ? Але тільки в тому випадку, якщо ця дитина вундеркінд. А по-друге, вона просто знущається! Знає ж, що Люра не може говорити, і як на зло, спеціально викликає її.

– Мовчати! Тільки я можу говорити! А ти Софіан, якщо такий розумний, то вирішиш цей приклад і домашнє завдання я задам подвійне для усіх! Урок закінчено! – прокричала вчителька, після чого повернулася в сторону виходу із класу. Через п’ять хвилин хлопнула дверь.

Світлана Василівна – жінка, якій 55 років, а на вигляд набагато більше. Зла, сувора лицемірка, котра ненавидить дітей. Повненька літня жіночка з сивим волоссям, в котрих є і смуги коричневих. Можливо, колись наша мучителька й була красунею, але зараз заслуговує нагороду краща Барандіна року. Щоб ви розуміли Барандіна у нас, як у вас Баба Яга. Навіть слово для неї страшне придумали.

Далі уроки тягнулись дуже довго. Нарешті, після 4 годин страждання, ми можемо вдихнути в повну грудь свободи. Тепер біжимо до двору грати на вулиці. Ну, Люрка йде грати, а я буду слідкувати за нею.

– Привіт, тебе звуть Софіан? – на вулиці до мене підійшли дівчинка і хлопчик.

– Так, а що?

– Мене звуть Сірра, а це мій друг Вік, ми новенькі. Чи не допоможеш, будь ласка, показати, що і де?

– А інші не можуть? – ні, я не злий, просто мені треба дивитися за крихіткою, я не можу її покинути одну. Вона може травмуватися.

– Нам Світлана Василівна сказала, щоб ми попросили тебе.

– Добре, тільки Люру заберу, й ми підемо – відповів я через пару хвилин мовчання. Ця відьма вирішила, помститися мені, за те, що просто заступився за хвору сестру. Я міг відказати їм, але як я казав, маю надто добре серце.

– дякую, ми будемо у тебе в боргу за надану нам допомогу, знаю, що у тебе є сестра й вона хвора. Тобі треба слідкувати за нею, але ми багато часу не займемо – з щирою посмішкою відповіла Сірра.

– будь ласка – нові знайомі це добре. Нові знайомі — нові друзі.

Глава 2. День перегляду.

Ух, сьогодні день видався тяжким. Я з Сіррой і Вікком прибрали ледь не увесь пансіон. 3 поверхи точно. Ні, ми не були покарані, просто сьогодні була моя черга прибирати інтернат, мої найкращі друзі визвалися допомогти мені, навіть Люра. Щоправда, потім вона втомилася й Сірра провела її в нашу кімнату, для того щоб вкласти спати. Через пару тижнів буде Різдво, а ще через пару днів буде перегляд. Перегляд — це, як день відкритих дверей. Дорослі приходять й дарують нам недорогі подаруночки (які по праву належать нам, а їх у нас відбирає Світлана Василівна), деякі батьки приходять сюди, щоб забрати когось із нас. Шкода мене й Юрку ніколи не вибирали. Ладно, якщо скоро Різдво — день народження Люрки наближається. Ми придумали (Я, Сірра й Вік), що після відбою зберемося в моїй кімнаті, натаскаймо їжі з кухні, і будемо святкувати. День відвідувань триває тиждень, після чого нікого сюди не впускають, тільки нових “учнів”. Будемо сподіватися , що нашій компанії повезе на Дні перегляду , і кожен із нас знайде нову, турботливу й люблячу сім’ю.

Пару днів пролетіли непомітно . Ми всі дуже старанно готувалися до цього “свята”, навіть малюки. І ось цей день настав.

Ми дуже хвилювалися, як все пройде, але виявилося, що дарма. В перший день до нас прийшли с подарунками, як і в другий і половину третього.

– Походу в цьому році ніхто із нас не знайде сім’ю? – тяжко зітхнула Сірра — тільки подарунки , які ми навряд чи отримаємо. Отже, ця злюка все наше добро позабирала, їй то воно навіщо? Іграшки подарували нам, а не відьмі. І речі хороші привезли, не те що ці ганчірки. – продовжувала обурюватися наша подруга.

– Так було с тих пір, як ми сюди потрапили, можливо, навіть до нас — спокійно відповів я, не дивлячись на те, що Сірра права.

– цікаво, що вона з ними робить ? Ну, я маю на увазі, з іграшками та речами? – поцікавилася Сіррія.

– Продає. Он, в яких дорогих речах ходить, не бійсь на Лазурних островах мешкає – незадоволено заявив Вік. – А що їй з ними ще робити?

– Ну, не знаю. Може внукам віддає чи…

-Сірра, такі дрібнички , котрі може копійку коштують від сили + вони старі, он ламаються від одного дотику, потрібні її внукам? – обурився Вік.

– Та я навіть не договорила, а ти пред’являєш мені свої претензії? – задихаючись від невдоволення , пропищала наша подружка. Мені були не цікаві їхні сперечання. Я дивився на дівчинку, яка мені сподобалась с першого дня знайомства.

Сіррія або Сірра — невисока дівчинка, з гарними очима кольору чистого золота, чорними, блискучими волосами до плеча, рожевенькі губки, білосніжна шкіра і легкий рум’янець на щоках.

Вік оба Вікортій — хлопчик з дитячою зовнішністю , с пухленькими щоками, та і сам кругленький, не дивлячись на це він дуже привабливий , голубі оченята , теж рожевенькі губки й маленький носик.

Я — не дуже привабливий у порівнянні з моїми друзями. Витягнуте обличчя, блідна шкіра , круги під очима від недосипання , руде волосся, веснянки, дуже худе, зате очі кольору чистого ізумруду ( єдине , що мене хоч якось прикрашає ).

Люрка — має ларическу зовнішність , ніби вона сама ларій , що зійшла до нас с небес. ( Ларій = ангел, чи помічник Бога) Коричневе волосся, біленька шкіра с розовинкою, великі пухленькі губки, величезні красиві очі, кольору гарячого шоколаду. ( По секрету, нашу Юрку хотіли назвати Ларія, від слова Ларій = ангел, але ,на жаль так неможна називати дітей, тому що Ларії помічники Бога і тільки вони, а ми Ріндії = люди, не святі та не маємо права так називатися , тому вийшла Люрка).

– Досить! – не витримав я — Що ви за “Марлинові переговори” влаштували?

– Що — що? – перепитали вони в один голос.

– Марлинові переговори — це коли два королі сперечалися, сварилися , намагаючись поділити землі й все втратили. Королівство Марліан отримало їх. Але в історії є летальний результат між королівствами. Звідси й пішла фраза “марлінові переговори”. Не важливо, що і як головне щоб ви заспокоїлися — йдуть наступні батьки — після мого повчального уроку, вони все-таки заспокоїлися. До нас підійшли миловидна жінка і її чоловік. Сюди пара прийшла забрати, когось з цього пансіону. Ми цілий день з ними грали, розмовляли, бавилися, вони навіть з нами на урок ходили. “Добра” Світлана Василівна робила з себе гарну бабусечку, яка дуже любить дітей. Прям справжня актриса, так добре грала свою роль, що навіть актор Дінка Блайнд позаздрив би її акторській майстерності. День пройшов непомітно, залишилося лише дізнатися, хто буде тими щасливчиками, які знайдуть нову родину. Хотілося, щоб ними були я з Люрочкой, адже за сьогоднішній день, вона дуже до них прив’язалася. Анна та Андрій більшу частину часу проводили з нами, і логічно, якщо сестричка думає, що ми сьогодні поїдемо в новий будинок.

– Спасибі Вам, Світлана Василівна, за такий теплий прийом. Нам дуже сподобалося у Вас, але і додому час повертатися. Усі дітки у Вас хороші, але ми хочемо забрати… – тут моє серце забилося дуже-дуже часто, в надії, що хоча б Юрка знайде новий дім, виросте, стане успішним капілангом*, а потім коли і я виросту, ми обов’язково зустрінемося.

* Капі — це черевички, схожі на ролики й ковзанки, тільки без леза і коліщат. Після одягання, ти починаєш ковзати, неначе по слизькому льоду. У цих черевичків відсутня сила тертя, завдяки чому ти легко можеш кататися по будь-якій поверхні. Капіланги — майстри сцени, котрі виробляють різні трюки й танцювальні вправи. Для того, щоб навчитися на них кататися, треба провчитися в спеціальній академії 5 років.

– ми хочемо забрати Ліртина і його сестричку Майлі… – далі дорослі пішли оформлювати документи, Ліртин і Майлі ( до речі з якими провели менше всього часу) пішли збирати речі, а у нас відбій.

– Софі, якщо знадобиться допомога, приходь до нас с Віком. Мучительки ще довго не буде, так що ми вас чекаємо. Якщо ні, до завтра — мені показалося чи Сіррі насправді нас шкода? Хоча кого це хвилює. Зараз треба потурбуватися о Люрці, котрій із нас усіх гірше всього.

В кімнаті.

Люра вже спить. У неї був тяжкий день, нехай відпочиває. Я обіцяю тобі сестричко , що зроблю усе можливе для того, щоб ти могла говорити й мала справжню люблячу сім’ю. Накрив крихітку своїм покривалом, став на коліна перед одним – єдиним вікном, склав долоні, похилив голову і почав молитися:

– Всевишній Бог Анон, святий Зонди Мілл, малюк Різдва, почуйте мої молитви, прошу Вас про одне, щоб моя сестричка Люрка знайшла голос і люблячу сім’ю, жила в щасті та турботі. Готов пожертвувати чим завгодно, навіть собою заради неї, тільки прошу про одне. Почуйте! – гарячі сльози потекли по моїх щоках, опалюючи їх. Я ж обіцяв собі, що ніколи не заплачу, але часом почуття беруть верх над людиною і стримувати емоції не можливо. Їм просто треба дати волю, для того щоб душі стало легше …

Глава 3 . Таємний  незнайомець .

Наступного ранку голова ” гуділа” після вчорашнього. Вперше в житті бачу Юрку, такою пригніченою . Вона завжди таке тяжко переносила, але на цей раз особливо важко. Була впевнена, що оберуть саме її. Жаль все сталося не так, як нам хотілося.

Ранок, сніданок, уроки, потім прогулянка, знову уроки, обід, виконання домашнього завдання, вечеря і під кінець ванна і сон. І так кожен день.

Субота 27 грудня.

Урок математики.

– Мантовський , знову не зробив домашнє завдання. Як же ви мене дістали! – Стук у двері. Пролунав по класу голос Василівны “увійдіть ,відчинено “. Двері зі скрипом відкриваються . Раптом до кабінету заходить мужчина, дивно одягнений . Він жестами підзиває нашу Барандіну, і перед тим як вийти, вона повертається до нас і каже:

– Пішли геть! – Після чого двері зачинилися — ми не гублячи ні хвилини, швидко зібрали речі і теж поспішили вийти.

В кімнаті Софі і Юки.

– як ви гадаєте, хто це? – не вгамовувалася Сіррі

— тут питання стоїть в іншому, навіщо він прийшов? – відтворив думки вголос Вік.

– Може це перевірна служба? – а чому б ні, все можливо, і моєю версією нехтувати не можна.

– сумніваюся, в історії цього пансіону, перевірка готується заздалегідь і про неї попереджають . Судячи з всього, Барандішка теж здивувалася візиту дивного гостя. – цікаве припущення. В котрий раз дивуюся наскільки Вік уважний та розумний. Мені б бути таким. Залишок дня ми провели в роздумах. Ближче до вечора ,коли ми черговий раз намагались зрозуміти “хто це?” і “навіщо він сюди прийшов?” двері відчинилися . До нас в кімнату зайшли Світлана Василівна і цей самий незнайомець.

– Діти, це Амір. Він ваш новий опікун, — хто? Новий опікун? Невже у нас буде новий дім і сім’я, і речі, і іграшки, і Люрці нададуть потрібну допомогу? Здорово! Але все-таки мене дещо насторожує — збирайте речі й через п’ять хвилин вас не повинно тут бути й близько, — ну ось, поки літав в хмарах , прослухав інформацію про те хто такий Амір і звідки він.

– Сіррія, а хто цей Амір?

– Ти хіба не слухав? Він – достатньо таки багата людина . Прибув із якогось міста Меріус. Йому потрібні ми для дуже важливого завдання. Амір ходив до Усєнє. (Усєнє- мудра віщунка , мудра знахарка.) Передбачення говорить: « … троє Фарій зможуть подарувати мир і спокій, за що будуть нагородженні небесами й Бог прийме їх у свої обійми, подарував нове життя…»

-Хто такі Фарії?- походу Вік теж не зрозумів — що це за маячня? Він точно здоров?

– Не знаю, але це набагато краще аніж жити ось тут з Барандішкою — так-так, придумане мною слово дуже веселить інших. Нічого не можу з цим поробити , воно їй дуже пасує – може все ж не так погано? – припустила Сіррі.

– може – відповів друг.

– Люрка , нумо збирати речі…

– НІ! Люра залишається ось тут. Таке рішення Містера Аміра – крикнула Світлана Василівна

– ЩО!? – хором спитали ми. В якому сенсі залишається тут? Як? Чому? Ці питання засіли у мене в голові. Тихо зібрали речі, Сіррія і Вік попрощалися з Люркою , а я підійшов до неї. Обійняв. Тихесенько , щоб ніхто окрім нас не знав , про що ми говоримо, шепнув: « Юрочко, сонечко моє, не хвилюйся, я повернуся за тобою, обов’язково, тільки не плач. Я тебе дуже люблю й не залишу тут одну, ти головне слухайся старших, добре їж, навіть якщо не смачно, ось тобі ведмедик. Знаю, день народження у тебе не сьогодні, але все одно бери, щоб вночі не було страшно. Турбуйся про нього добре, моргнути оченятами не встигнеш, як я до тебе приїду … ». Обережно поцілував в чоло і, не обертаючись, пішов геть. Думав, не втримаюся, розплачуся прямо там. Витримав, хоча ніколи не забуду, як мене розлучили з сестрою. Ніколи. Ми сіли, в машину мовчки — стали чекати, коли прийде наш опікун. Він розмовляв з відьмою. Потихеньку повіки почали опускатися самі собою і незабаром ми занурилися у світ Морфея. Останнє, що я побачив це маленьку фігурку в вікні нашої кімнати, яка міцно-міцно стискала в руках подарованого мною ведмедика.

Глава 4. Несподіваний поворот долі.

Прокинулися ми звичайно в машині. Було десь близько 9 ранку. Нашого опікуна ніде не було. Найбільше, що насторожило мене в цій поїздці це шторки на вікнах машини й то чому ми так швидко поснули. Хоча друге можна пояснити тим, що занадто багато сталося вчора і від надлишку емоцій, швидше за все і відключилися.

– Де ми? – о, Сірра прокинулася. Вже добре, хоча одному не буде так тривожно – скільки зараз часу? Хей, Софі, Вік ви спите?

– Я ні.

-Я теж вже не сплю — пролунав голос Вікортія – скоріш за всього ранок, але точно сказати не можу – заважають штори.

– Навіщо вони взагалі тут? – Сіррія нам розповідала, що її насторожують дивні речі й штуки. Коли вона жила ще з мамою і татом, вони дивилися детективи та трилери – може нас вкрали? Чи відали в інший світ для… – і як ви здогадалися, фентезі вона теж дивилася.

– Тихо! Головне зберігати спокій. Для початку відсунемо штори та подивимося, де ми приблизно знаходимося – по моїй пораді всі відсунули штори й …. – де ми?- все, що зірвалося у мене з вуст, після побаченого.

– Точно не поряд з пансіоном. Ми десь дуже і дуже далеко від нього — прошепотів Корті ( скорочено від Вікортія), відходячи від шоку.

– Що ж з нами буде хлопчики? – ну ось, попросив же зберігати спокій – та як тут же його зберігати?! – огризнулася дівчинка. Походу я сказав це вголос. – не плач Сіррі, ми знайдемо Аміра і він нам все розкаже – вона заплакала ще дужче — ну, або ні.

Місце, в якому ми знаходилися , було схоже на село. Дерева, кущі, квіти, будиночки всі були різні та неповторні. Одне дерево зав’язувалося в вузол і мало дивне забарвлення, квітка була вище будиночка, але тут навіть було складно сказати або квітка росте з дому, або будинок, в прямому сенсі слова, ріс з квітки, причому під дуже дивним кутом, трава була м’яка, як пух і колір мала досить таки складний. Вона була сама по собі зелена, але якщо придивитися то здавалося, що трава змінює колір залежно від внутрішнього стану Ріндій, тобто людей. Небо було красиве і мені часом здавалося, що ми знаходимося під водою, тільки тому, що я бачив своє зображення. Зображення у небі! Уявляєте?! Неподалік було озеро, і ми вирішили підійти до нього і переконатися , що хоча б там не було чого-небудь дивного. Спочатку , все було звично до того моменту, поки Сіррі не опустила руки, щоб умитися. Вода, неначе ожила, почала то підійматися , то опускатися, то застигла в повітрі та почала звиватися, немов щеня, який при зустрічі господаря, починає балуватися. Але Сіррія не оцінили навіть, то, що вода потім прийняла форму цікавої істоти, схожої на кошеня чи цуценя. Почала гратися і гавкати? Це вже занадто. Походу для цього світу я був нормальний, оскільки зберігав спокій, і виглядало це з боку, немов бачу це вже не в перший раз, але не для моїх друзів, які втекли до машини та дивно на мене стали поглядати мовляв, ти чого такий дивний ?

– Тобі не страшно? – поцікавилася вона — я бачу тобі тут подобається.

– А що тут страшного? – відповів я питанням на питання – тут дуже красиво. А цуценя це невинне,ось бачите, він навіть засмутився – Погладивши цуценя по голові, покликав до нас моїх друзів – не бійтесь – Айрон не кусається .

– Ти йому вже ім’я придумав? – здивувався Вік – ну ти даєш друг – посміхнувся він.

– А чому б і ні?- ні, ну, правда, а що тут такого? – що будемо робити далі?

– Повернемося в машину і будемо чекати Аміра! Я дальше не піду! – заявила нам Сіррі.

– Залишишся тут? Добре, Софі, пішли.

-Куди? – я прекрасно розумію, що Корті дражнить її, але куди він зібрався йти, на додачу , мене прихопив.

-Далі. Якщо це селище – значить, тут є центр. Сходимо, подивимося, де ми опинилися – може хтось бачив, куди пішов наш опікун – с цим погодилися усі. Точніше я, Вік і наш новий друг, а Сіррія намагалася нас умовити, що це може бути небезпечно. Але що робити? На той час іншого плану не було, та і сидіти тут без діла теж не варіант. Скоро вечір. Треба знайти дім, в якому ми переночуємо і вечеря скоро, а ми навіть не знаємо, як тут нас приймуть, дружньо чи ні. Треба бути готовими до всього. В часі орієнтуватися було тяжко.

Йшли ми довго. Здавалося, що пройшло вже пару годин, та і сутінки потихесеньку опускалися то чи на місто, точи на селище. Коли ми дійшли до міста зазначення, то в центрі теж було пусто.

– Дивно,- протягнув Вікортій – де всі жителі цього міста?

– Ідей може бути безліч. Починаючи с того, що усі вже сплять і, закінчуючи тим, що у них якесь свято чи щось подібне,- я не знаю, як тут все установлено , але показалося чи місто «мертве». Але якщо навіть так, то всі мої догадки невірні.

– Ага, й двері в домі також не зачиняють, коли сплять чи кудись їдуть… – іронічно огризнулася Сірра.

– Чого ти кіпішуєш? Тебе ніхто не заставляв йти з нами. Сама захотіла – ось і мовчи,- ну ось, зараз знову почнеться бійка. Треба їх обох заспокоїти.

-Вік, до речі Сіррія права! Хто б не побоявся на ніч залишити двері відчиненими?

– Я завжди права,- вставила свої п’ять копійок наша подружка.

– Та досить сваритися! Ви, не бачите , чи що? З місто щось не так. Помітили, як виглядав дім і все навкруги нашої машини і як тут все виглядає? Ні? Може, тут комусь потрібна наша допомога, а ви вічно сваритеся! – й знову я провожу повчальні уроки. Як приємно коли тебе слухають й розуміють.

– А чого це ти.… Гей, чуєте? Хтось плаче… – у кого-кого, а у Сірри слух чудовий.

– Ні – відповів Вік.

– Це тому, що ти глухий! – заявила дівчинка – а ти хоть чуєш? – уставилася вона на мене.

Якийсь час я прислухався. Була тиша. Але потім почув, дитячий плач. Кивнув. У відповідь отримав схвальну посмішку. Ми побігли на звук. Він долинав з-за фонтану. За ним сиділа маленька дівчинка, ростом з трирічної дитини. У темряві вдалося розгледіти, що вона була одягнена в порвану суконьку, босоніж, вітерець колихав перламутрові локони волосся, які пірамідкою збиралися в один хвостик і ультрамаринові очі, в яких можна було помітити страх і самотність. Побачивши нас, вона заплакала ще сильніше:

-уууууууу. Не чіпайте мене. Я нічого поганого не зробила!Уууууууууу…

– Не бійся, малятко, ми не завдамо тобі шкоди. Мене звуть Сіррія, а це Софіан і Вік. Як тебе звати? Чому ти плачеш? Що сталося і де всі?

– Мене звуть Марделеріан. Я Зондиі чарівництва і казок. Нікого немає тому, що зла королева Мірденелауріусіда всіх Нас напоїла зіллям Недоторканності. І тепер все Зонди підкоряються їй. У них у всіх тепер страшні, чорні, скляні очі. Адже скоро Різдво. Якщо це не зупинити, то свята не буде!

– А як ти не піддалася чаклунству? – поцікавився Вік — нагадай, будь ласка, як тебе звати.

– Я тоді на іншому святі, коли все це сталося, запізнилася. Прийшла остання. Тоді й побачила, як в наш напій щось підлили. А для того, щоб не розповіла нікому про це, мене на весь вечір в підвалі закрили. Потім вдалося втекти. А коли прибігла, то нікого не побачила. Королева послала за мною моїх зачарованих друзів. Тоді й зрозуміла, що якщо зіниці чорні, то знаходяться під контролем. А допомоги то просити нікого. Уууууууууууу. А звуть мене Марделеріан…

– Дуже складно для сприйняття. Будемо називати тебе Леріа, ти не проти? – мило посміхнулася Сірра.

-Уууууууу. Ні. Ууууууууу….

– А королеву як? Мірденелауріусіда? Теж складно — значить, буде Денела. – а у Віка чудова пам’ять. Що зі мною не так? Ні слуху, ні пам’яті.

– Не варто плакати. Ми тобі допоможемо. Але зараз вже пізно і нам всім треба відпочити. Де твій дім? – поцікавився вже я.

– Там. При вході в місто. Біля нього квіточка зростає.

– Нічого собі квіточка! – відповіли ми в один голос, — я так вважаю, нам доведеться знову тупати 3 години назад, — простогнав Вікортій, видаючи наш загальний стан.

Назад ми йшли мовчки. Дорогу нам освітлювало небо, яке складалося з різної величини осколків. Вони світилися, грали, дзвеніли, як в калейдоскопі. Незрозуміло звідки, але грала музика. Леріа пояснила нам, що це все небо, яке вибирає музику від стану Зонді. Зараз вона була спокійна і розслаблена. Діяла, як колискова. Тому, коли ми дісталися до будинку і розташувалися кожен на своїх місцях — миттєво поснули.

Глава 5. Історія королеви Денели. День ,коли почалися всі  проблеми.

– Доброго ранку всім! – Спускаючись сходами, весело привіталася Сірра.

– Добрий ранок! – відповіли ми хором, — як спалося? – поцікавився я.

– Чудово! Я спала, як немовля! І мені такий сон приснився чудовий … – почала хвалитися вона, але Корті її перебив:

– Дуже добре, що тобі спалося добре, але нікому тут не цікаво, що тобі снилося. Леріа, якраз збиралася розповісти хто така королева Денеля, а тут випливаєш ти та не даєш і слова сказати! Тому, будь добра, сядь і слухай з нами. – Сірра ображена словами Віка, мовчки сіла за стіл. Взялася за сніданок і краєм вуха слухала, що говорила нам наша нова знайома.

 

– Все почалося місяць тому …

Передісторія

Королева Денела це дочка нашого покійного короля. Вона завжди була улюбленицею всіх Зонді. Ми її дуже поважали. Насправді нашій королеві всього 13 років. У неї гарні великі пурпурові очі, які гармонійно виглядають з волоссям кольору Небесної Зірки. Волосся жовте з білими блискучими пасмами, немов зроблені з коштовностей. Низенька дівчинка зі світлою шкірою, в якій є трохи розовинки та фіолету. Вона дуже відкрита, добра, товариська , щедра, весела і турботлива. Але це було раніше, до того як помер наш король. Після його смерті ніхто її не бачив і усі Зонді дуже хвилювалися за нею. Через пару тижнів все змінилося. Коли ми побачили нашу нову королеву, нам не відразу вдалося впізнати в ній нашу улюбленицю. Шкіра бліда, волосся кольору смоли та такі ж скляні очі. Чорні довгі сукні, які діставали до підлоги, туфлі на підборах, волосся, зібране у хвіст павича. І виглядала вона на років 20. Власна, сувора, зла, жорстока і горда королева замінила нам нашу принцесу. Перестала любити, сміх, веселощі, не цінує дружбу і вважає, що всі вороги та зрадники для неї. А найголовніше, що вона не любить свята. Чим далі — тим ставало гірше. Нам заборонялося: дружити, посміхатися і сміятися, ходити один одному в гості, веселиться, грати та просто отримувати задоволення від життя. Ніяких яскравих фарб. Боротися було марно, але хто намагався — тих закривали в кімнаті, яка перебувала в підвалі. Ми працювали й працювали. Наше місто перетворився нудне і сумне місце, як і всі його жителі. Одним з протестантів був наш Мілл. Він нас підбадьорював, допомагав нам, не давав повністю опустити руки. Веселив, коли це було заборонено. Допоміг встати на ноги та повстати проти злої королеви. Знову танці, веселощі, дружба і свята. Але деяких все-таки, турбувало те, що Денеля так легко на все це погодилася. Адже вона не дурна, щось та зробить проти нас. Ми вмовляли інших, але вони нас не слухали. Говорили, що все добре і треба просто розслабитися. Ось і слухали їх. По початку, все було добре. Навіть наша королева попросила пробачення за все. Все їй повірили. Через два тижні після цього випадку, Зіл малюк свят, влаштував величезний бал і запросив всіх в гості. Я теж була запрошена. Підготувавшись, зовсім забула про час за своїми справами. Ось і запізнилася …

Кінець передісторії.

– … ну, а що далі Ви й самі знаєте, — важко зітхнула дівчинка.

– Який жах, — прошепотіла Сірра — за, що вона з Вами так? Бідненькі! – похитала вона головою.

– Її треба провчити, щоб знала, як Вас ображати! – рішуче додав Вік.

– Леріа, не хвилюйся, ми тобі допоможемо. Тільки скажи, як інших роз чаклувати , — в голові у мене дозрівав план, як врятувати свято і всіх Зонди.

– Нас можна, якщо ми будемо робити добрі вчинки, говорити добрі слова або допомагати кому-небудь. А свято, якщо ми приготуємо 12 основних страв, наробимо багато різних подарунків, напечемо багато смакоти, прикрасимо місто і Різдвяну ялинку, виконаємо бажання Ріндій (людей) і рознесемо подарунки. Також обов’язково, коли доставляєш подарунок, написати записку з побажаннями або хорошими словами. Ці листочки чарівні. Недостатньо їх просто написати. Треба вкласти в них душу і любов. Тоді побажання, написане на листочку, обов’язково збудеться.

– Звучить все просто, — зраділа Сіррія.

– Але і це не все! Не тільки Зонді, але і Ріндії (люди) повинні вірити в диво і дотриматися всіх традицій. Якщо Ріндіі, такі ,як зараз наша королева, і не хочуть святкувати, то ми не зможемо нічого підготувати, — попередила нас наша знайома.

– Це чому? – подав голос Вік.

– Наші обладнання, фабрики, абсолютно все працює на магії. А точніше на магії, яка походить від Ріндій, — ми всі мовчали, обдумуючи сказане Лерією. Роботи багато — часу не дуже. – У нас є тільки тиждень на це все. Не більше. А ще треба звільнити малюків, які відповідають за погоду, подарунки, їжу, традиції. Мілла дуже важливо звільнити, адже він відповідає за своє свято. Решта тільки допомагають.

– Тоді у мене є план … – сказав я.

– Тоді це виходить у нас місія? – посміхнулася Сірра.

– Так. Місія «Різдво»! – у нас все обов’язково вийде, адже ми друзі, які готові прийти один одному на допомогу, навіть якщо не просять. Ми — команда «рятувальників» Різдва!

Глава 6. Місія «Різдво». Частина 1.

– Так, у нас є тільки «начерк» плану. Треба скласти потоковий план, — сказав Вік — А тепер ось що ми маємо з нашого плану:

  1. Врятувати всіх Зонди;
  2. Врятувати королеву Денелу;
  3. Змусити Рідій (людей) повірити в дива і свято;
  4. Зайнятися приготуванням до Різдва і балу;
  5. Рознести подарунки;
  6. Відсвяткувати Різдво.

– На перший погляд дуже просто. А ось, як все відбуватиметься в реальності ?- протягнула Сірра.

– Якось. У нас немає вибору. Ми зобов’язані допомогти малюкам: інакше вони без нас пропадуть, — Пояснив Вік.

– Можливо, це звучить безглуздо, але давайте всі дрібні деталі будемо вирішувати на ходу. У нас часу небагато, а зробити треба чимало — все зі мною погодилися. Вирішили діяти з вечора, коли стемніє.

Увечері…

На місто опускалися сутінки. Ми вже були зібрані й готові до всього. Знову заграла музика. Але вона не була спокійною, як в минулий раз. У ній чулися нотки тривоги, хоча музика була підбадьорюваною і навіть героїчною. Немов ми герої. Небо знову грало і переливалося різними кольорами, освітлюючи нам шлях. А шлях наш лежав до палацу. Але пробратися туди виявилося куди складніше, ніж ми думали.

– А королева і правда не дурна, раз охорону поставила, — озвучив наші думки вголос Корті.

– Але навіщо їй охорона, якщо всі Зонді у неї? – поцікавилася Сірра.

– Для того щоб ти дурна запитала, — грубо відповів Вікортій.

– Вік, Сірра знову права. Навіщо їй охорона, якщо тут крім Зонді більше нікого немає, а вони всі у неї? Це означає, що вона знає, що ми тут, — і раптом я згадав слова Сіррії, коли я прослухав інформацію про наш опікуна. Вона говорила, щось про пророцтво, — і про пророцтво теж знає.

– Про яке пророцтво? – дивувалася Сірра.

– Пам’ятаєш, я тебе питав хто такий Амір? Ми ще після слів про пророцтво сміялися, що він дивний, — пояснив я.

– Ти хочеш сказати, що пророцтво про нас? І всі, заздалегідь знали про нього? – яка Сірра у нас розумна. Відразу вловила мою думку.

– Походу, що так. І охорона, виходить теж для нас, — продовжив Вік.

– І як нам непомітно проникнути всередину? – запитала вона. – От би Леріа була зараз з нами поруч, — простогнала Сірра.

– Ми її спеціально в будинку залишили, для того щоб небезпеки не піддавати, а ти хочеш, що б вона зараз з нами була? — огризнувся Вік.

– Значить, будемо працювати за шаблоном. Один відволікає — інші проникають всередину. З іншого боку ми були попереджені — значить озброєні. Я відриваю — ви проникаєте. Мені Леріа розповіла, де запасний вхід. Так, що зустрінемося в коридорі або холі.

– Гей, я тут! Піймайте мене! – вони почекали, поки вхід буде чистий, і пірнули всередину, а мені доведеться, петляючи між будинками, прибігти до таємного входу.

Поки я біг, почув, чийсь плач. Він був схожий на плач Лерії. Я відразу здогадався, що це плакав Зонді малюк. Раз охорона загубилася між будинками, можна і дізнатися, що трапилося. Може ще один малюк врятувався.

– Привіт. Ти хто і чому плачеш?

– ууууууу. Привіт. Мене звуть Діллі. Я Зонді малюк-пекар. уууу. Коли я прокинувся, то нікого не знайшов. А потім згадав, що все знаходяться у королеви.- А як ти не попав під чари? – поцікавився я. Дивно, хіба можливо дізнатися, де всі інші тільки прокинувшись?

– Я втік від неї. Біг довго — втомився. Забіг в перший будинок, в якому мене буде не так легко знайти й заснув, — відповів він. Раптом відчув тривогу. Напружився.

– Діллі, Лерія теж не піддалася чарам. Вона у себе вдома. Біжи до неї — там безпечніше і вона допоможе тобі. Добре? Біжи! Зараз прийде охорона.

– Хто живий? – перепитав він.

– Неважливо хто, біжи в будинок при місті. Там тобі допоможуть, — тільки Зонди втік, і відразу прибігла охорона. Ні, я звичайно старше і вище, можу взяти їх за руки й погоня припинитися, але завдавати шкоди безневинним чоловічкам не збираюся. Вони були, як раз на тій стороні, куди мені треба. Довелося їх обдурити. Але обдурили мене. Я прибіг в глухий кут. Ось зараз їх можна було і за руки схопити й все, але як же ми помилялися з приводу чоловічків. У них були друзі «старші». Вони схопили мене за шкірку і потягли до палацу. З одного боку мені туди треба, але з іншого, навряд чи ми будемо проходити біля призначеного мною місця. Я брикався, кусався, умовляв їх не робити помилок. Все це було марно. Вирішив вже не брикатися, не відпустять. Коли ми проходили той кут, куди мені треба було звернути і я на місці. Виждав момент і рвонув щосили . Вони приголомшені моїм вчинком, стояли пару хвилин, не рухаючись, а потім почалася погоня знову. Слава Богу, я встиг. Зайшов у таємний вхід. Далі по коридору.

Поки я біг, мене не покидало передчуття небезпеки. З’явилося воно після розмови з новим малюком. Можливо я просто хвилююся, а можливо…

 

Меню